ЧАСТИНА 1 5 страница

Олександра Федорівна була задоволена. Такий портрет гідний прикрасити будь-яке приміщення. Вона оголосила про розиграш портрета в лотерею. Сама вона купила квитків тієї лотереї на 400 рублів, по 300 руб. заплатили Цісаревич і Велика княжна Марія Миколаївна, останні були розкуплені Жуковським, Брюлловим, Вієльгорським, Толстим, Кукольником, Гребінкою, Мокрицьким і царським оточенням. Правда, кому б не дістався виграшний квиток, він все одно повинен був подарувати приз(портрет) Імператриці.

20 квітня графиня Юлія Баранова зібрала у царської сім'ї 1000 рублів і почала збирати гроші у наближених. Збір грошей був закінчений 25 квітня. Але 22 квітня графи Михайло і Матвій Вієльгорські взяли в банці під лотерею позику в сумі 2500 руб. і Жуковський вручив їх Енгельгардту. Той у свою чергу передав йому відпускну Тараса. Тарас в цей час все ще валявся з пропасницею в шпиталі. Звістку про свободу він отримав не від сором'язливого Івана Сошенко або законослухняного Мокрицького, яких не пропускали до шпиталю, а від Ширяєва. Той проривався в шпиталь щодня, не питаючи нічийого дозволу. Адже тут, окрім Тараса, лежав ще один його учень. Відсутність двох кращих працівників позначалася на роботі. Ось він і піклувався, щоб вони швидше видужували. Хоч Ширяєв і розумів, що без Шевченка йому буде важко і збиток неминучий, він все ж таки привітав Тараса зі свободою і оголосив, що звільняє його від всіх зобов'язань по контракту. 23 квітня Ширяєв вимушений був звернутися в контору театральної дирекції з наступною заявою: „ В связи с собственными домашними обстоятельствами я, Ширяев, не имея возможности продолжать малярные работы, взятые мною перед Дирекцией по контракту до 1 июня этого 1838 года, передаю эти обязательства живописного цеха мастеру Зиновьеву». Цього ж дня до Шевченко пропустили Сошенко і той підтвердив звістку про свободу. Це миттєво вилікувало Тараса. Наступного дня він був вже на квартирі Сошенко, а на другий день нанесли візит Мокрицькому, головному ініціаторові викупу Тараса. 25 квітня, на квартирі Брюллова в урочистій обстановці, перед братами Вієльгорськіми що вишикувалися в каре поряд з братами Брюлловими, братами Кукольниками і однинаком Мокрицьким, вихователь Цісаревича Василь Жуковський урочисто вручив Тарасу його відпускну. Не тільки Тарас, всі були щасливі, як хлопчиська. Жуковський, 45-річний Жуковський стрибав і катався по підлозі, як дитина. Він це зобразив в листі розпорядниці лотереї графині Юлії Федорівні Баранової.

Портрет Жуковського так і не забрали у Брюллова. У третього відділення були справні агенти. Про справжню історію написання портрета стало відомо цареві і цариці. Не захотіла цариця забирати портрет, написаний не особисто Брюлловим, а за допомогою Шевченка, який ще навіть художником не був. Так і простояв портрет у Брюллова до самої його смерті. Потім перейшов в спадок до його брата Олександра. У нього портрет купив збирач картин Кокарєв, щоб, у свою чергу, продати Третьякову. Тарас і так не любив Імператора Миколу І, що відібрав престол у законного спадкоємця. А царицю ненавидів. І за приписувану їй смерть Костянтина Павловича і за те, що якби Вієльгорський не взяв позику, не мав би він волі.

Але як би там не було, Тарас став вільною людиною. Він про це мріяв все життя. Саме через бажання самому викупити себе він і хотів стати Художником. Саме через бажання Свободи, бачив в художньому мистецтві своє покликання. Але от та Свобода отримана. А що тепер робити з тою Волею. Що робити з собою?

