Нація як суб'єкт політики. Поняття нації. Нація і держава

Особливу роль у процесах утворення і функціонування держав відіграють великі людські спільноти - нації. Термін " нація" походить від латинського " natio" (" рід", " плем'я"). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, - відповідний соціальний контекст - у Давньому Римі " націями" називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об'єднаних кровними зв'язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. У своїх промовах Цицерон називав " націями" віддалені та " варварські" народи. Аналогічний термін існував у грецькій і давньоєврейській мовах. У період Середньовіччя, з розвитком знань про довколишній світ, розвивається етнічне розуміння цього поняття. Досить поширеним слово " нація" у Середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські " нації" формувалися за принципом спільного географічного походження та мови. Приблизно з кінця ХПІ ст. виникло ще одне значення поняття " нація" - цим терміном об'єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, до того ж до " нації" входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. " Нації" були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об'єднаних територіальною ознакою. Отож, термін набував вагомішого змісту, оскільки давав відчуття приналежності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої нації.

У XVI-XVII ст. в Англії, а згодом у Франції, внаслідок формування " національних" держав у Європі, розвитку " національних" мов, які замінили латину, і " націоналізації" церков поняття нації пов'язується з такими категоріями, як " громадянство", " держава", означаючи приналежність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй " Енциклопедії" визначав " націю" як велику кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації й держави залишається характерним для Західної Європи у XIX-XX ст.

Одним із перших визначень поняття " нація" у новітню епоху (в епоху націоналізму), що стало класичним і згадується майже в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається праця Ернеста Ренана (1823—1892 pp.) " Що таке нація? ". Для французького вченого поняття " нація" належало до сфери суспільної психології, моралі та політики. " Нація" для нього була невід'ємною від почуття спільності, що ґрунтувалося на історичній колективній свідомості. Нація як " духовний принцип" наявний у двох часових вимірах: у минулому й сьогоденні. " Нація, - наголошував Е. Ренан, - це кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості".

Водночас у німецькій мові поняття нації підкреслювало єдність німців, що були розпорошені по різних державах, за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій.

Найбільше на сучасне розуміння нації вплинули ідеї К. Дойча, Е. Ґелнера, Б. Андерсона і Е. Смітта.

Для соціально-демографічного підходу К. Дойча (" Націоналізм і соціальна комунікація", 1966 р.) притаманне функціональне визначення нації як групи, у межах якої рівень комунікативної активності значно вищий, ніж за її межами.

Е. Ґелнер (" Нації і націоналізм", 1983 р.) вважав, що нація є результатом потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, зумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо пов'язане з поширенням загальної освіти і засобів масової інформації. Нації, за Е. Ґелнером, - цілеспрямовано створювані спільноти. Провідна роль у цьому процесі належить інтелігенції.

Водночас, Е. Смітт (" Походження націй", 1989 p.), навпаки, налогошує на тому, що сучасні нації, органічно пов'язані з доіндустріальними спільнотами, є етніями. За Сміттом, уся їх розмаїтість може бути зведена до двох типів: аристократичного і народного. Нації, що виникають на базі першого типу етній, створюються бюрократичною інкорпорацією нижчих соціальних груп у межах однієї держави. Вагому роль у формуванні нації з народних етній відіграє інтелігенція, що бореться за збереження етнічних традицій.

Отже, до XII-ХПІ ст. термін " нація" застосовували переважно щодо етнічних спільнот. Протягом XVI-XVII ст. цей термін усе відчутніше набуває політичного змісту. Нація ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає, незалежно від етнічного походження, культури чи віросповідання. Як пише П. Уайт, слово " нація" знаходило більше розуміння і підтримку серед народу, ніж слово " держава". Особливої популярності цей термін набув після Великої Французької революції, після чого застосовується у значенні політичної, а не етнічної спільноти, хоча завжди залишається важливим елемент етнічності (мова, культура, звичаї тощо).

Нація - (з лат. nation – плем’я, народ) це багатозначне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот.

Існує два типи нації: політична нація та етнічна нація.

