Випадковість?

Або Заплати За Свій Гріх

Готель палав у вогні. Жахливе полум’я здіймалося вгору, викидаючи в небо все більшу й більшу кількість диму та попелу, що потім як сніг падав на людей, що стояли навколо. Та вони раділи. Вони, як діти, танцювали навколо величезного багаття. Танцювали і веселилися, ніби щойно звільнили світ від найбільшого зла. І таки звільнили. Можливо, не весь світ, і, можливо не від найбільшого зла, але разом з полум’ям зникали муки тих, хто так і залишились в будівлі під назвою «Життя для Янголів», муки тих, хто не були винні, тих, хто нічого не зробили, але саме їх похоронив цей готель; саме вони розплатилися за гріхи інших, і саме заради них люди порушили закон розпалюючи вогонь.

Ми всі розплачуємося за гріхи, і хоч інколи здається, що справедливість – це стара забута байка, яку вигадали для того, щоб хоча б трохи допомогти світу, який з гордо піднятою головою йде на дно, насправді це не так. Всі колись розплатяться, обов’язково розплатяться…»

Випадковість?

Коли не щастить †

Незвичайний день

Як і всі великі міста Лос-Анджелес ніколи не стоїть на місці, і зараз його вулиці захлиналися від кількості випарів і сміття, якого ставало дедалі більше. І хоч на перший погляд людям здавалося, що це місце лише для гідних, вони сильно помилялися ставлячи собі за мету потрапити туди.

Журналіст Ерік Уорінгтон це прекрасно розумів, і якби не його праця, яку він любив понад усе, то б він вже давно втік би в якесь маленьке містечко подалі від бурхливого життя, що так і виливається на ті засмічені вулиці. І хоч зараз він уявляв відкриті простори і свіже повітря маленької місцинки десь біля гір чи моря, насправді був в своєму начебто новому автомобілі. Він отримував чималі кошти, і тому з легкістю міг собі дозволити щось таке як срібний БМВ325іМТ, та хто його знає чи був він насправді йому потрібний, бо кількість транспорту, що була зараз на дорозі просто зашкалювала і Ерік вже близько години залишався на тому самому місці.

З думок його вивели автомобілі, що агресивно сигналили, і журналіст нарешті відкрив очі. Він поправив дзеркало заднього виду і побачив, що водії подають йому дивні знаки, і, як було зрозуміло, вони означали, що потрібно рушати. Також з дзеркала на нього дивилась пара великих блакитних очей, що випромінювали якусь щенячу ніжність та тепло. Він бачив себе. Двадцятисемирічний чоловік, який вирізнявся надзвичайною зовнішністю: типова для американців бліда шкіра, на фоні якої його очі так сильно вирізнялися, тонкі блідно-рожеві губи, та злегка задертий вгору невеличкий ніс, який формою нагадував 1/4 кола. Він мав пряме чорне, як смола, волосся, що майже досягало плечей, та ідеальне тіло, що так і змушувало жінок навколо шаленіти.

Та шаленіти довелося Еріку, адже автомобіль, наче випробовуючи його терпіння, раптом не захотів рушати. Уорінгтон стис губи, щоб не вилаятися і спробував його завести. Потім знову і знову, але авто продовжувало стояти на місці, ззаду почали багаторазово доноситися сигнальні гудки. У водіїв не вистачало терпіння щоб промовчати, і повітря наповнилося лайливими вигуками.

Журналіст їх прекрасно розумів, адже не лише він вже годину париться у власному авто, і на відміну від решти постраждалих йому хоча б не було куди поспішати. Та через марні спроби завести автомобіль, що ні на секунду не припинялися, нерви у нього не витримали і Ерік з вигуком «Чорт!» вдарив по керму внутрішньою стороною долоні.

Як не дивно, йому стало легше. Можливо, через те, що біль, який він відчув, притупляв гнів, а, можливо, це дієвий засіб заспокоїтись.

Як би там не було, цей спокій був тимчасовий, адже до нього вже попрямував якийсь чоловік, і виглядав він недружелюбно. Вже за лічені секунди розлючений водій гатив рукою в скло Ерікового автомобіля. Журналіст набрав у легені повітря і знову поглянув в дзеркало заднього виду, де люди з захопленням чекали продовження театрального дійства.

Щойно Уорінгтон відчинив вікно, як на нього налетіла хвиля матів, що в найбільш цензурній версії означала б «Якого дідька ти нас затримуєш?», і йому довелося у всьому погоджуватись з чоловіком та постійно стверджувально кивати. Не те щоб Ерік боявся, просто спеціальність, яку він обрав, навчила його бути стриманим і уникати конфліктів, якщо є така можливість. Тож коли водій закінчив своє довге і зовсім неповчальне висловлювання, журналіст посміхнувся і повідомив йому, що все виправить, хоча сам не мав жодного поняття чи йому це вдасться.

Та все ж доля вирішила помилувати Уорінгтона, і автомобіль, видаючи звуки схожі на гарчання звіра, зрушив з свого місця.

Коли сонце вже повністю сховалося за горизонт, Ерік повернув на добре знайому йому дорогу. Він трохи сильніше натиснув на газ, і авто сильно сперечаюсь рушило швидше.

Вулиця була повністю безлюдна. Можливо по ній ще хтось йшов, але через темряву, що накотилася, можна було помітити (і то не завжди) лише силуети.

До будинку журналіста залишалося зовсім трохи. Потрібно було подолати лише одне перехрестя, коли з лівого боку, стрімко наближаючись, почулося сильне і скрипуче ревіння. Ерік відразу зрозумів що до чого і з усієї сили натиснув на гальма, але автомобіль не збирався зупинятись і теж, страшно скриплячи, рухався вперед. Пальці Еріка стисли кермо, наче він падає у прірву, а це єдине за що він зміг ухопитись. Коли американець вже приготувався до неминучого зіткнення, авто зупинилося, і перед ним на швидкості близько 240км/год. промчався, з вимкненими фарами, якийсь автомобіль, модель якого він не зміг розібрати, хоча подумав, що це, мабуть, Феррарі.

Уорінгтон ще декілька секунд не рухався, аналізуючи ситуацію, а потім, тяжко видихнувши, згадав, здається, всі існуючі мати на світі. Він лаявся дуже довго, але врешті спробував завести БМВ325іМТ, але той не подавав жодних ознак життя, тож Еріку довелося зателефонувати до давнього друга.

Як виявилося його звали Роланд, і він був справді найкращим другом, бо не пройшло й п’яти хвилин, як почулося прекрасне й плавне гудіння, і якийсь автомобіль зупинився на обочині. Звідти вийшов чоловік одного віку з журналістом та, навіть, чимось на нього схожий, лише волосся і очі були коричневі, а обличчя видавалося більш грубим та мужнім.

Водій БМВ рушив йому назустріч.

- І що знову трапилось? – прозвучало ще до того, як Ерік до нього підійшов, і звучало це явно з сарказмом. Таке часто буває коли твій друг вкотре має проблеми з авто, але не купує нове, хоч має достатню кількість грошей.

- Ти що не бачиш? – хоч репліка Уорінгтона була дуже грубою, в його тихому та лагідному голосі, чулися лише відтінки сильного засмучення, і він відчайдушно намагався приховати те, що щойно ледь не загину, щоб уникнути знущань друга.

- Та що ти як емо ниєш?

- Я не… - вже в сотий раз хотів заперечити Ерік, але Роланд його перебив:

- Ну звичайно, - але це «звичайно» звучало, як «бреши більше».

- Можливо ти мені порадиш пофарбуватись в блондина, щоб я тобі не був схожий на емо? – в своєму голосі журналіст намагався, як найбільше висловити насмішку, та виходило це в нього досить криво, тож Роланд вирішив перемогти в словесному двобої.

- Ну так пофарбуйся! Блондин з блакитними очима! Це ж мрія всіх дам! От тільки ріст в тебе не підходящий… - Роланд виразив сильну задумливість, - Можливо ти знаєш як при рості 176 см можна стати вищим? Може, можна зробити якусь операцію? Ти не в курсі?

- Ні, - при цьому Ерік скорчив міміку під назвою «Мої друзі ідіоти».

- Та не ображайся, я ж жартую.

- До біса твої жарти! – вигукнув Уорінгтон, нащо Роланд відповів, наче читаючи молитву:

- І сказав Ерік в тисяча двохсот сімдесят другий раз, - видно він тільки й чекав коли журналіст скаже цей вираз.

- Уйобок, - відрубав водій BMW. До того ж, це слово він сказав з такою швидкість, що здавалося, що ще трохи і воно б звучало по складах.

- Та що я такого сказав? – Роландову шкіру аж обсипало мурашками від такої відповіді, і від злісного погляду, в якому вже не залишилося ні крихти тої щенячої доброти.

