Підпільний центр.

Після здачі отамана Ходака Артем був зарахований секретним співробітником у штат Подільської губчека. Йому встановили грошове забезпечення на яке він винайняв на Старому місті, недалеко від мосту через річку Південний Буг, невелику кімнатку з окремим від хазяїв входом. Ельза, яка проживала в гуртожитку губчека, коли вони повертались з поїздок до отаманів, часто навідувала його в тій квартирі, після завершення робочого дня. Звичайно закохані не афішували своїх відносин, не бажаючи щоб про них дізнались більш широке коло співробітників. Однак шила в мішку не втаїш, і багато хто в губчека здогадувався про їх взаємні симпатії.

Артем в подальшому, також у супроводі Ельзи, вів подібні переговори про амністію з отаманом Нечаєм (П.Бокало – псевдо Нечай) [8, 17, 18]. На той час отаман Нечай був відомим повстанським ватажком району. Його загін виник у 1920‑ му році і нараховував у окремі моменти до тисячі чоловік. Разом з військами УНР у листопаді 1920‑ го року Нечай відступив за кордон у Польщу, але вже через місяць двадцятого грудня 1920‑ го року із загоном у три сотні чоловік знову повернувся у Липовецький та Уманський повіти. Помічником отамана був на той час О.Головащенко, начальником штабу – Жолудь, а ад’ютантом – А.Дащенко.

Нечай активно діяв проти більшовиків до червня 1921‑ го року, коли під ударами їх регулярних військ розпустив майже увесь свій загін. По тому отаман залишив тільки старшинське ядро загону з шістнадцяти чоловік. В подальшому отаман Нечай перейшов у загін отамана Лихо, залишивши свій загін під керівництвом начальника штабу Жолудя. Під впливом розмов з Артемом Онищуком на початку липня Нечай здався більшовикам по амністії і згодом допомагав Подільській Губчека вести переговори з отаманом Лихо.

Аналогічні, як і з отаманом Нечаєм, переговори велися Артемом у супроводі Ельзи на початку липня 1921‑ го року і з самим отаманом Лихо (Дорошенко). Проте особливих успіхів ці переговори не мали до того часу, коли у серпні того ж року загін Лихо зазнав від більшовиків великих втрат. Внаслідок втрат у загоні залишилось тільки біля двох десятків козаків. Під впливом цих поразок розпочалася деморалізація. Спочатку ж, як відомо, сам отаман був категорично проти здачі більшовикам, але під впливом поразок і тих розмов, що відбулись у нього на початку липня з Артемом та Ельзою, став вагатися. В подальшому ж Лихо не перешкоджав своїм козакам та старшинам здаватися по амністії [8, 18].

В той же день на початку липня, коли після безуспішних переговорів з отаманом Лихо Артем з Ельзою повернулись до Вінниці, сталось дещо, що перевернуло усі їх подальші плани та сподівання. Після повернення закохані вирішили, що Артем одразу ж поїде на свою квартиру, а Ельза тим часом навідається у губчека та доповість Заковському про результати переговорів з отаманом Лихо. Після чого вона обіцялась увечері повернутись та заночувати у Артема. Проте Ельза повернулась значно раніше. Майже з порога вона прокричала:

– Артем, у нас беда. Тебя разыскивают и собираются с пристрастием допросить.

– А в чому справа, що там сталось, в чому мене підозрюють, – стривожено запитав Артем.

– Понимаешь, еще в конце июня наши захватили в селе Федоровка штаб петлюровского руководства восстанием у вашем уезде. А сейчас начали изучать ихние документы и обнаружили, что тебе командующий повстанческой группой полковник Карий регулярно посылал тайные инструкции, – продовжила Ельза.

– Та може він і надсилав ті інструкції, але я їх не отримував і тим більше не виконував. Ми ж увесь цей час були разом, коли б я їх встиг виконати, – збентежено пояснював Ельзі ситуацію Артем.

– Да я то тебе верю, однако сомневаюсь, что дотошный Костандогло примет твои объяснения. Быстрее всего, он тебя посадит в застенок, и будет потихоньку выбивать признания пока не добъется своего, – окреслила тим часом Ельза Артемову перспективу.

– Поэтому думаю, что тебе надо сегодня же исчезнуть и затаиться на некоторое время. А я пока попробую уладить ситуацию, главное чтобы ты снова не влез в это бандитское болото. В ЧК же скажу, что ты решил заехать по дороге к матери и должен возвратится через пару дней, – продовжила Ельза свою мову.

– Добре, тоді я побуду у родичів десь біля Тиврова, а ти повідомиш, коли закінчиться ця катавасія, мене через Івана та Тетяну, – не заперечував Артем, відчуваючи, що над його головою нависла серйозна небезпека.

На тому й порішили, після чого Ельза повернулась у ЧК, а Артем як тільки звечоріло тихо зібрався, осідлав коня та вже майже поночі виїхав з Вінниці у напрямку Тиврова.

З захоплених документів повстангрупи випливало, що Артем Онищук, являючись секретним співробітником ЧК, одночасно підтримував зв’язки з представниками петлюрівського повстанського штабу [2, 5]. Про це стало відомо під час нальоту 26‑ го червня 1921‑ го року червоних військ на село Федорівку, де знаходився тоді штаб Північної повстанської групи. В ході цього нальоту було захоплено повстанську документацію з якої було зроблено висновок, що Артему Онищуку надсилались таємні інструкції від командира повстанської групи полковника Карого.

Офіційні документи повідомляли:

«Агентданими встановлено, що Артем Онищук за своїм походженням, призначенням і тактикою різко виділяється на фоні бандитського руху. На відміну від інших бандитів є найбільш злоякісним: будучи найвідвертішим бандитом, навмисне амністувався в Подгубчека і, являючись секретним співробітником останньої, одночасно підтримував зв’язок з Півнповстангрупою і підпільно діяв на користь бандитського руху».

Про ставлення радянської влади до українських повстанців свідчить хоча б така витримка із «Звернення Подільського губернського виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів до селян Поділля про сплату продовольчого податку» від 21‑ го липня 1921‑ го року [19].

– «….. Ще одне слово до вас трудові селяни. У Радянської влади ще немало потайних ворогів. Вони приходять до вас, ці ненависники трудової влади, ці вовки в овечих шкурах народолюбства, вони зводять наклеп на вашу владу, вони ганьблять її. Наймити поміщиків і фабрикантів, агенти Петлюри, польського холопа, що продається попам за їх прокляте золото, кажуть вам не платити податку, тому що податок є та сама продрозверстка.

Не вірте їм, це найзліші вороги ваші, вони збивають вас із правдивого шляху, вони вносять смуту у ваше трудове життя. Навіть темні, обплутані Петлюрою бандити з дня на день починають розуміти, що Радянська влада – влада працюючих мас. Вони виходять гуртами з лісів і звіриних логовищ і, прощені народною владою, мирно вертаються до чесної праці. Здався Мордалевич, Грозний, Лисиця, здався Онищук, здаються й інші.»

Залишивши того нещасливого липневого дня Вінницю, Артем не поїхав одразу до рідні у Соколинці чи у Колюхів. Він добре розумів, що розшукувати його будуть перш за все саме там, у батьківському домі чи у сестри Тетяни. Тому він вирішив спочатку завітати та перебути декілька днів у одного з своїх друзів юності, який проживав у селі Кліщеві. Село це знаходиться на лівому березі річки Південний Буг майже поряд з селом Потуш і зовсім недалеко від його рідних Соколинець.

У цьому селі у часи своєї юності Артем колись заприятелював з сином місцевого рибалки Петром. На цей час, за словами Павла Збужинського, Петро Козловський проживав разом з старенькою матір’ю у невеличкій батьковій хаті, що була побудована на одному з річкових схилів. Обійстя Козловських знаходилось на самій окраїні села, на досить значній відстані від інших дворів селян. Виїхавши з Вінниці вже під вечір, оминаючи зустрічні села, Артем польовими дорогами вже майже в сутінках завернув до оселі Петра.

