Орандо 3.

Як це брехня-

Орландо 2.

я віршів не писав,

Орландо 1.

І ще ніхто на світі не кохав.

Розалінда. Зараз я його підколю!

Гей, юначе, чуєте мене? А ви часом не знаєте хто у нашому чарівному лісі паплюжить усі молоді дерева? Ще й пише такі " геніальні вірші"...ноги, як дороги

Вирізує на корі якесь абсолютно ідіотське ім'я Розалінда. Так, так, ідіотське!

Орландо. Як ідіотське? Це прекрасне ім’я - Розалінда!

Розалінда. Розалінда на дубі, на клені, на вербі, на калині. Мені здається, що цього юнака б’є любовна лихоманка.Ви часом не знаєте хто цей божевільний закоханий? Так, хто він?

Орландо. Ні. Не знаю. Ну добре, це- я. Я, я, я, я і є той закоханий, кого б’є ця лихоманка.

Розалінда. Ви? Ні, це не ви.

Ви знущаєтесь? Це у вас жарти такі?

Ви абсолютно не схожі на закоханого! У вас немає жодної з ознак закоханого. У цю клітку ви ще не потрапили. Так, так!

Орландо. А які ж це ознаки?

Розалінда. А я вам розкажу!

У закоханих їх стільки, навіть не знаю, з чого почати!

Ну по-перше, запалі очі, чого у вас нема! По-друге, впалі щоки, чого у вас теж нема!

А де ваша сухотна блідість, у вас он який рум'янець, ви просто пашите здоров'ям.

А де ваша розкудлана борода? Її відсутність взагалі важко не помітити, ви ще, так би мовити, зелений плід, пуп'янок, стручок!

Орландо. Я не пупьяночок і не стрючок!

Розалінда. Боже, ви пахнете як троянда! Як букет троянд!

Селія. Як мускус, як амбра!

Розалінда. А у закоханих немає часу ні на душ, ні на ванну, ні на гоління, ні на прання! А ви одягнені як франт! Такий елегантний, як рояль! Як білий рояль! Судячи з цього, можна зробити висновок, що ви закохані скоріш у себе, ніж у когось іншого! Ви нарцис!

Всі. Нарцис!!!!

Орландо. Я не нарцис! Я не нарцис! Я не нарцис! СТОП! Якщо хтось, хоч ще раз скаже що я- нарцис і не кохаю свою Розалінду, я заколюся, ось так!!! А! А! Розалінда!!!

З’являється інший Орландо

Орландо. Я не нарцис. Клянусь білою рукою Розалінди, усі мої вірші не здатні виразити всю ту любов, що я відчуваю до Розалінди!

Розалінда. Це просто жахливо! Якщо це дійсно ви, то я вам дуже співчуваю, тому що всіх закоханих треба або лікувати, або карати!!

Закохані заслуговують на темну комірчину з нагайкою, так само, як буйні божевільні.їх потрібно або лікувати, або карати! Але ми можемо вас вилікувати! Ми вам допоможемо!

Орландо. Ні! Я не хочу лікуватися від кохання! Я ніколи не розлюблю свою Розалінду!

Розалінда. Дарма! Дарма!

У нас є прекрасний спосіб! Просто чудовий! Усе, що вам потрібно зробити- це уявити ніби я, я, я, я і є ваша Розалінда!

Орландо. Це геніально!!!

З’являється інший Орландо

Орландо. Це геніально! Що я маю робити?

Розалінда. Ви щодня маєте приходити до мене та упадати за мною, а я сам, неначе мінливий місяць буду то сумним, то веселим, то млосним і закоханим, то гордим і норовливим, я буду вас відштовхувати, а я притягувати, я буду вас ненавидіти, а я буду вас любити, над вашими жартами я буду плакати, а над вашими невдачами я буду реготати! І так я доведу вас від любовного безумства до справжнього божевілля!

Селія. Ну, як це тобі подобається?

Селія 2. Як вам це подобається?

Розалінда. Ви втечите і станете монахом! Ось так я вас вилікую, і від вашого кохання не залишиться ні цяточки!

Р. та С. Тілі-тілі-бом! Я тебе кохаю, серце тільки нам обом дещо відкриває!

Розалінда. Аби ви тільки приходили та упадали за мною.

Орландо. Так, так, я згодний, юначе.

Розалінда. Ні, ні, ні, ніякого юначе. Тільки Розалінда! Запам’ятовуйте дорогу, я покажу, де я живу.

Селія. Усі закохані – такі дурні!

Виходять всі, входить Жак

Жак. Той самий час, що тішить нам серця

Взірцем краси, приємної для зору, –

В тирана перетворює творця,

Над гарним щоб потворне брало гору.

Це він, неспинний, літо віддає

Зимі суворій, цим замкнувши коло;

Сік застигає, листя не стає,

Мов саван, сніг вкриває все навколо.

Весь світ – театр, де всі - жінки й чоловіки – усі актори, і не одну з них кожен грає роль, і кожному приписано свій вихід і кожному приписано кінець. Сім дій в цій п’єсі!

Спершу це дитина, що на руках у мамки вередує. Далі це школяр, зарюмсаний з портфелем-ранцем йде до школи знехотя, мов равлик. Далі це коханець, що над баладою про любки-брові, мов піч зітхає. А далі це солдат, прокляттями начинений страшними, і бородатий, наче леопард, і простолюдний і швидкий на сварку, що славу-бульбашку шукати ладен в гарматнім жерлі. А далі це суддя з товстим пузцем, набитим каплунами, премудростями й казусами повен. Так роль свою він грає! А шостий вік з’їжджає до карлючки панталоне, на носі скельця, а при боці – торба, штани, збережені ще з юних літ, для висхлих ніг широкі, голос стає, немов дискант дитячий – сипить, сичить! А сьома дія – кінець химерної цієї п’єси! Дитинство друге, напівзабуття… Ані зубів, ні зору, ні смаку, ні почуттів, нічого.

Я вмію висмоктувати меланхолію з пісень, як ластівка вміє висмоктувати яйця!

Ліс

Входять Розалінда і Селія.

Розалінда Не розмовляй зі мною: я хочу плакати. Чому він поклявся, що прийде сьогодні вранці, й не прийшов?

Селія Ну, звісно, в ньому немає ні краплі вірності.

Розалінда Ти так гадаєш?

Селія Авжеж. Я не думаю, щоб він був кишеньковим злодієм чи конокрадом, але щодо щирості в коханні — мені здає­ться, він порожній, мов перекинута чаша або червивий горіх.

Розалінда Не вірний у коханні?

Селія Атож, якщо в ньому те кохання є взагалі; та я думаю, немає тут ніякого кохання.

Розалінда Ти ж чула, як він присягався, нібито любить?

Селія «Нібито» це ще не «любить». До того ж присяга закоханця варта не більшого, ніж слова політика: і цей, і той руча­ються за фальшивий рахунок. О, справді, це прегарний юнак! Він пише прегарні вірші, промовляє прегарні слова, дає прегарні клятви і прегарно їх розбиває — навкоси об серце своєї коханої.

Розалінда сіла, стиснула руками коліна.

Розалінда Ну, і як же мені не плакати?

Селія То й плач, прошу тебе; тільки пам’ятай, що сльо­зи чоловікові не до лиця.

Згадай закоханого пастуха, Сільвія,

Що тут сидів і вихваляв пастушку горду Фебу. (Цитує)

«Старий, ти колись кохав? Як сорок тисяч братів кохать не можуть! Га! Карасику!»

Розалинда (Цитує) «Ти не кохав! О, ця неможливість вилити усю свою душу!» (Смеется)

Коханців вид – закоханим пожива .(БачатьФебу і Сільвія) О!.. (Ховаються)

Входять Феба та Сільвій.

Феба. Відчепися!

Сільвій. Фебо, зглянься! Стій!

Феба. Ну, дістав зі своїм коханнячком!

Сільвій. Фебо, зжалься наді мною!

Феба. Дістав кажу!

Сільвій. Не будь злостивою, лихою. Люба, вірю в тебе серце є…

Феба. О!, – нудьга! Так я - без серця, я - омана, я – вітерець у полі .(Свистить.) Волію слухати краще як гавкає мій собака (виє як собака), аніж слухати ніжні і млосні зітхання закоханого в мене селюка. (Йде).

Сільвій. Фебо, стій! Настане день, він може й близько десь, і ти сама відчуєш біль свого кохання, а потім гірко засмієшся ти.