- Так ти допоможеш? – запитав Ерік і вказав рукою на свій автомобіль. Його друг рушив в ту сторону, і коли опинився біля BMW, то відчинив капот.

Поки Роланд копирсався в автомобілі, журналіст мовчки стояв біля нього, схрестивши руки на грудях. Він взагалі не тямив у двигунах чи інших деталях, тож навіть не контролював дії, які робив його друг.

Через п’ятнадцять хвилин танцю роботу було завершено.

- Все! – урочисто оголосив Роланд, - З тебе пиво!

- Аякже… - прозвучало байдужим тоном, і було абсолютно зрозуміло, що ніхто нічого не отримає.

- Зараз! – почувся командирський наказ.

- Гаразд, гаразд. Рушаємо, - Уорінгтон погрожуючи зміряв свого друга поглядом, і вони обидва сіли в автомобілі.

Найкращий друг

Ерік як небудь припаркував БМВ біля свого будинку, і, нарешті, вийшов з авто. Він рушив до дверей свого житла, пожираючи очима свого товариша, який на той момент прямував перед ним.

Сьогодні журналіст був не в настрої, а тому витівки Роланда його сильно дратували, як ото буває, коли хтось починає шуміти в той момент як ти намагаєшся заснути. Та, можна сказати, причиною цьому був не невдалий день, а проблеми на роботі. Як раніше говорилося Ерік отримував чималі кошти, і це означає, що його ім’я дуже відоме. Звичайно, хто ж не знає скандального журналіста Еріка Уорінгтона, який здатен дістати інформацію хоч з самого пекла. Та після останньої статті йому добряче влетіло, бо він порушив одне з головних правил: «Ніколи не відстоювати якусь сторону». Коли мова пішла про мільйонера, який збив на автомобілі десятирічну дівчинку, Ерік усім своїм «я» став на захист нещасної сім’ї, що втратила дитину. А чим міг допомогти журналіст? Звичайно, опублікувати статтю. І він її таки опублікував. І тоді серед населення Лос-Анджелесу вибухнув бунт, в результаті якого п’яного водія було все-таки ув’язнено. Тут і розпочалися проблеми. Уорінгтон ніколи не робив чогось подібного, та ця ситуація заділа за живе.

Чому вона на нього так вплинула стане зрозуміло згодом.

І так, друзі мовчки рушили до дверей. Коли вони до них підійшли, Ерік почав шукати ключі, але через хвилину пошуку стало зрозуміло, що їх у нього нема.

Думки Еріка попливли десь дуже далеко, йому навіть на мить здалося, що доля, стовідсотково, вирішила над ним пожартувати. Він почав згадувати місця, де міг залишити ключі чи навіть згубити, але його розум і погляд викрав місяць. Прекрасне місячне світло освітлювало лицеву частину будинку, і все було видно дуже чітко. Кожна деталь відкидала свою тінь і здавалася дуже контрастною. Ерік дивився на місяць, і тепер його очі були вже не блакитними, а повністю відтворювали колір небесного світила. Ерік спостерігав за місяцем, а той спостерігав за ним.

Та мовчазну паузу, вже без шарудіння у пошуках ключа, перервав насмішкуватий голос Роланда:

- Ти не це шукаєш? – водій БМВ лише сердито вихопив ключі з руки друга і відчинив двері. Перед тим як зайти в дім, він останній раз глянув на небо.

І як можна стільки терпіти Роланда? Напевно, не пройшло й хвилини, ні навіть секунди, що б він не знущався з Еріка. Його приколи були різні: від звичайних дружніх до таких, що й не хочеться згадувати. Одного разу Еріку дуже сподобалась одна дівчина, так тоді Роланд поводив себе наче вони геї. Це вже не говорячи про той випадок, коли він перефарбував його авто у рожевий колір. А про повсякденні приколи мови й бути не може: клей на дверцях авто, бюстгальтер в рюкзаку, і, навіть, скунс у дома. І де він тільки його взяв? І хоч Ерік був дуже серйозним, і Роланд не його компанія - їх з’єднувала дуже міцна дружба. І взагалі, здається, Ерік вже давно звик до нього.

Коли вони увійшли, Роланд в ту ж мить опинився на дивані, його ноги, разом з взуттям, вже комфортно лежали на подушці, а рюкзак валявся серед кімнати. Він задоволено потягнувся і наказав Еріку принести йому пива, і той мовчки пішов на кухню. Уорінгтон урочисто вручив Роланду пиво і сів на крісло, що стояло поруч.

Крісло було нове і комфортне, як і всі меблі в будинку.

Сам будинок мав два поверхи і складався з 12-ти кімнат, тому простору було достатньо. Ерік користувався лише нижнім поверхом, а на верхній підіймався тільки для того, щоб навести лад. Будинок належав його батькам, які два роки тому загинули в автомобільній катастрофі; братів і сестер у нього не було, тож будинок отримав він. І як на будинок де живе холостяк, той був у дуже гарному стані.

Ерік мовчки спостерігав, як Роланд насолоджується пивом. У нього не було бажання розмовляти, і він просто чекав коли його друг закінчить і піде до дому, та, здається, це буде не зараз.

Роланд зробив повільний ковток, облизав губи і повернув голову у бік Еріка:

- І?

- Що і? – перепитав той.

- Тебе вже звільнили? – та Ерік не був здивований таким питанням, адже все вже давно до цього йде.

Не почувши відповіді, Роланд повторив запитання, та Уорінгтон не міг нічого сказати, бо слова клубком застрягли у його горлі. Йому було важко відповідати: він не хотів вислуховувати насмішки друга, щодо того, який він нікчемний журналіст.

Та відчуваючи пильний погляд Роланда він зрозумів, що мусить відповісти. Ерік відвів голову вбік і втупився у підлогу, потім перевів погляд на стелю, далі на картину, де був намальований захід сонця. Ця процедура повторилася ще п’ять разів. Потім позбувшись хрипу у горлі Уорінгтон, нарешті, сказав незворушним голосом:

- Ще ні… - зависла пауза, і речення набуло правильної форми. – Ще не звільнили…

Та, вловивши тон Еріка, і процедуру, яку він знову почав повторювати, Роланд зрозумів, що справа серйозна і поставив пиво на підлогу. Вже через секунду Роланд пильно дивився на свого нещасного друга і перебирав пальцями, ніби граючи на піаніно. Він було хотів наголосити на тому, що зараз Ерік справді схожий на емо, та ці слова миттю повернулися туди звідки прийшли.

Мовчазна пауза тривала досить довго: підлога, стеля, картина, піаніно, підлога, стеля, картина, піаніно…

Та все ж Роланд забив на свою любов до знущань і на диво лагідним голосом вимовив до Еріка:

- Ееей, ти чого? Все буде добре, - його самого майже не знудило від того, що він зробив, але він продовжував, - все буде добре, тебе ніхто не звільнить, - і на кінець він легко штовхнув його у плече, як справжній друг.

Від здивування Ерік повернув голову в сторону співрозмовника, його очі були настільки широко розплющені, що надзвичайне здивування читалося відразу. Довгі вії декілька разів піднялися і опустилися, а рот продовжував бути відкритим. Тисячі думок пронеслися в його голові: «що, як, не може бути, мені не почулося, маячня, може в мене їде дах, що за чорт?»

Коротше кажучи, вираз обличчя Еріка повністю відповідав його думкам, тому Роланд, швидко збагнувши що до чого, різко відвернувся і приклеївся до банки з пивом, ніби нічого не сталося.

Ерік все ще був в сліпому нерозумінні, він продовжував, вже не кліпаючи, дивитися на свого друга. Потім нахилив голову вниз і, трохи примружуючись, став щось розмірковувати.

Пройшло десять хвилин.

Ерік облизав пересохлі губи і повернувся до Роланда. Він почав набирати в легені повітря, щоб щось сказати, але вдих різко перервався і він знову втупився в підлогу. Та через сім секунд все ж таки заговорив:

- Ти це серйозно сказав, чи просто вирішив подивитися на мою реакцію?

- Звичайно, я пожартував, - і Роланд почав захлинатися сміхом, але цей сміх був настільки неприродній, що Ерік з усмішкою підвів брови. В цю ж мить сміх перетворився на хрип у горлі, і Роланд знову почав приділяти увагу банці.

Він хутко допив пиво і з його вуст у веселому тоні вилетіли слова:

- Ну, я мабуть піду! А ти залишайся тут в своїх сумних думках, - він встав з дивана і похлопав Еріка по голові зі словами:

- Емо ти моє.

- Бувай, - відповів Уорінгтон в такому ж тоні. Роланд справді підняв йому настрій, і змусив відволіктися від думок про роботу.

Коли його друг відчинив двері, Ерік лише прощально помахав рукою.

Двері зачинилися.

