Боротьба з продзагонами

Після захоплення наказів Півнповстангрупи, як стверджувала офіційна оцінка діяльності Артема: «…він остаточно з'ясував лінію ставлення до Радвлади, після чого з'явився на чолі однієї з банд і почав активну діяльність в Брацлавському повіті, зарекомендувавши себе частими і зухвалими нальотами, застосовуючи тактику при нападі розділення банди на дві групи і агітує серед амністованих бандитів, вербуючи їх у свою банду. За перевіреними агентданими, банда Артема є терористичним загоном Північної повстанської групи» [2, 5].

Загін Артема на той час був найчисельнішим на Тиврівщині. За деякими даними, в окремі періоди він налічував більше трьох сотень чоловік. Окрім того, цей загін відрізнявся чітким національно‑ політичним забарвленням і залізною військовою дисципліною. За повідомленням розвідки червоноармійських частин, «дисципліна в банді Артема сувора, застосовуються покарання у вигляді несення нарядів поза чергою по сторожовій службі, що виставляється по просіках і лісах, в центрі якого розташовується вся банда» [18]. Сам же Артем відзначався фанатичною відданістю ідеї незалежної, вільної від московського панування України.

На цей час внаслідок засухи, яка спіткала Україну у 1921‑ му році врожай зернових у селян був незначний. А в південних регіонах України та деяких регіонах Росії восени 1921‑ го року до того ж розпочався сильний голод. На Україну потягнулись потоки біженців та переселенців. Не пухли від статків і центральні регіони України, де засуха не так сильно далася взнаки, як на півдні. В той же час незважаючи на перехід більшовицької влади до так званої «нової економічної політики», грабунок українського селянства продовжувався.

Згідно історичного аналізу до загальних причин селянських повстань 1921‑ го року на Україні можна було віднести [8]:

1) грабіжницьку більшовицьку продовольчу політику (продрозкладку, продподаток, що продовжував збиратися методами продрозкладки, постійні грабунки і реквізиції, які здійснювалися міліцією, чекістами, червоноармійцями, тощо);

2) земельну проблему, що була вирішена зовсім не на користь основної маси трудового селянства;

3) постійні перерозподіли землі, спрямовані на розшарування населення українських сіл на бідноту та заможних селян (так званих, куркулів);

4) постійне пограбування національних багатств України (хліба, сала, цукру, олії, вугілля, тощо);

5) голод, що розпочався на Півдні України та викликав наплив переселенців у центральні регіони;

6) свавілля і бешкети більшовицьких військових частин на усій території України;

7) примусову мобілізацію у Червону Армію і пов’язане з цим дезертирство до повстанських загонів;

8) розруху та занепад суспільного життя у містах і великих поселеннях.

Не дуже варто дивуватись тому, що Артем не дотримав свого слова десь тихо відсидітись в сільській глибинці. Просидівши у запіллі майже місяць і не отримавши жодних повідомлень від Ельзи, Артем зрозумів що розраховувати він може тільки на себе та на своїх друзів‑ побратимів, які допомагали йому ховатись від пошуків влади увесь цей час. Окрім того, спілкуючись з селянами навколишніх до Соколинець сіл Потуша, Кліщева, Никифорівець, Шендерова, Колюхова, Канави, Онитковець, Дзвонихи, Артем не міг не реагувати на їх волання про допомогу.

Водночас на початку серпня з’явились у таємному запіллі Артема двоє його давніх побратимів Сергій Кондратюк та Парамон Кирилюк, обидва з Колюхова. Їм, як виявилось, теж довелось втікати з села, бо мали конфлікт з продагентом, що розпочав вже з самого початку жнив збирати у селі продподаток. Той продагент пообіцяв, що за приховування урожаю зернових подасть на них скаргу у повітову міліцію, то щоб розпочинали сухарі собі готувати, а може дійде й до гіршого.