РОЗДІЛ IV. КОБЗАРЬ

Відразу після шпиталю Тарас поселився у Сошенко, чим доставляв трудязі Івану Максимовичеві масу незручностей. Тільки той заглибиться в роботу або почне обдумувати композицію картини, як уривається «веселенький» Тарас і починає ділитися мріями про свою майбутню кар'єру. Ну на який біс було Сошенко слухати ті солодкі фантазії, коли його гірка робота не виходила! Нарешті, 20 травня відпускна була завірена в Цивільній палаті і 21 травня Тараса змогли зарахувати стороннім учнем (він не мав попередньої систематичної освіти) в клас історичного живопису Брюллова. З цього дня він став справжнім студентом. Мало того, він все рідше бував в квартирі Сошенко і все частіше ночує у Брюллова. Він і через 19 років в щоденнику пригадає цей«быстрый переход с чердака грубого мужика-маляра в великолепную мастерскую величайшего живописца нашего века». Взагалі-то, як зафіксував в своєму щоденнику Мокрицький, Тарас і до цього днями і ночами стирчав у Брюллова: 2.04.1839 «Вчера вечером, часу в 11-м пришёл я к нему. Шевченко читал «Анахорета», а он раскладывал гран-пасьянс».

Тепер же взагалі він переселився до Брюллова. І тут відбулася дивна річ. Тарас, який все життя мріяв стати справжнім Художником і при першій-ліпшій можливості брався за олівці або пензлі, раптом втратив інтерес до живопису. Замість мрії живопис став необхідною роботою. Відстоявши належний час за мольбертом і зробивши задані малюнки, він тут же забував про них і кидався в море розваг. Сошенко пише: «Познакомившись через Брюллова с лучшими петербургскими домами, он часто ездил на вечера. Прекрасно одевался, даже с претензиями на комильфо. Одним словом, на некоторое время в него вселился светский бес…Правда, иногда он сидел и дома, но все-таки делом не занимался: то поёт, то пишет себе что-то, да ко мне всё пристаёт: «А послушай, Соха, так хорошо будет?» Да и начнёт читать свою «Катерину» (он тогда писал её). «Да отвяжись ты, - я говорю, - со своими стихами. Почему дела не делаешь»!

Хіба ж тоді до уроків малювання було Тарасу! Його полонила інша муза. Муза поезії. Згадайте, ще в ранньому дитинстві він переписуваів вірші Сковороди. Тепер в його життя входили інші поети. Він не пропускає жодного літературного вечора. Ні у Гребінки. Ні у Кукольників. Ні у Глінки. Ні у нових друзів – Струговщикова, Панаєва, Толстого, Одоєвського! Страшно жалів, що з-за тієї пропасниці не встиг познайомитися з Олексієм Кольцовим, що зимою приїжджав до Петербургу. Тарас був зачарований його співучими, такими простими й такими захоплюючими віршами. Відверто зізнавався, що заздрить таланту Кольцова. Білою заздрістю заздрить. Та в цей час він був вже не безправним застільником цих вечірок, а одним з найактивніших учасників. Завдяки Брюллову і Гребінці, які діставали сучасну літературу і періодику, він дуже багато читає. Стає ерудитом і може протистояти навіть вар’яту Белінському, неодмінному учасникові всіх літературних вечорів. Він зачитується Вальтером Скоттом. Занурюється в романтичну глибину історії. І як раз в цей час йому до рук потрапляє книга «История Руссов». Книга про історію, написана, як прекрасні Міфи Стародавньої Греції. Вона його навіть більш захоплює, ніж романи Вальтера Скотта. Потрібно сказати, що завдяки Великому Гоголеві тема Малоросії стала модною у вищих шарах російського суспільства. Романтизувалася історія України. Навіть українофоб Віссаріон Белінський писав: «какой-нибудь вельможный гетман отличался от простого казака не идеями, не образованием, но только старостью, опытностью, а иногда только богатым платьем, большими хоромами и обильною трапезою». Мрію саме про таке народне царство прищепила в ранній юності Тарасу його Берегиня – Софі Енгельгардт. Він почав тікати від гіркого сьогодення в минуле. Але не в близьке минуле, створеної Петром Великим Російській Імперії. Навіть не у породжене Золотою Ордою Московське Царство. Він тікав в Прадавню Русь, яка у нього чомусь асоціювалася із запорізьким козацтвом: „ Було колись – в Україні, Ревіли гармати, Було колись – Запорожці вміли панувати! ” Можливо це відбувалось під враженням «Запорізької Старини» Срезневського або «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменського – бестселерів тих років. Коли ж до рук Тараса потрапили «Малоруські пісні» Михайла Максимовича, в душі відбувся перелом. Він раптом відчув, що там:

