Мета та принципи банківського нагляду.

Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, Закону України " Про банки і банківську діяльність", Закону України " Про Національний банк України", інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог Закону України " Про банки і банківську діяльність" щодо здійснення банківської діяльності.

Для здійснення своїх функцій Національний банк України має право безоплатно одержувати від банків, банківських об’єднань та юридичних осіб, які отримали ліцензію Національного банку України, а також від осіб, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність відповідно до Закону України " Про банки і банківську діяльність", інформацію про їх діяльність та пояснення стосовно отриманої інформації і проведених операцій.

Отримана інформація не підлягає розголошенню за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Під час здійснення банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.

Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду.

П.8 ст. 7 Закону України „Про Національний банк України" серед інших до функцій Національного банку відносить банківське регулювання та нагляд. Порядок здійснення банківського регулювання та нагляду врегульовано Законом України „Про Національний банк України" - розділ X, Законом України „Про банки і банківську діяльність" - розділ IV, а також іншими нормативно-правовими актами Національного банку України.

Закон України „Про Національний банк України" в ст. 1 дає визначення понять банківського регулювання та нагляду. Банківське регулювання - одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. У даному випадку Закон встановлює, що банківський нагляд є однією із функцій банківського регулювання. Основною метою банківського регулювання та нагляду відповідно до ст. 55 Закону України „Про Національний банк України" є безпека й фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів

Білет

1. методи формування публічних фондів грошових коштів

Метод формування публічних фондів коштів – це комплекс заходів, що їх вживають у державі з метою планомірного формування фондів коштів.

Збирають кошти за допомогою обовов*язкового та добровільного методів мобілізації

До обов’язковому методу мобілізації, який полягає у примусовому і безвідплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держави. Цей метод передбачає встановлення: 1) виду платежу; 2) точного його розміру; 3) строку платежу; 4) обов’язкової погрози за порушення строку чи розміру платежу у вигляді пені, штрафів за приховування доходів чи невнесення або неповне внесення платежів державі та ряд інших обов’язкових елементів.

Найвагоміший і найпоширеніший з цього виду платежів податок. Він є найдієвішим з усіх способів мобілізації коштів в доход держави, реалізації її економічної політики. Будучи за своєю суттю порушенням свободи і права власності платника податку, податок, за рідкими винятками, у всьому світі вводиться лише рішенням органу законодавчої влади. В даний час це уже стало чинною конституційною нормою і в Україні.

Крім податків, обов’язковий метод мобілізації грошових коштів держави включає в себе також різноманітні державні збори митні, дорожні, за надання юридичне значимих послуг і т.п., штрафи, плату за використання природних ресурсів та інші. Держава встановила також обов’язкові платежі в централізовані спеціальні фонди коштів пенсійний, соціального страхування, чорнобильський та ряд інших.

Метод добровільної мобілізації грошових коштів включає в себе проведення лотерей, випуск державою облігацій, інших цінних паперів, добровільні внески громадян і т.п.

2. Поняття та види фінансового контролю в теорії фінасового права та законодавстві.

Відповідно до Бюджетного кодексу України від 8 липня 2010 р. (ст. 116), який набув чинності з 1 січня 2011 р., порушенням бюджетного законодавства визнається порушення учасником бюджетного процесу встановлених Бюджетним кодексом України чи іншим бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету та звітування про його виконання.

Беручи до уваги різноманітність порушень бюджетного законодавства, перелічених у ч. 1 ст. 116 Бюджетного кодексу України, виходячи з їхньої природи та наслідків, їх можна класифікувати наступним чином:

- подання учасником бюджетного процесу недостовірних даних (п. п. 1, 3, 32, 35, 36 ст. 116 Бюджетного кодексу України);

- порушення учасником бюджетного процесу порядку і термінів, визначених бюджетним законодавством (п. п. 2, 5, 6, 8, 10, 11, 16-19, 22, 34 ст. 116 Бюджетного кодексу України);

- перевищення повноважень учасниками бюджетних правовідносин (п. п. 4, 12, 14, 15, 20, 24, 25, 30 ст. 116 Бюджетного кодексу України);

- прийняття неправомірних рішень колегіальним органом, прийняттям нормативно-правових актів, що суперечать бюджетному законодавству (п. п. 7, 13, 37 ст. 116 Бюджетного кодексу України);

- порушення порядку реєстрації та обліку (п. п. 21, 23, 31 ст. 116 Бюджетного кодексу України);

- недотримання встановлених вимог та процедур, визначених Бюджетним кодексом України (п. п. 26-29, 33, 38, 39 ст. 116 Бюджетного кодексу України).

З наведеного законодавчо закріпленого видового переліку порушень бюджетного законодавства виходить, що кожна бюджетно-правова норма, яка встановлює правила здійснення бюджетного процесу на тій чи іншій його стадії, у випадку її порушення, є нормою, яка одночасно визначає склад порушення бюджетного законодавства.