Національні спільноти, що формуються шляхом “дозрівання”, “політизації” окремих етносiв, які протягом певного часу ще можуть не мати власної державності (а це стосується багатьох європейських нацiй), iнодi називають етнічними нацiями. Цей шлях націогенези є поширеним, але не

єдиним з можливих. Історія знає приклади виникнення націй на базі попередньо створеної державної єдностi людей - “загальнодержавного громадянства”, на грунті якого формуються загальнi традицiї, мова, спільна культура (в тому числі й політична). Такі спільноти прийнято називати політичними націями. [ ]

Нації вступають у політичний процес як його суб'єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб, а також політичних та економічних інтересів, рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб'єктами політики на внутрішньополітичному рівні можуть також бути частини націй чи етносів, що через певні причини опинилися в іншому етнічному середовищі - національні групи та меншини.

Є багато визначень нації:

v французькі політологи вважали, що нація - це насамперед спільність історичної долі;

v марксисти вважали, що нація - історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що виявляється у спільності культури;

v американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має такі спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Словник визначає націю і як політичну спільність - нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою;

v концепція нації Е. Смітта ґрунтується на наявності національної держави на певній території або за наявності змагання за неї, а найважливішими рисами національної ідентичності, за Сміттом, є: історична територія, або рідний край; спільні міфи та історична пам'ять; спільна масова, громадська культура; єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Ж. Боден (1520-1595 pp.) започаткував поділ народів на " здатних до політичного життя" і, відповідно, - " не здатних". Загалом упродовж XVI- ХУШ ст. термін " нація" все більше набуває політичного змісту. Нація дедалі більше ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає, незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання.

Серед великого розмаїття теоретичних підходів до розуміння суті націй, передумов і способів їх формування, можна віднайти чимало такого, що об'єднує сучасних дослідників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень, їм передували (а до певної міри і нині співіснують з ними) інші види спільнот: племена і племінні

об'єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно з етнічним та етнополітичним підходами, є етносом на певному етапі його розвитку й зрілості.

Процес націогенези (виникнення націй), згідно з етнічно-політичним підходом, полягає в тому, що етноси, як попередники націй, проходять певні етапи розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен у ширші етнокультурні об'єднання й аж до перетворення цих об'єднань у самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. їхня суспільна свідомість поступово " політизується", вони стають учасниками політичного процесу і трансформуються в нації.

Добрим прикладом ранньої політизації етносу та його руху до перетворення в національну спільноту є період козацьких війн (кінець XVI-XVII ст.) на Україні. Повстання і національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького 1648-1654 pp. засвідчили, що український народ усвідомлював не лише свою етнічну, а й, почасти, соціально-політичну окремішність. Стаючи політичною спільнотою, він прагнув зберегти власні досягнення у сфері суспільно-політичної творчості, відвоювати незалежність відповідно до принципу " один народ - один політичний устрій". Саме це й дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі. Період козацьких війн характеризувався прискоренням процесу націотворення, в разі успішного завершення якого українська нація могла б сформуватися досить рано. Проте згодом цей процес було призупинено через внутрішні та зовнішні причини, й остаточно нація сформувалася лише наприкінці XIX - початку XX ст. Її ж етнічне коріння сягає, очевидно, VI-VII ст., а можливо, й більш ранніх часів, а завершення етногенезу (формування українського етносу) припадає на другу половину XII ст.

Формування націй, яке з XVIII ст. відбувається скрізь, минає під вирішальним впливом процесів, які в західній науці отримали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя - системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Модернізація була і є соціальним підґрунтям націогенези, її основним, найзагальніше сформульованим чинником. Як вважає один із відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності, і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення - нації. Нація водночас є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як вказує Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму. Отже, нація - це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, має етнічні витоки і модерний зміст.[]

У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не давав змоги народу сконсолідуватись у цілісність, яка могла б усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. Мобільність усередині соціальних станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між станами у межах етносу. Держави створювалися за династійним принципом, і саме династії мали право об'єднувати та роз'єднувати етноси, і це їхнє право зрідка ставила під сумнів суспільна свідомість. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця XVIH ст., усвідомили, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові перешкоди, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними й рівними у правах, такими, що мають власні інтереси й здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали по-іншому сприймати самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалася через відповідь на запитання: " чиї ми? ", то тепер основними стали питання: " хто ми? ", " що нас об'єднує", " чим ми відрізняємося від інших народів? " тощо.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри:

v внутрішній (соціально-політичний), що виник унаслідок усвідомлення антитези " народ - правителі" і втілився в ідеях народного суверенітету й рівноправності всіх людей, що становлять громадянське суспільство і націю;

v зовнішній (етно- або культурно-політичний) пов'язаний із розумінням окремішності й культурної гомогенності цього народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати стосунки з іншими народами.