Журналіст посидів ще декілька хвилин, а потім, почухавши потилицю і піднявши порожню бляшанку, рушив до кухні. Він підійшов до смітника і натиснув педаль, що була на ньому. Смітник відчинився, і Уорінгтон викинув сміття.

Потім відчувши, що сон починає брати гору, Ерік повільно пішов в свою кімнату, не відриваючи ноги від підлоги, через що чулося жахливе шарудіння.

Як не дивно, кімната була дуже чистою і охайною. Біля стіни стояло акуратно заправлене ліжко, що розляглося в центрі кімнати. Навпроти нього плазмовий телевізор, а з двох сторін по тумбочці. Все було чорного кольору. Підлога була застелена сірим килимом, і такого ж кольору стіни, а стеля і занавіски були білими, що надавало в кімнаті відчуття надзвичайного простору.

Перетнувши поріг, він помітив, що навіть не зняв взуття, не говорячи вже про те, щоб переодягнутися. Американець подивився на заправлене ліжко. На обличчі було ледь помітно внутрішню боротьбу. Потім Ерік підійшов до ліжка, нагнувся, щоб зняти кеди, та стомлений організм сприйняв це трохи не так, і Ерік з глухим звуком впав на ліжко, вткнувшись носом в подушку.

Почулося задоволене муркання і, здається, цей бій було програно. На мить в його голові промайнули сумніви, бо уявив, який він буде, коли прокинеться і чи встигне на роботу, і чи…

Сон, солодкий сон…

Суцільні проблеми

Ерік прокинувся від телефонного дзвінка. Грала пісня «Мертві спогади» гурту Сліпкнот. Звук йшов десь з-під ліжка, видно телефон випав з кишені, коли він спав.

З закритими очима сонна істота спробувала знайти телефон. Намацавши його рукою, Уорінгтон підняв слухавку майже під кінець пісні.

Замість звичного «алло» колега по роботі почув лише затягнуте:

- Угууу.

- Ти де, мать твою? – різкий вигук примусив Еріка трохи опритомніти?

- Я? – все ще тупив він.

- Нє, бля, я! – здається співрозмовник вже сам зрозумів де зараз Ерік, - Бля, та ти подивись скільки зараз годин!

Журналіст відвів телефон від вуха і подивився на його екран – там великими цифрами писало «08: 20»

Думка про те, що він повинен був бути на роботі двадцять хвилин тому, привела його до тями швидше за відро холодної води. Ерік відразу скинув дзвінок і зіскочив з ліжка зі словом: «Чорт». Та цей вираз був би більш доречним дві секунди пізніше, коли Уорінгтон перечепився через ковдру, що сповзла на підлогу. Ерік гепнувся з характерним звуком. Та через п’ять секунд знову був на ногах. Він вбіг у вітальню і, притримуючи лівою рукою праву(а саме плече, яке йому сильно боліло), почав шукати ключі від будинку і від авто. Біль трохи йому заважав та все ж він швидко знайшов те, що йому треба, потім схопив свій рюкзак і помчався до дверей. Двері Ерік зачиняв десь півтори хвилин, частково через те, що плече йому сильно боліло, а частково через те, що сильно поспішав, і не міг потрапити в замок.

Уорінгтон рвонув до автомобіля і лише тоді згадав, що повинен був прокинутися раніше, щоб заправити авто, адже бак був майже порожній, а щоб доїхати бензину невистачить. Він розчаровано оперся на автомобіль – тепер звільнення йому гарантоване, та через мить помітив маленький лист паперу, що був приклеєний до скла. Зміст був такий: «Бак повний, на той випадок, якщо ти проспиш. Дякувати не треба. Роланд.»

Журналіст не зміг втримати посмішку. Роланд справді був найкращим другом, і лише він так сильно його розумів

Та з вдачею Еріка все не могло бути так добре. Тай справді, бо в момент коли він це читав, до срібного БМВ325іМТ наближався сусід.

- Здорова чювак! – тридцятирічний чоловік був лише в джинсах, і по його оголеному та худому тілі (що було все в тату) і ході зрозуміло, що він явно «на приколі», та Уорінгтон був повернутий до нього спиною і занадто зайнятий та розсіяний, щоб це помітити, тож не дивлячись привітався у відповідь.

- Чьо, весела нічка видалася?

Наркоман просто продовжував задавати питання і наближатися, незважаючи на те, що його співрозмовник ніяк не реагував:

- Чьо, напевно якусь шлюху цілу ніч трахав? Ну і як? А як її звати? А скільки коштує? Я й собі замовлю? А чьо предки нічого не кажуть? А вони ж здохли вже? То тобі пощастило, – після цього вислову Ерік повернувся до свого співрозмовника з наміром висловитися, та побачивши його, з проблематичним лицем відвернувся і миттю почав відмикати авто. Нажаль, наркоман був вже занадто близько, і тому, коли власнику BMW, нарешті, вдалося відчинити дверцята, тридцятирічний чоловік різко їх зачинив. Він поклав обидві руки на дах автомобіля, тим самим затиснувши журналіста між ними.

- Ти чьо, кудись поспішаєш? – обдовбана людина дихала прямо в обличчя, і тому через жахливий запах той вимушений був відвернути голову.

- Взагалі то так, - Ерік злегка відштовхнув його, щоб збільшити простір для відкриття дверцят, та наркоману це явно не сподобалося і він з всієї сили штовхнув водія на автомобіль, і той з шаленою швидкістю врізався в дверцята правим плечем, через що відчув яскравий спалах болю і впустив рюкзак, але підняти його в нього не було часу, бо наркоман вже збирався нанести удар. Стиснувши зуби Ерік різко відсунувся вбік, і сусід кулаком вгатив в холодний метал. Спантеличений болем він застогнав, а власник БМВ скориставшись нагодою штовхнув його в праву сторону (поперед автомобіля), і нарік ледве втримався на ногах. Прийшовши до тями він знову рвонув в сторону журналіста, але тому вистачило лише швидко відчинити дверцята, щоб наркоман врізався в них і рухнув на землю. Поки тридцятирічний чоловік валявся в пилюці водій підняв свій рюкзак, заліз у своє авто і рушив на роботу.

В редакції він опинився о 09: 10

Коли він зайшов в середину, до нього підбіг Томі:

- Що з тобою сталося, мать твою? – оцінив відразу Том.

- Та нічого такого, просто проспав. До речі дякую, що подзвонив, я перед тобою в боргу! – Ерік швидко рушив на своє робоче місце.

- Тобі пощастило, Говард тебе ще не шукав! – гукнув Том навздогін.

Справді пощастило, бо тільки журналіст дібрався до свого комп’ютера, як за спиною пролунало:

- Уорінгтон! – Ерік весь напружився, а потім неохоче повернувся. Не добре, коли тебе шеф на прізвище зве. Дуже не добре. Всі в цій редакції знають, що коли до тебе так звертаються, то стовідсотково будуть неприємності.

- Так містере Бейл, - відповів Ерік, намагаючись не виражати жодних емоцій.

- Уорінгтон, це що за вигляд? – журналіст відвів погляд вниз. Здається, що він навіть почервонів, бо виглядав надзвичайно жахливо: пом’ятий та брудний одяг, невиспане та невмите обличчя, розчухране волосся та порваний рукав (тоді коли він вдарився об авто), - Я просто… - лівою рукою Ерік спробував трохи укласти волосся, хоча це нічим не допомогло, - Я просто мав важкий день.

- Я бачу, що дуже важкий, - протягнув Говард, демонстративно змірявши Еріка з голови до п’ят, але потім трохи пом’якшив командирський тон, - Гаразд, потім поговоримо про те, в якому вигляді ти з’являєшся на роботу. А зараз в мене є для тебе завдання. Поїдеш сюди, - він дістав зі шкіряного портфеля карту і тикнув пальцем в маленьке містечко Ньюхолл, що знаходиться недалеко від Лос-Анджелес.

- Що мені потрібно робити?

- Розберешся з незавершеною справою, що стосується дівчинки яку вбили п’ять років тому, розчленували і порозвозили її частини по всьому місту.

- Але який сенс? – обличчя Уорінгтона випромінювало надзвичайне здивування, - Про той випадок всі вже давно забули, доказів ніяких не знайшли. І взагалі навіщо братися за п’ятирічну справу, в якомусь маленькому містечку, - а потім Ерік додав, промовляючи вже сам до себе, - Це маячня якась.

- Просто відкрилися нові факти. Може бути таке, що в цьому винен син Джима Евенса.

- Деймон? – обличчя журналіста ще більше розпливлося в здивуванні.

- Ти його знаєш? – запитав Бейл, хоч йому було не цікавило, і це було зрозуміло по його тоні.