„...душі козацкіи У Украйні витають- Там шыроко, там весело Як та воля, що мынулась

Дніпр шырокый – море Степ і степ, ревуть пороги І Могили – горы, - Там родылась, гарцювала

Козацкая воля; Там Шляхтою, Татарами Засивала поле Засивала трупом поле

Поки не застигло.» (правопис з першого видання”Кобзаря” авт.)

Він вже не міг зупинити в собі вірші. Вони рвалися на волю. Тарас їх поки не записував. Він не вірив ще в те, що його покликання вірші, а не картини. Та і вірші ті були і російською, і українською. Тільки ось українські він запам'ятає і потім запише, а російські, написані на чужій і тому сухій мові, саме із-за цієї сухості не чіпали душу. Він їх і забув. Тому до нас і дійшли тільки перші українські вірші. Саме тоді Тарас вже сам почав виступати на вечірках з віршами. Тоді він вперше прочитав їм свою поему «Причинна”, що починається з безсмертних рядків «Реве та стогне Дніпр широкий» Гребінка пише 18.11.1838 Квітці-Основ’яненку: «А ще є у мене тут один земляк Шевченко, до того завзятий писати вірші, що хай йому цей на той! Якщо напише, то тільки чмокни і удар руками об поли! Він мені дав два прекрасні вірші на збірку».

А потім триумвірат Брюллов-Кукольник-Глінка, а значить і Шевченко, спіткала біда. У Брюллова вчився живопису син бургомістра Риги Вільгельм Тімм. Метр був дуже компанійським і не відмовлявся брати участь у веселих вечірках учнів. Тарас навіть описує, як вони раз з Брюлловим виїхали на студентську гулянку на безлюдний острів. Та так засвяткувались, що компанія виїхала з острова, забувши про них. А на другий день до них приєдналася вже інша компанія бенкетуючих. І так вони безперервно бенкетували декілька днів.

Ось на одну з таких гулянок художників і запросив Вільгельм свого вчителя. Сам він з батьком Фрідрихом, який щойно приїхав з Риги і сестрою Емілією. Дівчині було 18 років. Вона була схожа на лісову конвалію – така ж скромна, ніжна і ароматна. Тарас запише: «Я в житті моєму не бачив, та і не побачу такої красуні». Брюллов вже багато років був закоханий в світську красуню Юлю Самойлову. Вони навіть були коханцями. Але про шлюб з нею, у предків якої служив сам великий Леонардо да Вінчі і мріяти не міг. Серце вона ще могла йому віддати та не руку.

І ось він зустрічає прекрасну, сором’язливу, чисту дівчину. Завдяки побратимові Глінці Карл Брюллов в цей час був зачарований поезією звуків. Ось і заколдувала його своєю грою на фортепіано Емілія, улюблена учениця Шопена. На якийсь час вона витіснила з серця художника образ Юлії. Карл пристрасно закохався в незвичайну північну квітку. Взагалі-то він був переконаний холостяк, але Ризькому бургомістрові хотілося якнайкраще пристроїти дочку. Кращої партії, чим наймодніший, а значить, і найбагатший художник Росії і не придумаєш. Ось вони з донькою і повели справу так, що Карл, несподівано для себе, запропонував Емілії руку і серце. Вона швиденько погодилася і 27 січня зіграли весілля. Але безрадісним для Брюллова було те весілля. Шевченко, який був там дружкою, запише: «В продолжение обряда Карл Павлович стоял, глубоко задумавшись; он ни разу не взглянул на свою прекрасную невесту». Тарас був одним з небагатьох, хто знав причину цього. Вже після того, як все було твердо вирішено і призначена дата весілля, Емілія, мимохідь, повідомила жениха, що втратила цноту з власним батьком. Але це нічого не означає, оскільки вона любить свого Карлушу і буде йому завжди вірна і слухняна. Брюллов пробачив її, але поділився гіркою таємницею з побратимами. Кукольник і Глянка відмовилися бути дружками на весіллі. Мало того, запропонували провести передвесільний парубочий вечір в наймоднішому борделі Петербургу. Був на цьому парубочому вечорі і Тарас. Якраз з Парижа прибуло декілька модних путан і вони весело щебетали французькою, переказуючи останні великосвітські плітки. Повинен сказати, що в ті часи великосвітські борделі були саме публічними будинками. Як нині бібліотеки, клуби, партії. У них не тільки хіть, але і потребу в спілкуванні задовольняли. Залишився задоволений Тарас цим парубочим вечором. Та і Брюллов хоч на одну ніч, але забув про свою ганьбу.