1. Керівні органи нац банку: порядок утворення та повноваження

Відповідно до статті 8 Закону України “Про Національний банк України” керівними органами Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.
Склад, порядок формування та повноваження Ради Національного банку України

До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою.
Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і при цьому має досвід постійної роботи в органах законодавчої влади, або на керівних посадах центральної виконавчої влади, або банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.
Президент України та Верховна Рада України призначають по сім членів Ради Національного банку.
Рада Національного банку має, зокрема, такі повноваження:
- Відповідно до загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрів економічного та соціального розвитку України розробляє Основні засади грошово-кредитної політики та вносить їх Верховній Раді України для інформування, здійснює контроль за їх виконанням.
- Здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї.
- Затверджує Регламент Ради Національного банку України.
- Затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку України і подає Верховній Раді України й Кабінету Міністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік.
- Приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку.
- Визначає аудиторську компанію для проведення аудиторської перевірки Національного банку, розглядає аудиторський висновок та затверджує бухгалтерський баланс Національного банку, публікує в офіційних друкованих засобах масової інформації щорічний баланс Національного банку.
- Затверджує щорічно до 1 липня звіт про виконання кошторису Національного банку та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік.
- Затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях.
- Вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредитної політики стосовно: методів та форм прогнозування макропоказників економічного й соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики; окремих заходів монетарного й регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політики курсоутворення та валютного регулювання; розвитку банківської системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяльності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених законом до компетенції Ради Національного банку.
- Вносить рекомендації Кабінету Міністрів України стосовно впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України.
- 3 метою забезпечення виконання Основних засад грошово-кредитної політики має право застосувати відкладальне вето що до рішень Правління Національного банку з питань: диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності; лімітів позабалансових зобов'язань; формування резервів, покриття фінансових ризиків; порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України; мінімального розміру золотовалютних резервів; з інших питань, віднесених до її компетенції.
- Рада Національного банку не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку.
- Рада Національного банку дає оцінку діяльності Правління Національного банку щодо виконання Основних засад грошово-кредитної політики та з інших питань, рішення з яких є обов'язковими для Правління Національного банку.
У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими згідно з Законом, Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.
Порядку реалізації Радою Національного банку України права відкладального вето присвячена окрема стаття Закону України “Про Національний банк України — стаття 13. Згідно з цією статтею рішення Ради Національного банку України щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пунктами 4—8, 11 статті 9 цього Закону, є обов'язковими для виконання Правлінням Національного банку. Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом п'яти робочих днів. За результатами такого розгляду Правління Національного банку зобов'язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь. У разі, коли Рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішень Правління, таке рішення набирає чинності лише при його підтвердженні двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п'ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку, воно вважається таким, що не набрало чинності. У разі, коли рішення Правління Національного банку набрало чинності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія зупиняється на період розгляду Правлінням Національного банку відкладального вето. Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюдненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону. Членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними їх повноважень відповідно до Регламенту.
Склад, порядок формування та повноваження Правління Національного банку України
Правління Національного банку очолює Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку. Заступники Голови Національного банку входять до складу Правління за посадою.
Правління Національного банку:
1) приймає рішення:
- щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національної валюти;
- про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;
- про зміну процентних ставок Національного банку;
- про диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;
- щодо лімітів позабалансових зобов'язань Національного банку;
- щодо розподілу прибутку та порядку відрахувань доходів до Державного бюджету;
- щодо мінімального розміру золотовалютних резервів Національного банку;
- про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;
- про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;
- про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України;
- про встановлення економічних нормативів для банків;
- про розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків;
- про застосування заходів впливу до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється Національним банком відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність”;
- про створення та ліквідацію підприємств, установ Національного банку;
- про участь у міжнародних фінансових організаціях;
- про купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;
- щодо встановлення плати за надані відповідно до закону послуги (здійснені операції);
- подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік й інші документи і рішення відповідно до статті 9 Закону України “Про банки і банківську діяльність”; на вимогу Ради Національного банку надає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;
- визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств, порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;
- затверджує штатний розпис Національного банку та форми оплати праці;
- установлює порядок надання банківських ліцензій банкам, інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих банківських операцій, а також інших ліцензій та дозволів у випадках, передбачених законом;
- видає нормативно-правові акти Національного банку;
- затверджує Регламент Правління Національного банку;
- виконує інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.
Таким чином, Правління, на відміну від Ради Національного банку, яка визначає основні засади грошово-кредитної політики України, безпосередньо забезпечує реалізацію зазначеного напрямку фінансової політики держави.
Голова Національного банку призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п'ять років. У разі не затвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання керівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України “Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України”. Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.
Голова Національного банку звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента України у таких випадках:
- закінчення строку повноважень;
- набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;
- у зв'язку з заявою про відставку за політичними або особистими причинами, поданою у письмовому вигляді та прийнятою Президентом України;
- смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісно відсутньою;
- припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;
- за поданням Президента України в межах його конституційних повноважень.