- Та, напевно, якось уже натрапляв на це ім’я. Вже не пам’ятаю де, - Уорінгтон сам не зрозумів навіщо він збрехав, адже Деймон Евенс в дитинстві був найкращим другом Еріка. Інколи люди не кажуть правду просто через те, що тій чи іншій людині непотрібно її знати, або просто за нею ховається жахливе минуле.

- Отже, ти поїдеш на своєму автомобілі. В тебе ж є автомобіль?

- Так, але він…

- От і добре! – перервавши його вигукнув Говард Бейл і похлопав його по правому плечу, через що Уорінгтон злегка зашипів. - Виїжджай завтра в обід. Двадцять п’ятого числа.

- Чудово… - прошепотів Ерік, але той його вже не чув, бо майже відразу рушив псувати нерви іншим працівникам.

Коли ж Бейл зник з поля зору, журналіст нарешті опустився за свій комп’ютер. Його очі тупо дивилися на карту, а обличчя знову набрало похмурого вигляду.

Для Еріка ці два дні здавалися якимсь кошмаром, давно вже не було таких жахливих днів. Завтра їхати в якесь забуте містечко, до якого добиратися по жахливій дорозі; це ще буде добре, якщо двигун не заглухне, чи не причепиться якийсь придурок. Ці думки не вилазили з його голови, та через деякий час він вирішив взятися за роботу.

Працювати він закінчив о 17: 10

Ерік не сильно зосереджувався на виконанні дрібних завдань, бо його організм вже давно прагнув відключитися. То ж стомлений і пом’ятий він вимкнув комп’ютера і рушив до свого автомобіля, який чекав його на стоянці, зовсім незворушний і завжди в гарному стані(на відміну від Еріка).

Уорінгтон з пригніченням заліз в салон автомобіля. Він поглянув на свого рюкзака, який так і залишився чекати на сидінні авто. В ньому лежали: паспорт, 800 доларів, новенький мобільний телефон фірми Нокіа, автомобільні права, ключі від дому та деякі документи пов’язані з працею.

Ерік довго сидів в автомобілі, роздумуючи, що робити далі, бо останні події добряче накапали йому на нерви. Журналісту хотілось залишити все і поїхати за межі міста, можливо, в невеличке кафе, яке він добре знає.

Та за короткий час авто рушило з місця і попрямувало до двохповерхового будинку, де невдовзі доля вирішить хто й на що заслуговує.

Врятуйте нас †

Погані підозри

В момент коли Еріка Уорінгтона спіткала низка дивних і недуже приємних обставин, Скарлет Вайлд та її дочка Саммер мали куди більші проблеми, ніж зіпсоване авто, чи неприємності на роботі. Зараз вони знаходилися в місці в яке, напевно, ніхто ніколи не хотів би потрапити.

«Онкологічний кабінет» Ця назва говорила сама за себе, і я дуже сумніваюсь, що означала вона хоча б щось позитивне. Та взагалі кожну людину, яка прямувала туди, перед такою табличкою кидало в жар, чи обливало холодним потом, а когось навіть починало трусити.

Та маленька Саммер ніяк не реагувала, восьмирічна дівчинка не знала значення слова «онкологія», та її це й не цікавило. Проте, дуже цікавили прилади, що лежали на тумбі. Звичайно, яку ж дитину не зацікавлять гарно фасовані блискучі предмети.

Раптом двері відчинилися, і молодша Вайлд на якусь мить відволіклася, поглядаючи своїми сірими очима на особу в білому халаті, а потім знову втупилася в блискучі прилади.

- Як ти себе почуваєш? – запитав лікар, присівши перед дівчинкою навпочіпки, - Голова не болить?

- Не болить, - відповіла Саммер не відриваючи погляду від тумбочки. Це було дурне питання, адже по її піднесеному настрої було зрозуміло, що з нею все чудово. З другої сторони це було професійним.

- Гаразд, - лікар спробував посміхнутися, але дівчинка його проігнорувала, - Я думаю ти хочеш побачити маму? – Вона стверджувально закивала головою. Відразу після цього в кабінет буквально влетіла жінка середнього віку (десь сорок п’ять років, прикинув чоловік в білому халаті).

Скарлет Вайлд кинулася обіймати свою жахливо бліду доньку, сльози хлинули по її обличчю, змушуючи все обличчя розпухати. Своєю тремтячою рукою вона прибрала з обличчя Саммер приклеєне білосніжне волосся і почала розпитувати як вона. Дівчинка й собі почала рюмсати і притискатися до теплого материного тіла.

Коли вони двоє більш менш заспокоїлися, Скарлет запитала, чи вона пам’ятає, що з нею трапилося. Саммер заперечливо закивала головою. Та насправді вона добре пам’ятала те, як стояла серед класу, щось пояснюючи вчительці, а потім все навколо кудись попливло, занурюючись в абсолютну пітьму. Та це ще не все. Вона пам’ятала те, як весь клас чомусь здійнявся реготом, та подивившись вниз зрозуміла, що крізь її білі штаніжки просочилася жовта рідина. Це все, що вона пам’ятала.

Та жахливі спогади вже не мали значення, бо зараз родина Вайлд, яка складалася лише з двох осіб, чекала в кабінеті, очікуючи діагнозу. По обличчю лікаря Скарлет розуміла, що він невтішний. Та ні, навіть не невтішний, а правильніше сказати жахливий.

Чоловік, що діагностував її доньку, запропонував вийти на коридор, тим самим вберігаючи дівчинку від непотрібної їй інформації. Та погодилася і залишила свою Саммі далі розглядати блискучі предмети та подерті стіни старенької лікарні. Коли вони залишили кабінет, лікар прийняв стандартний вираз обличчя, що означав погану новину. Скарлет не помилилася. Діагноз був невтішним.

- Мені дуже прикро, - почав той, тримаючи при собі ту саму міміку, - Але скоріше всього у вашої доньки РАК.

Серце в грудях матері стиснулось, і їй на мить здалося, що вона застряло в глотці. Хоч вона була готова до чогось такого, її знову здушили сльози, при чому сильніше, ніж тоді, коли вона вперше побачила Саммер після дзвінка швидкої. Опанувавши себе вона спалахнула гнівом:

- Це просо безглуздя! Їй лишень вісім рочків!

- Я нічого… - почав було лікар, але вона його перебила.

- Якихось нещасних вісім рочків. Їй ще жити і жити!

Здавалося, що б вона так би й не зупинилася, якби не те, що в дверях, де висіла табличка «онкологічний кабінет» з’явилася маленька худа фігурка.

- Мамо, ти плачеш? З тобою все гаразд? - запитала вона.

Жінка з прекрасними сірими очима та довгим білосніжним волосся, знову кинулася обіймати свою доньку. Крізь сльози вона промовляла, що все гаразд, але в її думка звучало: «Якби ж це було правдою, але інколи правду краще не знати.»

Здається, дівчинка їй повірила, але в Скарлет не було часу це зрозуміти, бо вона лише побачила, що обличчя Саммер обм’якло і перестало реагувати на навколишнє середовище. За мить очі маленької Вайлд заплющилися, і вона беззвучно впала. Точніше не впала, а залишилася в обіймах матері, яка не хотіла її відпускати і не дозволяла їй опинитися на холодній підлозі.

За мить до того, як абсолютно відключитися, перед дівчинкою попливли якісь дивні образи, і це не були крики, що наповнили лікарню, після того як вона зомліла. Це були верески інших людей. Вони відчайдушно благали допомоги, але їх ніхто не чув. Ці люди були в якійсь дивній будівлі і в їхніх серцях панував страх. Якби ж тільки Саммер могла їх врятувати. Вона повинна їх врятувати.

Потім її поглинула пітьма.

Жахливий діагноз

Все навколо заливало сліпуче світло, а по шкірі раз-за-разом пробігали мурашки. Холод справді був нестерпний, а білі стіни лише додавали похмурості.

Саммер спробувала хоч щось розібрати, та світло продовжувало різати в очі. Вона трохи примружилась і змогла розпізнати лише тріщину на стелі. Коли спробувала повернути голову вбік, її пронизав гострий біль і голова повернулася в вихідне положення. Тож восьмирічна дівчинка вдивлялась в те, що їй хоча б трохи було видно.

Світло почало помалу гаснути і за однією тріщиною з’явилась інша, за нею ще одна, і так почало з’являтися хоч якесь зображення. Білі подерті стіни лікарні та вікна без занавісок. Під стелею проходила іржава стічна труба, і це викликало відчуття огиди.

Незабаром у поле зору Саммер потрапили два силуети, один з яких був у білому лікарському халаті, а другий - у темному одязі, від якого доносився дуже приємний аромат. Вони про щось розмовляли, та звук спотворювався і звучав, як під водою. Дівчинка постаралася зосередилась на джерелі звуку, але у вухах почало жахливо дзвеніти. Та все ж вона мусила дізнатися про що йде мова, і тому, незважаючи на сильний біль, злегка підвелася на лікті і направила всю свою увагу на слова, що доносилися.

