Культура і цивілізація. Співвідношення культури і цивілізації

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується у побуті і в науці. Зокрема, у побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа – це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, у науці не існує єдиної думки стосовно визначення цього поняття.

Поняття цивілізація було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. В добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття цивілізація як правило використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, у науковий обіг термін цивілізація вперше застосував барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

З плином часу у поняття цивілізація почав вкладатися новий зміст. Так, у ХІХ ст. термін цивілізація вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення “дикунства–варварства” і цивілізації. Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.

Майже до ХХ ст. поняття культура і цивілізація вживалися як синоніми. Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства та за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття “культура виховання” і “культура вміння”. Їм він протиставляв суто зовнішній “технічний” тип культури, що назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І. Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини.

Передбачення І. Канта цілком справдилось у ХХ ст. Бурхливий розвиток техніки призвів до уповільненого розвитку культури. Цивілізація, що позбавлена духовної суті, породжує небезпеку самознищення всього живого. Німецький соціолог О. Шпенглер у книзі “Занепад Європи” (1918 – 1922) показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією. Цивілізацію О. Шпенглер вважав ознакою смерті культури, оскільки цивілізація спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу.

Культура, на думку О. Шпенглера, як живий і зростаючий організм, дає простір для розвитку мистецтв, літератури, творчого розквіту неповторної особистості й індивідуальності. У цивілізації ж немає місця для художньої творчості, у ній панує техніка і бездушний інтелект, вона нівелює людей, перетворюючи їх у безликих істот.

Концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку А. Тойнбі полягає в існування кругообігу “локальних цивілізацій”, заміні однієї цивілізації іншою. “Локальна цивілізація” – це стійка єдність людей, яка що виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і спільних духовних цінностях та традиціях. В результаті всесвітня історія набуває вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч.

А. Тойнбі відводив українському і білоруському культурно-історичному типам місце посередника між західно-і східнохристиянською локальними цивілізаціями. А. Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими рисами, а якщо й мають свої особливості, суть їх – єдина. Роблячи акцент на духовному аспекті “локальних цивілізацій”, вчений вважав релігію головним і визначальним її елементом. Всі цивілізації уявляють собою гілки одного древа – світової релігії.

Польсько-американський дослідник О. Галецький у своїх працях виділив в Європі декілька спільнот. Зокрема, до середньосхідної Європи як культурно-історичного регіону зі своїми функціями та особливостями, він включив Польщу, Чехію, Україну, Білорусь і країни Балтії, відмежовуючи їх від євразійського регіону, де є відчутним ще досить великий вміст азіатських елементів. Тим самим порушуючи досить поширену схему Схід – Захід, що склалася під впливом Шпенглерової концепції цивілізаційного розвитку. Україну О. Галецький, так само як і А. Тойнбі, виокремив з російського культурного простру, розглядаючи її як складову європейської цивілізації.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення поняття “цивілізація”: 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства (Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл в розвитку народів. В даному випадку цивілізація виступає синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і вступила на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О. Шпенглер); 4) цивілізація – це певний етап розвитку суспільства у єдності соціально-економічних, науково-технічних і культурних виразів.

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше і частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності.