Место сравнительного правоведения в системе юридических наук.

Для порівняльного правознавства як наукової дисципліни, як і раніше, актуальним є загальнотеоретичне завдання її розвитку: з одного боку —- це відокремлення від дисциплін, які стали для неї початковими, а з іншого — інтеграція з тими науковими дис­циплінами, які довели свою ефективність при проведенні наукових досліджень.

Кожна юридична наука виступає складовим елементом за­гальної структури юридичної науки, як відносне самостійне нау­кове формування.

Щоб з'ясувати, як взаємодіє порівняльне правознавство з ін­шими юридичними науками, необхідно з'ясувати, що представляє собою система юридичних наук. її можна уявити у вигляді піраміди, розділеної на наступні рівні. Традиційно виділяють:

- теоретико-історичні дисципліни — теорію держави і права, історію держави і права, історію політичних і правових вчень, порівняльне право­знавство та ін.;

- галузеві — кримінальне право, цивільне право, конституційне право та ін.;

- дисципліни, що вивчають міжнародне право (міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, космічне право, міжнародне гуманітарне право та ін.);

- спеціальні юридичні науки, що вивчають діяльність відповідних державних органів (правоохоронні органи і т. ін.),

- прикладні, такі, що використовують дані інших наук (криміналістика, судова медицина, судова психологія і т. ін.).

СП и ТГП. На думку О.Ф. Скакун, завданням порівняльного правознавства є деталізація основних сімей правових систем, їх груп, правових засобів регу­лювання суспільних відносин у порівняльно-правовому аспекті. Тобто ці дві науки звертаються до одних і тих же юридичних категорій і понять, акцентують увагу на кодифікації, правотворчості, застосуванні права, тлумаченні права, правовідношенні і т. ін. Тільки в науці теорії держави і права вказані категорії є основними об'єктами вивчення в узагальненому вигляді при спиранні, як правило, на національний матеріал. А в науці порів­няльного правознавства головним є розкриття в узагальненому і цілісному вигляді специфічності правових систем світу, їхніх типів (сімей); тут матеріал, як правило, зарубіжний, хоча при використанні одних і тих же категорій застосовується і націо­нальний матеріал.

СП и государствоведение. Предметом вивчення якого є виникнення і тенденції розвитку держави та взаємо­відношення з іншими суспільними структурами, і, нарешті, функції, методи здійснення діяльності і структура держави. Іншими словами, державознавство є системою знань про державність в її різних зв'язках і опосередкуваннях. На цій підставі В.Є. Чиркін виділяє порівняльне державознавство. Характеризуючи взаємовідношення порівняльного державо­знавства і порівняльного правознавства, він відзначає, що, незважаючи на те, що кожна із цих двох дисциплін має свій предмет вивчення, їх не можна відривати одну від одної, як не можна вивчати державність тільки крізь призму права. У зв'язку із цим, на його думку, існують проблеми, вирішення яких потребує об'єднання обох підходів.

СП и зарубежное право. Порівняльне правознавство аналізує дві або більше правові системи шляхом зіставлення різних аспектів із метою виявлення спільних і відмінних властивостей. Зарубіжне ж право вивчає тільки одну зарубіжну правову систему, не порів­нюючи її з іншими правовими системами. Дослідження зарубіжного права є основою проведення порів­няльно-правових досліджень.

СП и история гос и права. Порівняльне право­знавство та історія держави і права — загальнотеоретичні, узагальнювальні науки, що мають один об'єкт дослідження в цілому, але порівняльне правознавство не в такому ступені приділяє увагу хронології і деталізації подій, як історія держави і права. Порівняльне правознавство не обмежується вивченням націо­нальної правової системи. Воно встановлює закономірності функ­ціонування і розвитку правових систем. Результат же досліджень історії держави і права — виявлення ряду подій і фактів, причин і їх аналіз. Історія держави і права представляє різноманітний історико-правовий матеріал для порівняльного правознавства. Без пізнання історичного розвитку права неможливо досліджувати правові системи, які значною мірою є продуктом історичних умов, запозичень і взаємовпливу правових систем у минулому. Порівняльний метод в історико-правових дослідженнях засто­совується у двох видах. Перший вид — це одночасне (синхронне) порівняння об'єктів дослідження в минулому. Наприклад, порів­няння римського права з правом інших античних держав. Другий вид — порівняння одного або декількох об'єктів дослідження в різний час (діахронне порівняння).