- Саммер Вайлд ваша дочка?

- Так, я її мати, Скарлет Вайлд…

- Мені дуже прикро, але у вашої дочки… - продовження речення пішло під воду.

В цей момент Саммер зрозуміла, що людина у темному одязі – це її мати. Їй про це говорив знайомий приємний аромат, добрий лагідний голос, і плач, який останнім часом їй доводилося чути дуже часто.

Коли схлипування затихло, почулася охрипла, але ніжна мова:

- Цього разу ви впевнені?

- Так мем, мені дуже прикро, - це був не той приємний лікар, що дівчинка зустріла минулого разу, бо цей був дуже жорстокий, і до того ж мав великі проблеми з зайвою вагою, - Гадаю, вам варто їхати в Лос-Анджелес, бо в Ньюхоллі ви не знайдете потрібних відповідей, і точно не зможете вилікувати РАК мозку.

Ця фраза відлунням прозвучала в голові Саммер. Хоч вона не знала, що таке онкологія, вона добре знала, що таке РАК. І також знала, що це означає те, що жити їй залишилось не довго. Та зараз маленьку Вайлд більше цікавили люди, що благали допомоги і дівчинка не гаяла часу. Їй вже стало легше і вона змогла говорити:

- Ми їх врятуємо? - запитала Саммі. Лікар і Скарлет здивовано повернули до неї голову, - Ми врятуємо тих людей з будівлі? Їм дуже страшно.

- Ти про кого, сонечко? – збентежено запитала жінка.

- Про людей з будівлі, вони просять допомогти їм.

- Ох, сонечко, тобі наснився кошмар, - кинулася її обіймати Скарлет, та дівчинка обурено її відштовхнула.

- Не наснилося! Я їх бачила! Їх потрібно врятувати! Їм так страшно! – Саммер почала кричати своїм слабким голосом на цілу лікарню. Вона сподівалася, що криком їх переконає, та як і в усіх суперечках це зовсім не допомагало.

- Звичайно ми їх врятуємо, – мати знову кинулася обіймати дівчинку, і на цей раз та її не відштовхнула. «Знову я брешу» - подумалось Скарлет, - Все буде добре. Ти мені віриш? – дівчинка стверджувально закивала головою.

- Все буде добре… Ми впораємося… - мати почала шепотом повторювати одне й ти саме, наче вона заведений механізм.

- Заспокойся мам, - прохрипіла молодша Вайлд, - Я тебе люблю, - ця фраза була зовсім недоречна до даної ситуації, але абсолютно пояснювала почуття дівчинки.

- Ох мила… Ти обов’язково видужаєш!

- Я тобі вірю мам, - прошептала Саммер.

- Ти повинна виспатися, завтра нас чекає важка дорога, - сказала, нарешті, Скарлет, випустивши доньку з обіймів. Восьмирічний янгол хотів щось відповісти, але мати приклала вказівний палець до її губ, - Просто поспи, - ще раз наголосила жінка і провела рукою по золотистому волоссю, через що по дівчинці пробігли приємні мурашки.

Маленькі сірі оченята заплющилися, і все навколо почало зникати. На цей раз Саммер не бачила тих людей і змогла заснути на своєму не дуже зручному ліжку.

Чекає нас важка дорога

Маленькій Вайлд багато чого снилося, але найбільше вона запам’ятала тих людей. Їх було дев’ятеро. Вони всі були таким веселими і приємними, що Саммі дуже хотіла б з ними познайомитися. Та потім їм стало страшно. Вони кричали, і кожен крик був гірший за попередній. Тим людям було дуже страшно, але б скільки разів дівчинка не намагалася б зрозуміти чого саме вони так боялися, все було марне.

Раптом Саммер прокинулася. Її розбудив жахливий шум. Це був автомобіль, що на шаленій швидкості промчався поруч. Маленька Вайлд підвелася, і її очам відкрився дивовижний, абсолютно новий пейзаж. На відкритому просторі захід сонця виглядав прекрасно, а Саммі ще ніколи не покидала межі міста. Відразу після пейзажу, дівчинка вдивилась в салон маминого автомобіля. І хоч в ньому вона завжди почувала себе комфортно, Саммер сильно перелякалась. Її страх підсилили ще два авто, що теж на шаленій швидкості промчалися поруч. Вона заплакала. По її і так червоним щічкам потік струмінь гарячих сліз. Маленька Вайлд потрапила в інший для неї світ, в якому вона помре. «Якщо я помру, то тих людей ніхто не врятує» - так думала Саммі. Та їй не було відоме значення смерті.

Сльози дівчинки побачила Скарлет. І саме вчасно, бо якби вона не зупинила авто для того, щоб заспокоїти доньку, то б через питання, яке задала дівчинка, жінка вилетіла б геть з дороги.

- Я скоро помру? – ось воно, це питання.

- Звичайно, що ні! – старша Вайлд миттю вискочила з автомобіля і опинилась на задньому сидінні поруч з Саммі, - Ти не помреш. В жодному випадку. Я ж сказала, що все буде добре.

- Але я чула як лікар казав, що в мене рак, - заперечив восьмирічний янгол.

- Це зовсім нічого не означає. Тебе вилікують, - тут дівчинка задала таке питання, що Скарлет не очікувала почути, бо думала, що все вже минулося.

- А тих людей врятують?

- Яких лю… - але мати здогадалась, що має на увазі Саммер, - Обов’язково врятують.

- Обіцяєш? - голос дівчинки звучав з помітним переживанням.

- Обіцяю, - мати обняла свою дочку. Вона відчувала її тремтіння так само, як і те, що не зможе виконати свою обіцянку…- А тепер заспокойся! Все буде добре! Чуєш? – Скарлет витерла сльози, що знову почали текти по обличчю Саммер, а тоді додала в думках: «Я обіцяю, що все буде добре.»

Тремтіння стихало, а серце набрало звичного темпу – це значить те, що Саммер повірила, і це добре. Помітивши, що розмова добігає кінця, Скарлет вирішила остаточно заспокоїти дочку і дістала шоколадний батончик.

- Будеш? Твій улюблений, - дівчинка стверджувально покивала головою, і з жадністю накинулася на солодке.

Коли сонце повністю сховалося за горизонт, небо перетворилося на якесь виверження вулкана. Його розрізали яскраві вогні – шарова блискавка. Яскраві вогні вдаряли зовсім близько і оглушали все навколо. Картина нагадувала моменти з «Війна світів», от тільки дощ був настільки сильний, що удари краплин по вікнах нагадували рок-концерт.

Саммер згорнулася клубочком і щосили зажмурила очі. (Тут не тільки дитина злякається).

Рух машини був біля 10км/год. Скарлет їхала дуже обережно, та це не врятувало двигун від потрапляння води. Жінка злегка визирнула з вікна і побачила, що колеса автомобіля до половини занурені у каламутну рідину.

- Чорт! Тільки цього нам бракувало! – на вигуки матері Саммер ніяк не відреагувала, вона продовжувала нагадувати маленьке кошеня, та, здається мати цього не помітила і продовжувала говорити до доньки:

- Нічого, люба, все гаразд! Недалеко є старий готель, ми там і зупинимось. Ось тільки… - та далі все заглушило блискавкою, що вдарила лише за метр від машини. Жахливий гуркіт, здавалося, на мить зупинив серце.

Коли Саммер прийшла до тями мати поквапливо брала необхідні речі.

- Вставай! Там тільки один кілометр! Дійдемо пішки! – побачивши перелякане лице доньки Скарлет додала: - Ну не можна в таку погоду їхати на машині!

Старша Вайлд силоміць витягла дівчинку з транспорту і за руку потягла її за собою. Вони відійшли від свого авто лише на сім метрів, аж раптом по ньому вдарила блискавка, і воно перетворилося в палаючу купу металобрухту.

Скарлет пришвидшила темп, але Саммі за нею не встигала і тому та взяла її на руки. Жінка йшла продираючись крізь потоки води. Ноги в неї вже абсолютно промокли, і здавалося, що та каламутна рідина, котра діставала вже до колін, мала свою течію.

Нарешті, старша Вайлд знайшла очима готель, в якому миготіло світло малих ліхтариків. Очевидно там вже хтось був. Коли ж Саммер побачила його, її кинуло в жах. Краще б вони залишалися на місці.

Емма Гарнер та її божевілля†

Божевільна повія

Вулиці Лос-Анджелеса мають свої занедбані райони. Дуже жахливі речі відбуваються в таких місцях: різні вбивства, зґвалтування, крадіжки. Зазвичай, тут живуть люди які втратили свої помешкання. В одному з таких районів чулися лайні вигуки:

- Вже світає! Вставай сука! Що ми жрать будем?! – жіночий крик відгукувався луною на цілу околицю, - Вставай падло! Вставай! Я кому сказала?!