Зваживши на ті обіцянки уповноваженого Сергій та Парамон не стали очікувати їх здійснення, а повитягали з під стріх заховані ще з війни гвинтівки і кинулись до Тетяни Кулібабчук, щоб дізнатись де переховується Артем. Тетяна, що теж чула від односельців про ті погрози, не довго опираючись, повідомила їх про місцезнаходження брата. Таким чином вже четвертого серпня 1921‑ го року Артем Онищук, як доносила розвідка червоних, був помічений на чолі невеликого загону вершників при двох кулеметах у районі села Канава [2, 20].

А вже через десять днів загін Артема Онищука збільшився у своїй чисельності до шестидесяти вершників за рахунок невдоволених діями влади селян навколишніх сіл. До загону пристали давні побратими Артема з Соколинець Олекса Охрімчук, Павло Мельник, Артем Охрімчук, Петро Бігун та двоюрідний брат отамана Клим Онищук. Кожен з селян, що вступали у загін Артема приходив з своїм конем та з своєю зброєю, якої та той час було вдосталь по українських селах внаслідок попередніх воєнних дій.

Артему було зрозуміло, що збільшувати в подальшому чисельність загону він зможе тільки тоді, коли покаже своїм козакам, що влада їх боїться. Не менш важливо було розпочати дії з реквізування та повернення селянам продподатку, який прискореними темпами вже стали збирати продагенти та продзагони по усій Брацлавщині.

Вперше заявити про себе Артем вирішив шляхом здійснення нападу на Вороновицький цукровий завод. Це рішення було прийнято отаманом тринадцятого серпня 1921‑ го року на нараді старшин свого загону. Мотивація тут була проста, на тому заводі знаходились значні запаси цукру урожаю попереднього року, що могло слугувати забезпеченням козакам загону, як матеріальна компенсація за їх участь у боротьбі. Окрім того в касі заводу мали бути якісь грошові кошти, що теж було не зайвим для розширення бази повстання.

Додатковим стимулом для нападу саме на цей завод було те, що на ньому працював обліковцем такий собі Сич Семен, який був родичем одного з повстанців. Тому Артем мав повну інформацію, як про стан матеріального і грошового забезпечення заводу, так і про стан його охорони.

Здійснивши в обідню пору чотирнадцятого серпня несподіваний напад на цукровий завод, повстанці не стали там довго очікувати прибуття викликаних керівництвом заводу червоноармійських частин. Протягом години вони оперативно завантажили мішками з цукром шість возів і після цього обоз направився з Вороновиці у напрямку сусіднього села Тростянець. У подальшому, проминувши це село, загін заховався у великому лісі, що знаходився на схід від села Шендерів.

У цьому лісі загін розділився на дві групи. Одна з цих груп зосталась охороняти обоз, а інша група з двадцяти п’яти вершників під командування самого отамана Артема вирушила у напрямку центру волості – містечка Тиврів.

Переправившись поромом через річку Південний Буг у районі села Никифорець, повстанці оминули стороною село Колюхів. А по тому пройшли, не особливо тепер ховаючись, через село Дзвониху в сторону містечка Тиврів. О восьмій годині вечора того ж дня 14‑ го серпня 1921‑ го року повстанський загін, не отримавши жодного спротиву від більшовицької влади, зайняв центр волості Тиврів.

Вступивши з своїм загоном у містечко, отаман Онищук одразу ж направився до будинку волосного правління, щоб заарештувати там більшовицьке керівництво волості та знищити офіційні папери. Однак робочий день на той час вже закінчився, працівники волосного правління розійшлись по домівках і будинок правління був закритий. Побачивши на дверях замок, отаман не став їх ламати, а сказав, що прийде сюди завтра, коли співробітники правління будуть на місці [20].

Після цього Артем розпорядився скликати мешканців містечка на мітинг. І коли на центральному майдані зібралось з півсотні мешканців з найближчих до центру вулиць, отаман Артем виліз на одну із кулеметних тачанок, та виголосив запальну промову.

– Панове‑ земляки, багато з вас мене тут знають, бо я ж сам родом з Соколинець і часто бував у вас у Тиврові. Довгий час мені довелось воювати і проти німців, і проти гетьманців, і проти білих, а потім і проти більшовиків. І коли в листопаді того року поляки нас зрадили, то довелось і в румунських таборах посидіти.

