Другорядні функції культури: пізнавальна, світоглядна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна (оціночна), нормативна, гуманістична.

Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи (типи): побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича тощо. Для побутової культури характерні особливості певної території, народів, які тривалий час проживають на ній. Народи відзначаються особливостями державного устрою, економічних відносин, обрядової системи вірувань, міжособистісних стосунків. Кожний регіон до певної міри має загальні риси зі своїми сусідами, але всередині нього помітні також суттєві відмінності. Наприклад, форма привітання народів, які проживають на євразійському континенті: привітання японця, китайця не схожі на привітання слов’ян, німців, італійців, адже в кожного з них вони зумовлені особливостями морально-особистісних стосунків і норм, які складалися в цих народів упродовж історичного часу.

Політична культура – важливий чинник суспільства, що формується виходячи з реальних соціально-економічних відносин, які у різних народів в один і той час розвивалися по-різному. Якщо в Європі впродовж XI-XIII ст. склалась умовно стабільна політична система, яка базувалася на засадах християнства, то в Центральній Азії (монгольський улус) того часу функціонувала родинно-побутова, передфеодальна система, завдяки чому Чингізхан створив міцну державу, засновану на абсолютистській підпорядкованості.

Правова культура формувалась і формується на базі перших двох, тому чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але сьогодні спостерігається своєрідний парадокс – з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур дедалі важче впорядковувати правові відносини. Вони досить часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і, як правило, починають служити не людині, а потребам партій і великого капіталу, які не завжди враховують потреби самої людини.

Художньо-творчакультура уособлює багатоаспектність і багато вимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Вони мають як спільні, так і відмінні риси. Народна творчістьне завжди передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, як, наприклад, побутові танці, спів, складання поетичних творів, будівництво, вишивання, килимарство, ткацтво тощо. Для професійно-мистецькоїроботи потрібно обов’язково оволодіти професією художника, композитора, скрипаля тощо, пройти серйозну школу професійного навчання, яке триває 5-10 років, і лише по тому суспільство одержить професіонала високого класу. Вимоги щодо диференціації підготовки кадрів особливо підвищились у XIX ст.

Внаслідок розвитку техніки впродовж останніх 150 років підвищились вимоги до технічної культури, адже людина XX ст. приділяє технізації середовища проживання близько 70 % свого часу. Техніка супроводжує життя людини протягом усієї доби, пригнічує, перетворює її на техноробота, тобто істоту, що підкоряється машині. Машина диктує людині стиль поведінки, визначає майже повну залежність від себе, а відтак людина стає безпорадною без машини та її допомоги. Тому нагальним є питання про вироблення норм культури техніки, техніцизму та віднайдення етичних співвідношень та взаємозв’язків машини і людини. Машина почала диктувати стиль життя.

Природним для XX ст. став поділ світу на соціально-економічні й політичні системи, які зумовлюють притаманні лише їм норми виробничої культури. Це потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин, виробничої культури з максимальною адресною прив’язкою.

Культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін. Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Усі ці чинники сприяють розвитку суспільної думки, що, у свою чергу, сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу, а це визначає суспільно-економічний рівень життя людей у державі.

Високий науковий рівень суспільства забезпечує технологічну культуру виробництва, що полегшує працю людини, вивільняє значну кількість позаробочого і вільного часу, завдяки чому особистість одержує більше можливостей всебічно розвиватися на користь суспільства. Мистецтво дає людині як особистості можливість утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта через самовираження.

Світоглядно-релігійна культура розділилася. Зараз це дві незалежні системи – партійна і релігійно-теологічна. Перша обіцяє всі блага людині тут, у цьому житті, друга – всіляко намагається відволікти людину від земного буття, обіцяючи блага в потойбічному світі. Але кожний обирає те, що йому більше імпонує.

На сучасному етапі культурологія є однією з визначальних дисциплін, що дає змогу об’єктивно висвітлити труднощі та суперечності, властиві суспільству. Вивчивши та узагальнивши кращі досягнення, вироблені людством, на основі системного підходу, розроблених культурологічних методик і методологій, можна сформувати високий етико-культурний та естетичний рівень фахівця, який вмітиме кваліфіковано, з урахуванням новітніх досягнень вести господарство будь-якої форми власності. У цьому разі домінуватиме провідна теза суспільства: більше багатих – менше бідних, адже багате суспільство може забезпечити особистості належний рівень життя. Ціннісні орієнтації, вироблені на основі ґрунтовного опанування культурних процесів, сприятимуть розвитку культури виробництва, адже чим вища культура виробництва, тим вища якість товару; чим вища якість товару, тим вищий одержаний прибуток; чим вищий прибуток, тим вищий національний валовий дохід; чим вищий національний валовий дохід, тим вищий прибуток, а точніше, оплата праці суб’єкта. Як бачимо, коло замкнулося.