Потім почалося цілком доброчесне життя в стилі німецького бюргерства. Тарас це міг спостерігати зблизька. Брюллов залишив його жити у себе, не дивлячись на одруження. Емілія грала з Тарасом в карти, розплачуючись за програш грою на фортепіано і співом. Стежила за тим, як найнята нею куховарка, готує сніданки, обіди і вечері. Окремо для них і окремо для Тараса. Так продовжувалося майже місяць. 8 березня, на вимогу батька, Емілія пішла від Брюллова. По Петербургу відразу ж поповзли брудні чутки. Он навіть племінник Брюллова П.Соколов пише: «... я знал о его ужасной болезни, я чересчур хорошо знал его привычки, чтобы допустить возможность брака его с кем бы то ни было». Ці плітки дійшли до царя. Імператор Микола І вимагав від всіх строго дотримуватися християнської моралі. Він і сам строго їй слідував, хоча це йому й дуже дорого коштувало. Річ у тому, що любителька балів, цариця Олександра Федорівна, дотанцювалась до того, що після сьомих пологів їй стала неможлива інтимна близькість. 7 років імператор не спав з дружиною. Вона сама запропонувала чоловікові не сторонитися її фрейлін. Не уникати красунь. Лишень, щоб в кожній він бачив її. Та, окрім звичайного флірту, цар собі нічого не дозволяв. Ось і з Емілією Тімм він тільки фліртував. І раптом вона зникає, а в суспільстві про це говорять, чорт зна що. Він вимагає, щоб Брюллов детально відзвітував перед начальником ІІІ відділення Бенкендорфом про свою поведінку. Щоб він пояснив, чи не зв'язаний та втеча дружини з хворобою, яку він, говорять, підчепив на тому парубочому вечорі. Брюллов, що донині ховав обставини втечі Емілії, вимушений був висловлювати їх на папері. Він пише: «Я влюбился страстно. Родители невесты, в особенности отец, тотчас составили план женить меня на ней... Девушка так искусно играла роль влюбленной, что я не подозревал обмана... Родители девушки и их приятели оклеветали меня в публике, приписав причину развода совсем другому обстоятельству- мнимой и никогда не бывалой ссоры моей с её отцом за бутылкой шампанского, стараясь выдать меня за человека, преданного пьянству…Я так сильно чувствовал своё несчастье, свой позор, разрушение всех надежд на домашнее счастье, что боялся лишиться ума …». Такий же лист був відправлений до священного Синоду і там, небувала справа, всього за кілька місяців «у зв'язку з украй сумними відносинами між подружжям» дозволили повне розлучення. Як би там не було, але в жовтні Брюллов утік від тих пересудів до Клодта. «Як я покажуся на вулиці? - говорив він дружині Клодта. - адже на мене пальцем почнуть показувати, як на лиходія. Хто повірить в мою невинність? А це " чарівне створіння" ще насмілюється вимагати з мене пенсію... За що? ”

Отже довелося Тарасу в жовтні повернутися до Сошенко і знову діяти тому на нерви своїми віршами. Але не з-за віршів його вигнав Сошенко. Все відбулося більш прозово. Після скороспішного одруження і розлучення Брюллова, по Петербургу поповзли різні чутки про той парубочий вечір. Розпускали плітки, що у тих модних французьких путан вся четвірка – Брюллов, Глінка, Кукольник і Шевченко підчепили модну французьку хворобу, з-за чого і кинули Брюллова і Глінку дружини, а Кукольник отримав відкошу від батьків нареченої. Сошенко і вірив, і не вірив тим чуткам, але про всяк випадок, став їсти окремо. А потім відбувся епізод, який Тарас з соромом згадував все життя.

