Частина ІІ

РОЗДІЛ І. Ославлений Талант

Коли я ще працював у науково-дослідній лабораторії Львівської комерційної академії, більше всього любив їздити у відрядження до районного центру Миколаїв. Зовсім поряд з ним є сільце Стольське. Навколо нього на багато сотень гектарів розкинулись руїни старовинної столиці Білих Хорватів. В ті часи ще можна було побачити залишки 10 км стін, які оточували місто. Зараз їх вже знищили прихватизатори. Колись ця столиця перенесла нашестя угорських племен Арпада Великого. Частина народу пішла з ним в Панонію і поклала початок майбутньої Угорщини. Частина дійшла до Адріатики, створивши там Хорватію. Частина залишилась в Прикарпатті, Карпатах і Закарпатті. На початок ХІХ сторіччя численність русинів доходить до мільйону. Закарпаття та Галичина до 1804 року входили до складу Свяченої Римської Імперії. От саме громадянином Свяченої Римської імперії і народився у 1865 році в родовому селі біля князівського замку Кукольників під Мукачевим Василь(Войцех) Григорович Кукольник. Колись його предки, князі Яснопольські, квітами кукольника, кинутими в річку, отруїли турок, що йшли на Захід. З того часу ця рослина увійшла до їх родового гербу. Коли ж єзуіти захопили їх родовий замок і знищили родовід, вони стали Кукольниками. Василь вже з 8 років навчався в школі Мукачевського єпископа Андрія Бачинського. Він вже з дитинства виявив наснагу до наук, тому Бачинський після закінчення школи послав його вчитись до Львова. Звідти його послали в університет столиці Римської Імперії – Відня. Вже в університеті він показав такі здібності, що його примітили масони, які тоді проникли у правлячі верхівки всіх Європейських країн. Сказати по правді, й самому хлопцеві подобались основні засади тогочасних масонів:

1. відміна приватної власності. 2. - усунення релігії. 3. - відміна держави. 4. - віра в те, що освіта, йде від Вищої Істоти, яка обирає клас досконалих людей для організації і управління світом. 5. - віра в план перетворення соціальної системи світу за допомогою контролю держав одна одної. 6. - віра в те, що після досягнення четвертого ступеня, присвячений може контактувати з наглядачами- спостерігачами, наділеними знаннями тисячоліть.

У 1790 році він прийняв обряд посвяти в Товариство Розенкройцерів у Відні. З подачі масонів, Кукольника призначили професором фізики Академії в За́ мосці. Місце це було збудоване в 1578-1580 році сімейством найбагатших шляхтичів Польщи Замойських по планах венеціанського архітектора Бернардо Морадо, що додав місту екзотичний стиль вишуканої древньоримської епохи. За це місто отримало прізвисько «східна Падуя». У 1648 р. Тиміш Хмельницький (син Богдан) з козаками і татарами безуспішно штурмував Замосць, який обороняв воєвода Людвіг Вейгер. У 1654 р. місто знову витримало облогу з боку військ шведського короля Карла X; Великий гетьман Ян Замойський укріпив місто і зміцнив його добробут. Він у 1774 створив тут Академію і банк (у вигляді ломбарду) під назвою " Mons pietatis", весь прибуток якого призначався для утримання бідних студентів при Академіі.

Тут, у Замосці в 1792 Василь одружився на місцевій шляхтянці С. Н. Пилянкевич, В 1793 у них народилась двійня сини Микола та Олександр, у 1795 син Павло. У тому ж 1795 р., по 3-у розділу Польщі, Замосць відійшов до Австрії. Академія була перетворена в ліцей, Василь Кукольник став в ліцеї викладати крім фізики історію та агрономію. Та от у 1804 Наполеон оголосив себе Імператором Франції. У відповідь імператор Свяченої Римської Імперії Франц ІІ проголосив себе імператором Австріі Францем І. Саме в цей час масон Микола Миколайович Новосільцев, особистий друг Російського імператора Олександра І і Президент Російської Академії наук, по пораді масона-русина Івана Орлая, гоф-хірурга царського двору, запросив Василя Кукольника до Петербургу. Справа в тому, що ще Катерина ІІ розробила програму перебудови російської народної просвіти. Основою цієї програми було створення в Росії широкої мережі середніх учбових закладів, так званих народних училищ різного рівня. Для викладання в цих училищах треба було кадри. Для їх підготовки в 1783 створена Вчительська семінарія, перетворена в 1803 у вчительську гімназію. Новосільцев, який в 1803 став Президентом Російської Академії, підготував проект указу: " Учительская гимназия... по предмету своему, состоящему в образовании юношества к учительской должности, составляет отделение имеющего учредиться в Санкт-Петербурге университета, почему и принять должна название Педагогического института ". Справа в тому, що Олександр І у 1803 році прийняв нове положення про облаштування учбових закладів в Росії. В країні створювались учбові округи, в кожному з котрих повинні були бути учбові заклади чотирьох рівнів – церковно-приходські, повітові, губернські (гімназії) та університети. Всі вони повинні були складати єдину наступну систему освіти, центром якої в кожному окрузі повинен був стати університет. Відповідно до цієї програми, окрім вже існуючих університетів в Москві (заснований в 1755 р.) і Дерпті (наново відкритий в 1802 р.), передбачалося заснувати нові університети у Вільно, Казані, Харкові і Петербурзі. Указом Олександра І " Об учреждении учебных округов" встановлено, що до створення Університету в С.-Петербургському учбовому окрузі " высшия познания будут преподаваемы при Академии наук”. Зразу ж у 1803 Новосільцев і запросив Кукольника читати Римське право до Санкт-Петербургського педінституту. Та тільки після того, як захиталась Свячена Римська Імперія, а її Імператор Франц ІІ, став Австрійським Імператором Францем І, Кукольник дав згоду кинути такий мальовничий і теплий Замосць і переїхав до холодного Санкт-Петербургу. Він не тільки читав в С-Петербургському Педінституті римське право, а й фізику, хімію, технологію та агрономію. Мало того, що обирається Радником правління цього інституту, він ще й вчить польській мові Цесаревича Костянтина Павловича. Певно, його педагогічна діяльність в царській сім’ї сподобалась Імператору, бо коли 9 (22)вересня 1809 народився третій син Нестор, його хрещеним батьком став сам Імператор Олександр, В 1810 Павло Васильович Кукольник здає екзамени в Петербургській гімназії при РАН і поступає на державну службу в 1-й департамент католицької колегії. У 1812 переходить в департамент Держмайна.

Василь Кукольник в 1813-1817 читає великим Князям Миколі і Павлу Миколайовичам Римське право та Російське цивільне право, за що Імператор 29.04.1819 нагородив його маєтком у Віленській губернії(довгострокова оренда). В 1819 був створений Петербургський університет, Василь Григорович очолив в ньому кафедру кримінального і цивільного права. Мало того, його кандидатура висувалась на посаду ректора цього університету, але він сам зняв її з розгляду, бо вирішив залишити Петербург, який раптом став незатишним для його і тих його колег, які дотримувались демократичних поглядів. Справа в тому, що в цей час гвардійські офіцери-масони(згодом їх назвуть декабристами) стали готувати змову проти монархії. Імператору стало відомо про це. Він впав в депресію. Він був ладен зректися Престолу. Але це стало неможливим, коли 20 березня(1 квітня) Цесаревич Костянтин Павлович розлучився з Великою Княгинею Ганною Федорівною, а 12(25) травня, не зважаючи на заборону синоду і царської сім’ї, одружився з польською княжною, католичкою Іоанною Грудзинською, яка відмовилась змінити віру. Тобто улюбленець гвардії, наступник царя відцурався від престолу. 23-річного Миколу Павловича гвардія ненавидить, та й сам він навіть не думає про престол. То ж відречешся – що буде з Престолом і самою імперією?

Олександр І зрекається демократичних поглядів юні. Зрекається масонства і починає з підозрою дивитись на масонів. Над Санкт-Петербургом спускаються сутінки реакції. Головне управління училищ визнало книгу колеги і друга Кукольника Оександра Куніцина „Природне право”: «противоречащею явно истинам христианства и клонящеюся к ниспровержению всех связей семейственных и государственных». Книга, надрукована в кількості 1000 екземплярів відібрана у автора і зі всіх закладів міністерства народної освіти, і навіть саме Природне право стало предметом посилених переслідувань. Куніцина звільняють з університету. В таких обставинах Василь Кукольник зняв свою кандидатуру на виборах ректора Петербургського університету. До того ж захворіла на туберкульоз дружина... І тут сама доля змилостивилась над ним.