СП и международное частное право. Необхідно відзначити, що порівняльно-правові дослідження займають важливе місце у вивченні питань, що входять до сфери інтересів міжнародного приватного права, наприклад, всі системи вирішення колізій за­коном передбачають застосування в ряді випадків зарубіжного законодавства. Природньо, що норми національного права зістав­ляються з правовими нормами інших держав.

СП и муждународное публичное право. Для порівняльного правознавства як напряму досліджень дуже важлива міжна­родно-правова проблематика. Воно надає в розпорядження між­народного публічного права інструментарій, що дозволяє вивчити багато його науково-прикладних проблем. Порівняльний метод широко застосовується і в самому міжнародному публічному праві, наприклад, у дослідженні взаємодії міжнародної і націо­нальної правових систем при уніфікації міжнародних матеріально-правових норм, в утворенні міжнародно-правових звичаїв і за­гальних принципів міжнародного публічного права та ін. Крім того, методологія порівняльно-правових досліджень досить ак­тивно використовується при тлумаченні міжнародних договорів, концепцій і інститутів, які безпосередньо стосується міжнародного права.

СП и отраслевые науки. Якщо останні значно розширюють проб­лематику порівняльного правознавства, то воно, у свою чергу, постачає матеріал галузевим юридичним наукам для теоретичних узагальнень на більш високому рівні. Про це свідчить існування таких наукових напрямів, як порівняльне конституційне право, порівняльне цивільне право, порівняльне трудове право та ін., які є результатом взаємозбагачення, взаємовпливу порівняльного правознавства і галузевих юридичних наук. Більша частина всіх досліджень проблематики порівняльного правознавства, стосу­ються і основ галузевих наук.

18. Методология сравнительного правоведения: общая характеристика.

Методологія (грец. «methodos» — шлях до чого-небудь, дослідження) розуміється як вчення про способи організації та побудови теоретичної і практичної діяльності людини. В орбіту методології правової науки входить набір нових підходів, принципів і методів, розроблених у рамках методології інших наук. їх залучення вимагає свого роду адаптації у зв'язку з предметом і методологією правової науки, яка нази­вається «юридизацією». На думку B.C. Нерсесянца, юридизація означає юридико-понятійну трансформацію інших неюридичних методів і дисциплін, їх перетворення з визначальних позицій по­няття права та їх включення в новий пізнавально-смисловий кон­текст предмета і методу юридичної науки¹.

Як самостійний науковий напрям порівняльне правознавство володіє своїм предметом, а також розробленими і запозиченими методами, зумовленими цим же предметом, спрямовані на вирі­шення проблем, з якими порівняльне правознавство стикається. Так серед основних проблем, які сьогодні день вважаються пріори­тетними для порівняльного правознавства, необхідно виділити проблему правової інтеграції і формування не тільки локальних, але й загальних правових просторів. Сучасні процеси суспільного розвитку зумовлені епохою глобалізації, що ставить перед всією юриспруденцією взагалі і перед порівняльним правознавством зокрема завдання використання потенціалу різних правових сімей (систем) у виконанні масштабних завдань, що стоять перед людством.

У контексті загальноправової проблематики найважливішим завданням, що стоїть перед порівняльним правознавством як наукою, є подальше розроблення і збагачення його методології.

Цей процес проходить у таких напрямах:

- пов'язано з обґрунтуванням і розвитком його методологічних основ,

- із залученням нових методів і підходів, розроблених у рамках інших юридичних та неюридичних наук, тобто «юри­дизацією» нових методів, сформованих іншими неюридичними науками.

У рамках методології порівняльно-правових досліджень розроб­лено цілий ряд вимог, що дозволяють охарактеризувати правову панораму світу і визначити місце правових систем сучасності:

1.відмова від методологічного монізму, що базується на європоцентризмі, що панував тривалий час у теоретико-історичних дослідженнях суспільних (в т.ч. державно-правових) явищ, що передбачає використання принципу плюралізму при виборі методологічних підходів і прийомів.