5.. Поняття та особливості кредитних правовідносин.

Взагалі під кредитними правовідносинами розуміють такі, що виникають з

приводу надання (передачі, використання) грошових коштів на умовах

повернення. Предметом кредиту можуть бути й інші речі, які визначаються

родовими ознаками, однак такі договори менш поширені в практиці, аніж

договори з надання грошових коштів. Кредитні правовідносини у широкому

розумінні виникають і на підставі надання однією стороною іншій за

договором авансу, попередньої оплати, відстрочення та розстрочення

оплати товарів, робіт або послуг, тобто — комерційний кредит.

У вузькому розумінні кредитні правовідносини — це правовідносини, що

охоплюються поняттям кредитного договору (банківської позички).

За кредитним договором банк або інша кредитна організація

(кредитодавець, кредитор) зобов’язується надати кошти (кредит)

позичальникові у розмірі та на умовах, передбачених договором, а

позичальник зобов’язується повернути грошову суму та сплатити проценти

по ній.

1. Банківський нагляд: поняття, мета обсяг

Банківський нагляд — це система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників і кредиторів банку.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки. їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог Закону " Про банки і банківську діяльність" щодо здійснення банківської діяльності.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити ПІД загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.

Під час банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. У випадку відкликання у банку банківської ліцензії Національний банк України повідомляє про це відповідні органи інших держав, в яких банк мав філії або кореспондентські та інші рахунки.

Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі й застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності.

Існують наступні напрями здійснення банківського нагляду:

1) загальний нагляд, який поширюється на банки, які протягом свого існування мають стабільний фінансовий стан, дотримуються економічних нормативів, не порушують чинного законодавства та виконують вимоги Національного банку України, мають добру репутацію;

2) інтенсивний нагляд, що застосовується до банків, які періодично порушують економічні нормативи, мають нестабільне фінансове становище, у діяльності яких є інші незначні недоліки, або банк ще будь-якими діями не дає змоги зробити висновок про його благополучність;

3) високого ступеня нагляд застосовується до банків, що систематично (протягом кварталу двічі та більше разі

в) порушують економічні нормативи або мають інші грубі порушення чи незадовільне фінансове становище.

Былет

2. Методи розподілу фондів грошових коштів, їх загальна характеристика

До методів використання фінансових ресурсів відносять плановість, цільовий характер використання коштів, ефективність та економію, науково-методологічний підхід у визначенні обсягів видатків, використання коштів у межах встановлених лімітів та інші методи. Видатки здійснюються за економічним призначенням (залежно від тих сфер та економічних операцій, куди спрямовуються кошти) та за функціональним призначенням (залежно від напрямів спрямування коштів на виконання функцій держави, АРК, органів місцевого самоврядування тощо).

Плановість означає, що витрати з державного бюд­жету визначаються законом про державний бюджет Украї­ни на кожний рік. Обсяг витрат та цільове спрямування кош­тів місцевих бюджетів ухвалюються рішенням сесій відпо­відних місцевих рад народних депутатів. Витрати з децент­ралізованих фондів грошових коштів відображаються у фі­нансових планах і кошторисах витрат установ, балансах дохо­дів і витрат підприємств, об'єднань, міністерств і відомств.

Метод цільового спрямування коштів полягає у тому, що кошти плануються, відпускаються та використовуються на суворо визначені цілі та заходи відповідно до затверджених фінансових планів.

Метод ефективного використання коштів має на меті одержання суспільне необхідного результату за мінімальних витрат фінансових ресурсів. Практичне здійснення цього принципу супроводжується вдосконаленням форм і методів оперативного управління виробничою та фінансовою діяль­ністю, розробкою додаткових важелів і стимулів, спрямованих на скорочення витрат та інтенсифікацію виробництва.

3. Поняття і види перевірок: теоретичний та законодавчий аспекти.

Перевірка – це метод фінансового контролю, який передбачає дослідження окремих питань фінансової діяльності певних суб’єктів на основі документів, отримання пояснень а також огляду приміщень та інших об’єктів.

Перевірки поділяються на тематичні та документальні

Документальні – це дослідження фінансово-господарської діяльності підконтрольного об’єкта тільки на підставі документів.

Тематичні – це дослідження окремих сторін фінансово-господарської діяльності підконтрольного об’єкта.

Залежно від ступеня охопленості перевірки поділяються на:

Комплексні – їм підлягають усі аспекти діяльності підконтрольного об’єкта

Тематичні – лише певним аспекам його діяльності

Залежно від місця проведення:

1) Виїзні

2) Невиїзні

Залежно від часу проведення

1) Планові

2) Позапланові

1. Функції Національного банку України, їх загальна характеристика та закріплення у законодавстві.