4 вересня 1819 до Петербургу приїхав граф Олександр Григорович Кушелев-Безбородько, внучатий племінник Канцлера та Павла І – князя Безбородько (це він казав молодим дипломатам: «Не знаю, как будет при вас, но при нас ни одна пушка в Европе выпалить не смела») Він повернувся з річної поїздки по Європі, де знайомився з університетами для того, щоб виконати заповіт дідів про створенні в Ніжині вищого учбового закладу. Канцлер Безбородько для цієї мети залишив своєму брату Іллі 210 000 золотих рублів. Ілля доклав майже стільки з власних коштів. Ще у 1805, по його клопотанню був прийнятий указ про створенні у Ніжині в маєтку Безбородько гімназії вищих наук. Того ж року почалось будівництво величного триповерхового будинку для гімназії по проекту архітектора Алоїза Руска. У 1815, коли помер Ілля Безбородько, останній нащадок роду Безбородько, імператорським указом О.Г.Кушелеву було: „ в уважение к отличному служению покойного князя Безбородко, на пользу и славу отечества всю жизнь посвятившему, именоваться впредь графом Кушелевым-Безбородко, дабы знаменитая заслугами фамилия сия с кончиной последнего в роду не угасла, но паки обновясь, пребыла навсегда в незабвенной памяти российского дворянства. ”. Цим самим на графа покладався і обов’язок по виконанню дідівського заповіту. Будівництво гімназії закінчував вже він. Будинок було завершено у 1817 році. Після поїздки по західноєвропейським університетам, він знав, що робити і як робити. Тому з допомогою вуйка – графа Василя Кочубея, пробив імператорський рескрипт від 19 вересня 1820 про відкриття у Ніжині „гімназії вищих наук ім.князя Безбородько”. Керувати цією гімназією він і запросив Василя Кукольника, якому колись в 1816 здавав екзамен з цивільного права.

Василь Кукольник переїжджає з сім’єю в Ніжин і з головою поринає в справу. Вже 4 вересня 1820 в гімназії почались заняття. Разом з прийнятими гімназистами вчився і його син Нестор. Та запрошені Кукольником петербургські професори не поспішають до провінційного повітового містечка. Василь Кукольник викладає всі предмети сам, разом з сином Платоном, який вже встиг закінчити Петербургську гімназію і може викладати латину і словесність. Ніжин – невеличке містечко, населене переважно греками та євреями. Не знайшлось серед них у Василя Кукольника друзів. Хіба тільки архімандрит Віктор. Та свяченик друг всім, а йому треба були особисті друзі. Такі, яких він мав в Замосці та Петербурзі. Тут таких не було. Коли благодійник Олександр Кошелев-Безбородько поїхав до Петербургу стало зовсім погано. Роботи до чорта, а платити за неї нічим. В борг вже ніхто нічого не дає, а дружина почуває себе все гірше і гірше. Їй треба ліки, ведмежий та барсучий жир, курячі бульйони. За що їх купляти? В таких обставинах ранком 6(18) лютого на дорозі під вікнами гімназії знайшли труп її директора. Вікно його кабінета на 3 поверсі було відчинене...Поліція в ті часи була така ж як і нині. Все списали на самогубство. Що і як розслідували, так і залишається невідомим. „Діло про загибель Василя Кукольника” в архівах кимось знищено. Певно, це не було самогубство, бо поховали його в Благовєщенському соборі.

Після похорон Василя Кукольника, дружина, навіть не змогла розплатитись з боргами. Сплатити їх взявся Кошелев-Безбородько. Призначений виконувачем обов’язків директора професор М.Білевич буквально вижив сім’ю Кукольника з помешкання в гімназії. Вдова разом з Нестером поїхала до свого маєтку у Віленську губернію. Старший син, Павло Васильович, у 1815 захистив докторську дисертацію і служить в Петербурзі у Міністерстві юстиції, викладає в університеті. Платон, звільнився з гімназії та в пику Білевичу залишився в Ніжині працювати в управі. В 1823 почались заворушення студентів у віленському університеті. Імператор призначає опікуном учбового округу Миколу Новосільцева. Той залізною рукою наводить порядок в університеті, а ректором призначає В.Пелікана, родича дружини вдови Кукольника. В грудні 1824 П.Кукольник отримує призначення професором до Виленського університету і в березні 1825 перебирається в Вільно. Платон отримує посаду в адміністрації університету і теж переїжджає до Вільно. 16.09.1823, по розпорядженню Кошелєва-Безбородько відмінено виключення Нестора Кукольника з гімназії, про шо його повідомивколишній друг батка Іван Орлай, який став директором Ніжинській гімназії. Та переїхав Нестор до Ніжина лише в лютому 1824. В класі його зустріли такі ж бешкетники – Петро Мартос, Василь Базілі, Платон Закревський, Микола Прокопович, Платон Лукашевич. По тогочасному положенню, гімназисти повинні були жити в пансіоні при гімназії. Дирекція призначала наглядачів, які слідкували за дисципліною в пансіоні, за тим, щоб в належний час гасили свічки і спали. От над цими наглядачами і стали знущатись Нестор і Ко. Доводили бідолаг до нервового стресу. Ці ж наглядачі жили тут, при пансіоні. Туалет - загальний. От пішов вночі наглядач в туалет. Запер дверцята в кабінці. І сидить там бідолага... до ранку, бо Лукашевич підпер ті дверцята шваброю. Відкриє наглядач двері до спальні, щоб перевірити, чи сплять вихованці, а йому на голову ллється крижана вода з відра. Коли наглядачі навчилися заходити після того, як відро вже звалиться, чекала нова несподіванка. Нагинається наглядач над постіллю, щоб перевірити, чи спить гімназист, а на нього ззаду навалюється кілька привидів у простирадлах, хватають за руки-ноги і викидають через вікно. Р-р-революційний терор завели в ліцеї Нестор Кукольник і Компані, про що він смачно розписав в своєму записнику. Та не тільки цими „подвигами” прославився в Ліцеї Нестор. Він дивує професорів та однокашників успіхами в навчанні - вільно цвірінькає німецькою, французькою, польською, італійської і іншими мовами(що поробиш, вони ж на літо виїжджали до себе в маєток, а там селяни розмовляли білоруською, литовською та українською мовами, а німкенею була його бабуся по матері, для батька ж рідними були польська, німецька, українська і русинська) грою на фортепіано й гітарі, захоплюється історією, живописом, театром і віршами.

Саме віршами їх однокашники Гоголь та Забіла примудрились відволікти товаришів від терору. Вони стали створювати літературні альманахи. Почалось з того, що Забіла створив альманах „Літературний Парнас”, а Гоголь випустив на нього пародію «Парнаська гноївка». Кукольник з задоволенням долучається до цього літературного бешкету. Виходять рукописні журнали – «Зірка» „Північна зоря”, а після них епідемія часопиства захопила всю гімназію... З'явилися альманахи «Метеор літератури», «Літературна луна, навіть екзотичний альманах «Літературний проміжок, складений в один день + ½ ” Миколою Прокоповичем».