- Ну Емма, ще трохи, - голос п’яного чоловіка, адресувався явно в сторону жінки. Своїм зовнішнім виглядом він нагадував типового безхатченка: зарослий волоссям, неголений, в порваному і до дідька брудному одязі. Якщо зовнішній вигляд нічого не підтвердить, то запах, що до нього доносився розповість все напевно.

Після його відповіді повітря заповнилося брязкотом розбитих пляшок і він погодився, - Гаразд-гаразд… Встаю!

- Ворушися падло! – жінка копнула п’яного безпритульного ногою, але через це він навпаки зменшив свою швидкість.

- І якого я з тобою попхався? Жив би зараз з мамою…

- Я тобі зараз таку маму покажу, що ти в мене її ніколи не згадаєш!

- Так ні, треба було з повією втекти!

- Що?! – видно ці слова зачепили Емму Гарнер дуже сильно, адже вона з усієї сили дала ляпас своєму чоловіку і почала захлинатися сльозами.

- Еммі, Еммі, вибач! – безпритульний нарешті підвівся і затиснув жінку в своїх обіймах, - Вибач мене, Еммі, я не знаю навіщо я це сказав, - Джаред відчував все тепло і ніжність своєї дружини, але це тривало недовго, бо вона відштовхнула його і почала сміятися. Цей сміх був такий пронизливим – це був сміх божевільного. Так, божевільного генія, як у мультфільмах.

Джаред з переляку відскочив від неї і майже звалився на землю:

- Емма, що з тобою?! – та жінка лише продовжувала сміятись, абсолютно радіючи зі своєї поведінки.

Безпритульний продовжував стояти нерухомо, з виразом повного здивування, і спостерігати за тим, як сміх жінки знову переростає в плач.

Коли вона, нарешті, навела лад в своїй голові, то зриваючи голос закричала: - Ти ще тут?!

- Вже біжу! – п’яниця спотикаючись рвонув геть, зникаючи з поля зору божевільної повії.

Викрадення і аварія

Знервована Емма Гарнер металась з місця на місце в очікуванні їжі, пройшло вже чотири години, а Джареда все ще не було. Її помалу охоплював страх, адже вона завжди боялася залишатися сама, а на такий довгий період її чоловік ще ніколи не зникав. Вона швиряла різні речі, або штурхала їх ногами, вкладаючи в удари всю злість. Трохи втративши контроль жінка ненавмисне вдарила по ящику з одежею, і той на великій швидкості вилетів з закинутого будинку, де оселилася Гарнер зі своїм чоловіком.

Тяжко дихаючи Емма пошкандибала за ящиком. Коли вона його підняла, почувся вигук адресований в її сторону: - Диви-но яка кицюня! - з переляку повія впустила ящик і рвонулася до свого будинку. Цей страх був не марний, адже слідом за нею побігло троє чоловіків, одному з яких належав вигук.

Наздогнавши її, чоловік пихнув і притис жінку до стіни:

- Ти чогось боїшся кицюню? – важке дихання Емми помітно кидалося в очі, її груди на шаленій швидкості то піднімалися, то опускалися, - Не бійся, ми тобі нічого не зробимо. Чи не так? – останні слова адресувалися його колегам, після чого чоловік лівою рукою вхопив обидві руки Гарнер, забравши в неї можливість вириватись, а праву поклав на її обличчя:

- Нічого не бійся, я буду ніжним, - він провів великим пальцем по губах і почав повільно спускатися нижче: спочатку провів рукою по шиї, потім по грудях, а за тим перемістив руку на живіт і запустив під рвану футболку.

Гру обдовбаного збоченця перервав його друг:

- Слухай, може не варто? Ти навіть не знаєш яку заразу вона може переносити.

- Заткнись і не заважай! – чоловік продовжував гратися з тілом Емми, та коли гра дісталася критичної точки, божевільна збісилася. Вона впилася зубами в шию кривдника і почала її рвати. Через біль той послабив хватку, і повія, звільнивши руки, вчепилася в його волосся. Дикий крик Гарнер змінився на сміх. Вона рвала і шматувала наркомана, до тих пір, поки його друзі не прийшли до тями і відтягнули жінку. Двоє чоловіків не могли її втримати, Емма знову почала кричати, вириватися і дряпати все, що попадається під руку.

Та крик повії перервав глухий удар, і та опинилася на землі, лише тихо попискуючи.

- Божевільна шлюха, - над нею звівся нападник, тримаючи кусок фанери, - Тепер ти не така борза? А? Тягнемо її до багажнику! – Двоє друзів витріщились на свого товариша сповнені здивуванням, та побачивши його грізне та закривавлене обличчя вирішили не сперечатися, але й не допомагати йому, - Що ж, я сам впораюсь, - він вхопив Емму за волосся і потягнув її по асфальту в напрямку автомобіля, що стояв за рогом. Звичайно, та не збиралася так легко здаватися, і тому намагалася вирватися, притримуючи руками власне волосся і стискаючи від болю клубок вирваного волосся нападника. Вона все ще сподівалася, що зараз з’явиться Джаред і врятує її, та його тут і близько не було.

Коли Гарнер опинилася в багажнику, автомобіль рушив. По зміні дороги з рівної на вибоїсту жінка зрозуміла, що вони виїхали з міста. В темряві великі коричневі очі нічого не могли розібрати, тільки кілька білих отворів, та й ті зникли в той момент, як тільки небо затягнулося густими хмарами. Коротке чорне волосся постійно потрапляло в очі, і Емма вимушена була майже щосекунди різко смикати головою. Її охоплював невимовний страх, і вона періодично починала кричати і гатити руками і ногами по всьому що можна.

Коли хлинув дощ, божевільна чомусь заспокоїлася і почала прислухатися до приємного брязкоту, але різкий смішок знову завів її у стан повної паніки. Як вона зрозуміла троє потвор сміялися з того, що в когось зламався автомобіль, і промоклий водій намагається зупинити авто для того, щоб йому хтось допоміг.

Та виявилося, що все було вже й не так жахливо, бо погода розігралась не на жарт. Удари блискавки були зовсім поруч, а вітер був настільки сильним, що авто добряче заносило. Раптом Емма почула страшний грюкіт з переду, і авто винесло в бік з дороги. Потім вона відчула як автомобіль в щось врізався, і від цього поштовху її тіло ввігналося в метал, наче камінь, що на шаленій швидкості кинули в стіну. Удар був настільки сильним, що багажник відчинився.

Гарнер, нарешті, отримала змогу вибратися з авто. Коли вона це зробила, то побачила, що позаду лежало величезне дерево, що нещодавно впало прямо на дорогу, а попереду - два нерухомих тіла. Жінка підійшла до двох чоловіків і почала до них придивлятися. Обидва майже неушкоджені, лише декілька подряпин, але в одного в голові застряг величезний уламок скла, а в іншого - була здоровезна дірка, через яку виднілися мізки і витікала сіра речовина, якої, видно, і так не багато. Вони були не пристебнуті, і коли машина врізалася вже в інше дерево, то ті двоє вилетіли через переднє скло, а той, що був позаду перелетів на передні місця. Емма підійшла й до нього, вона спостерігала за тим як він смикався в конвульсіях. Це був саме той, хто намагався її зґвалтувати. З його ноги стирчала зламана кістка, а з рота фонтаном бризкала кров, що говорило про сильну внутрішню кровотечу. Якби хтось вмів бачити крізь одяг, то б він також помітив два зламаних ребра.

Незважаючи на сильний дощ, що так і бив по знесилених і худих плечах, жінка не рухалася з місця, а насолоджувалася муками свого кривдника. Вона думала, що раз він завдав їй такого болю, то він зараз повинен страждати, він повинен звиватися від болю так само, як той черв’як, якого розрізали на дві частини лопатою. І тому вона насолоджувалася, насолоджувалася кожним хрипким криком, чи зойком, що майже не чутно зривався з його вуст.

Емма бачила, як приречений на смерть дивився на неї, як на привида, і намагався запам’ятати цей образ – образ божевільної повії, обличчя якої зберігало абсолютний спокій, а потім наповнилося огидною усмішкою і сміхом божевільного генія.

Гроза

Емма Гарнер повільно просувалася вздовж дороги прикриваючи обличчя руками від дощу і від спалахів блискавок, що її засліплювали. Попри божевілля, логічне мислення вона не втратила і прекрасно розуміла, що їй потрібно знайти притулок, де б могла пересидіти грозу, і тому жінка метушливо бігала очами по дорозі у пошуку якогось будинку.