ЗУ «Про національний банк України»

Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) основною
функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової
одиниці України.

При виконанні своєї основної функції Національний банк має
виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової
стабільності в державі. { Частина друга статті 6 в редакції Закону N 2478-VI (2478-17)
від 09.07.2010 }

Національний банк у межах своїх повноважень сприяє
стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає
досягненню цілі, визначеної у частині другій цієї статті. { Частина статті 6 в редакції Закону N 2478-VI (2478-17) від
09.07.2010 }

Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів
економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету
Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей,
визначених у частинах другій та третій цієї статті. { Частина статті 6 в редакції Закону N 2478-VI (2478-17) від
09.07.2010 }

Стаття 7. Інші функції

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку
України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та
проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та
організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і
організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських
операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації,
коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему
грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та
статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі
між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських
технологій, створює, координує та контролює створення електронних
платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської
діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд на
індивідуальній та консолідованій основі; { Пункт 8 частини першої
статті 7 в редакції Закону N 3394-VI (3394-17) від 19.05.2011 }

9) здійснює погодження статутів банків і змін до них,
ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених
законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр
аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських
перевірок банків; { Пункт 9 статті 7 із змінами, внесеними згідно
із Законом N 2922-III (2922-14) від 10.01.2002; в редакції
Закону N 3024-VI (3024-17) від 15.02.2011 }

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів
платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем; (Статтю 7
доповнено пунктом 10 згідно із Законом N 2922-III (2922-14) від
10.01.2002)

11) здійснює сертифікацію тимчасових адміністраторів і
ліквідаторів банку; { Статтю 7 доповнено пунктом 11 згідно із
Законом N 2922-III (2922-14) від 10.01.2002; в редакції Закону
N 3024-VI (3024-17) від 15.02.2011 }

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та
прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших
держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де
співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом
повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення
операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний
контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали
ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій; (Пункт 14 статті 7 в редакції Закону N 2922-III (2922-14) від
10.01.2002)

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних
резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та
валютних відносин;

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та
інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення
банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних
секретів у системі Національного банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи
України;

20) визначає особливості функціонування банківської системи
України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду,
здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку; (Статтю 7 доповнено пунктом 20 згідно із Законом N 2922-III
(2922-14) від 10.01.2002)

21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо
законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання
функцій Національного банку України; (Статтю 7 доповнено пунктом
21 згідно із Законом N 3163-IV (3163-15) від 01.12.2005)

22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання,
захисту, використання та розкриття інформації, що становить
банківську таємницю; (Статтю 7 доповнено пунктом 22 згідно із
Законом N 3163-IV (3163-15) від 01.12.2005)

23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах
своєї компетенції, визначеної законом.

5. Правові засади банківського кредитування в Україні.

Банківський кредит надається суб’єктом господарської діяльності усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Банківський кредит – це економічні відносини з акумуляції кредитних ресурсів за рахунок статутних та інших фондів банків, коштів на депозитивних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках та інших грошових ресурсів. Банківський кредит є основною формою кредиту, при якій грошові кошти надаються банком у тимчасове користування. Банківський кредит – це надання банком грошей в позику юридичним та фізичним особам, державі. Банківський кредит класифікується залежно від певних ознак та різних підстав. Зокрема, зважаючи на економічну сферу застосування, кредит розподіляється на внутрішній і міжнародний. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит комерційних банків. Залежно від позичальників та мети використання кредити поділяються на виробничі, споживчі, інвестиційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківські, імпортні та експортні.

В Україні практичні засади кредитних відносин, форми, види кредитів, принципи та умови банківського кредитування визначаються відповідними нормативними актами НБУ. В Положенні НБУ „Про кредитування” від 28.09.95 р., дається таке визначення банківського кредиту:

Кредит банківський – позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності та цільового характеру використання.

Принцип забезпеченості означає наявність у банку права та можливостей захисту своїх інтересів у вигляді одержання відповідних засобів забезпечення наданого кредиту (застава, гарантія, поручительство).

Принцип повернення, терміновості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначений термін із сплатою відповідного відсотка за його користування.

Цільовий характери кредитування передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

НБУ встановлює певні вимоги щодо здійснення банками кредитних операцій. Так, кожне рішення з надання кредиту, незалежно від його розміру та терміну, повинно укладатися колегіально – правлінням банку, кредитним комітетом, кредитною комісією. Кредитування позичальників здійснюється банками за умови дотримання відповідних економічних нормативів банківської діяльності. До нормативів, що регулюють кредитну діяльність банків, належать:

- максимальний розмір ризику на одного позичальника (Н8);

- норматив великих кредитних ризиків (Н9);

- максимальний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н10);

- максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерами (Н11);

- максимальний розмір наданих міжбанківських позичок (Н12).