Та ті веселощі скоро закінчились. У 1825 загадково помер Імператор Олександр І. Миколу Павловича, двір і гвардію градоначальник Милорадовіч примусив присягнути Цісаревичу Костянтину Павловичу. Та виявилось, що Костянтин вже не Цісаревич. Він одружився з полькою - лютеранкою і заради неї відмовився від Престолу. Треба тепер по новому присягати його молодшому брату Миколі. В грудні на льоду біля Сенатської площі вистроюються гвардійські полки які відмовляються приносити присягу ненависному полковнику. З якогось греця Каховський стріляє в Милорадовіча, який був більше всього проти царювання Миколи Павловича. Розкрито масонський заколот таємних товариств, керівниками яких виявились перші люди Малоросії, в тому числі і брат екс-намісника кн. Рєпніна, князь Волконський. Зовсім поряд повстали солдати Чернігівського полку. Повстання жорстоко придушено. Декабристів покарано. В таких обставинах всі починають підозрювати один одного невідомо в чому. І саме в це міжчасся до ліцею потрапляє молодий професор Микола Білоусов. Його запросив Орлай у листопаді 1824 читати природне право, а 17.08.1825 він затверджений молодшим професором юридичних наук. Він швидко знаходить шлях до сердець гімназистів, щоб вчити їх „доброму вічному”. Через рік його призначають інспектором гімназії (по нашому завучем). Гоголь пише матері: «Пансион наш теперь на самой лучшей степени образования... и этому всему причина наш нынешний инспектор, ему обязаны мы своим счастием». Та в 1826 Орлая неждано переводять до Одеської гімназії. Його місце займає друг покійного Кукольника, професор математики та природознавства Шапалинський. Він повністю розділяє погляди і методи Білоусова. Та в гімназії ж працюють не тільки професори, запрошені Кукольником і привезені Орлаєм. Є тут і люди Кошелєва-Безбородько. Вони згуртувались навколо професора політичних наук М.В.Білевича, якийсь колись виживав Кукольників з Ніжина. Лекції і методи Білоусова вони вважають вільнодумством. А тут ще й самі гімназисти підтвердили це. Петро Мартос приніс в гімназію заборонені вірші Рилєєва і пушкінську оду „Вольность”. Кукольник добавив свої 5 копійок, притащивши драми про Марію Стюарт та пізнє середньовіччя. Професор Білевич шле донос в ІІІ відділення. Розпочинається слідство по так званому „Ділу про вільнодумство”. В Жовтні 1826 граф Кушелев-Безбородько звертається до правління гімназії з вимогою виключити Мартоса, Прокоповича и Данилевского за те, що вони «читают неприличные возрасту книги и пишут стихи, не показывающие чистой нравственности».

У студентів роблять обшуки. Знаходять зошити з виписками волелюбних висловлювань древніх філософів та аналогічними цитатами з сучасних творів західних письменників, які вони робили на лекціях Білоусова. Нестор підмовляє всіх казати, що ці записи вони робили самостійно з книжок, взятих в бібліотеці. Та дехто не витримує допитів і зізнається в авторстві Білоусова. Кукольник тримається до закінчення екзаменів. Та от у серпні 1829 з Вільно нежданно приїздить Платон і примушує Нестора підписати заяву з відмовою від покзів на захист Білоусова. Платон передає цю заяву директору гімназії, а від нього за це отримує довідку про те, що Нестор прослухав курс наук в гімназії. Тож, здавши всі екзамени на відмінно, він не отримує атестату, який давав право на чин ХIV розряду і державну службу. Нестор не зрікся ні своїх поглядів, ні обожнювання Миколи Білоусова. Він став його офіційним біографом...

Взагалі-то, Нестору наплювати на відсутність атестату. Він їде до Вільно, де в університеті викладає брат Павло, а інший брат - Платон працює в адміністрації. Не без допомоги Новосільцева влаштовується викладачем гімназії при університеті. Ті Віленські 2 роки запам’ятались Нестору хіба що знайомством з красунею Софі Енгельгардт, в яку всі три брати Кукольники закохались по вуха. Закохані Кукольники пішли навіть на службовий злочин. Зробили по її проханню студентський квиток Тарасу Шевченко. Хай вона й казала, що він бастард самого Костянтина Павловича, але ж він був її кріпаком, а кріпакам учитись в університеті тоді було суворо заборонено. Що ж, особистий друг Костянтина Павловича, голова учбового комітету Царства Польського, Микола Новосільцев, цього не помітив... Нестор навіть примудрився потоваришувати з молодшим за нього на цілих 5 років Шевченком. Його тягнула до Тараса близкість до Софі і оригінальність мислення хлопця. Тараса ж до Нестора тягнула ерудиція останнього і здатність до імпровізацій. Може для того, щоб вразити Тараса, Нестор в цей час починає писати драматичні твори польською і білоруською мовами(вірші польською він писав ще в Житомирі). Не забуває і російської. Саме в Вільно Нестор написав „Підручник російської мови”, по якому тисячі литвинів та білорусів оволодівали основами россіської мови.

Коли в повітрі запахло новою революцією, Тарас поїхав шукати щастя до Варшави, а Нестор, разом з Пеліканом переїхав до Петербургу і попервах жив у нього. Тут вони влаштовуються на незначні посади в Міністерстві фінансів. Посади незначні, але дають непогані гроші. У всякому разі вже у 1833 Нестор має можливість опублікувати п’єсу „ Тортині”, яку писав ще в Вільно. А коли опублікував драму „ Торквато Тассо”, то нарешті спізнав, що таке ажіотажний успіх у публіки. Його слава затьмарила самого Пушкіна! " Имя автора, кажется, не было знакомо читателям печатно... -писав Н. А. Полєвой. - И вдруг является он в толпе истертых литературныхизвестностей... с творением поэтическим, рекрасным по идее, прекрасным постихам и обещающим многое в будущем ".

Після цього він створює ще одну віршовану драму „Рука Всевышнего отечество спасла”. Пропонує її театрам, та ніхто не хоче ставити, навіть за кошти автора. Нарешті, майже через рік, по клопотанню акторів Каратигіних драму згодився поставити Олександрійський театр. І от 15.01.1834, на сцені Олександрійського театру, в присутності Миколи І відбулась прем’єра. " Аплодисментам не было конца. Много хлопал и государь. Автор выходил в директорскую ложу несколько раз, чтобы раскланиваться публике, и всякий раз его встречали оглушительнымикриками " браво" и неистовыми аплодисментами. В райке простой народ, которому" Рука всевышнего" пришлась по душе, так орал и бесновался, что всякую минутуможно было ожидать, что оттуда кто-нибудь вывалится ". {М. Ф. Каменская, Воспоминания. - " Исторический вестник", 1894, Ќ 9, с. 632.}

Головна у драмі демократична сцена – обговорюється обрання нового царя. Але кандидатура у всіх одна, і у всіх в голові одне і те ж рішення, продиктоване зверху. Завдяки цій сцені Драма дуже сподобалась Миколі І. Адже повністю відповідала його концепції монархізму: ”православ’я, народність, самодержавність». Він подарував Нестору обручку з діамантом з власного пальця.Проте драма викликала різку критику з боку того самого Н.А. Польового, який тільки що гаряче хвалив Кукольника. Він надрукував в своєму " Московському телеграфі" розгромну рецензію. " Новая драма г-на Кукольника, - писалось там, - весьма печалит нас... Как можно столь мало щадить себя, столь мало думать о собственном своем достоинстве! От великого до смешного один шаг ". (" Московский телеграф", 1834, Ќ 3, с. 498-499.) Через декілька днів Н. А. Польовий в супроводі жандармського унтер-офіцера був доставлений у Петербург, де його чекав допит у III Відділенні. Бенкендорф поставив Польовому питання: " Что его заставило и чем он руководствовался в своём отзыве на патриотическую драму Кукольника, и как он мог высказать мнение, противоположное всеобщему?». { Полевой, Записки Спб., 1888, с. 338.}Польовому не вдалося виправдатися, і його журнал був негайно заборонений, як ворожій владі. Подія ця подала привід для дотепної епіграми, яка за короткий строк придбала щонайширшу популярність:

„ Рука всевышнего три чуда совершила:

Отечество спасла, поэту ход дала и Полевого придушила.”

Дарунок царя викликав люту заздрість у рупора російського самодержавства Віссаріона Бєлінського. Нестор стає його першим ворогом. Але за Бєлінським стояло демократичне суспільство Росії, яке дотримувалось його принципу „Хто не з нами, той проти нас! ”. От і відкинули вони Кукольника у ворожий його душі консервативний табір. Гірко було Нестору, що однодумці перестали сприймати його. Він починає шукати втіху в шампанському і горілках. Та він улюбленець народного царя. Навколо його завжди шанувальники. Достоєвський напише про нього в ті часи: „ Этот человек, двадцать лет нам пророчествовавший, наш проповедник, наставник, наш патриарх, Кукольник, так высоко и величественно державший себя над всеми нами, пред которым мы так от души преклонялись, считая за честь …».

Успіх супроводив Нестору впродовж всього петербурзького періоду (1832 - 1847). З 1832 року він служить - спочатку в канцелярії міністерства фінансів, потім столоначальником в II відділенні імператорській канцелярії (1834 - 1836) і, нарешті, перекладачем з польського в капітулі орденів (1837 - 1839). Літературні гонорари його зросли до таких розмірів, що з червня 1839 року він може відмовитись від казенної служби, на яку знов вступив лише в квітні 1843 року (у канцелярію військового Міністра).