Її одяг абсолютно промок, а тіло раз за разом здригалося від холоду і прогиналося під вагою води. Вже зовсім стемніло, коли воно, нарешті, не витримало і Емма востаннє здригнувшись знесилено впала на мокрий асфальт, який являв собою суцільну калюжу, приблизно 3 сантиметри у глибину. Зовсім худорляве тіло нерухомо лежало, лише трохи посмикуючи пальцями рук та ніг. В Емми взагалі не було сил рухатись, і вона, як отруєний щур, якому бракує повітря, намагалася вхопити якомога більше кисню, та замість нього у її легені потрапляла незначна кількість брудної та каламутної води, що по саме горло була заповнена землею і різними сторонніми предметами. Дихальні органи Емми намагалися хоча б якось її позбутися, і це супроводжувалося жахливим кашлем.

На мить жінці здалося, що її чекає кінець, той кінець, який неминуче чекає кожну людину і кожну тварину в кінці життєвого шляху. Та Гарнер зібралася з думками (якщо це взагалі було можливо) і надихаючи себе думками про всесвітню справедливість (те, як ті, хто її скривдив, за короткий час розплатилися за свій вчинок), спробувала підвестися.

В Емми вийшло віджатися від асфальту, і її вщент мокре волосся потягнуло за собою купу грязюки, тим самим роблячи її голову набагато важчою ніж вона є насправді. Руки повії жахливо тремтіли, і здавалося, що вони ось-ось не витримають, та цього не сталося. Незважаючи на дощ, який ні на мить не зупинявся, вона поволі продовжувала рухатись і мала цілковитий намір підвестися.

Коли її ноги вже впевнено стояли на землі, жінка помітила великий розріз на сірих джинсах, де під ними сильно кровоточило коліно. Та вона не відчувала болю, а лише якесь легеньке пощипування. Напевно, сильний стрес все-таки давався в знаки.

Гарнер рушила з місця, і знову мало не рухнула, але маленький промінчик надії додав їй нових сил, і в неї аж засяяли очі.

Цим промінчиком був великий будинок, що, незважаючи на здоровенний розмір, ледве виднівся на дорозі. Емма почала вдивлятися крізь темряву і дощ, чи то бува не міраж, як ото буває в пустелі, коли ти надзвичайно прагнеш побачити воду, чи якесь містечко. Та зробивши декілька невпевнених і важких кроків вона пересвідчилась, що там таки щось знаходиться.

Кожен крок в сторону невідомого об’єкта давався їй дуже складно. Виявилося, що рухи мало не призводили до падіння і викликали вибухи болю. Та все ж подолавши справжню «атомну війну» в своєму організмі, жінка опинилася перед великою будівлею.

В її очах повстав трьохповерховий готель, і хоч виглядав він так величаво, було добре видно, що він невдовзі так само величаво розвалиться на частини.

«Зовсім трохи», - прозвучало в голові Емми, і це речення набуло двох значень. Перше засвідчило про те, що будівлі залишилося не довго, а друге, що терпіти жахливі муки і верески власного тіла невдовзі не доведеться.

Ось так. Емма підійшла до одноманітних розвалин. Саме одноманітних, адже розібрати якісь деталі на готелі, чи хоча б його колір, було неможливо. Повія підійшла до таких самих одноманітних дверей і спробувала їх відчинити. Діагноз був остаточний – замкнено.

- Яке нахєр зовсім трохи? Ти думала, що ти підійдеш до дверей і тут тобі бац – відкрито. А може тебе ще й з теплим чаєм і пончиками тут зустрінуть. Тут, блядь, і віслюку зрозуміло, що ця стара розвалюха на замок закрита від дебілів, які от захочуть в середину залізти. Ти, блядь, думала, що зайдеш усередину і все? А ні хуя! Ти ж, блядь, повія, а перед тобою і закинуті готелі закривають! – Емму занесло від власної люті, бо вона завжди вважала, що може все передбачити, а тут вона не передбачила такої елементарної речі. Вона кричала вголос до тих пір, поки її шалений крик не перейшов на тихе хрипіння, що взагалі не було чути через шум дощу. Напевно, лише декілька людей могли б зрозуміти ті слова, які вона мала в своєму словниковому запасі (до таких людей належав Джаред). Її тіло сприйняло крик, як новий виклик, і жінка майже втратила свідомість. Якби не двері, на які вона перемістила всю вагу свого тіла, то б вже лежала на мокрих сходах, що вели до них, і на цей раз підвестися в неї вже не вийшло б.

Емма почала сміятися. Але на цей раз це був скоріше сміх розпачу, чи звичайної істерики, ніж божевільної.

Вона сміялася тихо і хрипко, але все ж сміх переріс у щось більше, він переріс у задоволення і втіху, бо повія знову зрозуміла, що вона допустила дурну помилку: готель дуже старий, а з цього виходить, що замок на величезних і величних дверях сильно іржавий та крихкий, і його можна зламати будь-яким предметом.

Тож Емма Гарнер не гаяла дарма часу і зібравши залишки сил рушила на пошуки підходящого предмету.

Шукати довелося не довго, адже вже за тридцять секунд вона натрапила на стару лопату, яку колись використовували для доглядання за садом, від якого наразі залишилося лише одне старе дерево, яке теж скоро «розвалиться». Лопата була покрита великим шаром іржі, але все ж вона з легкістю збила замок з дверей, і повія, нарешті, отримала змогу потрапити в середину.

Емма увійшла в величаву будівлю, але правильніше було б сказати ледве перетнула поріг, хитаючись і падаючи з стомлених ніг. Коли вона це зробила її зустрів, хоч запилюжений і весь в павутинні, прекрасний хол. Освітлення було повністю відсутнє, і тому темрява прикривала всі недоліки закинутого готелю. Меблі були відсутні, лише один великий стіл, що чимось нагадував барну стійку. Видно за ним колись знаходилася та особа, що зустрічала людей привітною посмішкою, незалежно він власного чи клієнтського настрою. Та зараз тут нікого не було, і відвідувачів зустрічала лише абсолютна тиша та удари блискавки, що на мить освітлювали приміщення, швидко зникали, ховаючись десь у небі, і чекаючи нового моменту коли б можна було вдарити.

Жінка поволі просувалася вздовж стіни вдивляючись в абсолютну пітьму, що огортала її дедалі дужче. Коли вона дійшла до сходів, що вели на другий поверх, то очі, хоч вже звикли до темряви, взагалі не могли нічого розібрати; тож повія розраховувала на мить, коли лише на одну секунду будівля заллється сяйвом. Піднімаючись старими сходами, які рипіли від кожного її кроку, Гарнер помітила пусті рами для картини і зробила висновок, що всі, хто проживали в готелі поспіхом його залишали (рами ж теж грошей варті). Та Емма не сильно над цим зациклювалась, а поволі піднімалася сходами і, нарешті, опинилася на другому поверсі. Як вона й розраховувала на ньому були кімнати (а саме 6), і жінка могла без проблем обрати одну із них та пересидіти грозу.

Та раптом відчинилися величні двері на першому поверсі і хтось увійшов.

Те, що знала Холлі Редкліф †

Поверни мені борг

Людина протягом життя створює собі титул і вирішує ким вона повинна бути. Хтось залишається сірою мишкою, а хтось дістається самої вершини. Хтось сповнений страхом і ніколи не ризикне, а хтось поставить на карту власне життя.

Джордж Лотнер був людиною, котра ніколи не зупиниться. Він не знав поняття програвати чи здаватися. Цей темношкірий дев’яностокілограмовий чоловік ще з дитинства прагнув перемагати, і це йому таки вдалося.

Зараз він сидів у своєму кріслі обличчям до вікна і покурював цигарку. Дим піднімався вгору, і людина, кора має гарну уяву, могла б з легкістю побачити якісь візерунки. Джордж був задоволений своїм титулом, але йому було мало. Він прагнув більшого, і як на людину, що здійснила свою мрію, не виглядав щасливим.

Його грандіозні плани на майбутнє раптом перервали. В розкішну кімнату хтось увійшов, і по уривчастому диханні Лотнер зрозумів, що ця особа надзвичайно знервована.

- Джордж, мені потрібно з тобою порозмовляти, - Джордж не відповів, - Я не збираюся любуватися твоєю спиною. Негайно повернись до мене обличчям!

- Зніми взуття. Ти забрудниш мій килим, - наказав Лотнер так і не повернувшись до свого співрозмовника.

- Але ж він і так брудний.

- Я бачу, ти дуже спостережливий, Джуніоре, - сказав Джордж поки той роззувався, - Так що тобі потрібно? – Джуніор, нарешті, перестав бачити потилицю свого шефа, але він раче занепокоївся ніж зрадів. Тепер на нього дивився холодний, сповнений ненависті погляд. І хоч ті коричневі очі, насправді, виражали прихильність до нього він того не помічав.

