Дайте визначення республіканської форми державного правління та охарактеризуйте сутність парламентської республіки

Республіка (лат. respublica, від res — справа, publicus — суспільний) — це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Республіка — найпоширеніша форма правління. Нині зі 190 держав світу — членів ООН більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду. У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом.

У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту. Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром

28)Охарактеризуйте консервативну ідеологію (класичний консерватизм)

Назва доктрини консерватизм походить від латинського слова conservare, що означає «охороняти», «зберігати». Щоправда, з'явилась вона дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 p., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768—1848) почав видавати журнал «Консерватор». Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729—1797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії (від лат. conservare – зберігати, охороняти) відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об’єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально економічного розвитку.
Консерватизм - політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Передумовою виникнення консерватизму стала Велика Французька революція 1789 року, в результаті якої мир був приголомшений радикалізмом політичного перевлаштування. Тому консерватизм відкидає будь-які революційні зміни суспільного устрою.
Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.
Основні положення консерватизму:

· базовими цінностями є: порядок, стабільність і традиціоналізм;

· суспільство і держава є результатом природної еволюції, а не договори і об'єднання громадян (як прийнято вважати в лібералізмі);

· суспільство розвивається завдяки наявності в ньому так званої природної життєвої сили, існування якої раціонально пояснити неможливо, тому немає необхідності втручатися в хід історичного розвитку;

· приватна власність, ринок і вільне підприємництво є результатом розвитку якогось природного життєвого начала;

· політичним ідеалом є сильна держава, чітка політична стратифікація: влада належить еліті, а свобода є підкорення влади і лояльність до неї.

Класичний консерватизм також зміг трансформуватися в неоконсерватизм («рейганоміка» в США, «тетчеризм» в Англії), який далеко пішов від первинної ідеї:

· відбулася помітна еволюція у бік пріоритету прав і свобод окремої особи при істотному обмеженні економічних і соціальних функцій держави за рахунок приватизації державної власності і скорочення державних програм;

· консерватизм став ідеологією широких верств «середнього класу» західного суспільства;

29)Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?

1. Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

2. Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню своїх інтересів через партійних лідерів.

3. Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

4. Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США - свого роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад. Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.

5. Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства. Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на вираження інтересів більш широких мас.

Ці риси відрізняють реальну партію не тільки від суспільних рухів, але й від карликових партій, " одноденних" партій, характерних для країн, які здійснюють перехід до демократії.

Не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям, єдності в розумінні їх сутності немає.

Найбільш поширеними є такі підходи:

· Класовий. Становлення партій пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. Цей погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна. Сьогодні класовий підхід зустрічає все більше критики, що пов'язано з розмиванням самих класів;

· Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, основних не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.

· Інституціональний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави (М.Дюверже).

· Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує у сучасній політології.

30) М. Алмонд і С. Верба запропонували своє бачення структури системи політичної культури. Вони вважали, що ця структура складається з орієнтацій різних типів:

- " когнітивні орієнтації" - знання та переконання про політичну систему, її ролі і тих, хто виконує політичні ролі

- " афективні орієнтації" - почуття щодо політичної системи, її ролі й тих, хто виконує політичні ролі

- " оціночні орієнтації" - переконання, думки про політичні об'єкти (своєрідна комбінація ціннісних стандартів, знань і афективних орієнтацій).

Беручи до уваги основні положення структурно-функціонального підходу до аналізу політичних систем, Г.Алмонд і С.Верба як основні об'єкти орієнтацій виділили політичну систему в цілому, її " вхід" і " вихід" (тобто вимоги та підтримку, а також реакцію на прийняті рішення і їх реалізацію), індивіда як політичного актора. На їхню думку, кожній моделі політичної культури (кожному " ідеальному типу") відповідає своя комбінація ориентаций на ці об'єкти.

Виходячи із цих посилок, Г.Алмонд і С. Верба виділили три основних моделі (" ідеальних типи") політичної культури:

І. " парохіальна" (parochіal culture) політична культура (іноді її називають парафіяльною, традиційною, патріархальною). Цей тип політичної культури характеризується повним відривом населення від політичної системи, відсутністю знань про неї. У таких суспільствах відсутні спеціалізовані політичні ролі, основні актори (вожді, шамани й ін.) реалізують одночасно і політичні, і економічні, і релігійні функції. Крім того, ніяк не відділяються одне від одного політичні, економічні та релігійні орієнтації населення. Переважає територіальна та соціально-культурна ідентифікація: людина ідентифікує себе, у першу чергу, як частина локального співтовариства (роду, села тощо).

ІІ. " підданська" політична культура (subject culture). Цьому типу політичної культури притаманне пасивна політична поведінка, орієнтація на пануючі офіційні цінності та норми, відсутність самостійного осмислення цих цінностей. Здебільшого у людей переважає свого роду споживацько-патерналістське ставлення до політичної системи: члени співтовариства або очікують благ, або бояться покарання. Такий тип політичної культури можна зустріти в суспільствах, де відсутнє чітке виділення вхідних каналів політичної системи, а індивіди не розглядають себе в якості політичних акторов.

ІІІ. " партисипаторна" політична культура (partіcіpant culture) або культура участі (активістська політична культура). " Партисипаторному" типу політичної культури притаманна активна участь індивідів у політичному житті, заснована на досить високій політичній грамотності громадян і їх переконаності у здатності вплинути на процес прийняття політичних рішень за допомогою власної участі. Такі суспільства характеризуються високим ступенем функціональної диференціації: різні сфери громадського життя відносно автономні, а підсистеми досить розвинені та розгалужені (зокрема політична підсистема).

31) Категорія «форма держави» є науковою абстракцією і вживається у теорії держави і права для з’ясування механізму, способів формування, організації і функціонування держави. У ній проявляються, по-перше, публічно-владні відносини, які да-ють змогу розглядати державу як об’єднання індивідів, рівномасштабне суспільству, засноване на обміні товарів і діяльності. По-друге, природа і організація публічної влади — це система установ, які здійснюють управління загальносуспільними справами. По-третє, таким чином виражається внутрішній територіальний устрій держави.

В цілому форма держави — це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держа-ви в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи або частини, що її складають. Такими елементами форми держави є:

а) форма правління;
б) форма державного устрою;
в) політичний режим.

Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

32) Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб´ єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб´ єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб´ єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть пере­важати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури. Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття “громадянська культура” як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб´ єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб´ єктів спря­мовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов´ язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та по­ведінки соціальних суб´ єктів.