У грудні він познайомився з Михайлом Глінкою. От його запис у щоденнику за 23.12.1834: ” Я совершенно очарован Глинкою; влюблён в него! Игра его превосходна, изящна, єкспрессивна...но пение прошибает до слёз!...Мы разговорились, подружились...мы братия по сердцу... Господи, благодарю тебя за это знакомство ”…Цю дружбу вони пронесуть через все своє коротке життя.

У другій половині 30-х років Нестор був головним співробітником першого в Росії комерційного багатотиражного часопису " Библиотека для чтения", що на ті часи було кращим видом реклами. Без п'єс Нестора не можна було уявити собі тодішній театр. З 1836 по 1841 рік він видає " Художественную газету", в якій майже всі статті написані ним самим: про музику, живопис, поезію та прозу, про архітектуру, театр, гравіювання і медальєрне мистецтво, різьблення по дереву і так далі. Пізніше він випускатиме часописи «Дагерротип» та «Иллюстрация»...

Зимою 1837-1838 року петербурзька квартира братів Кукольників стає місцем багатолюдних зборів літераторів, журналістів художників і акторів. Густий натовп гостей, що відвідував " середи" Кукольників був строкатим і непостійним. Від Миколи Гоголя, до брата Військового Міністра Миколи Чернишева. Компанійська вдача братів, талант розповідача і поета-імпровізатора Нестора сприяли популярності ціх збирань. Дуже вигравав Кукольник у своїх незліченних шанувальників завдяки побратимству з Михайлом Глінкою та Карлом Брюлловим. Навколо цієї трійці, яка в очах багатьох сучасників символізувала союз трьох мистецтв (живопису, музики і поезії) згрупувався невеликий інтимний гурток, що іменувався " братством". Учасники його збиралися після всіх цих зборів келійно і проводили час в бесідах і бенкетах, що супроводжувалися співом, грою на фортепіано, жартами, віршами. Та неодмінним атрибутом цих „серед” були столи, заставлені знаменитими горілками і настоянками, привезеними від однокашника Нестора - Віктора Забіли...

Та не дивлячись на виразно алкогольний присмак, цей безідейний гурток(він розпався в 1842)був першим, який об’єднав представників різних видів мистецтв. Він був першим критиком, який побачив геніальність Айвазовського й зробив того учасником „братства”. Кукольник був музично освіченою людиною і прекрасно розумівся в живописі. Можна сказати, що він у своїх статтях рекламував твори Глінки і Брюллова. Він вникав в найдрібніші деталі творчої роботи Глінки. Нестор брав участь в створенні лібретто обох його опер (йому належить сцена Вані в " Івані Сусаніні").

У 1840 році був закінчений цикл романсів Глінки під назвою " Прощання з Петербургом", на вірші Кукольника, написаны пыд музику. В тому ж році композитор написав музику для його драми " Князь Холмський".

На жаль, Пушкін і письменники його оточення уникали компанії Нестора. Кукольник почав підозрювати Пушкіна в заздрості і лихослів'ї на свій рахунок. Почувши про загибель поета, він записав в своєму щоденнику: ” Пушкин умер... он был злейший мой врат: сколько обид, сколько незаслуженных оскорблений он мне нанес, и за что? Я никогда не подал ему ни малейшего повода. Я, напротив, избегал его, как избегал вообще аристократии; а он непрестанно меня преследовал. Я всегда почитал в нем высокое дарование, поэтический гений, хотя находил его ученость слишком поверхностною, аристократическою, но в сию минуту забываю все...".

Треба сказати, що монархізм Кукольника тісно переплітався з демократизмом. Малюючи образи володарів російської землі, особливо Петра I, Кукольник показує їх близькість до людей простого звання. Цар довіряє їм важливі державні справи, щедро нагороджує за вірну службу, піклується їх потребами... Кукольник став апологетом Миколи І. Але вихваляння відноситься тільки до персони Царя, а не до системи станової ієрархії, на якій стоїть принцип самодержавства. Кукольник охоче показує сміливість і талановитість людей з народу, а головне – їх відданість царю. Для автора " Руки всевишнього" було дуже важливо, що патріотизм російської людини найяскравіше виявився у міщанина Мініна, який зумів заразити своєю енергією і оптимізмом князя Пожарського. Мало того, Кукольник любить виставляти в непривабливому вигляді героїв з привілейованим положенням. У оповіданні " Сержант Іван Іванович Іванов, або Все заразом" (1841) Кукольник співчутливо змалював дворову людину і у викривальній манері - його жорстокого розгнузданого пана. Недаремно за це оповідання він отримав прочуханку від самого Царя.

Кінець 30-х. На всіх літературних вечірках царює триумвірат Карл Брюллов-Михайло Глінка та Нестор Кукольник. А скоро до цього триумвірату приєднується побратим Кукольника по Вільно – Тарас Шевченко, якого привели до братства Ніжинці – Євген Гребінка та Аполлон Мокрицький. Та літом 1839 триумвірат розпався. Весною до Петербургу приїхав Рижський бургомістр Тімм. Привіз з собою доньку, музикантку, красуню. І треба ж було Карлу Брюллову закохатись в неї. Нестор Кукольник і сам в цей час був закоханий в доньку відставного капітана 1 рангу Катеньку фон дер Фліт. Та от Брюллов заручився зі своєю Емілією Тімм. Призначена дата весілля. І тут наречена відкрила йому страшенну таємницю. Вона втратила цноту і її коханцем є власний батько. Ошелешений Карл розповів про біду побратимам. Ті радили відмінити весілля, але Карл вирішив пробачити і повірити Емілії. Правда, згодився на пропозицію Нестора провести передвесільну парубоцьку вечірку в кращому борделі Петербурга. Та вечірка обернулась для них всіх трагедією. Коли через 2 місяця молода дружина втекла від Брюллова до батька, вона всюди заявляла, що приводом є ніби-то французька хвороба, яку Брюллов з побратимами підчепили в тому борделі. З-за того невдалого весілля Нестор тягнув з пропозицією руки і серця коханій Катерині. Дотягнувся до того, що його випередив знаменитий контр - адмірал Лазарєв, який запросив у батьків руки Катрін. Батько послав під три чорти знеславленого коханця доньки і з радістю видав її за героя Наваринської битви. На це Нестор відповів віршем:

„Но едкий света блеск, но шум его забав, Но лесть бездушных душ, притворство и бесстрастье

Обезобразили естественный твой нрав, Зато ты обрела своё земное счастье.

Так будь же счастлива!»

Але та невдача з весіллям відвернула його від Брюллова. Він пише в щоденнику 9.01.1840: «… К.Брюллов опять лезет в дружбу; но сердце моё для него остыло; и если я оказываю ему знаки наружного внимания, то повинуясь более приличиям и необходимости, нежели чувству…Печальные отношения к человеку, которого хотелось бы любить всею душою, как дорогого юрата, как Мишу»…

В цей час Нестор підтримує Шевченко і за допомогою ніжинського однокашника Петра Мартоса той стає „Кобзарем”. Але саме з цього часу починається цькування Кукольника літературним бомондом, починаючи від Бєлінського і закінчуючи Тургєневим. Річ у тому, що Кукольник був греко-католиком, а з 1839 на території Російської імперії уніатство було заборонене. Звичайно, Нестор міг як брат Павло, відмовитися від своєї віри. Та замість відмови від Віри він відмовився від служби.

Не дивлячи на все, на початку 40-х письменницька плодючість Кукольника набуває небачених розмірів. Бєлінський вимушений написати: „ г. Кукольник один пишет в год больше, чем все литераторы наши, вместе взятые ” Та пише він в основному прозу. Поезія пішла з серця разом з Катериною. За період з 1840 по 1846 рік він написав і надрукував декілька десятків оповідань, повістей і сім товстих романів (" Эвелина де Вальероль", " Альф и Альдона", " ДурочкаЛуиза", " Историческая красавица", " Два Ивана, два Степаныча, два Костылькова", " Три периода", " Барон Фанфарон и маркиз Петиметр"). "). При цьому Нестор в 1841 році редагував " Російський вісник", а в 1845 - 1846 роках - тижневик " Ілюстрація".