Повернувся я з таборів навесні додому, думав взялись більшовики за розум, перестали грабувати трудове селянство, продподаток ввели. Думав стало легше селянству, але виявилось, що дуже і дуже я помилився. То тільки одна назва «продподаток», а насправді це зосталась та ж сама грабіжницька продрозверстка. Знову більшовики обдирають українського селянина, як ту липку, тільки що здохнути з голоду не дають. Ще не встигли селяни зжнивуватись, як продзагони стали вигрібати з засіків усе дочиста. А знають же, що була тут посуха і цей рік виявився неврожайним.

– Але більшовиків ці проблеми зовсім не цікавлять, вони все гребуть і гребуть. Тому я, Артем Онищук, закликаю усіх національно свідомих громадян Тиврова, вступати у мій загін, щоб спільно боротись за нашу самостійну Українську державу вільну від більшовицьких Рад. Ми, не шкодуючи своєї крові, де тільки можна будемо перешкоджати більшовикам грабувати селян. Я ж з своєї сторони зроблю усе, щоб повернути селянам нашої волості вже пограбоване збіжжя. По усій Україні піднімається селянство, до нас йдуть на допомогу війська Директорії під проводом генерал‑ хорунжого Юрка Тютюнника. Ми переможемо, слава Україні!

По тих словах, закінчивши свою промову, Артем зліз з тачанки і став займатися розташуванням своїх козаків на нічліг. Погомонівши між собою після того мітингу, мешканці містечка і собі потихеньку розійшлися по домівках.

Наступного дня зранку п’ятнадцятого серпня 1921‑ го року, переночувавши у Тиврові та поповнивши свої лави його жителями, повстанці пройшли через село Онитківці і направились до лісу, що знаходився на схід від містечка Шпиків [2, 20]. За переконанням самого Артема та виходячи із інструкцій Повстанського штабу, повстанський загін повинен був розташовуватись у лісах, щоб виставивши навкруг по усіх дорогах сторожу убезпечити себе від несподіваного нападу червоних. Ночівля ж у Тиврові була з того правила певним виключенням, зробленим з тією метою, щоб переконати місцевих жителів у силі повстанців.

Отаборившись у лісі біля Шпикова, повстанський загін щоденно поповнювався новими бійцями, які приходили з проханням допомогти односельцям у боротьбі з продзагонами. І отаман, який оголосив цю задачу основною у своїй боротьбі, завжди йшов новоприбулим назустріч. Тому вислухавши волання селян, що прибули з сіл Сільниця та Петрашівка, про допомогу, Артем наступного дня знову розділив свій загін на дві частини.

Одна з цих частин загону під проводом помічника отамана Миколи Бондаренка здійснила несподіваний наліт на село Сільницю. Під час бою з продзагоном, що збирав продподаток у цьому селі, повстанцями було вбито двох червоноармійців.

Друга частина загону, на чолі з самим отаманом, ранком шістнадцятого серпня взяла напрям на село Петрашівку в якому теж порядкував продзагін. В Петрашівці повстанці захопили в полон продагента і червоного козака, який охороняв обоз із зібраним продподатком. Селяни, що збіглись на майдан забирати своє збіжжя, вимагали оголосити грабіжникам смертний вирок. Повстанці зв’язали полонених та привели їх на суд до отамана, який знаходився у будинку сільської ради. Коли тих завели у приміщення, де знаходився отаман, то уважно глянувши на продагента, Артем проговорив:

– Ти ба, та це ж Степан, мій сусід з Соколинець. Чого це тебе сюди занесло, Степане, у Петрашівку? Чого дома не сиділось?!

Степан, який до цього спідлоба похмуро дивився на Артема, зненацька стрепенувся від цих слів і з надією глянув на отамана.

– Це ти, Артеме, от як довелось зустрітись. У мене ж, ти знаєш, дома жінка, діти й усі їсти хочуть. Землі ж катма, то як же нам прогодуватись, от і служу. Чув я, що і ти у свій час більшовикам допомагав, – від передчуття близької смерті у Степана судорогами зводило рот.