- Я прийшов просити твоєї допомоги, - сімнадцятирічний юнак з приємною зовнішністю зробив невпевнений крок в сторону Лотнера, відчувши всю м’якість і тепло білого килима, - Чи не міг би ти…

- Тобі знову потрібні гроші? Так? Ти їх не отримаєш, - Джордж розчаровано перевів подих, - Мені набридло позичати тобі гроші. Скільки ти мені винен?

- П’ятдесят тисяч … - Джуніор зніяковів, але потім на його юному обличчі таки проявилися якісь риси впевненості, і він вирішив переконати свого шефа, - Ти не розумієш! Ті люди, вони…

- Ти мусиш повернути їм борг? – перервав його Лотнер, - Скільки ти винен, Джуніоре? – Прошипів він крізь зуби.

- Один мільйон, - Сімнадцятирічний хлопець відвів очі вбік і втупився в золоту вазу, що виблискувала на сонці, а потім тихим і печальним голосом додав, - Краще я буду винний тобі ніж їм, краще тобі. Вони не будуть давати запитань типу «навіщо тобі гроші, чи коли ти зможеш їх повернути.» Вони просто вб’ють мене, Джордже.

- Не вб’ють, я їм цього не дозволю, - Лотнер виглядав дуже грізним, але насправді він просто переживав за Джуніора Нортона. Як не дивно, цей білий юнак з заворожуючими сірими очима та русим волоссям, був для нього, як син, - Ти повинен мені розповісти, що трапилося.

Тут Нортон сів на крісло поряд з Лотнером і розповів йому свою історію, той його ні разу не перебив.

- Все почалося з того, - почав Джуніор, - Все почалося з того, що моя мати захворіла. Я знаю, що всі відмовки починаються з таких слів, але це правда. Також я знаю, що часто просив в тебе гроші через всякі дурниці, типу випивки, дівчини, заборгованість банку. І я прошу за це вибачення. Я взагалі безмежно вдячний тобі за те, що ти позичав гроші своєму підданому, який тобі був абсолютно чужим. За те, що ти поставився до моїх проблеми серйозно і прийняв мене, як сина. За те, що ти… - Нортон замовк, зрозумівши по пильному погляді Джорджа, що він відхилився від теми, - Отже, мені терміново потрібні були гроші на лікування матері. Спочатку я хотів піти до тебе, але відразу ж передував. Мені здалося, що краще не звертатися з таким проханням до людини, якій ти й так винен чималу суму. Я почав питати в друзів, але ніхто мені не міг допомогти. І тут натрапив на Деймона Евенса. Він багатий, і я був впевнений, що він зможе допомогти. Так і виявилося, але замість того щоб позичити мені якусь суму, він запропонував мені дістати одну інформацію, а гроші отримані за неї поділити на двох. Спочатку я відмовився, але коли почув про яку суму йдеться я… - Джуніор запнувся. Здавалося говорити йому було дуже складно, бо робив він це так, ніби йому не хватає кисню, - Тоді я дав свою згоду. Я ще не знав чим це може закінчитися, та й Деймон не знав. Це була інформація про вбивство, що відбулося п’ять років тому, і він дізнався про якісь папери, що б довели вину певних людей. Я не можу сказати кого саме, але вони б нам заплатили чимало, - Дихання Сандерса ще більше пришвидшилось, і здавалося, що він от-от розплачеться, - Я дістав цю чортову інформацію. Це було складно, та на той момент здавалося, що всі зусилля себе виправдали. Деймон зв’язалися з тими людьми, і вони призначили нам зустріч, але… але… - Джуніор почав ридати, видавлюючи з себе, наче з зубної пасти, кожне слово, - Але коли ми туди прийшли, ті люди схопили нас і почали розпитувати де папери. Я й Деймон мовчали і говорили їм, що вони нічого не отримають до тих пір, поки не заплатять. Тоді вони катували його, катували Евенса. Звичайно, він сказав їм, де та інформація. Ті люди знайшли її і почали вирішувати, що з нами робити. Тоді я вже подумав, що мені капець, але ні. Вони вирішили інакше і зробили так, ніби то Деймон вбив ту дівчинку, а мені сказали, що якщо моє життя для мене щось варте, то я знайду один мільйон. А як ні… - Джуніор вже не був в змозі говорити, він лише ридав. Джордж пересів на його крісло і обійняв його. Лотнер розумів те, як зараз страшно Нортону, в якого нікого немає нікого, крім хворої матері.

- Не варто себе карати, Нортоне, ти не знав, що так трапиться.

- Але це я винен, - він говорив відверто, і насправді зненавидів себе за свій вчинок.

Та Джуніор не встиг заспокоїтись, не факт, що він взагалі заспокоївся б. Крізь його голову пролетіла куля, розмазавши по Лотнеру мізки хлопця. Тіло Нортона рухнуло на землю, вислизнувши з рук Джорджа.

- Я відразу здогадався до кого побіжить цей сосунок, - промовив худий, невисокий, з довгим носом чоловік, що з’явився в дверях, - Ти ж навів їх на нас?

- Так це ти вбив ту дівчинку? Навіщо? – не відповівши запитав Лотнер. Якби не його зовнішній вигляд, то можна було б сказати, що він єврей, бо завжди відповідав питанням на питання.

- Впевнений та безстрашний Джордж, ти навіть не знаєш в яке Лайно вляпався твій сопляк.

- Думаю, що йому вже байдуже.

Хоч на обличчі темношкірого чоловіка не було жодних видно жодних емоцій, його розривало від люті. Здається, Лотнер вперше за останні 35 років свого життя був по-справжньому злий, так він себе почував, коли в шестирічному віці вбили його батьків.

- Що тобі потрібно? – продовжив Джордж.

- Те, що й від Нортона. Один мільйон, або ти мрець.

- Ти це говориш мені? – обличчя темношкірого чоловіка набрало неабиякої поважності, але й одночасно насмішкуватості, - Мені? Людині, яка розмаже тебе по стінці, а ти навіть не встигнеш сказати: «Дідько!»

- Якщо в тебе не знайдеться для мене одного мільйону, то… - він продовжив свою фразу, вказуючи на двері, з яких вийшло четверо озброєних чоловіків.

- Ти ніхто, - заговорив Лотнер. В цей момент в його свідомості зайняла перше місце гордість, а за нею безстрашність та впевненість в своїх силах, - Я з тебе витрясу все лайно, що в тобі є, бо ти нижче створіння, яке поклоняється таким, як я.

Що ж… Хай буде так, - довгоносий чоловік дав команду своєму підопічному і той в свою чергу підійшов до Джорджа і з усієї сили вдарив його по обличчю. Та для нього цей удар був настільки незначним, що темношкірий чоловік лише трохи смикнувся. Він захотів вдарити у відповідь, але, подивившись на автомати націлені на нього, миттю відмовився від цієї думки.

- А тепер ти впевнений, що в тебе немає грошей? Мільйон зелених це тобі не іграшки, - впевнено промовив низький чоловік.

Та Джорджу Лотнеру не було чим сплатити борг, і навряд його гордість йому б це дозволила, тож він вирішив втекти поки є така можливість.

Одним рухом він вирубив того хто, стояв найближче, і вихопив в нього автомат. В цю ж мить в нього випустили магазин патронів, і Лотнер відскочив в бік настільки, наскільки йому дозволяло його велике неповоротке тіло. Жодна з куль в нього не потрапила, а натомість вцілила в ще не захололе тіло Джуніора. На Джорджа бризнув струмінь гарячої крові, та він на це навіть не звернув уваги, а лише поквапливо почав шукати місце де б пересидіти наступний потік куль.

Його ціллю стало крісло, де ще декілька хвилин тому він заспокоював Нортона, тож Лотнер зробив ще один ривок. Трапилося це дуже вчасно, адже відразу після цього, негр знову потрапив під обстріл.

Крісло майже не стримувало куль, та Лотнеру знову пощастило. Поки його суперники почали перезаряджатися, неповороткий чоловік висунувся з-за нього і почав в згрупованих чоловіків з автоматами.

В одного він таки поцілив, а решта зникли з місця обстрілу. Ще тепле тіло рухнуло на землю, стікаючи кров’ю. Спочатку було чути якесь хрипіння, а потім абсолютну тишу.

В повітрі, окрім сигаретного диму, піднялося море пилюки від штукатурки, що обсипалася. Тепер в кімнаті було набагато більше розбитих речей та Нортон, що нерухомо валявся. «Залишилося ще три» - подумав Джордж. Він сильно спітнів, і помітно хвилювався, Лотнер був, наче під кайфом. Для нього участь у перестрілці – це якась своя ейфорія.

Темношкірий чоловік дістав автомат і перерахував скільки в нього залиш