Саме, з 1840 року Нестор починає збирати «анекдоти», що висміюють владу, показують адміністративну дурість, що пронизує владу від верху до низу.. Ось, наприклад, один із записів, актуальна тоді і актуальна зараз: «Кто же решится на какое – нибудь предприятие, когда не видит ни в чем прочного ручательства, когда знает, что не сегодня, так завтра по распоряжению правительства его законно ограбят и пустят по миру». До речі, як Вам подобається його з Глінкою пісенька з «Князя Холмського»(1840):

„ Ходит ветер у ворот, - У ворот красотки ждет. Не дождешься, ветер мой,

Ты красотки молодой. Ай люли, ай люли, Ты красотки молодой! С парнем бегает, горит,

Парню шепчет, говорит: " Догони меня, дружок, Нареченный муженек! " Ай люли, ай люли,

Нареченный муженек! Ой ты, парень удалой, Не гоняйся за женой! Ветер дунул и затих, -

Без невесты стал жених. Ай люли, ай люли, Без невесты стал жених! Ветер дунул, и Авдей

Полюбился больше ей... Стоит дунуть в третий раз - И полюбится Тарас! Ай люли, ай люли,

И полюбится Тарас! ”

Певно, позаздривши Тарасу, який кейфує в обіймах Марії, - Амалії Европеус, Нестор, як дійсний романтик, одружується на юній розумниці Амалії-Софії фон Фрізен, яка тільки-но потрапила в той знаменитий бордель, з-за якого у них було стільки неприємностей. Нестор, як і Карл, як і Глінка, як і Тарас, не звик прислухатися до оточуючих. Як не відмовляли його друзі, але в 1843 він одружився. Навіть з Шевченком, який відмовився визнати Амалію, вважав за краще розпрощатись. На прохання юної дружини він повертається на службу і стає чиновником у Військового Міністра Чернищева, з братом которого він майже у братських стосунках.

Десь в 1844, намісник Польщі, Паскевіч приїхав до Петербургу. Заглянув до старого приятеля, Військового Міністра, Н.Чернишева. Поділився з ним тривогою з-за бродіння, що почалось в польському суспільстві. При чому цим бродінням охоплений не народ, а тільки шляхта. Вони разом думають над тим, як відірвати шляхту від народу. Наприклад, в Малоросії Бібіков всі ЦПШ перевів на російську. Тепер там шляхта і народ розмовляють різними мовами. У Польщі ж тільки закрили Варшавський і Віленський університети, скоротили кількість польських гімназій, а Релігію змінити побоялися. От в церковних школах і навчають польською. Шляхта (пани) все ще мають у селян безумовний авторитет. Ось і думають наші друзі, як обмежити владу шляхти над селянами. Нарешті придумали. Чернишев наказав Нестору Кукольнику взяти участь в розробці «Закону про інвентарі». Вже в 1846 році Нестор представив свій проект. Головна ідея документа, що містить 65 статей, полягає в законодавчому оформленні «зразкової панщини», яке б раз і назавжди регламентувало відносини між панами і кріпосними, зафіксувавши до дрібниці деталях непорушне патерналістське суспільство. Кріпацтво визначалось, як звичайний контракт. По ньому, відповідно до закону, кріпак повинен був безкоштовно виконувати певний об'єм робіт для пана за надану йому землю. За згодою або на прохання громади, пан міг збільшити або зменшити наданий кріпосному наділ землі. Розмір наділу залежав від чисельності селян, але повинен був відповідати трудовим можливостям кріпосної сім'ї... Не повинно було бути незасіяних ланів! Кріпосні ділилися на чотири категорії:

1. Тягловий – власник воза з упряжью. 2.Полутяглый - власник воза на двох.

3.Огородник. 4.Бобыль- батрак.

Кріпаки повинні були відпрацьовувати два дні в тиждень і один день панщини для жінок. Придатними для панщини|, за винятком калік, вважалися чоловіки з 17 до 55 і жінки з 16 до 50 років. Для відробітку панщини із запрягом (тяглова категорія) потрібно було мати двох коней або два вола вола і необхідний інвентар. Жіночу панщину повинна була відпрацьовувати одна жінка від сім'ї. Селяни, які хотіли б мати більшу ділянку землі, повинні були домовитися з паном про відробіток більшої панщини. Вся надана кріпаку земля повинна була складати цілісну ділянку, що і записувалося в інвентарних книгах. Хоч після смерті кріпосного його наділ і міг бути переданий іншому, але будинок і город залишалися його сім'ї.

У детальному описі робіт в полі, в лісі, на присадибній ділянці - все було передбачено до найменьших подробиць. Панщину не можна було переносити з одного тижня на інший. Заборонялося працювати у свята і недільні дні. Якщо панові покладених днів панщини було мало, він міг найняти своїх кріпаків за окрему платню - по 7, 5 – 15 копійок сріблом (наші 75-150 гр.) в день, залежно від характеру роботи. Окрім цього, кріпосні кожне літо повинні були безкоштовно відпрацювати на пана 12 днів.

Як бачите, Кукольник передбачив для кріпосних життя, яке мало відрізнялося від життя нинішнього українського селянина. Хіба що поля не пустували. Та і не боялися завтрашнього дня. Як не дивно, але 26 травня 1847 указ про початок інвентаризації був підписаний царем. Правда, він пройшов якось непомітно, безслідно.

Тоді ж Кукольник розробив проект створення буферної (між Польщею і Росією) Держави – Великого Князівства Литовського, яке мало зайняти ті землі, де колись було Велике князівство Русі-Литви.

Цього року було розгромлено Кирило-Мефодієвське братерство і у його справі арештований Тарас Шевченко. Нестор скористався своїм проектом створення Великого Князівства Литовського, щоб виклопотати аудієнцію у царя. Цар прийняв його, вислухав і милостиво мовив, що можна подумати над цією ідеєю, хоча він і не бачить від неї користі. До того ж, йому більше б сподобалося відтворення Київської Русі, але це неможливо, оскільки вона займала землі від Чорного до Північного моря. Коли Нестор завів розмову про Шевченка, цар розлютився і свистячим шепітом запитав Нестора, чи читав він вірш Шевченка про царицю, чи бачив він ті срамні малюнки, які були на сторінці, присвяченій цариці? Кукольник вийшов від царя ні живий, ні мертвий. Він знав, що Тарас ненавидить царицю, вважаючи її винуватицею смерті Костянтина Павловича. Не раз бачив ті срамні малюнки. Брюллов малював їх за замовленням Цісаревича Олександра. Але Микола І все подав так, що Тарас виглядав злочинцем і останнім хамом. Кукольник викреслив його і зі свого серця, з круга побратимів і навіть знайомих...

Ця аудієнція у царя привела до того, що Нестора, ”чтобы не оставалось время на то, чтоб дурака валять” на цілих 10 років завантажили суцільними інспекційними відрядженнями по південних губерніях Росії. Він об'їздив всю Європейську частину Росії – Москва, Вороніж, Шахти, Ростов, Ставрополь, Тіфліс, Владікавказ, Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь, Самара, Житомир, Феодосія, Астрахань, Одеса, Ростов-на Дону, Керч, Тамань, Темрюк, Екатеринодар, Саратов, Кишинів, Новочеркаськ, Севастополь, Таганрог, Елізаветоград. При цьому майже у всіх цих містах він бував не раз і не два. Отже дізнавався їх досконально. Їздив він, як експерт по забезпеченню армії продовольством і фуражем. У 1848 із-за дурної спроби Карла Брюллова привернути його в масони, він назавжди розлучився і з другим своїм побратимом. Єдиним побратимом залишився Михайло Глінка...

