Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Типи філософування
|
|
Стосовно розуміння сутності філософії, то головна суперечка серед філософів точиться навколо питання: філософія – це наука чи теоретичний світогляд. Вихід із цієї суперечки я вбачаю у виділенні різних типів філософування.
На сьогоднішній день в наукових публікаціях виділяються такі типи філософування: теоретичний, есеїстсько-афористичний, художньо-образний, релігійно-містичний тощо.
Теоретичний тип філософування дає теоретичну філософію. Серед філософів цього напряму можна виділити Арістотеля, Б. Спінозу, Р. Декарта, І. Канта, Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса тощо. Саме цей тип філософування слід віднести до системи теоретичного знання, або до науки. Система знання проявляється у формах – концепції, теорії, науки. Знання поєднується у певну цілісність (систему) за допомогою способів синтезу. В основі концепції як вихідної форми системного знання лежить принцип. В основі теорії – ідея, а в основі науки – метод. Тому зрозуміло, що кожна теоретична філософія має свій вихідний основний принцип (положення, що лежить в основі системи знання), а перехід від однієї філософської системи до іншої відбувається шляхом критики як специфічного виду теоретичної діяльності. Критика завжди повинна бути принциповою, тобто критикою основних принципів, а не окремих положень цілісної системи. Завдяки принциповій критиці відбувається перехід від однієї теоретичної філософської системи до іншої. Тому А. Шопенгауер якоюсь мірою був правий, підкреслюючи, що “кожний новоявлений філософ поступає так само, як кожний новий султан: щонайперше приречує своїх братів на страту” [16, с. 585]. Більш “гуманно” в цьому плані поступив Гегель, який підкреслює: “кожна система філософії необхідно існувала і продовжує ще і зараз існувати: жодна з них, отже, не зникла, а всі вони збереглися в філософії як моменти одного цілого. Але ми повинні розрізняти частковий принцип цих систем філософії, взятий як частковий принцип, і проведення цього принципу через увесь світогляд” [2, с. 40]. Свою філософську систему Гегель вважає завершальним етапом в розвитку філософії. Тому він, образно кажучи, приречує на страту не своїх попередників, а своїх наступників. Проте його думка про завершеність філософії, на мій погляд, цілком закономірна і доречна. Все залежить від розуміння філософії. Однак вона чи не найбільше піддавалася критиці. В чому тільки не звинувачували Гегеля? Замість того, щоб збагнути хід думок генія, його просто третирували.
Передовсім зауважу, що гегелівське розуміння філософії виникає не на голому місці. Воно є подальшим уточненням розуміння філософії як самоусвідомленням людиною свого буття. Специфічність філософії Гегель вбачає в тому, що вона є самоусвідомлюючим мисленням. Правомірно критикувати Гегеля за те, що він зводить всі прояви духовності людини до мислення. Але явно недоречно критикувати його за намагання повністю розкрити форми та способи діяльності самоусвідомлюючого мислення. Вперше ця проблема, як відомо, була усвідомлена Парменідом та його прийомним сином Зеноном. Пізніше – софістами, Сократом, Платоном, Арістотелем, І. Кантом та Г. Фіхте. Особливе місце в розкритті само-усвідомлюючого мислення належить Арістотелю та І. Канту.
Арістотель першим в історії людської культури аналізує діяльність мислення за допомогою самого мислення і тим самим створює логіку – науку про форми та закони мислення. Але, як відомо, за часів Арістотеля мислення не поділяли на розсудкове і розумне. Вперше це зробить лише І. Кант. Тому логіка Арістотеля, будучи історично першим проявом теоретичної філософії, є логікою лише самоусвідомлюючого розсудку. Розсудок же за способом своєї діяльності принципово антиномічний. Така специфіка розсудку не є його недоліком. Без цієї ознаки мислення перестає бути дискурсивним і стає повністю релятивним. Але ця специфіка розсудку чітко проявляється в логіці. У Арістотеля маємо логіку (логіку розсудку), але логіку без діалектики (без законів діяльності розуму). І. Кант в своїй праці “Критика чистого розуму” показує, що розсудок у своїй діяльності проходить етапи – антиномій, паралогізмів, ідеалів. Його діяльність відрізняється на кожному з цих етапів. На етапі ідеалів розсудок закономірно переростає в розум, а тому виникає діалектика. Тобто антиномічне мислення стає діалектичним. Але діалектику, що виникає закономірно, І. Кант вважає цензурою, мета якої не допустити, щоб розсудок вийшов за свої межі. Один крок залишилося зробити І. Канту, щоб перейти до аналізу форм і способів діяльності розуму, але він його так і не зробив. Самоусвідомлююча діяльність як розуму, так і мислення взагалі, стає об’єктом дослідження Гегеля. Розум за способом своєї діяльності принципово діалектичний. Тому діалектика виступає у Гегеля як самоконструюючий шлях розвитку самого самоусвідомлюючого мислення. Самоконструюючу діяльність самоусвідомлюючого мислення Гегель і розкриває у цілісній системі наук про дух, або про самоусвідомлююче мислення. Коли ж форми і способи самоусвідомлюючого мислення повністю розкриті, залишається лише визнати: філософія як самопізнання мислення віднайшла відповідну її сутності форму прояву і на цьому завершує свій розвиток. Мушу відверто заявити: якщо визнати, що “філософія же специфічна тим, що вона самопізнаюче мислення” [5, с. 16], то слід беззастережно визнати і правоту Гегеля. Проте жодні уточнення, пояснення, що подаються в філософській літературі під час обгрунтування тези, що філософія це само-пізнаюче мислення, не спроможні заперечити основний аргумент протилежної точки зору: філософія не зводиться лише до самопізнаючого мислення. Філософія – це самопізнаюча свідомість.