2. вивчення правових систем у рамках правової пано­рами світу вимагає відмови від ідеологізації наукового пізнання (його деідеологізації, що забезпечує об'єктивне, неупереджене ставлення до всіх без винятку правових систем. Дотримання цієї вимоги методологічного характеру передбачає зміщення акценту на користь загальноцивілізаційних (загальнолюдських) цінностей.

3. необхідність визнання невіддиференційованих від диференційованих правових систем, як рівноцінних складових правової панорами світу. По-перше, невіддиференційовані правові системи, — це основний масив на правовій карті світу, і, по-друге, ці правові системи мають свою внутрішню логіку розвитку, яка не змінюється в процесі діа­логу правових культур. Тому логічно, що існування невіддерефінційованих правових систем, разом із віддиференційованими, являють собою два найважливіші напрями правового розвитку, що багато в чому відображають відмінності у світосприйнятті, ставленні до Бога, інших людей, традицій пращурів, виражені в особливостях правового менталітету і сприйнятті інших правових культур.

4. необхідно підкреслити, що застосування методоло­гічного інструментарію порівняльного правознавства не виключає використання інших методів пізнання, що є загальноприйнятим підходом у рамках досліджень загальнотеоретичної юриспру­денції. Комплексне використання концептуальних підходів, мето­дологічних принципів і методів у порівняльному правознавстві є необхідною умовою для продуктивного вивчення правових систем.

Необхідно відзначити, що в сучасній методології порівняльно-правових досліджень відсутня єдність і універсальність правової концепції, що викликано наявністю безлічі окремих концепцій і наукових шкіл, які розрізняються своїми філософськими витоками, змістом, аргументацією. У зв'язку із цим актуалізуються пошук і розроблення нового методологічного інструментарію порівняльно-правових досліджень, заснованого на принципово нових підходах.

Розвиток порівняльного правознавства як науки неможливий без подальшого розроблення її методологічних засад. Не зважаючи на те, що в методологію порівняльно-правових досліджень дедалі більше залучається концептуальних підходів, принципів і методів, розроблених у рамках інших наук, їх зміст отримує нове змістове навантаження, зумовлене специфікою предмета порівняльного правознавства.

З приводу елементного складу структури методології порів­няльно-правових досліджень в юридичній літературі існують різні точки зору.

На думку М.А. Дамірлі, структура методології порівняльного правознавства, як і будь-якої наукової дисципліни, є ієрархією рівнів (вертикальний зріз) і своєрідною структуризацією (поєд­нання) її елементів (горизонтальний зріз). У цьому ключі ме­тодологія порівняльного правознавства може бути подана як «ансамбль» взаємопов'язаних елементів. Вона будується на поєд­нанні, з одного боку, порівняльно-правового підходу, який є домі­нуючим в її структурі, і з іншого боку, — решти підходів і методів пізнання. При цьому слід урахувати, що в рамках самого порів­няльно-правового підходу може бути використана ціла сукупність, певна система методів і принципів. У деяких випадках за допо­могою переплетення порівняльного методу з іншими методами утво­рюються його різновиди (наприклад порівняльно-логічний, порів­няльно-історичний і т. ін.). Крім того, з урахуванням оновлення методології порівняльного правознавства можна стверджувати, що в осяжній перспективі його структура буде ускладнюватися'.

У структурі методології порів­няльного правознавства виділяються декілька компонентів: 1) порівняльно-типологічний підхід; 2) теорія порівняльно-право­вого методу; 3) методи і способи порівняльно-правового дослід­ження; 4) методика порівняльно-правового аналізу².

Щодо розвитку методології порівняльно-правових досліджень спостерігається двоякий процес: з одного боку, зростає спе­ціалізація в розробленні методів і методик, а з іншого — харак­терним стає процес побудови нормативних теорій з розвиненим формальним апаратом і практично універсальною сферою засто­сування.

Можна виділити декілька б локів (рівнів) елементів і в структурі методології порівняльно-правових досліджень. Елементи першого блоку (рівня), пов'язані з визначенням горизонтів пізнання пред­мета порівняльного правознавства за допомогою певних концепту­альних підходів (ідей). Елементи другого блоку (рівня) пов'язані з організацією конкретного пізнавального процесу на основі вибраних методологічних принципів. І, нарешті, елементи тре­тього блоку (рівня) тобто конкретні методи, розкривають і відображають зміст предмета дослідження.