У їх будинку жило німецьке сімейство Європеусів. Разом з ними жила – племінниця Марія-Амалія, дочка бургомістра Виборга, що спився. Шевченко в своєму «Художнику» пише, що їй було 15 років, але подивитеся на цей портрет, намальований закоханим у неї Сошенко, хіба вона схожа на 15-річну дівчинку? П'яний батько виганяв її заробляти гроші на вулицю. Зимою, напившись, заснув на вулиці і більше не прокинувся. Машина тітка зажадала його квартиру, і заради неї, взяла опікунство над племінницею. Її чоловік, бухгалтер, несподівано отримав місце в Петербурзі. То ж продали вони ту квартиру, а на виручені гроші зняли квартиру в напівпідвалі, поряд з Сошенко. Тітка була зайнята турботами про своїх дітей, чоловік окрім цифр нічого не бачив, так що Марі жила так, як їй самій хотілося. З перших же днів перебування Сошенко в їх будинку, вона почала кокетувати з ним. Маша відверто загравала, але скромник Іван Максимович нічого не помічав. Що поробиш, в свої 32 він був незайманим. Та він все ж закохався в Машу і навіть почав будувати мотримональні плани. Навіть приготувався просити у Европеусів руки їх племінниці. Та от до Сошенко переселився Тарас. Молодший його на цілих 6 років і набагато симпатичніший. Природно Машенька переключилась на нього. Тарас вже мав досвід з жінками, так що розумів все, як потрібно. Буквально в лічені дні вони стали коханцями. Іван Максимович тримав в собі почуття до Маші. Тарас не хвалився перемогою. Так і жили вони в спокої і злагоді. Машенька навіть надихнула Тараса на «Думку». Пам'ятаєте: «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі, нащо літа молодії, веселі дівочі? ”. Але, 17 лютого Іван Максимович, як завжди, пішов на заняття в малювальні класи. Тарас, як завжди, вважав за краще поніжитися в ліжку. Машенька, як завжди, прийшла скрасити його самотність. Але з якоїсь причини заняття цього дня відмінили. Сошенко, нарешті, твердо вирішив піти до Европеусів і попросити руки їх племінниці. Зайшов додому, щоб перевдягнутися для такої урочистої події. І треба ж, застав самий розпал любовної сцени. У Івана Максимовича перед очима обвалився всесвіт. Він навіть не розумів, що кричить. Машенька ж неспішно, абсолютно не соромлячись Івана Максимовича, одягнулася, оглянула себе в дзеркалі і вийшла, гордовито чмихнувши, як ображена кішка. Тарас збентежено валявся в ліжку. До нього тільки зараз дійшло, що Соха закоханий в його Машу. Він навіть не став виправдовуватися. Коли Іван Максимович зажадав, щоб він забирався, тихо зібрав речі і подався до Брюллова, котрий нещодавно повернувся від Клодта. У Карла Павловича до цих пір була депресія. Йому не потрібне було товариство, кого б то не було. Тому витерпівши пару діб, знайшов Тарасу квартиру на Васильєвській частині. Опис цієї квартирки залишив Петро Мартос в своїх спогадах: «Квартира его была на васильевском острове, недалеко от Академии художеств, где-то под небесами, и состояла из передней, совсем пустой и небольшой, с полукруглым окном вверху, комнатки. Где едва могла вместиться кровать, что-то вроде стола, на котором беспорядочно были разбросаны художественные приспособления хозяина, всякие обрывки исписанных бумажек и эскизов, мольберт и один поломанный стул». Але це все ж була окрема квартира, так що Машенька тепер безперешкодно бігала до Тараса. Сошенко страшенно мучився від ревнощів. І не тільки від ревнощів. Його мучила заздрість. Те, чого він добивався тривалою, терплячою працею, Тарас долав в лічені дні! Іван місяцями малює портрет, який Замовник не хоче забрати. Тарас витрачає на такий же портрет лічений годинник і той його портрет хапають ще не висохлим! От і кохану його захопив за кілька днів. Тому, коли Европеуси пристали до нього, чому виїхав «Гер Шевченко», він не витримав і виклав все, як було. Пояснив свій гнів тим, що мовляв боїться того, що Тарас підчепив у борделі французьку хворобу і тепер нагородить нею Машу.