Феба. Коли ж той день настане, то смійся з мене, не жалій… Як доти – я тебе не пожалію! Село!

Розалінда (виступаючи наперед).

Але чому? За що глузуєте з кохання? Огидний гріх!

Самі без вроди, пересічні, неохайні. Опудало на волі

Кохати вас лише без свічки можна, у пітьмі.

То треба вже такою злою бути?

В чім річ? Чому так дивитесь на мене?

Мене не вчарувати. Звичайні ви — не більше,

Ерзац природи, На продаж виставлений...

Дурний пастуше! Не біжи за нею,

Гарніший ти за неїу сто крат.

Твій гнів миліший за його лицяння.

(Знімає буси і дарить Розалінді)

Розалінда. Він закохався в її неподобство, а вона ладна

Закохатися в мій гнів.

(Повертає буси)

Прошу, вас не закохайтеся у мене, Бо я брехливіший за клятви п’яні. Та й не люблю я вас і не полюблю ніколи. Ходімо ж, сестро (Виходять).

Сільвій. 0 Фебо...
Феба. Який сердитий, а говорить красно! Та що мені слова? Слова, слова, слова… Але вони цілющі — як милий той, хто їх говорить.
Він гарний хлопець...
Не такий-то й гарний!

Наймиліше в ньому— його обличчя.
Ледь завдасть він болю Словами — вилікує вмить очима.
А колір вуст його який приємний!

Лиш ледь яскравіший, густіший він

За щік рум’янці: тут уся різниця

Така, як між червоним і рожевим.

Я впевнена: багато хто з жінок,

Отак поглянувши, як я, на нього,

Негайно закохалися б. Та я

Ані ненавиджу, ані люблю його — хоча ненавидіти мала б.

Іч, як образив! Знати б хоч —за віщо?

Я відповім йому листом глузливим.

Ти віднесеш листа мого? То згода?

Сільвій. Звичайно, Фебо.

Феба. Готовий лист і в голові, і в серці. Ходімо, Сільвію! (виходять)

Сільвій. Стоп! Куди я поспішаю, коли я сам, без розуму, її кохаю!

Ліс

Входить Жак. Співає.

Ви правди хочете? Лиш вади

І хиби в людях слід цінить,

Лише в стражданні є принади,

Тиран нас милосердю вчить.
Любити вміють тільки гади, -

Од вщерть закоханого ждіть

Найрозумнішої поради.

Побьють – смиятись є причина,
Сумління чисте – ось провина.

Найбільша чесність - обдурить,

Дівок гулящих слід любить,

Шукати розуму у влади, -

Ми живемо брехні заради, -

Лиш від закоханого ждіть

Найрозумнішої поради

Входять Р о з а л і н д а і Селія.

Розалінда (до Жака) Кажуть, що ви великий меланхолік.

Жак Моя меланхолія складена з багатьох елементів, які я спостеріг під час моїх мандрів. Від тривалих роздумів над побаченим мене огортає легкий смуток, примирення з недосконалістю усього на світі. Як каже один іноземний поет: «Ума холодних наблюдений, и сердца горестних замет.»

Розалінда То ви мандрівник? Присягаюся честю, ви маєте неабиякі підстави для смутку: напевно продали ви свої землі, щоб побачити чужі?

Жак Так, я дорого заплатив за свій досвід. Весь світ – театр, де всі - жінки й чоловіки – усі актори, і не одну з них кожен грає роль.

Розалінда (Сміється) І через цей досвід ви сумні. Це єресь! Я радше волів би мати блазня, джокера, щоб той мене веселив (Співає якісь шлягер), аніж досвід, що навіював би на мене сум. Менше знаєш – краще спиш! І заради цього ще мандрувати і пізнавати світ! Знання додає скорботи.
Жак Який довершений витвір - людина. Шляхетні думки, безмежні здібності, окраса всесвіту...

Входить Орландо.

Орландо Добридень, Розаліндо люба, мила! Вітаю, Жаку.

Жак Е, ні, прощавайте — панове, до вас прийшов час розмовляти білими віршами (Виходить).

Розалінда Ну, Орландо, де ви були весь цей час? І ви — закоханий?! Ви­кинете ще раз такого коника — не навертайтесь мені більше на очі.