Крім того, НБУ забороняє банком надавати кредити для покриття збитків господарської діяльності позичальників, формування та збільшення статутного фонду банків та інших господарських товариств, придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

6. Обов’язкові економічні нормативи: поняття, види та правові основи встановлення Національним банком України.

З метою забезпечення економічних умов стійкого функціонування національної банківської системи, захисту інтересів вкладників та кредиторів комерційних банків та відповідно до Закону України " Про банки і банківську діяльність" Національний банк України встановлює для всіх комерційних банків такі обов'язкові економічні нормативи:

§ капітал банку (НІ);

§ мінімальний розмір статутного капіталу (Н2);

§ платоспроможність (НЗ);

§ достатність капіталу банку (Н4);

§ миттєва ліквідність (Н5);

§ загальна ліквідність (Н6);

§ співвідношення високоліквідних активів до робочих активів
банку (Н7);

§ максимальний розмір ризику на одного позичальника (Н8);

§ максимальний розмір великих кредитних ризиків (Н9);

§ максимальний розмір кредитів, гарантій та поручительств,
наданих одному інсайдеру (Н10);

§ максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (НІ 1);

§ максимальний розмір наданих міжбанківських позик (Н12);

§ норматив отриманих міжбанківських позик (Н13);

§ інвестування (НІ4);

§ загальна відкрита валютна позиція банку (НІ5);

§ довга (коротка) відкрита валютна позиція у вільно конвертованій валюті (НІ6);

§ довга (коротка) відкрита валютна позиція у неконвертованій
валюті (НІ 7);

§ довга (коротка) відкрита валютна позиція у всіх банківських
металах (НІ 8).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7

1. Колективні суб`єкти фінансового права: їх функції, права та обов’язки.

2. Методи використання фондів грошових коштів, їх загальна характеристика.

3. Поняття і види міжбюджетних трансфертів: теоретичний та законодавчий аспекти.

4. Суб’єкти та об’єкти банківських правовідносин, їх загальна характеристика.

5. Платіжне доручення: поняття, загальна характеристика та правові основи розрахунків з їх застосуванням.

6. Співвідношення понять: кредитні операції банків та банківський кредит.

1. Колективні суб`єкти фінансового права: їх функції, права та обов’язки

Суб’єкт фінансового права це особа, учасник фінансових відносин, яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків.

Суб’єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні утворення; юридичні особи підприємства і організації усіх форм власності, установи, громадські організації, тобто колективні суб’єкти і громадяни, як індивідуальні суб’єкти.

До колективних суб’єктів фінансового права належать органи законодавчої і виконавчої влади Верховна Рада, Рахункова палата, Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державне казначейство. Ці державні органи не тільки можуть, але й зобов’язані брати участь у фінансових правовідносинах, оскільки це покладається на них Конституцією.

У фінансових правовідносинах беруть участь органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. Вони збирають податки, фінансують видатки, наповнюють і витрачають позабюджетні фонди тощо.

Велике коло учасників фінансових правовідносин складають підприємства різних форм діяльності і форм власності. Господарюючі суб’єкти юридичні особи активні учасники фінансових правовідносин, бо вони є платниками податків, користувачами банківських позичок, учасниками торгів на біржах тощо.

Некомерційні установи одержують з бюджету асигнування для своєї діяльності, але вони змушені добувати грошові засоби для свого фінансування і вступають у інші види фінансових правовідносин. Суб’єктами фінансового права виступають сімейні приватні підприємства, селянські (фермерські) господарства, які є самостійними господарюючими одиницями. Вони сплачують податки в бюджет, придбавають облігації державних позик, одержують фінансову підтримку з бюджету.

_________________________________

Суб’єктами фінансового права є органи державної влади – організаційно і структурно виділені частини державного механізму, наділені в установленому Конституцією порядку державно-владними повноваженнями, правовими і матеріальними засобами для виконання завдань та функцій державної влади України.

Органи держави як суб’єкти фінансового права наділені відповідною компетенцією відповідно до покладених на них завдань і функцій. Головна частина спеціалізованих повноважень у сфері фінансової діяльності держави належить органам державної виконавчої влади спеціальної компетенції – Міністерству фінансів, Державному казначейству, Державній податковій адміністрації, Контрольно-ревізійній службі, Митній службі, а також Рахунковій палаті, яка є органом державного фінансово-економічного контролю, утвореним Верховною Радою.

Особливим центральним органом державного управління є Національний банк України, основною функцією якого, згідно із ст. 99 Конституції України, є забезпечення стабільності грошової одиниці. Крім того, Національний банк України розробляє та реалізує грошово-кредитну політику, здійснює реєстрацію і ліцензування банків, банківський нагляд, є органом валютного регулювання і контролю.