Европеусам була колись потрібна Машина квартира. Вони її отримали і продали. Маша їм абсолютно була ні до чого. Ці плітки про французьку хворобу давали привід вигнати племінницю. Гріх було їм не скористатися. Показали їй на двері. Пішла Маша до Тараса. У його манюсінькій кімнатці ще можна було займатися сексом, але жити... На другий же ранок він побіг до Брюллова і розповів про Машину біду. Разом пішли до Василя Григоровича і той призначив сироту натурницею в художні класи з наданням пансіону. Тобто вона могла і жити при Академії. Машеньку в ролі натурниці ми бачимо і у Шевченка на його картинах 1840 року і на картині геніального Павла Федотова 1847 року Вам не здається, що цей «свіжий кавалер», що хвалиться перед вагітною служницею хрестом, вражаюче схожий на Івана Максимовича Сошенко? До речі, саме із-за цієї картини Маша в «Художнику» завагітніла. Насправді Машенька не могла мати дітей. Та і красень-мічман її не спокушав. Тим красенем-мічманом і був Федотов. Його ж відносини з жінками закінчилися тим, що він одного прекрасного дня зробив пропозицію одночасно майже сотні старих дів Петербургу, але, замість спальні дружини, потрапив в божевільню. Тарас не залишив Машу наодинці з бідою. Брюллов допоміг їй влаштувати долю. Але те, що один з його улюбленців замість вдосконалення в мистецтві удосконалюватиметься в сексі, абсолютно не влаштовувало Карла Великого. Він велів Тарасу вимітатись з окремої квартири і перебратися в двокімнатну до іншого його улюбленця – Григорія Михайлова. Про Михайлова ходив анекдот – він якось намалював горобця і виставив акварель у вікні, щоб сохла. Негайно до вікна підлетіла гороб'яча зграя і почала битися в скло, намагаючись звільнити того, мальованого горобця. Він був ровесником Тараса. В цей час він писав свого „Прометея”. Був Грицько страшенним акуратистом, але більше всього любив випити з друзями. Тарас пише в «Художнику»: «Я не знаю, что мне делать с квартирою. Она меня не обременяет, я плачу за неё пополам с Михайловым. Я почти безвыходно нахожусь у Карла Павловича, только ночевать прихожу домой, а иногда и ночую у него. А Михайлов и на ночь домой не приходит. Бог его знает, где он и как он живет? Я с ним встречаюсь только у Карла Павловича да иногда в классах. Он очень оригинальный, доброго сердца человек.» Власне кажучи, квартира фактично була порожня і тримав її Тарас тільки тому, що очікував приїзду з України барона Василя Штернберга, з яким заочно був знайомий через Брюллова і Тарновського. Саме у маєтку Тарновського на Чернігівщині Василь зараз знаходився «на пленері». Нарешті Василь приїхав. От як це описує Тарас: ": " Я в восторге! Давно и так нетерпеливо ожидаемый мною Штернберг наконец приехал! И как внезапно, нечаянно! Я испугался и долго не верил своим глазам; думал, не видение ли. Я же в то время компоновал эскиз " Иезекииль на поле, усеянном костями". Это было ночью, часу во втором. Вдруг двери растворяются - а я углубился в " Иезекииля" и двери забыл запереть на ключ, - двери растворяются, и является в шубе и в теплой шапке человеческая фигура. Я сначала испугался и сам не знаю, как проговорил:

- Штернберг

- Штернберг, - отвечал он мне, и я не дал ему шубу снять, принялся целовать его, а он отвечал мне тем же. Долго мы молча любовались друг другом, наконец он вспомнил, что ямщик у ворот дожидается, и пошел к ямщику, а я к дворнику - просить перенести вещи в квартиру. Когда все это было сделано, мы вздохнули свободно. И странно. Мне казалось, что я встретил старого знакомого… Пока я расспрашивал, а он рассказывал…и ночь минула. И мы тогда только рассвет заметили, когда увидели от подсвечника упавшую ярко-голубую тень …».