У тому ж 1848 року він зміг розквитатися зі своїми критиканами з «натуральної школи» Бєлінського. З найяскравішим їх представником – Салтиковим-Щедріним. Трапилося це так: У серпні 1846-го Салтиков, отримав місце помічника секретаря канцелярії Військового Міністра. Вільного часу було багато, ось він і пише рецензії на нові книги у відділі бібліографічної хроніки " Отечественных записок". До 1846 року відділом завідував Белінський, потім Валер'ян Майков, а після його смерті справа велася колективно. Цитую к.ю.н.В. Д. Гольдинера: „ В 1847 и 1848 гг. Салтыков печатает в «Отечественных записках» повести «Противоречия» и «Запутанное дело». В этих повестях (особенно во второй) отчетливо проявились демократические взгляды и революционные настроения... сознание необходимости найти в окружающей действительности силы, способные изменить существующий общественный строй... Цензура, разрешившая опубликование «Запутанного дела», не поняла ее политического смысла. Но повесть привлекла внимание высшего органа политического надзора николаевской монархии. Излагая содержание и комментируя наиболее острые места повести, Гедеонов заключал: «... вся повесть написана в самом разрушительном духе». Записка была переслана III отделением в «высочайше учрежденный» сейчас же после февральской революции 1848 г. во Франции тайный комитет по проверке деятельности цензуры периодических изданий. Повесть Салтыкова была внесена в список материалов, свидетельствующих о «вредном направлении» «Отечественных записок». Царь, утвердивший заключение комитета, спустя две недели, во время доклада военного министра кн. Чернышева, указал последнему, что в его канцелярии служит чиновник, напечатавший сочинение, «в котором оказалось вредное направление и стремление к распространению революционных идей, потрясших всю Западную Европу». Разгневанный министр приказал арестовать Салтыкова и создать следственную комиссию по его делу ”. В склад цієї комісії входив Кукольник, якому Чернишев, як літератору, і доручив написати відгук про твори Салтикова. Нестор, розклав перед собою теки із старими відгуками «натуралів» про його літературну діяльність і дзеркально написав відгук, в якому зверталась увага не на політичну, а на літературну сторону повістей. Його відгук зводився до звинувачень Салтикова в невмінні писати, в тому що той, захопившись побутовими деталями, не побачив, що його описи перейшли небезпечну межу і набули соціалістичного характеру. Він просив Міністра врахувати молодість Салтикова й списати все на його дурість. Далі знову зацитую Гольдинера: «По представленному Чернышевым докладу «государь император, снисходя к молодости Салтыкова, высочайше повелеть соизволил уволить его от службы по канцелярии Военного министерства и немедленно отправить его на служение тем же чином в Вятку, передав особому надзору тамошнего начальника губернии с тем, чтобы губернатор о направлении его образа мыслей и поведении постоянно доносил государю императору».

До смерті Миколи І просидів Салтиков в тій Вятці. Кукольнику він відплатив, росповсюдивши його висловлювання: „ якщо Імператор накаже мені бути акушером – буду приймати роди! ”.

Із-за тих суцільних відряджень, Нестор майже не займається літературою. Адже він пише історичні твори. А для цього потрібні першоджерела, які в Москві і Петербурзі є в університетській і сотні приватних бібліотек, а також на книжкових розвалах. У провінційних містах навіть книжкових магазинів не знайдеш (як нині в Україні). Звичайно, він, при першій-ліпшій можливості, у відрядженнях купує для особистої бібліотеки книги. Але, на жаль, це крапля в морі. Якщо раніше він за рік писав декілька романів і сотню оповідань, то за це десятиріччя він зміг написати лише з десяток розповідей, повістей і п'єс. (" Ермил Иванович Костров", " Денщик", Маркитантка", " Морской праздник в Севастополе", " Азовское сидение. Историческое сказание в лицах"), роман " Тонин, или Ревель при Петре Великом». Щоправда, його командировочні – непогані гроші. Вони дають йому можливість в 1851-1853 видати 10-томне зібрання творів.

11(23) червня 1852 на чужині, в курортному містечку Манціане помер Карл Брюллов. Його учень Микола Рамазанов пише: «Незадовго до смерті, в квітні-травні 1852 художник зробив великий малюнок - „Діана на крилах Ночі". Ніч - красива жінка з лірою в руці - летить над Римом. Занурюючись в сон, на її крилах покоїться богиня Діана. Внизу - затягнене сутінком римське протестантське кладовище Тестаччо, поряд з пірамідою Кая Цестія. Тут Брюллов поставив крапку - відзначив місце, де хотів би бути похороненим». Учні виконали його заповіт. Перевезли тіло до Риму і поховали там, де він вказав. Він покоїться поряд з Великими поетами-романтиками Шеллі і Кітсом, На жаль, в Росії ніхто не помітив його смерті. Таке враження, що залишив він тут не друзів, а одних заздрісників. Нестор Васильович записав в щоденнику: «Я знаю моїх російських патріотів, я пам'ятаю, як байдуже втратили вони Брюллова, так що, окрім газет, ніхто і не відмітив, що помер Карл Великий в живопису. Ніякого публічного виявлення, співчуття».

У 1853 цар, несподівано для всіх і себе самого, наказавши зайняти Дунайські князівства, почав війну з Туреччиною, що перетворилася на війну з Францією, Великобританією і Австрією, яка приєдналася до них. Кримська війна застає Нестора Васильовича в Новочеркаську. Новий військовий Міністр кн.Долгоруков доручає йому займатися постачанням діючої армії. У своєму щоденнику він записує: «Я відправився рахувати кулі з мукою і дивитися, тільки дивитися, чи майстерно шахраюють і шахраюють люди? Надивився! Я вірив Російському патріотизму від душі, я захоплювався цим прекрасним маскарадом, не знаючи, що він є з моди, машинально. Лепечуть холодні губи, а на серці лайно...». Не дивлячись на ці критичні зариси, він успішно домовляється з Ростовським підприємцем Байковим на постачання м'ясних консервів і фуражу армії. Ці поставки принесли їм обом непогані бариші.

У 1855 році Микола І в третій і останній раз нагороджує Кукольника перснем з діамантом з власної руки. Цар підкреслює цим, що пам'ятає про свого улюбленого письменника. Але мода на Кукольника давно пройшла. Романтиків змінили нігілісти – «натурали». Більша частина тиражу так і залишилася невикупленою, а на постановки його п'єс в театрах більше немає аншлагів. Щоправда його історична драма «Деньщик»(1852), поставлена на сцені під час Кримської війни, мала величезний успіх, але він був короткочасним і пов'язаний з патріотичними настроями.

18 березня 1856 війна була закінчена вже наступним Імператором Олександром ІІ підписанням Паризького договору. Росія повернула Туреччині Карс, а союзники покинули Крим. За участь в кампанії Нестор отримує від нового Імператора всього на всього медаль «В память войны 1853-1856 г.г.»…

Колись товариський, оточений шанувалниками, Нестор Васильович перетворюється на самотнього старого вовка. Залишився єдиний побратим – Михайло Глінка. Та і той за кордоном. У липні 1856 Михайло пише Нестору останній лист. Як завжди воно підписане «Твій незмінний друг». А ще через декілька тижнів пошта приносить звістку про смерть Михайла Івановича. Нестор подає рапорт про термінову відпустку. Новий військовий Міністр Микола Онуфрієвич Сухозанет, поставлений новими Імператором замість кн. Долгорукого, замислив реформу в армії. Він не хоче слухати ні про які відпустки, вимагає у Нестора Васильовича думати не про відпустку, а про реформу і Імператора! Але Кукольник дуже добре знав нового Імператора. Пам'ятав його ще молодиком, який замовляв Брюллову порнографію. Він обожнював Миколу І. Та Олександр ІІ для нього вже не Бог. Він не збирається допомагати Сухозанету. Заявляє, що напружена цілодобова робота під час війни підірвала його сили і таки отримує відпустку. Він виїжджає до Берліна, де в скромній могилі на лютеранському кладовищі похований його побратим. Він допомагає сестрі побратима – Людмилі Шестаковій добитися перезахоронення побратима на Батьківщині. Разом з автором музики «Боже царя храни» Олексієм Федоровичем Львовим звертається особисто до Імператора з проханням, щоб відспівування Глінки в Петербурзі було проведене за всіма церковними канонами. Адже в цей час великий Стасов розв'язав кампанію, мовляв, Глінка «геній, негідний самого себе» і почалося паплюження пам'яті генія. Завдяки Кукольнику і Шестаковій 24 травня 1857 року труну Глінки опустили в російську землю на Тихвінському кладовищі Александро-Невської лаври в Петербурзі.

Кукольник не поспішає повертатися до Россії. Окрім Німеччини відвідує Бельгію, Швейцарію. У Германії він чує легенду про те, що Олександр І не помер в Таганрозі, а пішов в мандрівники, тобто, як справжній масон перейшов з одного життя в інше. І зробив це в самому старовинному місті Русі. До цього Нестор Васильович вважав, що Таганрог молоде місто, яке виникло навколо фортеці, побудованої Петром І в 1709 році. Виявилось, що місту до трьох тисячоліть...

З новим начальством він так і не знаходить спільної мови. Хоча йому ще немає і 50, і він ще повен сил, але в грудні 1857 виходить у відставку «за станом здоров'я». Як і належить, при відставці йому дають чин дійсного статського радника (генеральський чин з відповідною пенсією). Його Мала Батьківщина – село Кукольників під Мукачевим, тепер в чужій Державі. У дарованому Олександром І родовому маєтку у Віленській губернії тісняться брати. Він хоче поселитися в Одесі, де генерал-губернатором його приятель по військовому міністерству Микола Миколайович Аннєнков. Але, виявляється, що того перевели з Одеси. Друг отця Іван Семенович Орлай, направлений сюди директором Рішельевської гімназії, помер ще в 1829. Ніхто його не чекає в Одесі.