Органи місцевого самоврядування, відповідно до своєї компетенції, реалізують фінансову правосуб’єктність муніципальних утворень та здійснюють делеговані у встановленому законом порядку державно-владні функції.

Юридичні особи володіють здатністю вступати у різноманітні фінансові правовідносини – бюджетні, податкові, валютні, кредитні тощо. Обсяг їхньої фінансової правосуб’єктності залежить від багатьох чинників: форми власності, організаційно-правової форми, способу фінансування, сфери діяльності тощо. Специфічний обсяг фінансово-правових прав і обов’язків мають бюджетні установи, казенні та муніципальні підприємства, страхові організації, неприбуткові організації, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності та інші групи юридичних осіб.

Специфічною групою юридичних осіб – суб’єктів фінансового права є фінансові установи, до яких належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, винятковим видом діяльності яких є надання фінансових послуг, тобто операцій з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Значною специфікою у цій групі володіють банки – юридичні особи, які мають виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Окрім того, що банки несуть фінансово-правові обов’язки стосовно сплати податків та зборів, формуванню обов’язкових резервів, дотримання правил здійснення кредитних, розрахункових, депозитних, валютних операцій, вони можуть виступати як уповноважені учасники фінансових правовідносин (так звані уповноважені банки), яким держава делегує владні повноваження щодо контролю за валютними, касовими, розрахунковими операціями їхніх клієнтів, за виконанням державного та місцевих бюджетів, обслуговуванням державних та муніципальних позик, кредитуванням за рахунок бюджетних коштів пріоритетних програм.

2. Методи використання фондів грошових коштів, їх загальна характеристика

Існують три групи методів здійснення фінансової діяльності:

1) методи формування (мобілізації, залучення) фондів грошових коштів;

2) методи їх розподілу;

3) методи використання фондів грошових коштів.

Метод використання фондів грошових коштів

До цієї групи методів відносяться метод встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів; метод визначення порядку використання коштів; метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів; метод планування; метод фінансового контролю (здійснюється на попередніх стадіях також).

Значення методу встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів полягає у тому, що формуючи фінансову систему, держава одночасно визначає грошові фонди та напрями їх використання. Так, наприклад, створивши Пенсійний фонд України, держава визначила його призначення, закріпивши в нормативних актах завдання та функції цього фонду.

Метод встановлення порядку використання коштів, одержаних з відповідного фонду полягає в тому, що одержані з державного фонду кошти завжди мають своє призначення і можуть витрачатися тільки на ті цілі, на які вони виділені.

За допомогою методу встановлення порядку та нормативів розподілу прибутку державних господарюючих суб’єктів держава визначає характер використання цих прибутків і, відповідно, надає державним коштам цільове призначення.

Застосовуючи метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів держава встановлює мінімальні та максимальні межі, а також розміри виділення та витрачання грошових коштів на ту чи іншу операцію чи одиницю виміру.

3. Поняття і види міжбюджетних трансфертів: теоретичний та законодавчий аспекти

Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

Відповідно до статті 96 Бюджетного кодексу України, міжбюджетні трансферти класифікуються як:

1. дотація вирівнювання;

2. субвенція;

3. кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів («від'ємні міжбюджетні трансферти»);

4. додаткові дотації.

Дота́ ція (від лат. dotatio — дар, пожертва) — доплата з державного бюджету задля збалансування бюджетів нижчих рівнів; різновид субсидії. Дотація – це безвідплатна, безповоротна допомога з бюджету вищого рівня бюджету нижчого, яка не має цільового характеру та надається у випадку перевищення видатків над доходами.

У бюджетній діяльності застосовується дотація вирівнювання, що являє міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує. Надаються на безвідплатній і безповоротній основі без встановлення напрямів і (або) умов їх використання.

 Грошові кошти, що виділяються з державного і місцевих бюджетів для надання фінансової підтримки збитковим підприємствам, у яких грошова виручка від продажу виробленого продукту менше витрат на виробництво і продаж продукту, нижчим за рівнем бюджетам для покриття розриву між їх доходами і витратами. Дотація компенсує підвищені витрати, покриває збитки. Надання дотацій підприємствам дозволяє, з одного боку, запобігти їх банкрутству, з іншої - не допускати перевищення роздрібних цін на окремі споживчі товари і послуги, оскільки частина ціни на ці товари оплачується з бюджетних коштів за рахунок дотації.

 Додаткові виплати працівникові, обумовлені трудовим договором або законодавчим актом, наприклад дотація на харчування, на проїзд до місця роботи, виплати на неповнолітніх дітей тощо.

Субве́ нція (від лат. subvenio «приходжу на допомогу») — це форма грошової допомоги місцевим бюджетам із державного бюджету, яка призначена для конкретно прописаної цілі/цілей.