– Та знаю, знаю Степане. Але й ти знай, що за грабунок треба відповідати перед народом. То зараз отримаєте зі своїм подільником від моїх козаків по десять канчуків, а дальше думайте як бути та жити. А попадетесь іще раз, то життя таки позбудетесь, обіцяю – з притиском відповів отаман.

Полонених вивели на майдан і принародно, заголивши спини, дали кожному по десять канчуків, а потім відпустили з Богом на усі чотири сторони.

Внаслідок того, що жнива майже у всіх селах закінчились радянська влада значно активізувала по селах збирання, так званого, продподатку. Тому серпень 1921‑ го року виявився для загону Артема місяцем найбільш активних дій, коли волання селян про допомогу доносились майже що з кожного села, біля якого з’являлись повстанці.

Після акцій проведених в селах Сільниця та Петрашівка обидві частини загону повернулись на місце свого тимчасового базування у лісі біля Шпикова, де на них вже очікували селяни з містечка Печера. Вислухавши тих селян, отаман розпорядився вислати чоту повстанців їм на допомогу. Внаслідок цього, наступного дня сімнадцятого серпня в містечку Печера повстанці захопили в полон трьох продагентів. Провчивши канчуками, цих полонених теж потім відпустили.

За інформацією окремих мешканців Шпикова, що мали симпатію до повстанців, у район базування загону Артема Онищука мали невдовзі прибути каральні частини 24‑ ї піхотної дивізії. Тому, отаман не став очікувати ймовірного оточення загону в Шпиківських лісах, а вирішив здійснити рейд у зворотному напрямку назад до попереднього місця базування у Шендерівському лісі.

Вже в ніч на вісімнадцяте серпня загін Арема Онищука, переправившись через річку Південний Буг біля села Никифорівці, і, отримавши відповідну інформацію від перевізника Петра, проводить акцію в сусідньому з Никифорівцями селі Лука‑ Немирівська. Неочікуваний напад на міліцейську залогу дозволив поповнити запаси загону зброєю та шістьма кіньми. Місцевих міліціонерів, як і в більшості попередніх випадків сутичок з представниками цивільної більшовицької влади, повстанці вбивати не стали, а провчивши канчуками, відпустили на волю.

Переночувавши в Луці‑ Немирівській, ранком наступного дня загін перемістився у село Потуш. У цьому селі повстанці реквізували у продзагону та роздали селянам більшу частину з ста пудів зерна, раніше зібраного, так званого, продподатку. Як і в попередніх випадках реквізування повстанці обмежились тільки вилученням продподатку і знову відпустили на волю продагентів.

За час, що пройшов з моменту зайняття містечка Тиврів чисельність загону збільшилась за рахунок жителів сіл волості майже до ста вершників. Однак, незважаючи на наявність досить значної військової сили, більшість акцій загону Артема Онищука проходили майже безкровно. І тільки у випадках збройних сутичок учасники цього спротиву були вбиті, як наприклад, це сталось у селі Сільниця. Та й до того ж самого отамана Артема у тому селі не було.

На цьому місці слід було б звернути увагу на досить гуманне відношення самого отамана Артема Онищука до полонених продагентів та червоноармійців, на відміну від відношення до тих же осіб іншого відомого отамана Орла (Якова Гальчевського‑ Войнаровського), який діяв у сусідніх повітах. Свою боротьбу за українську державність Артем Онищук розпочинав у 1919‑ му році разом з тим же Гальчевським (Орлом), знаходячись у складі старшин 61‑ го полку, що був на той час під командуванням підполковника Ананія Волинця. Артем Онищук служив у цьому полку сотником четвертої сотні, а Яків Гальчевський на той час був сотником гарматної батареї.

Як відомо, з історичних джерел 25‑ го січня 1919‑ го року згідно з наказом №43 штабу Холмсько‑ Галицького фронту гайсинський курінь імені отамана Симона Петлюри було переформовано на 61‑ й піший дієвий полк у складі 19‑ ї дивізії з розташуванням у місті Старокостянтинові, що на Волині. Незабаром 61‑ й полк вирушив на Північно‑ Західний фронт у розпорядження його командуючого Володимира Оскілка [1, 21].

