Поняття та види примусових заходів виховного характеру

Примусовими заходами виховного характеру є певні заходи, які суд застосовує до неповнолітнього в разі звільнення від кримінальної відповідальності.

Частиною 1 ст. 97 Кримінального кодексу (далі КК) України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. Під примусовими заходами виховного характеру розуміють передбачені кримінальним законом особливі заходи впливу, що не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і навичок, попередження вчинення ними правопорушень[1].

Необхідними умовами застосування таких заходів є:

- вчинення злочину вперше;

- злочин належить до категорії злочинів невеликої тяжкості[2].

Види примусових заходів виховного характеру відповідно до ч. 2 ст. 105 КК України:

- застереження;

- обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

- передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

- покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

- направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення визначаються законом.

Перелік цих заходів є вичерпним.

ü Застереження полягає в оголошенні осуду (засудження) поведінки неповнолітнього в обвинувальному вироку суду і в попередженні неповнолітнього про недопущення подібних дій в його подальшій поведінці.

ü Щодо обмеження судом в обвинувальному вироку дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього у КК немає спеціальної регламентації ні щодо тривалості застосування даного заходу, ні щодо форм його прояву. Тривалість його визначається судом[3].

Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру»[4] обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього (п. 2 ч. 2 ст. 105 КК) слід розуміти як: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; покладення обов’язку продовжити навчання, пройти курс лікування (за наявності хворобливого потягу до спиртного або в разі вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів); тощо.

ü Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання.

Відповідно до п. 7 Постанови передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють (п. 3 ч. 2 ст. 105 КК), допускається лише за наявності даних про те, що вони здатні забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Особами, які заміняють батьків, є, зокрема, усиновителі, опікуни і піклувальники[5].

Суд має переконатися, що особи, яким неповнолітній передається під нагляд, правильно оцінюють вчинене підлітком, мають на нього позитивний виховний вплив і здатні забезпечити щоденний нагляд і контроль. Згода даних осіб на передачу їм неповнолітнього під нагляд за законом не обов’язкова, але фактично така згода потрібна, оскільки її відсутність ставить під сумнів досягнення позитивного результату застосування даного заходу. Але згода особи без реальної спроможності здійснювати ефективний виховний вплив та реальний контроль за поведінкою підлітка не повинна бути доводом на користь його передачі під нагляд такій особі. Суд, вирішуючи питання про передачу підлітка під нагляд певної особи, повинен виходити з об’єктивних даних, які характеризують цю особу.

Відповідно до абз. 2 п. 7 Постанови неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька чи матері, які позбавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього.

Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного або трудового колективу полягає в покладенні судом на такий колектив за його згодою обов’язку по здійсненню виховного впливу і контролю за поведінкою неповнолітнього. Це поручительство педагогічного або трудового колективу за неповнолітнього, якого вони знають по навчанню чи по роботі і за поведінку якого беруть на себе відповідальність.

Передача неповнолітнього під нагляд окремих громадян полягає в покладенні на них обов’язків по вихованню і контролю за поведінкою піднаглядного. Вона можлива лише на прохання громадян, якими звичайно мають бути особи, які добре проявили себе на педагогічній роботі або в іншій сфері суспільно корисної діяльності[6].

Строк нагляду, передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 105 КК, суд встановлює з урахуванням конкретних обставин справи та мети виправлення неповнолітнього. Як свідчить практика, цей нагляд має здійснюватись, як правило, не менше одного року, оскільки за коротшого строку він буде малоефективним (але не довше, ніж до досягнення особою повноліття)[7].

ü Покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків застосовується лише до неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток. Власним є те майно, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності. Власні кошти – це кошти на вкладах у банку, подаровані неповнолітньому чи одержані ним у спадок. Заробіток включає заробітну плату від постійної або тимчасової роботи, регульованої трудовим законодавством, включаючи роботу в якості учня чи стажера.

ü Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків означає поміщення до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації. Ці заклади мають напівзакритий характер. Направлення до них є найсуворішим примусовим заходом виховного характеру, застосування якого обумовлюється ступенем соціально-моральної запущеності особи неповнолітнього, доцільністю ізоляції його від негативного впливу соціального середовища, а також характером та ступенем тяжкості вчиненого злочину чи суспільно небезпечного діяння. Відповідно до абз. 1 п. 9 Постанови до спеціальних навчально-виховних установ відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК направляють неповнолітніх, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До таких установ не можна направляти осіб, визнаних інвалідами, а також тих, кому згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування там протипоказане за станом здоров’я через наявність певних захворювань, перелік яких затверджений в п.п. 11, 12, 14 Інструкції МОЗ та Міносвіти України від 05.05.1997 № 137/131[8].

Неповнолітній направляється до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення на визначений судом строк, який не може перевищувати трьох років. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років.

У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітні тримаються до досягнення ними 14 років, у професійних училищах соціальної реабілітації – 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для закінчення навчального року або професійної підготовки) у школах до досягнення ними 15 років, а в училищах – за рішенням суду – до досягнення 19 років. Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеного закладу можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня в цих спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років[9].

Не підлягають направленню до училища неповнолітні, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, засуджені до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, із застосуванням відстрочки виконання вироку або умовно.

До неповнолітнього може одночасно бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105, якщо застосування одного із них не виключає можливості застосування іншого. Наприклад, якщо неповнолітній направляється до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, не потрібно встановлення обмежень дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього або передачу його під нагляд батьків. І навпаки, покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків може супроводжуватися застосуванням примусових заходів, пов’язаних із тривалим виховним впливом.

Якщо неповнолітній виконує покладені на нього обмеження, вимоги, обов’язки, не має проблем під час реалізації виховних заходів, звільнення його від кримінальної відповідальності є остаточним. Незалежно від його подальшої поведінки він не може бути підданий відповідальності за раніше вчинений злочин.

Отже, примусові заходи виховного характеру застосовуються щодо неповнолітніх, які вперше вчинили злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості. Застосування таких заходів має на меті гуманізацію покарання, виправлення неповнолітнього та попередження вчинення нових правопорушень.