Це знайомство було доленосним для Тараса. Саме Вася Штернберг зробив з Тараса Кобзаря. Адже Вася приїхав з Качанівки. Привіз з собою свої малюнки Пейзажі. Людей. Панів і простолюдинів, селян і купців. Він міг нескінченно розповідати Тарасу про Україну, про чарівну природу, старовинні руїни. Про прекрасного поета Віктора Забілу і його дивні пісні. Він навіть прочитав напам'ять декілька віршів Забіли, заспівав його пісні, покладені на музику Глінкою. Але більше всього він розповідав про старовинні перекази і знавця тих переказів сусіда Тарновських Миколу Маркевича. Перед Тарасом немов би оживали рядки „Истории Руссов” книжок Бантиш-Каменського, і збірок «Запорізької старини» Срезневського. А коли до Петербургу приїхав Микола Маркевич, Вася потягнув Тараса до нього і вони до самого ранку за столом, уставленим запашними наливками і горілками, слухали розповіді Маркевича про ту Українську старовину. Микола дав їм свої рукописи по історії України. Вони прочитали їх на одному диханні. І перед ними вставав степ тієї давньої України. Скакали по степу козаки. Рубалися з татарами і поляками. Варили куліш і горілку. Співали пісні...

Ніколи ще Тарас не був такий щасливий. Він напише в Художнику»: «Вот уже более месяца, как мы живем вместе с несравненным Штернбергом, и живем так, как дай бог, чтобы братья родные жили. Да и какое же он доброе, кроткое создание! Настоящий художник! Ему все улыбается, как и он сам всему улыбается. Счастливый, завидный характер! Карл Павлович его очень любит. Да и можно ли, знавши, не любить его?».

Ми всі вражаємося енциклопедичності Шевченка. Нам товкмачили і товкмачать, що до всього цього він дійшов своїм розумом. Прямо, як Леонардо да Вінчі. А насправді знання Тарас почерпнув з лекцій, які слухав спочатку у Віленському університеті, а потім в Петербурзькому. А вільним слухачем університету Тарас став завдяки далекому родичеві і другу Васі Штернберга, інспекторові університету Олександру Івановичеві Фітцуму фон Екштедт. І не думайте, що Вася був сином простого гірського інженера. Рід Штернбергів століттями славився в Росії. А пам'ять про його далекого нащадка барона Унгерна фон Штернберга і нині приводить в жах червону шваль. Завдяки Олександру Івановичеві, Шевченко познайомився з провідними професорами університету, учасниками самодіяльних концертів, які влаштовував Фітцум. Диригувати на ці концерти приїжджав сам Шуман. Отже не тільки з великим Глінкою був знаком Тарас. Кониський пише: «Штернберг познайомив Шевченка з сім'ями своїх знайомих в Петербурзі. Всі вони були люди творчі і знайомство з ними звищувало Тараса. Знайомиться він з сім'єю Шмідтів, часто навідується до них вечорами, а по вихідним і обідає там і виходить від них чистіше і добріше. Сім'я Шмідтів, як сам він визнає, просто благодать господня».