З другої половини лютого приблизно до двадцятого березня 1919‑ го року 61‑ й полк вів із змінним успіхом бої проти частин Червоної армії в районі Костополь – Домбровиця (нині Дубровиця) – Століно – Речиця. Під час березневого наступу Армії УНР 61‑ й полк брав участь у боях біля Костополя, Немовичів і Сарн. Разом із 56‑ м Немирівським і 57‑ м Гайсинським полками біля міста Сарни, 61‑ й полк відкинув більшовицькі частини за річку Прип'ять. А коли наприкінці квітня Червона армія, прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград‑ Волинський, то 61‑ й полк виявився в оточенні.

Ананій Волинець, отримавши спеціальне завдання від командира дивізії Добрянського, в ніч на 23 квітня з частиною своїх гайсинців прорвав фронт і вирушив у тили Червоної армії – на з'єднання з повстанцями Дмитра Соколовського, які діяли в районі Радомишля. Волинець планував через цей повстанський район вийти в рідний Гайсинський повіт, щоб підняти там повстання проти більшовиків.

Яків Гальчевський, з рештою козаків і старшин, в числі яких був і Артем Онищук, залишився у полку і був призначений командиром 61‑ го полку імені Симона Петлюри. А оскільки Армія УНР відкотилася на Рівне, то Гальчевський повів свій пошарпаний полк за нею і йому вдалося вивести частину з оточення.

Невдовзі Яків Гальчевський отримав наказ Симона Петлюри прибути на станцію Радзивілів. Головний отаман наказав Гальчевському з кількома старшинами й козаками вирушити через фронт на зв'язок із партизанами та організувати акцію руйнування тилів Червоної армії. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Яків із декількома бойовими побратимами перейшов фронт. Тоді, в травні 1919‑ го, і почалася його повстансько‑ партизанська епопея, яка тривала з невеликими перервами майже до 1925‑ го року.

У 1921‑ му році почався новий найактивніший етап повстансько‑ партизанської діяльності Якова Гальчевського. «Я знав, – говорив він, – що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по‑ козацьки. Дамо криваво відчути зайдам – москалям і жидам – та своїм песиголовцям, які злигались із комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно! Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства… Отже, з Богом – до діла» [22].

Як військовий фахівець, Гальчевський від самого початку своєї повстансько‑ партизанської діяльності організував дуже ефективну розвідку та контррозвідку. Його поінформованість вражала навіть близьких товаришів. Він завжди знав, що і де відбувається, бо скрізь мав своїх інформаторів – на залізниці і телеграфі, в ревкомах і «комбєдах», навіть у військових частинах та ЧК. Особливу увагу він надавав викриттю і знищенню «сєкрєтних сотрудніков ЧК»… Він не шкодував винагород для місцевого єврейського населення. І євреї справно збирали для нього інформацію. Розуміння того, що у партизанській діяльності розвідка і контррозвідка має особливу вагу, довго оберігало життя отаману та його козакам.

Яків Гальчевський, на противагу Артему Онищуку, був дійсно жорстоким чоловіком, який боровся за звільнення українського народу від більшовицького поневолення усіма доступними йому засобами. «Це був час, – писав він, – коли всіх майже більшовиків я із своїми козаками пускав у „розход“ особисто, щоб їхня якнайбільша кількість зустрілася „там“ із моїм братом! Коли мені приходилося стріляти якого комуніста, то обов'язково він діставав кулю в ніс, де брови сходились: в це місце, після страшних мук, жид Хаїм Бург із нагана застрілив мого молодшого й єдиного брата! Почуття помсти є страшне й робить людину, поки вона не заспокоїть жадоби помсти, також страшною. Всякі екзекуції мені були противні та жадоба помсти і ненависть робили мене жорстокою людиною, а головне: я мав силу зносити все, щоб найгірше досолити комуністам».

«До нас твердий час не мав сантименту, як і люди з противного боку, – стверджував Гальчевський. – Не могли й ми мати жалості до представників совітських катівень» [20]. Не мав жалості Гальчевський і до тих українців, які зрадили свій народ і пішли на службу до окупанта – їх він винищував особливо ретельно.