Думав поселитися в старовинній Феодосії, де живе знаменитий Айвазовський. Адже Нестор Васильович колись був його найпершим критиком. Вони дружили за часів юності. ««Собирались у Карла Брюллова, только что вернувшегося из Италии. Глинка чаровал игрой на фортепиано и пением, художник Яненко смешил своим балагурством, Платон Кукольник играл на скрипке, Нестор импровизировал стихи, пел своим могучим басом великий певец Петров, актер Каратыгин веселил неисчерпаемым запасом каламбуров». На одному з таких вечорів Айвазовський виконав на скрипці декілька кримських мелодій. Вони так сподобалися Глінці, що він використовував їх в опері «Руслан і Людмила», над якою у той час працював. У 1837 Айвазовський виїхав до Італії і через деякий час його місце в компанії зайняв Шевченко. Тепер Кукольник пригадав про стару дружбу і написав Айвазовському про своє бажання переїхати до Феодосії. Але у Айвазовського якраз в цей час почалися неприємності з дружиною. Вона перехоплювала всі листи. Потім взагалі забрала дочок і втекла від нього, спочатку до Одеси, а потім до Петербургу. У Петербурзі зустрілася з Кукольником і наговорила стільки гидот про чоловіка, що тому розхотілося переїздити до друга юності. Він пригадав ті легенди про останнього дворянського царя-масона, які чув за кордоном, і вирішив поселитися в старовинному місті, де помер цар, щоб самому перевірити все і написати книгу.

Таганрог в ті часи був головним конкурентом Одеси. Колись при Миколі І навіть планували створити Таганрозьку губернію, що охоплює приазовський край. Імператор вніс її до списку першого десятка, але сказав, щоб утворення проводилося поступово. Першою була утворена Саратовська губернія, а до Таганрозької черга так і не дійшла. Спочатку не було грошей, а потім перешкодила Кримська війна. Новоросійські губернатори справедливо бачили в посиленні Таганрога загрозу лідерства «Південної Пальміри» і опиралися цьому. У Одесі губернаторами завжди були близькі до царської сім'ї чиновники. Таганрогу потрібна була людина, яка не дала б Одесі задушити місто. Ось ним і став Нестор Кукольник. Вони такі потрібні були один одному – місто, що задихається від свавілля чиновників, які могли перетворити його на глуху провінцію, і Кукольник, що задихається в чиновницькій машині Військового Міністерства, яка не дає можливості розвивати і впроваджувати його ідеї.

Вийшовши у відставку, він забирає з Петербургу свою величезну бібліотеку, на додачу з дружиною, і поселяється в Таганрозі. У всіх справах, особливо в бізнесі, Нестора Васильовича завжди супроводжувало везіння (а може і не везіння, а науковий підхід). Отже приїхав в місто він не убогим поетом, а багатющим статським радником. Сьогодні, будь-який крупний чиновник, вийшовши на спокій і приїхавши в чуже місто, починає своє життя там з купівлі і облаштування землеволодіння. Кукольник налагодженням побуту зайнявся тільки в 1859 році. До цього він просто купив будинок, записавши його на дружину. В яку б халепу він тепер не вскочив, будинок належить їй і ніхто його забрати не зможе! О от про маєток він поки не думає. Адже він вийшов у відставку, а не на спокій. Не до маєтку йому. Він з головою занурюється в міські і краєві справи.

Приазов'є – край війська Донського і запорізьких козаків. Тут незвичайно родючі землі, що дають прекрасні урожаї хлібів. Звідси, через порти, хліб можна відправляти за кордон. Для вирощування могутніх урожаїв, і для зберігання і продажу зерна, потрібні фахівці. Поряд Сиваш і Манич, де виварюють сіль. Але для цього теж потрібні фахівці. Зовсім поряд, в Донбасі здобувають кам'яне вугілля. Для цього теж потрібні фахівці. Потрібний вищий учбовий заклад для їх підготовки. Край славиться своїм скотарством. Потрібні ветеринари. Азовське море завжди славилося рибою, а рибництво, як помічає Лялькар, зупинилося на часах Запорізької січі. Мало того, в краю знаходяться козачі війська, а вони також повинні мати командирів з вищою, в крайньому випадку, з гімназичною освітою. Он у 1812 козаки, узявши в полон кур'єра Наполеона з дуже цінними паперами, не змогли розібратися в них. З-за незнання мови, не змогли допитати полоненого, а тоді ж вони могли захопити самого Наполеона! Значить, потрібно готувати грамотні кадри і при цьому готувати з місцевого населення! Воно тоді за підрахунками Кукольника складало близько півтора мільйони чоловік, причому в містах і станицях жило менше 20%. Найкрупнішим містом краю був Таганрог, що налічував 22, 5 тисяч населення, тоді як в Ростові- на - Дону всього 10, 9 тис. В ті часи Ростов мало чим відрізнявся від крупної станиці. Наприклад в станиці Вєшенськой проживало 10, 4 тис. Кукольник приходить до висновку, що в Приазовському краю, в Таганрозі, найкрупнішому його місті, яке до того ж знаходиться в центрі краю, необхідно створити вищий учбовий заклад.

Вже в грудні 1857 Кукольник звертається до Міністра народної освіти Норова з доповідною запискою «О народном просвещении в землях, лежащих между Азовским и Каспийскими морями с проектом устройства университета в Таганроге» Описавши стан справ в краю, він доповідає, що потрібно зробити для відкриття університету, як треба організувати учбовий процес.

Пам'ятаючи, як вони відкривали Ніжинську гімназію вищих наук, створену на кошти кн. Безбородько, Кукольник пише «Я осмеливался бы ходатайствовать в разрешении мне средствами частными устроить высшее воспитательное заведение с платою за воспитанников на общем основании пансионов, с тремя высшими против гимназии классами, в коих бы преподавались науки и искусства, необходимые для образования офицера, хозяина и негоцианта и вообще благовоспитанного члена общества.»

Норов прихильно віднісся до доповідної, яка пропонувала створити університет на підставі гімназії, що існувала з 1806 р., при чому за рахунок городян. Тоді все Причорномор'я і Приазов'я підкорялися Новоросійському губернаторові в Одесі. Ось Норов і переслав доповідь туди на відгук. При князеві Михайлі Семеновичі Воронцові (1823-1854 рр.) Одеса стала третьою столицею Росії. Воронцов був родичем вищої аристократії Росії і Англії. Володіючи величезними маєтностями живучи на широку ногу, він запрошував до Одеси аристократів і багачів зі всієї Росії. Княгиня Воронцова, уроджена графиня Браницька (близька родичка Тарасових панів), привернула до Одеси багатющих польських шляхтичів (До речі, це вона запросила, геніального Адама Міцкевича). Присутність в місті людей, здатних багато витрачати, призвело до процвітання торгівлі в крамницях і ресторанах. Зросли театральні збори і так далі Князь Воронцов, так висміяний Пушкіним, перетворив Одесу на головне торгове місто півдня Росії. Губернатор, що змінив його, передав доповідну записку, призначеному в 1856 опікуном учбового округу, Пірогову, з вказівкою, «приборкати нахабу».

Великий російський хірург Пірогов всю Кримську війну провів в госпіталях, безпосередньо на передовій. Ми всі знаємо про те, як фронтовики відносилися, та і зараз відносяться до тиловиків- інтендантів. То ж Пірогов із задоволенням виконав доручення шефа «приборкати нахабу». Цитую Олександра Николаєнко: «Пірогов висловлює наступне про доповідну записку Кукольника:

1.Азовський край, так детально описаний Н.Кукольником і за який він висловлює таку тривогу, - це «напівдика країна» зі всіма витікаючими наслідками. Природно, Одесса- це «велелюдне, зразкове, торговеі місто».

2.Народонаселення цього «напівдикого краю» за чисельністю не укладається в норму, що «взагалі визначає народну освіту». Пирогов стверджує, що з 1.6 млн. населення краю навряд чи набереться 44 чоловік, які схочуть навчатись в Університеті. Мовляв, козаки взагалі університетської освіти не потребують, а решта всі ці калмики, татарва, вірмени та інші, навряд чи знайдуть в своєму середовищі хоч би одну людину, яка б побажала вчитися вцьому Університеті.

