Витоки культурології як науки.

Тема: Культурологія як наука і навчальна дисципліна

План лекції:

Витоки культурології як науки.

Предмет і основна тематика культурологічного знання.

Витоки культурології як науки.

Термін " культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін " культурологія" для опису специфічних явищ, якими є культура як феномен суто людської діяльності. В. Освальд фактично визначив місце культурології в системі інших наук.

У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда повернувся до тлумачення терміну " культурологія", вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця " Наука про культуру" (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначити предмет культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ.

Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія. її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих " архаїчних" народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.

У Росії ж термін " культурологія" закріпився. Там культурологія як наука виділилася в окремий напрям, який поєднав культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.

Українська культурологія – досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини, навіть, історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.

В українській культурології можна виділити декілька напрямів дослідження. Насамперед – це традиційна історична культурологічна школа. її головне завдання – дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Предмет історії культури охоплює світову, національну або регіональну культури чи певну культурно-історичну епоху, наприклад Середньовіччя, Відродження тощо. Ця школа намагається не стільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події і досягнення культури, виділяючи в ній найвидатніші пам´ ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови і літератури.

Другий напрям – це філософія культури. Вона є загальною теорією культури, тому її завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини і суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденції в еволюції культури, на розкриття причин її розквіту і кризових явищ тощо.

Третім напрямом є соціологія культури. Вона досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо. Її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

До соціології культури тісно примикає психологія культури, у якій останнім часом проглядається тенденція виділитися в самостійну наукову дисципліну. Вона вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для даного соціуму.

Отже, культурологія – це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію і модель людського буття. Культурологія є емпіричною наукою, що аналізує конкретно-історичні явища культури та виявляє універсальні закономірності зародження, функціонування та зміни культурних феноменів.

Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовуються нею до культурних об´ єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів. Діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності. Синхронний передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи. Порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур. Сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів.

Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури. Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту. Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб´ єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур. Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника. Вперше цей метод застосував французький критик Ш. О. Сент-Бев. У науковому літературознавстві – це один з важливих принципів дослідження. Його особливості полягають у роботі з текстами. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.

Особливе місце належить цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-історичних явищ.

У 2003 р. " Культурологію" введено як базову навчальну дисципліну в перелік обов´ язкових предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України. Позитивним є те, що вона стала логічним продовженням навчального предмета " Українська та зарубіжна культура", з викладання якого накопичено значний досвід. На відміну від попереднього курсу, що обмежувався переважно рамками історії культури, " Культурологія" розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем курсу, явищ та феноменів у культурі.

Предметом культурології як навчальної дисципліни є історичний та соціальний досвід людини, закріплений в традиціях, нормах, звичаях, законах тощо. Вивчення його змісту, структури, динаміки, технологій функціонування та механізмів збереження, трансляції, освоєння та зміни традицій, цінностей і норм формують науковий світогляд, що сприяє розумінню множинності шляхів соціокультурного розвитку, толерантному сприйняттю інших культур та глибшому усвідомленню вітчизняних культурних досягнень.

Важливість культурології як навчальної дисципліни полягає також у тому, що поряд з науковими проблемами, які становлять основу її предмету, акцентується увага на загальнокультурному розвитку особистості, потребі в самоосвіті, на формуванні уявлень про особливості професійної діяльності та її соціальних і екологічних наслідках. Але найголовніше - це донесення до студентства сутності культуротвірного змісту обраного фаху, що реалізується через формування моральних, соціальних, естетичних орієнтирів, необхідних для досягнення особистого успіху та діяльності в інтересах суспільства. Культурологія, займаючи важливе місце у блоку соціогуманітарних дисциплін, дає знання про навколишній світ та механізми його функціонування через систему ціннісних орієнтацій, сприяє самоідентифікації особистості та визначенню нею свого місця в суспільстві. Вивчення власної культури та інших культурних феноменів сприяє усвідомленню цінності людського буття та плюралізму культурних вимірів, з порівняльного аналізу яких формується стійка орієнтація на міжкультурне спілкування.

Наприкінці XX століття почалося розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світоглядних дисциплін, а також виокремлення напрямків, що поєднували ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань. Саме на їх базі почала формуватися своєрідна галузь і напрямок наукових досліджень – культурологія. Вона узагальнює і зводить до спільного знаменника понятійний апарат, об’єднує культурно-мистецькі дисципліни, надає можливість науковцям, педагогам і студентам цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності людства.

Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ, культурних процесів – не сучасний винахід, його використовували ще наші попередники, але вони вивчали переважно окремі види культуротворчої діяльності, що не давало змоги сприймати розвиток цивілізації як цілісний процес. Це значно ускладнювало процес вибудовування продуктивних концепцій, не давало змоги звести до спільного знаменника сприйняття досягнень світових цивілізацій, будувати моделі розвитку суспільних відносин у соціумі.