Найхарактерніша ознака філософської свідомості – це самоусвідомлення. Але самоусвідомлення може відбуватися не лише в системній, а і в афористичній формі. Афористичність притаманна багатьом філософам. Ось чому в літературі виділяють есеїстсько-афористичний тип філософування. До цього типу філософування належать Геракліт, Козьма Прутков, Шопенгауер, Ларошфуко та багато інших. По суті справи кожного філософа тією чи іншою мірою можна причислити до цієї когорти. Найхарактерніше, що відрізняє їх від представників теоретичної філософії, так це специфічна форма висловлювання акту самоусвідомлення людини: ессе, афоризми, притчі тощо.
В літературі виділяють також релігійно-містичний тип філософування. Його специфіка полягає в тому, що самоусвідомлення відбувається не в системній формі, а базується на віруваннях, містиці, інтуїтивних відчуттях тощо. До цього типу філософування можна віднести релігійних містиків, Єлену Блаватську, Реріхів та інших.
Доцільно окремо виділити і художньо-образний тип філософування. Його специфіка полягає в тому, що самоусвідомлення людиною свого буття відбувається в художньо-образній формі. До цього типу філософування слід віднести Ф. Достоєвського, Т. Шевченка, Л. Толстого, Лесю Українку, А. Камю, Ж.П. Сартра та інших. Якщо теоретик може філософувати, тільки створюючи свою філософську систему (системність і є основною ознакою науки), то художник, за образним висловлюванням руського релігійного філософа П. Флоренського, “філософствує пензлем”, а кінорежисер, за вислювлюванням видатного українського кінорежисера О. Довженка “філософствує метафорами”.
Виділення вказаних типів філософування, напевно, має недоліки. Але воно дозволяє зробити найсуттєвіший висновок: специфічність філософської свідомості полягає не в тому, що вона є теоретичним способом самоусвідомлення, а в тому, що вона є самоусвідомленням людиною свого буття, яке може відбуватися в різних формах.
Отже, філософський плюралізм породжується як об’єктивними чинниками – конкретно-історичним уточненням сутності філософії, так і застарілими уявленнями про неї. Новітнім же філософським студіям, серед яких чи не найповніше і проявляється філософський плюралізм, на мій погляд, притаманний головний недолік – релятивізм форми, що і призводить до відсутності, за великим рахунком, філософського дискурсу, а саме філософування проявляється як безперервний і невпинний потік свідомості. Безсумнівно, що і таке філософування дає певні результати в розкритті самосвідомості людського буття. Але “коефіцієнт корисної дії” такого стилю філософування не дуже високий, адже дуже часто самосвідомість ніби пливе за течією, піднімаючи на поверхню другорядне і обминаючи найсуттєвіше. Проте до такого стилю філософування потрібно ставитися толерантно, адже найголовніша проблема сучасних новітніх філософських студій – це пошук адекватних форм вираження багатогранності й невичерпності неповторних порухів духовності людини в процесі її самоусвідомлення. Напевно сучасна філософія накопичує емпіричний матеріал цих форм вираження, який лише з часом стане об’єктом теоретичної рефлексії.
Контрольні запитання
1. У чому полягає специфіка міфічної свідомості?
2. У чому полягає специфіка міфологічної свідомості?
3. У чому полягає специфіка теоретичного способу відношення людини до світу?
4. Які існують точки зору на проблему виникнення філософії?
5. Чи правомірно зводити філософію до науки?
6. Чи правомірно зводити філософію до теоретичного світогляду?