3. Новостворюваний Університет не буде на що утримувати, оскільки пропоновані Н.Кукольником податки «навряд чи можна буде зібрати».

Правда, я думаю, Пірогов так висік Кукольника з іншої причини. Як ви пам'ятаєте, кожному учбовому округу дозволений був тільки один вуз. Потрібно було вибирати між Одесою і Таганрогом. Що б вибрали Ви?

Ця невдача сильно подіяла на Нестора Васильовича. Стрес він лікує облаштуванням власного маєтку. У 1859 купує земельну ділянку в 20 десятин (десятина =1, о5 га) біля Таганрога. Будує тут хутір з п'яти будинків – для сім'ї і обслуговуючого персоналу. Будує кузню, комору, стайню. Розбиває сад на більш ніж тисячу дерев. Далі роботи припиняються, бо він так і не зміг вступити у володіння землями свого маєтку. Річ у тому, що він з самого переїзду до Таганрога активно зайнявся публіцистикою. Через Андрія Краєвського в столичній пресі опублікував більше десятка статей про життя в Таганрозі. Цей цикл статей, представляв справжню енциклопедію краю. В них розглядалися як поточні проблеми, так і проблеми, пов'язані з майбутнім, а також з історією краю. Але в деяких з цих статей різко критикувалися адміністративні здібності градоначальника Лаврова. Коли в 1860 Нестор Васильович представив Таганрозькому градоначальнику всі документи про купівлю маєтності, у видачі документів на землеволодіння йому було відмовлено: «на основании неполных сведений, к ней доставленных, (полиция) затруднилась отводом всех двадцати десятин им (Кукольником) купленных, а ограничилась вводом во владение только девятью десятинами девяносто саженями)...».Отже не довелося Кукольнику стати садівником - селекціонером. Всі його прохання у всі інстанції повернути куплену землю поверталися з відмовою. Не може йому градоначальник Лавров пробачити критичних зауважень...

Будь-хто інший, на місці Кукольнка, при такому відношенні магістрату, наплював би на міські справи і займався тільки своїми особистими справами. Не такий Нестор Васильович. У тому ж 1860 він складає для уряду «Записку о построении железных дорог в России». Річ у тому, що в цей час якраз будувалися Петербурго-Варшавська і Петербурго-НижньоНовгородська залізниці. Будувалися за державні гроші приватними підрядчиками. Були зловживання і у витратах коштів, і в самому процесі будівництва дороги. Ось про те, як боротися з цими зловживаннями, і писав Кукольник. Його записка довго блукала по чиновницьких кабінетах, поки, нарешті, 15 червня 1865 року Імператор Олександр II не видав Указ про створення Міністерства шляхів сполучень Росії. Першим Міністром шляхів сполучень був призначений Павло Петрович Мельников - видатний вчений, талановитий інженер і організатор.

Розвиток промисловості неможливий без надійного транспортного зв’язку. Найнадійнішим видом транспорту і в ті часи була залізниця. Тому з початку 60-х років починається змагання різних регіонів Росії за першість в прокладанні залізничної мережі саме через їх регіон. Одні обгрунтовували необхідність прокладки дорогі від Одеси на Балту, Бердичів, Житомир, Київ і Москву, інші від Одеси на Балту, Кременчук, Харків і Москву. Стало актуальним питання про прокладку залізниці до Азовського моря. І тут зіткнулися інтереси двох міст. 20-тисячного Таганрога і 10 тисячного Ростова. Хоч Таганрог і був удвічі більше Ростова, проте тут градоначальником був бездарний самодур Лавров, тоді як в Ростові на цю посаду обрали спритного підприємця А.Байкова. До речі, це саме той Байков, у якого Кукольник закуповував для армії під час Кримської війни м'ясні консерви і фураж.

Зараз вони опинилися в протилежних таборах. Цитую А.Николаєнко: «А.Байков ратував тільки за Ростов, як єдиний перспективний порт на Азовському морі. Пропонувалося від Харкова дорогу направити через Лісичанськ, Луганськ і Грушевку на Ростов. Далі торговий зв'язок Ростова з Азовським морем повинен був йти через гирла Дону, які треба було зробити судноплавними. Дорога на Таганрог в цьому випадку виявлялася просто зайвою витратою грошей і нічого не давала. «Продовження дороги (від Ростова ка Таганрога) повинно було головним чином залежати від рішення питання про гирла. Якщо гирла могли бути очищені до моря, то продовження дороги спричинить тільки зайву витрату грошей, бо водяне перевезення завжди зручніше і дешевше. Але якщо гирла не можуть бути очищені, то треба б було облаштувати дорогу від Ростова ка Таганрог».

Кукольник пропонував від Харкова дорогу направити на Никітівку, Іловайське, Матвєєв Курган, Неклінівку і Таганрог, а вже в кінці з'єднати Таганрог з Ростовим. Це відкривало можливість розробкам вугільних родовищ Донбасу.

Не той був в Таганрозі градоначальник, щоб розщедритись на хабарі за незрозумілу йому справу. Громадськість міста вирішила заснувати комісію з розгляду питання про будівництво залізниці до Азовського моря. Головою комісії вибрали Нестора Кукольника. Він не почав шукати засобу на хабар. Замість цього він, вперше в російській практиці, розробив методику техніко-економічного обгрунтування будівництва залізниці від Харкова до Таганрога. Він разом з комісією пройшов всю трасу. Надаю слово самому Нестору Васильовичу: «К чему хвастать? Скажу только, что комитет и Таганрогское общество нашли нужным удостовериться в справедливости и точности собранных сведений, на месте, посредством особой комиссии, которая в апреле < 1863 года>, шаг за шагом прошла по местности, предполагаемые удобнейшими для продвижения железного пути и в подробностях перемерила соображения Таганрогского комитета. Находящиеся по дороге города: Бахмут, Славянск и Харьков |...| приговорами, с коих засвидетельствованные копии хранятся у меня, выразили полную готовность содействовать благодетельному предприятию. Многие помещики письменно предложили свои земли бесплатно под дорогу. Тщательный осмотр местности дозволил составить карту, в которой наглядно были обнаружены неистощимые минеральные богатства всей линии, в особенности Миусского округа, составляющего новую русскую сокровищницу и каменного угля, и железных и свинцово-серебряных руд». З результатами досліджень був ознайомлений і Міністр Павло Мельников, і члени царської сім'ї. Після доповіді Кукольника в 1863 цар ухвалює рішення про будівництво залізниці, яка повинна з'єднати міста Орел, Курськ, Харків, Таганрог і Ростов-на-Дону. Так розрахунки Кукольника перемогли хабар. Але це було тільки початком. Цілих три роки Нестору Васильовичеві довелося їздити до Петербургу, Харкова і по всіх ділянках траси майбутньої залізниці, перш ніж у лютому 1866 року на найвищому рівні було вирішено вважати Курсько-Азовську залізницю особливо важливою, і уряд видав промес (зобов'язання) під спеціальний «проект умов» компанії, що узяла підряд на будівництво. Про цей проект умов написано в статті Н.Кукольника «Железные дороги в России», опублікованій в «Северной почте» за 1865 (№247) Він в ній пише: «Всі роботи проводитимуться не інакше, як по зображеннях, планах, докладних проектах і кошторисах, які будуть складені за обопільною угодою інженером компанії і інженерами, призначеними від уряду...» (параграф 4 Таганрозькі «Проекту умов»). У параграфі 37 того ж «Проекту» припускає введення в дирекцію компанії трьох фахівців з правом контролю за всіма «зображеннями, планами, проектами і кошторисами», причому кожен з них має володіти одноосібним правом вето.

5 травня 1868 року будівництво почалося одночасно по всій лінії. Безпосередньо укладання рейок почалося в грудні 1868 року. Рух поїздів від Таганрога до Горлівки був відкритий 23 грудня 1869 року. На жаль, Нестору Васильовичеві вже не довелося побачити це. Цитую Олександра Николаєнко: «8 грудня 1868 вони сиділи з другом сім'ї, пили чай. Потім Кукольник встав, пішов в іншу кімнату перевдягтися. Перед цим, як згадує його слуга, він випив келих шампанського. Переодягнувшись, він вийшов з кімнати і, підійшовши до столу, протягнув дружині коробку шоколадних цукерок і тут же впав мертвий. Через п'ять хвилин привели лікаря (в