Науковці виокремлюють декілька теорій нації:

Ø етнічна теорія нації (найбільший внесок у розвиток цієї теорії зробили такі вчені як Г. Нільссон, М. Новак, Е. Смітт). Нація розглядається як велика політизована етнічна група, яка характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням;

Ø історико-економічна теорія нації - теорія, пов'язана з класиками марксизму-ленінізму; нація розглядається як національна класова спільнота, продукт суспільного розвитку, один із важливих чинників суспільного прогресу;

Ø культурологічна теорія нації, засновник Карл Реннер. Нація - це передусім культурне співтовариство, ґрунтується на засадах спільної культури, особливо мови;

Ø політична теорія нації - сформувалася на початку ХУП ст. Одним із її засновників вважають Г. Гроція. Ця теорія пояснює націю як політичну спільноту,

котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення;

Ø психологічна теорія нації - одна з перших та найпоширеніших. Засновники цієї теорії - Дж. Віко, І. Кант, Ф. Шелінг, Г. Гегель, Е. Ренан, Ю. Липа тощо, які розглядали націю як " дух народу", люди, об'єднані національною волею, національною свідомістю.

Ще політичнішого характеру набула теорія нації у Північній Америці, оскільки формувалася за політично-територіальним принципом. У США було застосовано політику так званого " плавильного котла", яка відіграла свою конструктивну роль у становленні американської політичної нації. Згідно з нею, у США немає територіально-адміністративних одиниць за етнічною ознакою, а етнокультурні особливості об'єднують людей на культурній основі.

Саме таке " етатичне" (від франц. etat - держава) тлумачення нації найпоширеніше нині у країнах Заходу, де порівняно рано сформувалися національні держави. Становлення націй як історичних спільнот тут було пов'язане з розвитком ринкових відносин, унаслідок чого формувалося громадянське суспільство, котре, власне, і є нацією. Її природа полягає у подоланні етнічної виокремленості людей, залученні їх до широкої системи соціальних та культурних взаємин. Окрім того, основою національної ідентичності є територіальний принцип та громадянські права, а не " народна культура".

Нація - це наслідок консолідації різних субетнічних груп, що мешкають на певній території, довкола певного, зазвичай найчисленнішого етносу, наслідок усвідомлення їхньої окремішності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання у світі соціальних взаємозв'язків з іншими народами, конституювання своєї особливості у всезагальному, загальнолюдському.

В Україні ми прагнемо створити політичну націю. Саме тому нам видається найбільш прийнятним таке розуміння політичної нації: вважається, що коли суспільство і держава стають відповідними один одному, тоді вони створюють політичну націю. Якщо вони не здатні цього зробити, то у частини населення виникає бажання створення іншої держави. Якщо концепція нації ґрунтується на соціальних критеріях і розвиток суспільства вступає у протиріччя з державою, певна етнічна спільнота намагається створити власну державу. Тобто політична нація має охоплювати всіх громадян певної держави, попри їхні відмінності.

Варто відзначити, що у XX ст. виникла ще одна цікава концепція нації, яка, вочевидь, буде актуальною впродовж наступних десятиліть. Ідеться про висунення деякими західними вченими під впливом інтеграційних процесів у Європі ідеї про появу націй нового типу, а саме " мультинаціональних" націй, зокрема європейської. Започаткував таку концепцію відомий іспанський учений X. Ортега-і-Гассет (1883-1955 pp.).

Важливою ознакою нації доцільно вважати національну самосвідомість, тобто усвідомлення нацією, певною спільнотою або людиною своєї належності до нації, спільності історичної долі її представників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана з самоідентифікацією нації. Тут важлива не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис та протиставлення " ми - вони", а й державна, політична, зазвичай поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, цінностей, історичної долі. Звідси - прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, до економічного та політичного суверенітету, до створення національного громадянського суспільства і держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги втілено в національній ідеї, яка зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Національна ідея має відповідати сучасним національним та світовим процесам, бути внесеною в них, достатньо скорегованою. Також національна ідея має відображати та втілювати національні інтереси, мету та пріоритети нації.

Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі її представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду почуттів, таких як національні почуття, почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності й волі до досягнення національної мети. Національна свідомість має різні рівні функціонування, зокрема, буденний, теоретичний та політико-державний.

Найбільш стійкими та інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодовано соціальну пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття " свідомість нації". У ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та досягнення культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Розвиток етносів не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас є певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот, які зумовлені також соціально-економічними чинниками, легітимізацією конкретних територіальних,

державотворчих, культурних змін і перетворень. Традиційно ступені " зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот -племені, народу, нації.

Під час етнічних процесів під впливом природних умов, особливосте^ господарської діяльності та інших чинників формуються специфічні для конкретної етнічної групи спільні риси матеріальної та духовної культури, етнічна самосвідомість. Зовнішнім виявом цієї самосвідомості є спільна родова назва цієї групи - етнонім. З метою захисту свого існування, подальшого розвитку етнічні групи прагнуть до конституювання у свою соціально-територіальну організацію - в національну державу. Етногенез (походження народів) охоплює як початкові етапи виникнення якогось народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

Виокремлюють чотири етапи розвитку націй:

1. Міжетнічна сумісність, типова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації з тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.

2. Перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота безупину залучається у другий етап міжетнічної сумісності, коли зростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально- споживчими.

3. Вторинний процес внутрішньонаціонального обміну, коли міжетнічна, тепер уже власне національна, сумісність стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин - більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.

4. Етап міжетнічної сумісності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

Деякі політологи вважають, що нація формується на етнічній основі, і що цей процес має три етапи:

v академічний, коли певна етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники;

v культурний, коли відбувається становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей;

v політичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності, суверенізації.

Національний суверенітет - це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності.

Національний суверенітет - це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що виникають перед нею в певній ситуації. У суверенітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку та національну незалежність. Національне відродження - це перетворення етносу в націю, вихід на арену політичного життя. Національне відродження також передбачає відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній та політичній сферах, а також модернізацію усіх сфер життя.

Сучасні правові та міжнародні норми визначають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав.

Принцип самовизначення нації означає самостійне вирішення нацією своєї долі через відокремлення від інших народів і утворення власної держави, або ж, навпаки, через об'єднання з іншими державами чи входження, на підставі вільного самовиявлення, до складу будь-якої іншої держави. Цей принцип містить право самостійно, без будь-якого втручання ззовні, визначати форму своєї державності, впроваджувати самоврядування тощо. До політичної практики принцип самовизначення націй увійшов наприкінці XVIII ст., а офіційне визнання принципу самовизначення народів пов'язують із періодом завершення Першої світової війти та утворення Ліги націй. Найпоширенішою формою національного самовизначення є утворення самостійних національних держав. Форма політичного самовизначення нації визначається різними чинниками, зокрема, економічним та культурним потенціалом нації, умовами державотворення, цілісністю нації, рівнем політичної свідомості тощо.

Національне відродження - це політизація свідомості етносів, перетворення їх у більш консолідовані та політичні активні спільноти нації, прагнення до здобуття суверенітету і творення власних держав. Характер національного відродження значною мірою залежить від того, яких саме народів він стосується: тих, де нація виникає вперше, чи тих, де процеси національної консолідації відновлюються, а нація переходить на вищий рівень розвитку. Національне відродження - це, перш за все, модернізація нації, оновлення усіх сфер її життєдіяльності. Разом з тим, національне відродження охоплює відновлення національних традицій, повернення до джерел.

Процес суверенізації народу України розпочався 1991 р. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітарної держави - України. її територія неподільна і недоторканна. Чинниками є винятково Конституція і закони України, здійснюються захист та охорона національної державності українського народу. Україна самостійна у вирішенні питань свого державного життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Стосунки України з іншими державами будуються на основі договорів, укладених на засадах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи.