Конфуціанство як одне з головних політичних вчень Стародавнього Китаю

У Стародавньому Китаї народження політико-правової думки і її характер мали істотну специфіку. Над нею не височіли священні писання, як в Індії, хоча, зрозуміло, воля Неба признається в якості визначаючого першопочатку - дао (шлях, закон). В центрі уваги китайських мудреців і філософів знаходилися проблеми організації держави, управління нею, відносин людини і суспільства.

Найважливішу роль у всій історії етичної та політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.). Його вчення викладено у книзі «Лунь юй» (судження та бесіди), яка складається з чотирьох частин. Конфуцієві належала перша під назвою «Велике вчення». Інші три частини складено його учнями.

Керувати державою, згідно з Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з князем - «сином неба». Відмінність його поглядів від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що Конфуцій вирізняв благородних не за ознаками походження, а за моральними якостями і знанням людей. Благородний муж у вченні Конфуція - це взірець моральної досконалості, людина, яка своєю поведінкою утверджує норми моралі.

Саме за цими критеріями він пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ коритиметься».

Головне завдання благородних мужів - виховувати в собі та поширювати повсюдно людинолюбство, яке містить: піклування родичів про дітей, синовню повагу до старших у сім'ї, а також справедливі відносини між тими, хто не зв'язаний родинними обов'язками. Загальним принципом взаємних відносин повинен бути принцип: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесені у сферу політики, ці принципи повинні були стати фундаментом усієї системи управління.

Конфуцій уважав, що князь повинен турбуватися не тільки про постачання продовольства в країні, захищати її зброєю, а й виховувати народ. Виховувати підданих - найважливіша державна справа, і здійснювати її треба силою власного прикладу.

«Управляти - означає чинити правильно». Своєю чергою, народ зобов'язаний проявляти синовню повагу до правителів, беззаперечно їм коритися.

Політична етика Конфуція в цілому була спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами й низами суспільства та на стабілізацію правління. Водночас концепція мислителя являла собою одну з ранніх спроб обґрунтувати ідеал патерналістської держави.

Регулювання політичних відносин за допомоги доброчесності у вченні Конфуція різко протиставлялося управлінню на основі законів. «Якщо управляти народом за допомоги законів і підтримувати порядок за допомоги покарань, народ прагнутиме ухилитися (від покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом через доброчесність і підтримувати порядок за допомоги ритуалу, народ знатиме сором і він виправиться».

Конфуцій та його послідовники не відкидали повністю значення законодавства. Вони розуміли, що потреба в державному управлінні відпаде лише тоді, коли правил ритуалу дотримуватимуться всі. Але для того, щоб настала ця щаслива пора, будуть потрібні каральні заходи проти непокірливих. Головне в тому, вважали вони, щоб розпорядження про каральні заходи віддавав благородний князь, який любить свій народ, а не правителі провінцій і чиновники. Застосовувати покарання треба по-батьківськи, тобто з любов'ю до людей. Вчення Конфуція відкидало цим свавілля адміністрації, особливо на місцях, обмежувало свавілля князя певними моральними рамками[4, c. 49-52].

Політична програма раннього конфуціанства в цілому була консервативною, хоча містила певні прогресивні ідеї. До них слід віднести концепцію висунення справедливих, яка дещо послаблювала конфлікти між старою та новою аристократією, ідею поширення моральних знань і навчання людей незалежно від їхніх становища і належності. Просвітянська діяльність Конфуція та його учнів відіграла велику роль у розвитку китайської культури і політичної думки.

Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551-470 pp. до н. є.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать з спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані благородні мужі на чолі з государем (царем, володарем) - сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж -це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших в сім'ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв'язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до старших в сім'ї, а також до старших братів - це основа людяності». Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор має стати володарем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати її зі зброєю і виховувати народ. «Управляти - отже поступати правильно». І народ зобов'язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.

Внутрішньополітична ситуація в якому була складною. Правитель царства був номінальною фігурою, реальна влада знаходилася в руках одного впливового клану. Не кращою була обстановка у всьому Китаї. Єдиної країни не було. Завойована в кінці XII в. до н. э. плем'ям гуна-чжоу, країна розпалася на декілька крупних царств і князівств, що знаходилися в стані безперервних міжусобних воєн. Чжоуській правитель (ван), що вважався сином неба, формально володів мандатом на вищу владу в Китаї, але фактично остання не розповсюджувалася за межі його домену. Постійні війни між царствами і князівствами, інтриги в боротьбі за владу, важке життя простих людей - городян і сільських жителів - істотно підривали ту цивілізованість, культуру (вень), яка була створена китайцями впродовж багатьох століть і відрізняла їх від варварів[2, c. 84-87].

От чому все вчення Конфуція пронизано споминами по золоті стародавні часи, коли государ-правитель, що почитався народом як найдобродійніша і мудра людина, мав звичай обирати собі в наступники найдобродійнішого і мудрого з своїх підлеглих. Все, про що писав і чому учив Конфуцій, спиралося на мудрість стародавніх китайських звичаїв. «Передаю, а не створюю, - говорив він. - Вірю в старовину і люблю це».

Конфуції інтерпретував норми старовини творчо, вельми продумано, з урахуванням реальності, в якій він жив. Приблизно так слідують вченню Конфуція сучасні китайці, для яких він, - старовина і традиція.

Визнаючи божественну і природну сторони походження власті, вчитель Кун свій головний інтерес бачив в тому, як облаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок в державі.

Цей порядок припускає п'ять різнорідних відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого брата і молодшого, друзів. По-перше повинно повне верховенство, з одного боку, і повне підкорення - з іншою. Володарювати слід справедливо і з благоволінням, підкорятися ж правдиво і щиро. В дружбі ж повинна бути обопільна чеснота.

У основі політичного вчення Конфуція лежить принцип чесноти, людяності. На питання, що таке людяність, він відповідав: «Тримати себе з шанобливістю вдома, благоговійно відноситися до справи і чесно поступати з іншими». Вищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури в суспільстві і державі.

Досягти справедливого устрою можна лише дотримуючи певні правила і норми, які торкаються всіх людей і перш за все тих, хто управляє. Чи - це правила поведінки людей в ієрархічній системі управління, правила, які оберігають від догоджання одних, від свавілля інших, дозволяючи кожному зберегти гідність.

Біля Конфуція є ще одна важлива норма не тільки поведінки людини, але і його якісних характеристик - жень, яка не перекладається українською мовою яким-небудь одним словом. Але суть її можна зрозуміти з наступного міркування: «Якщо ви чемні, до вас не звертатимуться неповажно, якщо ви чесні, вам віритимуть; якщо серйозні, досягнете успіху; якщо добрі, зможете використовувати послуги інших». Володіння всіма цими якостями і постійна реалізація їх - це і є жень[8, c. 49-52].