Уважно оглянувши околиці навколо двору Козловських, він поволі зліз з коня, припнув того за повід біля повітки і підійшов ближче до вхідних дверей. У вікнах хати ще світилось і Артем сторожко, щоб не сполохати сусідських собак, підійшов ближче та заглянув у вікно поверх білих полотняних занавісок. У освітленій гасовою лампою кімнаті за столом сидів сам Петро, та швидко наминав їжу дерев’яною ложкою з полумиска, що стояв прямо перед ним.

Напевно тільки що приїхав з поля та вечеряє, подумалось Артему. В хаті більше нікого не було видно, тому він обережно стиха постукав рукояткою нагайки у віконне скло. Петро одразу ж припинив їсти і повернув голову до вікна, з тривогою вглядаючись у нічні сутінки. Нічого там не побачивши, він встав з‑ за столу, взяв в руки лампу і пішов з нею у сіни. Опісля того як у сінях щось скрипнуло та грюкнуло Петро у світлі керосинової лампи з’явився на порозі хатини.

– А хто тут бродить, це може ти, Михайло, – невпевненим голосом майже прошепотів Козловський.

– Та ні Петре, це я, Артем Онищук, твій давній приятель з Соколинець. Маю надію що ти ще мене не забув, – признався до господаря з темноти Артем.

– А, це ти Артеме, десь ти був надовго щез з наших місць, казали у війську служиш. Та заходь вже до хати, сідай до столу, повечеряємо разом, я тільки но розпочав, – продовжив свою непевну мову Петро, не знаючи напевно радіти йому неочікуваному нічному гостю, чи ні.

– Добре Петре, зараз я зайду, от тільки ти сходи та заведи поки що мого коня в повітку, щоб на вулиці не зоставався, – попрохав Артем.

Петро, почувши слова побратима, поставив лампу на підвіконня невеличкого вікна у сінях, неквапом пішов і перевів коня до повітки. А по тому знову повернувся до хати. Артем тим часом вже сидів біля столу очікуючи його повернення. Коли ж Петро зайшов у хату, Артем піднявся з‑ за столу, підійшов ближче та, вітаючись, обняв побратима. Після того, як вони обнялись і тричі по чоловічому почоломкались, Петро заходився швиденько готувати на стіл нехитру вечерю.

– Ти вже вибач Артеме, повечеряємо, як кажуть чим Бог послав. Моя матір лягла вже на спочинок, то я сам тобі зараз кулешу насиплю, – приговорював Петро підсуваючи Артему повний полумисок ще теплого капусняку звареного навпіл з пшоном, званого в народі кулешем, окраєць житнього хліба і дерев’яну ложку.

– Розказуй Артеме, як це ти за стільки років негадано забрів до мого двору. Бачив я тут нещодавно Павла з Потуша. То він оповідав, що завертав ти якось до його господи десь з місяць назад з своєю нареченою. Може вже й весілля справили, – не вгавав балакучий Петро.

– Та не до весілля мені, Петре. Ото попав я зараз у велику підозру до влади, то доведеться з тим весіллям дещо зачекати. Поки що побуду десь у запіллі заховавшись від більшовиків, шукають вони мене тепер, – переповідав Артем побратиму свою невеселу історію.

– А ти, Петре, як тут поживаєш, не оженився ще?

– Та хіба оженишся з нашими статками. Землі маю як кіт наплакав, та й з тієї хліб продзагони восени виволочуть. Трохи рибалкою промишляю, трохи хліборобством, то отак вдвох з матір’ю і живемо собі, – розповідав Петро про своє життя‑ буття.

По тих розмовах побратими вклались на ночівлю, бо Петру на світанку потрібно було перевірити свого невода, може яка рибка попалась. Артем же зголосився перебути у нього до вечора наступного дня, щоб потім відправитись нічними сутінками берегом річки у напрямку села Канава. Недалеко біля цього села знаходився досить великий ліс, що простягався майже до самих окраїн села Дзвонихи. У хатині тамтешнього лісника, свого доброго знайомого та недалекого родича, Артем і збирався пересидіти лиху годину, очікуючи звістку від Ельзи.