Субвенція є дотацією місцевим бюджетам з державного бюджету. Субвенцію слід відрізняти від субсидії, яка призначена як дотації бюджетам, так і різним організаціям за рахунок бюджету або за рахунок спеціальних фондів, які формуються на основі внесків громадян і окремих компаній.

Відповідно до діючого законодавства України субвенції - це міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції.[1]

У державному бюджеті України затверджений обсяг дотацій вирівнювання і субвенцій окремо для кожного місцевого бюджету, а також засобів, що передаються державному бюджетові України з місцевих бюджетів, якщо для цього маються вагомі причини.

4. Суб’єкти та об’єкти банківських правовідносин, їх загальна характеристика.

Банківські правовідносини — це урегульовані нормами банківського права суспільні відносини, які складаються в процесі банківської діяльності, учасники яких мають суб’єктивні права і обов’язки, гарантовані державою.

Банківські правовідносини складаються з елементів:

1. суб`єкти правовідносин(НБУ, комерційні банки, клієнти банків особливий суб`єкт – держава);

2. об`єкти - те, відносно чого виникають суспільні відносини, тобто фінансові активи;

3. зміст - суб`єктивні права і обов`язки учасників банківських правовідносин;

4. юридичні факти - дії або події, з якими закон пов`язує настання, зміну або припинення правовідносин.

Події - юридичні факти, настання яких не залежить від волі суб`єктів.

Дії - юридичні факти, настання яких залежать від волі і свідомості суб`єктів (укладення договорів, подання документів тощо).

Особливістю банківських правовідносин є пряма або опосередкована участь держави в цих правовідносинах, оскільки через ці правовідносини держава здійснює грошово-кредитну політику.

Об’єкти

Фінансові активи — частина активів підприємства, яка являє собою фінансові ресурси: грошові кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу.

Фінансові активи включають в себе готівку каси, депозити в банках, вклади, чеки, страхові поліси, вклади в цінні папери, зобов’язання інших підприємств і організацій з виплати коштів за відвантажену продукцію (комерційний кредит), портфельні інвестиції в акції інших підприємств, пакети акцій інших підприємств, які надають право контролю, паї.

Суб’єкти

Разом з тим не всі фізичні та юридичні особи можуть виступати суб’єктами банківських відносин. Для того щоб правовідносини мали юридично значимі наслідки, їхні суб’єкти повинні бути право- та дієздатними, тобто наділеними в законодавчому порядку певними правами та мати юридичну можливість їх реалізовувати і відповідати за свої діяння.

Момент виникнення правосуб’єктності юридичних і фізичних осіб різний. Так, правоздатність фізичних осіб виникає з моменту народження та припиняється зі смертю. Фізичні особи є рівними у своїй правоздатності. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще

не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку [2]. Що ж стосується юридичних осіб, то їхня правоздатність збігається з дієздатністю і виникає з моменту державної реєстрації та припиняється з моменту виключення з державного реєстру. Щодо юридичних осіб, що здійснюють діяльність, яка підлягає ліцензуванню, то їхня дієздатність починається з моменту отримання ліцензії на право провадження визначеного в ній виду господарської діяльності і припиняється з моменту припинення дії відповідної ліцензії.

5. Платіжне доручення: поняття, загальна характеристика та правові основи розрахунків з їх застосуванням.

Платіжне доручення — розрахунковий документ, що містить вимогу отримувача безпосередньо до платника сплатити суму грошей та доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної платником суми грошей зі свого рахунка на рахунок отримувача.[1]

Платіжні доручення застосовуються як при місцевих, так й іногородніх розрахунках.

Дорученнями можуть проводитися:

• розрахунки за отримані товари та надані послуги;

• авансові платежі;

• розрахунки по нетоварних операціях;

• попередня оплата товарів і послуг та інші.

Під попередньою оплатою слід розуміти оплату товарів чи послуг, готових до відвантаження покупцям зразу ж після отримання платежу і відвантажених (вивезених) не пізніше терміну, зазначеного в договорі (як правило, трьох робочих днів з дня отримання платежу).

Платіжне доручення приймається банком до виконання тільки за наявності коштів на поточному рахунку або права на отримання кредиту.

Доручення на перерахування коштів у дохід бюджету, державні цільові фонди та інші платежі безспірного характеру приймаються банком незалежно від наявності коштів на поточному рахунку. У випадку відсутності коштів доручення розміщується в картотеку № 2, тобто обліковується на позабалансовому рахунку.

Платіжне доручення дійсне 10 календарних днів.

Окрім звичайних платіжних доручень, у розрахунках використовуються гарантовані банком платіжні доручення. Вони застосовуються:

• при перерахуванні окремим громадянам пенсій, аліментів, зарплати, авторського гонорару;

• при перерахуванні підприємствам у регіони, де немає банків, коштів на виплату зарплати, набір робочої сили, заготівлю сільгосппродукції у населення тощо;

• при зарахуванні на рахунки в банках торговельної виручки, податків.