Культуру як окрему галузь знань вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях знань, зокрема археології, археографії, етнографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавстві та ін. Але на початку XX століття почали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміння терміна “культурологія” і ввести його в науковий обіг. Одним з перших це зробив американський учений Леслі Уайт (1990-1975 рр.). Термін “культурологія” вийшов за академічні межі й набув значного поширення після публікації праць Л. Уайта, в яких була викладена загальна теорія культури і обґрунтована її об’єктивність. Його послідовниками в цьому напрямку були європейські науковці. Окремі опосередковані спроби трактування культурологічних концепцій робили Ф.Ніцше, А. Шпенглер, В. Розанов, М. Бердяєв, Ф. Достоєвський, І Франко, П. Флоренський та ін. Вони переважно спиралися з одного боку, на філософські засади, з іншого – на художньо-образне осмислення культури в мистецьких творах, що давало змогу осягнути філософсько-культурні явища як феномен цілого. Цим проблемам приділяли увагу також науковці, які наголошували на ролі й значенні культурного феномена в розвитку наукових досягнень та етичних засобів, їх реалізації в суспільстві. Зокрема, подружжя П’єр і Марія Кюрі, В. Вернадський, С. Капиця та А. Сахаров підкреслювали: низький культурний рівень науковця призводить до того, що досягнення науки можуть змінити культурну домінанту з позитивної на негативну. Наприклад, це сталося з ядерною енергією: передбачалося, що вона служитиме людям добром, а в результаті було створено атомну бомбу.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона – багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології, серед яких можна виокремити три основних: культурологія – це комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномена; культурологія – це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також, з позиції культурології, національних, регіональних особливостей в їх історичному розвитку; культурологія – це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія – це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи.

Особливою рисою культурології є її орієнтація на виявлення смислової цінності будь-яких явищ культури, реалізацію в них творчого духу людини. Культурологія відкриває через культуру драму і трагедію буття людини, його духовну безкінечність і високий зміст. Метою культурологічного дослідження є розуміння культури.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

· аналіз культури як системи культурних феноменів;

· виявлення ментального змісту культури;

· дослідження типології культур;

· розв’язання проблем соціокультурної динаміки;

· вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культурологія – порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Більшість культурологів, зокрема В. Розін, сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних концепцій або парадигм (теоретичних і методологічних положень), на які спираються культурологічні дослідження.

Формуванню еволюціоністської парадигми передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувалися на порівняльному аналізі багатьох культур і на природничонауковій концепції розвитку (специфіка попереднього стану культури розглядається як причина появи наступної). Англійський антрополог Е. Тайлор (“Первісна культура”) трактував прогрес культури як удосконалення релігійних вірувань і культів, появу нових знарядь праці та видів творчості. Концепція німецького філософа О. Шпенглера базувалася на визначенні культури як організму, що має внутрішню єдність, відокремленого від інших організмів, існування якого визначається певним життєвим циклом: нації народжуються, дорослішають і вмирають. Російський історик Л. Гумільов вважав культуру як таку, що розвивається за загальними законами біосфери.

Парадигма аналізу культурної свідомостіпередбачає розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості, таких як простір, час, життя, смерть, кохання тощо. Цей підхід до розуміння культурних процесів досліджували О. Гуревич, С.Аверинцев, Г. Гачев, А. Макаров, С. Кримський, М. Попович.

Психологічна парадигма виявляє себе в трактуванні культурних феноменів як психологічних характеристик. Австрійських психоневролог З. Фрейд розглядав культуру як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов’язаною з дією природного потягу до задоволення; механізмом тут є сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість. Швейцарський психолог і культуролог К. Юнг (“Архетип і символ”) увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам’яті про людське минуле, що є фундаментом формування психіки; колективне несвідоме зберігається у вигляді символічних форм – архетипів. Німецький філософ і психолог Е. Фромм (“Втеча від свободи”, “Анатомія людської деструктивності”, “Мати чи бути”) здійснив спробу із соціально-психологічного погляду інтерпретувати динаміку всієї історії людства, яка змінюється саме під впливом соціального середовища. Для російських культурологів М. Бахтіна і В. Біблера культура постає як діалог одного суб’єкта з іншим, однієї культурної свідомості з іншою.

Функціоналістська парадигма розглядає явища культури функціонально як системи і структури. Англійський антрополог Б. Малиновський стверджував, що соціальні інститути слід досліджувати лише в контексті культури як цілісного утворення. Американський вчений Т. Парсонс розглядав взаємодію і взаємозв’язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримання всієї системи.

Структурно-антропологічна парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Для її представників культура являє собою символічну систему. Французький антрополог К. Леві-Строс (“Міфологіка”) розробив структуральний метод на основі структурної лінгвістики для дослідження формальних структур людської ментальності, вбачаючи в культурній специфіці певну сукупність кодів. Естонський вчений Ю. Лотман (“Структура художнього тексту”) застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем.

Соціологічна парадигма (або парадигма розуміючої соціології) ставить у центр вивчення культури аналіз суб’єктивних її смислів. Німецький соціолог й історик М. Вебер (“Протестантська етика і дух капіталізму”) концентрував увагу на впливі різноманітних ідей, зокрема релігійних, на формування певного типу цивілізації, її картини світу, системи цінностей і норм.

Українська культурологічна думка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. Твори Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Івана Франка, Лесі Українки відкривають нам глибину проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова “Книга буття українського народу”, нарис І. Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”. Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці – Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Вони гуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми “Українська духовність в її культурно-історичних виявах”, І. Мірчука “Головні риси українського світогляду в українській культурі”, Д. Донцова “ Дух нашої давнини”, О. Кульчицького “Світовідчування українця”, М. Шлемкевича “Душа і пісня”, Є. Маланюка “Нариси з історії нашої культури”, І. Огієнка “Українська культура”. Їхні традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи М. Попович, С. Кримський, В. Скуратівський, А. Макаров, О. Забужко, які включають українську традицію у світовий загальнокультурний простір, віднаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

Наприкінці XX століття можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється, перш за все, в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно, система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і, разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту навчання психофізіологічними особливостями певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої “школи діалогу культур” В. Біблера.