Орландо Моя прекрасна Розаліндо, я прийшов лише на го­дину пізніше, ніж обіцяв.

Розалінда Спізнитись на годину — в коханні! Коли хтось по­ділить хвилину на тисячу часток і спізниться у справах кохання бо­дай на одну часточку тисячної частки хвилини, то можна сказати, що Ерот поплескав його по плечі, але серця йому не зачепив, ручуся!

Орландо Пробачте мені, люба Розаліндо.

Розаліндо Ні, більше не потрапляйте мені на очі; краще хай коло мене упадає равлик. Він хоч і поволі суне, зате несе на голові свою долю – роги. Такі, як ви, завдячують ними своїм дружинам.

Орландо Доброчесність рогів не дарує, а моя Розалінда — доброчесна.

Розалінда А я ж і є ваша Розалінда.

Селія Йому приємно так тебе називати, але він має іншу Розалінду, кращу за тебе.

Розалінда Ну ж бо, упадайте, упадайте коло мене. Що б ви сказали мені зараз, якби я був ваша най-найсправжніша Розалінда?

Орландо Я б її поцілував, перш ніж сказав би хоч слово.

Розалінда Ні, краще б ви спочатку що-небудь сказали, а коли вже вам не стане про що говорити, отоді й матимете нагоду для по­цілунку.

Орландо А коли нам відмовлять у поцілунку?

Розалінда Цим вас спонукають до умовлянь, і вам знов буде про що говорити.

Орландо Так я заплутаюсь у своєму сватанні.

Розалінда У залицянні своєму ви не заплутаєтесь, а от у сватанні – так напевно.

Ваше упадання за мною нікуди не годиться. Тому від імені Розолінди оголошую, що відмовляю вам.

Орландо. Тоді я помру — від свого власного імені.

Розалінда. Все — баєчки. Цей жалюгід­ний світ існує якихось там шість тисяч літ, і за цей час люди іноді мерли, і хро­баки їх жерли, але траплялось це не від любові. Та годі, зараз я буду доброю Розаліндою — просіть у мене, що хочете, я не відмовлю.

Орландо. Полюби мене, Розаліндо! (Запрошує сісти до нього на коліно)
Розалінда. Так, присягаюсь: любитиму по п’ятницях, по субо­тах і в усі інші дні.
Орландо. Ти згодна взяти мене за чоловіка?
Розалінда. Атож, і ще двадцятьох таких, як ви
Орландо. Що ти кажеш?
Розалінда. А хіба ви не хороші?
Орландо. Сподіваюся, що хороший.
Розалінда. Ну, а хіба може бути забагато хорошого? Сестро, ти будеш за священика і повінчаєш нас. Дайте мені руку.
Орландо. Будь ласка, звінчайте нас!
Селія. Я не знаю, які належить говорити слова.
Розалінда. Ти повинна почати: «Чи берете ви, Орландо?..»
Селія. Гаразд. Чи берете ви, Орландо, цю дівчину за дружину?
Орландо. Беру.
Селія. Так, але коли?
Орландо. Та хоч зараз.
Селія. Тоді ви повинні сказати: «Беру тебе, Розаліндо, за дружину».

Орландо. Бе…
Розалінда Я беру тебе, Орландо, за чоловіка. (Орландо і Розалінда шалено кидаються один до одного)
Орландо. Беру, беру! (пауза) Тебе, Розаліндо, за дружину.
Розалінда Оце-то нарече­на— випередила священика, але ж думки в жінок завжди випере­джають їхні вчинки. Селія Амінь!
Розалінда А тепер скажіть, скільки часу ви схочете володіти нею після того, як вона вам дістанеться?
Орландо. Вічність і один день.
Розалінда. Скажіть краще «один день» без «вічності». Ні, ні, Орландо: юнак — квітень, коли залицяється, та коли він одружиться, стає груднем. Дівчина, поки її дівування, — травень, але погода міняється, коли вона стає дружиною. Я ревнуватиму тебе дужче, ніж бербертськиїї голуб свою голубку, буду крикливіша, ніж папуга в дощ; вередливіша за мавпу. Я плакатиму через кожну марницю, мов дурепа, і саме тоді, коли тобі кортітиме веселитись; реготагиму, як гієна, коли тебе хилитиме на сон.
Орландо. Та невже моя Розалінда так чинитиме?
Розалінда. Життям присягаюся, вона чинитиме точнісінько так, як я.
Орландо О! Але ж вона розумна.
Розалінда. Не була б розумна, то де б вона взяла розуму на все це? Що більше розуму, то більше норову. Замкни перед жіночим розумом двері — вискочить у вікно, зачини вікно — вислизне в зам­кову шпарину, заткни ту шпарину — вилетить у димар із димом.
Орландо. Я, як чоловік своєї дружини, міг би спитати; «Гей, розуме, ти куди?»
Розалінда. Це запитання ви збережіть до того часу, коли по­бачите, що ваша дружина лізе на ліжко до вашого сусіди.
Орландо. І який же розум знайде цьому розуму виправ­дання? (Пристрасно трясе її за плечі. Дає ляпас.)
Розалінда. Дурниці! (Шалено відштовхує його.) Вона скаже, що шукала там вас. Що - що, а відповідь від неї ви завжди дістанете — хіба що вона позбу­деться язика.
Пристрасне обіймання. Сіли спинами один до одного. Пауза.
Орландо. Кохана, я покину тебе на дві години.
Розалінда. Любове моя, ти бачиш, я не можу і п`ять хвилин прожити без тебе.
Орландо Я маю прислуговувати герцогові за обідом. О дру­гій годині я знов буду з тобою.
Розалінда. Я знав, що так буде... (Вихопила «кинджал» і «закололася».) Кажете, о другій?
Орландо. Так, люба Розаліндо.
Розалінда. Присягаюсь моєю вірністю, Бог мені свідок: якщо ви хоч на йоту порушите свою обіцянку чи спізнитеся хоч на хвилину, я вважатиму вас найжорстокішим і найбездушнішим коханцем і негідним тієї, котру ви звете своєю Розаліндою. Дотримайте своєї обіцянки.
Орландо. Дотримаю так само свято, як коли б ти був на­справді моєю Розаліндою.
Орландо виходить.

Селія. Ти своїм любовним базіканням просто зганьбила нашу жіночу стать. Задерти б тобі на голову твій камзол і штани та й пока­зати світові, що пташка зробила зі своїм власним гніздом.
Розалінда. О сестрице, сестрице, сестрице, моя мила сестрич­ко, якби ти знала, на скільки футів поринула я в любов! Та її неможливо зміряти: в моєї любові незміряне та недосліджене дно.

Селія. Скоріше вона у тебе просто діжка без дна: хоч скільки почут­тя вливай у
неї, все одно воно виливається знову.
Розалінда. Кажу тобі, Алієно: я не можу жити, дихати без Орландо. Піду у тихий куточок. Буду зітхати, поки він не прийде.

Селія. А я піду поспати. (Виходять)

Кінець 1 акту.

ІІ акт
Входить Жак. Гадає на квітці.

(Глядачам) Добридень «плем’я молоде, незнайоме».
Коли виникає перше кохання.

Раптово тисячі юних почуттів розквітають у серці мов квіти.

Пробудження весни… Перші почуття…

Мої перші почуття, давно, в прозором світі неба, як примари,

Зробив своє, розтанули вони.

Ось так, подібно мареву без плоті

Коли-небудь розтануть, ніби дим

Цей ліс, і хмарами повиті сині гори, і поля,

І красені палаци, храми, вежі, і ця зала,

І навіть весь – о так, весь Божий світ.
(Бачить своє віддзеркалення у озері) Тик-так, кап-кап…
О, час! Недуга, свобода, воля, влада і горе, час кривдник, відплата, страж і суддя, незбагненно-смутний і порожній, містичний.

Подеколи звивистий, фатальний, трагічний, вивернутий час, заздрісний, смердючий, все знецінюють і все пожираючий.

Забудуться легко колишня доблесть, краса, відвага, шляхетне походження, сила, кохання і дружба, доброта і ніжність. Все поглине зневажливий час.

І з'являється думка годинник, про дзвін, який не тільки сповіщає про плин часу, але і про кінець його.
Я б міг замкнутися у горіховій шкарлупі, якби не дурні сни…

Виходить.

Входять Розлінда і Селія.

Розалінда О. час – це мука! Ось уже минула друга годи­на, а Орландо нема й нема.

Сама я не відрізняюся точністю, це правда, але в інших люблю пунктуальність і чекати - хоча б і прекрасного, чарівного Орландо – навіть п, ять хвилин для мене нестерпно.
Селія Ручуся тобі, що від чистої любові й розумо­вого розладу він взяв і подався спати.

Розалінда Що! Ну… ти… (бігає за Селією, яка тікає від неї)

Входить Олівер. Селія налітає на нього. Попадає в його обійма.

Олівер. Вбрання і вік... «Юнак білявий, схожий на дівчину; поводиться, мов старша Сестра. А дівчина — та зростом нижча й смаглявіша за брата». Це ви?

Селія. Це ми.

Тому ж, кого зове він «Розалінда», — Хустинку цю в крові.

Ви — той юнак?

Олівер. Коли Орландо з вами попрощався,

Ішов він лісом і побачив, що

Під дубом, зарослий, жалюгідний голодранець

Лежав і спав, а поруч, у кущах левиця причаїлась,

Припавши головою до землі.

Орландо підступив до мандрівця і І старшого в нім брата упізнав!
Селия. Цей брат був чудовиськом, ненавидів його,
Знущався і, навіть, вбити зажадав.

Олівер. Так, це правда. Тому

Покинув Орландо брата
Левиці голоднющій на поталу.
Та доброта, шляхетніша за помсту.
Він двічі одвертався, щоб іти. Не зміг.
Рішуче кинувся у бій із звіром.
Була страшна, жорстока схватка,
І нарешті, левицю він убив.
Гамір той мене з дрімоти хворобливої збудив.

Селія. Це ви — той брат?

Розалінда. І вас він врятував?

А ви ж його занапастить хотіли!

Олівер. Так, я — той брат.

Покаявся я перед братом. Прощення попросив.

Розалінда. Ну, а в крові хустина?

Олівер. Шмат м’яса вирвала йому левиця,

І кров весь час текла; ураз зомлів він,

Устигши лиш промовить: «Розалінда!»

Його до тями я привів і рану Перев’язав.
Орландо послав мене сюди

Розповісти усе, просить прощення

За слово недотримане й хустину, у крові віддати юнаку,

Якого він Розаліндою зове ужарт. (Віддає хустинку. Розалінда непритомніє.)

Селія. Зараз відведем. Проведіть нас, добродію!
Олівер Охоче. Бадьоріше, юначе! У вас не мужнє серце.
Розаяінда Присягаюсь честю, краще б мені бути жінкою. Ха-ха!
Ну, як, я це чудово вдав, - ах!, - непритомного? Ха-ха! (Мало не впала) Ходімо ж! Виходять.

Палац

Ритмичнй звук літаврів. Входить Фредерік з двома бійцьовськими собаками та коханкою.

Фредерік.

Вітаю, лорди! Мій брат став ворогом держави.

Його підступна тиха вдача підбурює народ,

Неначе плавом наша знать пливе до лісу. Зрада!

Порука честь та слів моїх величчя - вони помруть.

Ось мій наказ по всім військам:

Час, зброю взяти, та полки вести.

Комусь день завтра чорним стане.

Сам в бій я поведу своїх солдат.

Ідіть, панове, всі до лав.

Хай совість не бентежить дух:

Бо слово совість - вислів боягуза,

Щоб дужих налякати й ошукати.

Кулак нам - совість, меч – закон,

Сумління - це химерний сон!

Сурміте сурми, весело, бадьоро,

Бий барабан.

Усіх карать на горло! Тож,

І брата з донькою також!

Нікого у полон не брати.

Звучать сурми, лай собак. Уходить.

Ліс.

Входять Орландо й Олівер.

Орландо Чи ж це можливо, щоб ти, ледве познайомившися з нею, зразу вподобав
її? Ледве побачив — уже й полюбив? Ледве полюбив — і вже посватався? Ледве
посватався — і вже дістав її згоду? І наполягаєш, щоб вона стала твоєю?
Олівер Не дивуйся ні шаленству мого закохання, ні вбо­гості її, ні короткому нашому з нею знайомству, ні раптовому сва­танню моєму, ні її раптовій згоді; але скажи зі мною разом, що я люблю Елену; скажи з нею разом, що вона любить мене; погодься з нами обома, що ми з нею повинні належати одне одному. Дім батьківський, і всі прибутки, я відступлю тобі, а сам отут житиму й по­мру пастухом.
Орландо Даю свою згоду. Призначимо ваше весілля на зав­тра; я запрошу герцога і весь його веселий почет. Іди і підготуй Оліену.
Входить Розалінда.

Хай бог вас береже, брате.

І вас, госпожа сестро (Виходить).

Розалінда Любий Орландо, сумно бачити, що в тебе серце на перев’язі.

Орландо Тільки рука.
Розалінда А я думав, що твоє серце поранене лев’ячими па­зурами.
Орландо Воно таки поранене, але дівочими очима.
Розалінда Чи розповів вам ваш брат, як я вдав непритом­ного, коли він показав мені вашу хустинку?
Орландо Так, і про ще більші чудеса.
Розалінда Я знаю, що ви маєте на увазі! Як у Цезаря: «Прийшов, побачив, пере­міг». Ваш брат і моя сестра ледве зустрілися —і ось, в любовному шаленстві й тягнуться одне до одного так, що їх киями не розігнати.
Орландо Вони повінчаються зазтра. Але завтра я буду тим нещасніший, чим щасливіший буде мій брат.
Розалінда Що? Значить, завтра я вже не зможу замінити вам Розалінду?
Орландо Я більше не здатен жити уявою.
Розалінда Ну, тож слухайте — тепер я говорю цілком по­важно: Я мою талан тво­рити чудеса. Від трьох літ, тут, у цьому лісі, я знався з одним чарівником, дуже силь­ним у своєму мистецтві білим магом. Як­що ви справді любите Розалінду всім серцем, то завтра, коли ваш брат одружиться з Еленою, ви одружитесь с Розаліндою. Я можу — коли вам це не видасться недоречним — то я приведу її вам завтра. Клянуся, я можу зробіть таке чудо.

Орландо Та невже? Ти це кажеш цілком поважно?

Розалінда Так, присягаюся своїм життям, завтра ви одружитеся і до того ж, якщо така ваша воля, — з Розаліндою.

Ритмичний звук литаврів. Проходить Фредерік і собаки.

Фредерік. Ось і Арденский ліс. За мною. Будьте безжальні. Уперед.

Входять С і л ь в і іі і Феба.

Феба (до Розілінди)

Вчинили так жорстоко ви зі мною:

Мій лист, мої думки і почуття

Підняли ви на глум.

Розалінда То й що? Тут вірний ваш пастух; його шануйте, Його любіть — обожнює він вас.
Феба. Його любіть? (Пауза) Пастуше, друже мій, скажи йому,

Що означає серцем всім любити.

Сільвій. Зітхати й плакати безперестанку,

Отак, як я — за Фебою.

Феба. А я — за Олександром.

Орландо. А я — за Розаліндою.

Розалінда. А я — за жодною з жінок.

Сільвій. На все готовим, вірним бути завжди, Отак, як я — для Феби.

Феба. А я—для Олександра.
Орландо. А я — для Розалінди.

Розалінда. А я — для жодної з жінок.

Сільвій. Це — бути створеним з химер і мрій,

Із пристрасті, із хвилювань, з бажань.

Обожнювать, коритися, служити,

Терпіти і згоряти з нетерпіння,

І чистим бути, й випроби знести

— Отак, як я для Феби.

Розалінда. Ви виєте, як ірландськи вовки від кохання виють на луну.

(До Сільвія) Я допоможу вам, якщо зможу.

(До Феби) Я полюбив би вас, якби міг...

(Усім) Завтра приходьте всі до мене.

(До Феби) Я одружуся з вами, якщо взагалі одружуся з жінкою; а завтра я одружуся.

(До Орландо) Я задовольню вас геть у всьому, якщо взагалі будь-коли задовольню чоловіка; а завтра ви одружитеся.

(До Сільвія) Я втішу вас, якщо ви втішитеся, діставши те, що вам любе, а завтра ви повінчаєтеся.

(До Орландо) В ім’я вашої любові до Розалінди, приходьте.

(До Сільвія) В ім’я вашої любові до Феби, приходьте.

Прощавайте. Я віддав вам свої розпорядження.

Всі виходять

Ритмічний звук літаврів. Проходить Фредерик і собаки.