Інакше кажучи, гарантовані платіжні доручення застосовуються в тому випадку, коли розрахунки проводяться через підприємство зв'язку. Суть такої гарантії полягає в тому, що банк, гарантуючи своєчасність платежу по такому дорученню, робить відповідний напис на дорученні, а гарантія забезпечується коштами, які банк списує з рахунку платника і депонує їх на окремому рахунку " Гарантовані платіжні доручення". Це платіжне доручення з відміткою банку передається відділенню зв'язку. До платіжного доручення додається список одержувачів коштів і запевнені бланки повідомлень на їх переказ. Потім підприємство зв'язку платіжне доручення разом з реєстром здає в банк, який зараховує кошти підприємству зв'язку, одночасно списуючи їх з рахунку, де вони були задепоновані (рахунок " Гарантовані платіжні доручення").

Якщо підприємство зв'язку і платник обслуговуються різними банками, то банк, що обслуговує підприємство зв'язку, направляє до банку, що обслуговує платника, дебетове повідомлення. Банк платника, отримавши дебетове повідомлення і реєстр з гарантованими дорученнями, списує кошти з рахунку " Гарантовані платіжні доручення" і перераховує їх підприємству зв'язку.

Сума втраченого гарантованого платіжного доручення може бути відновлена на рахунку через 15 днів після депонування коштів за заявою платника.

Техніка розрахунків за допомогою звичайних платіжних доручень проста: банк платника списує зазначену в дорученні суму з рахунку платника і зараховує на рахунок одержувача коштів. Якщо одержувач коштів обслуговується іншою установою банку, то кошти перераховуються через коррахунки.

Рис. 4. Схема документообороту за рахунок платіжних доручень

Схема документообороту за допомогою платіжного доручення приведена на рис. 4.

6. Співвідношення понять: кредитні операції банків та банківський кредит.

Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються

банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність (статті 345 ГКУ)

Банківський кредит – будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. (Відповідно п.6 ч.1 ст.2 Закону України " Про банки та банківську діяльність")

Хоча законодавством цей термін визначено, жодним законодавчим актом він не застосовується!

Крім того, банківські кредити поділяють на активні і пасивні. В першому випадку банк дає кредит, тобто є кредитором, у другому бере кредит, тобто є позикоотримувачем. Банк може входити у кредитні відносини (брати чи надавати кредити) з іншими банками та кредитними організаціями. Що стосується підприємств, організацій, фізичних осіб, то банк щодо цього нефінансового сектора завжди виступає стороною, яка надає кредит.

Банківський кредит — необхідний інструмент стимулювання господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники.

Банківське кредитування здійснюється за умови дотримання певних принципів: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.

Названі принципи є взаємопов’язаними і означають, що банківський кредит надається суб’єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором, з відповідною сплатою відсотків за його користування. Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8

1. Фінансове право та його місце в системі права України.

2. Правова характеристика державного боргу.

3. Бюджетне законодавство України: його загальна характеристика та тенденції удосконалення.

4. Основний капітал банку, його структура та складові елементи.

5. Поняття та особливості розрахункових правовідносин.

6. Правові основи споживчого кредитування в Україні.

1. Фінансове право та його місце в системі права України.

Фінансове право – це окрема галузь права, оскільки має свої специфічні ознаки, предмет та метод правового регулювання.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави. Ця діяльність об’єктивна за своєю сутністю і є процесом планомірного збирання, розподілу, перерозподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, що забезпечують виконання державою її завдань і функцій.

Фінансове право – це самостійна галузь публічного права, що регулює суспільні відносини у сфері мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань і функцій.

Місце фінансового права у системі права України

Специфіка та якісні відмінності предмета фінансового права, своєрідність його методів більше і повніше виявляється при співставленні та відмежуванні від предметів і методів інших галузей права. Фінансово-правові інститути безпосередньо пов’язані з діяльністю держави при створенні, розподілі та використанні централізованих і децентралізованих грошових фондів.

Конституційне право Фінансове право

Регулює основи суспільного ладу та політики, державний устрій, правове положення громадян, систему і принципи організації діяльності державних органів, головні завдання та функції держави Базується і розвивається на основах конституційного права. Наприклад, фінансово-правові норми, що регулюють утворення фондів державних фінансових ресурсів, засновані на засадах рівноправності всіх форм власності у країні

Містить норми, що мають пряме відношення до фінансового права. Норми, що закріплюють основи організації фінансової діяльності держави. Наприклад, ст. 85 Конституції України встановлює виняткові повноваження Верховної Ради України затверджувати Державний бюджет, вносити до нього зміни, контролювати його виконання

Відповідно до ст. 92 Конституції України встановлюється Державний бюджет, бюджетна система України (система оподаткування, податки та збори і т. п.) Норми фінансового права встановлюють деталізовані правила, що стосуються діяльності різних державних органів у гал