Та от Штернберг виїхав разом з Володимиром Далем у військовий похід на Хіву. Без нього все неначе спустіло. Почав гасити Тарас самотність в літературних вечірках, не пропускаючи жодної. На вечірці у Глінки відкрив, що його новий знайомий Микола Маркевич прекрасний бандурист. Він під свою бандуру виконував Забілині і народні пісні. Тарас в захваті. І знову його голову переповнюють вірші. Він вже не відмахується від них. Записує на чому доведеться. А вдома незатишно. У другу кімнату знову повернувся Михайлов і там він цілодобово п'янствує з Ельканом. Тарас, і сам любитель Бахуса, йому подобається поліглот Елькан, він напише про нього в «Художнику»: «Странное явление этот Элькан: нет языка, на котором он бы не говорил, нет общества, в котором бы он не встречался, начиная от нашей братии и оканчивая графами князьями. Он сказочный волшебник, везде и нигде: и на Английской набережной, у конторы пароходства – приятеля за границу провожает, и в конторе дилижансов, или даже у соседней рогатки – тоже провожает какого-нибудь задушевного москвича, и на свадьбе, и на крестинах, и на похоронах. И всё это в продолжении одного дня, который он заключает присутствием своим во всех трёх театрах. Настоящий Пинетти. Его иные остерегаются, как шпиона, но я в нём не вижу ничего похожего на подобное создание. Он, в сущности, неумолкаемый говорун и добрый малый и, вдобавок, плохой фельетонист. Его в шутку называют Вечным Жидом, и этот титул он сам находит для себя приличным. Он со мною иначе не говорит как по-французски, за что я ему весьма благодарен, это для меня хорошая практика». В будь-який інший час Тарас радий був би скласти їм компанію. Але зараз готовий до біса на роги бігти від цих гучних оргій. Вони заважають йому складати вірші. В кінці листопада, спочатку Брюллов, а потім і він захворіли черевним тифом. За наказом Брюллова, перенесли Тараса Михайлов з Ельканом до художника-медальєра Пономарьова, що жив в квартирі при Академії художеств. Щоб і лікарі і колеги могли регулярно за ним наглядати. Тяжко хворів Тарас. Але от 16 грудня повертається з Хивінського походу Вася Штернберг. Тарасову хвороба як рукою знімає! З дозволу Брюллова вони виперли зі своєї квартири п'яну компанію і знову почали жити удвох.

Перед хворобою Тарас намалював портрет побратима Кукольника по гімназії - Петра Мартоса. Тепер прийшла пора отримати за нього плату. Але, як на зло, у Мартоса не стало грошей. Програв в карти. Він добре знав історію з портретом графа Клейнміхеля. Попросив у Нестора дати в борг. Як на зло, і Нестор опинився без грошей. Зате він дав прекрасну пораду. Петро замість грошей може з лишком розрахуватися з Тарасом, якщо видасть його вірші. Адже в задуманих Гребінкою українських додатках до «Вітчизняних записок» відмовлено. Тарас же для тих додатків віддав «Причинну» і ще пару віршів. Він так мріє про публікацію.

Петру ідея дуже сподобалася. Він сам не мав письменницького дару, та зате міг допомогти видати будь-яку книгу. Наприклад, в 1835 він допоміг другу по гімназії Віктору Забілі видати анонімно «Рассказы прадеда», що наробили стільки шуму й посварили з ним Гоголя. Скринька відкривалася просто. Мартосу легко було вирішити цензурне питання. Близьким його родичем по матері був цензор Корсаков, до речі сам письменник, закоханий в Малоросію і все українське. Легко було вирішити питання і з друком. Власник друкарні Фішер був його далеким родичем, до того ж програв йому в карти стільки, що за ці гроші не одну книгу можна було б видати.

Захопив Мартос пару барилець горілки свого однокашника Забіли і прийшов до хлопців. Поласували і ось, коли зайшла мова про борг за портрет, Мартос запропонував погасити його випуском книги Тарасових віршів. Тарас спочатку уперся, зате Вася Штернберг прийняв ідею з ентузіазмом. Він навіть назву для книги придумав «Кобзар». Навіть ілюстрацію обкладинки присягнувся зробити. Мало того, намалював її за декілька днів. Тарас, врешті-решт, погодився. Він позбирав всі обривки паперів, на яких були записані вірші, переписав їх в зошит і вручив його Мартосу. Далі справа пішла по накатаній колії. Але тут виникло одне утруднення. Тарас в цей час писав поему «Тарасова ніч». Початок її так сподобався Васі, Брюллову, Кукольнику, та і самому Мартосу, що вони вирішили і цю поему включити в „Кобзар”. З цензором проблем не було. Він захоплено прочитав наявні вірші і поеми і підписав їх в друк з мінімальною правкою. Фішер також в лічені дні почав друкувати книгу. „Кобзар „Корсаків підписав, навіть не встигнувши прочитати «Тарасову ніч», яка в нього теж увійшла.