Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Висновки






Зміст

Вступ

1. Поняття ідеології, її роль у суспільстві

2. Комічне як соціокультурна реальність

3. Комічне як суперечність

Висновок


 

Вступ

У сучасній політиці не розібратися, якщо не оволодіти достатніми уявленнями про політичну ідеологію. Її складові різноманітні політичні ідеї та концепції в останнє десятиліття завдяки розвитку комунікацій легше і ширше, ніж раніше, поширюються, опановуються масами і стають політичною силою, визначаючи орієнтири і способи дії влади.

Історико-політичний досвід світової цивілізації та національних суспільств показує: в ХІХ - ХХІ ст. політичний процес характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій.

Кожна з них має свої особливості та форми вияву в різні епохи і періоди історичного розвитку і кожній відповідає суспільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які реалізується. Основні суспільно-політичні течії відображають і структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію поставленої мети. Знання політичних сил та здійснення їх політики, відображення їх мети в політичній думці і політичній діяльності дають змогу визначити та осмислити характер суспільства, політичний режим тієї чи іншої країни, розкрити тенденції розвитку світового співтовариства, системи владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення мети.

Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обгрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.

Розвиток сучасного суспільства, громадсько-політична практика викликають інтерес до традиційних політичних течій, їх історії, діяльності.


1. Поняття ідеології, її роль у суспільстві

Слово " ідеологія" вперше було вживано у 1796 р. французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі, який визначив його як нову науку, що вивчає людську свідомість в усіх її аспектах. Найчастіше під цим поняттям розуміється система цінностей чи поглядів, в яких відображається і оцінюється ставлення людей як один до одного, так і до тієї або іншої дійсності.
Сукупність же політичних інтересів, ідей, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами дозволяє ввести в ужиток окремо поняття «політична ідеологія».
Політична ідеологія (від грец. іdеа — поняття і Іоgоs- вчення) — це система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики.
Особливістю політичної ідеології є те, що вона створюється діяльністю певних сил — теоретиків, політичних діячів, учених, які представляють інтереси того чи іншого класу або соціальної групи. Народні ж маси, різні соціальні спільноти безпосередньо участі у цих процесах не беруть, хоча їхні інтереси, уявлення про суспільно — політичне життя є визначальним фактором і найважливішим поживним ґрунтом для її формування.
Головним для її збереження структури і забезпечення її функціональної дієвості є системність, скоординованість дій, несуперечливість змісту її елементів, логічна і смислова порядкованість зв'язків і відносин між ними, політична стабільність.

У світовій науковій літературі є кілька критеріїв класифікації політичних: ідеологій. Так, в залежності від втілення в ідеології реальних соціальних чи політичних інтересів називають прогресивні, ліберальні, націоналістичні, шовіністичні та інші ідеології.

2. Лібералізм

Історично першою світовою політичною ідеологією, що здобула значне поширення серед різних народів планети, посідає лібералізм (від лат. liberalis - вільний). Він сформувався на основі соціальних вчень Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта, І. Канта та інших мислителів ХVII - XVIII ст., і досяг своєї найбільшої теоретичної систематизації та класичної завершеності в ХІХ ст.

Лібералізм - це ідеологічна та політична течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод.

Гаслом «нового лібералізму» стала «держава загального добробуту» з її програмою допомоги найбільш незахищеним суспільним прошаркам на основі активного втручання держави в економічне життя через податки, державну власність, бюджет, планування. Характерною рисою «нового лібералізму» стала активна соціальна політика: доступне всім медичне обслуговування, безкоштовна шкільна освіта, розширення системи соціального забезпечення й т.д.

Економічна платформа неолібералізму заснована на поєднанні механізмів вільного ринку з державним контролем за економічним життям. На зімну забороні державного контролю приходять заохочувальні заходи. Неоліберали розробляють програми роздержавлення власності, виступаючи за народну власність. Вони також вимагають вирішальної децентралізації державного регулювання, свого роду поділу функцій між вищими і нижчими органами державної влади.

Як і раніше, неолібералізм відстоює максимально можливу свободу, пріоритет інтересів і прав людини та родини перед соціальними групами, класами або державою.

Ідеологія політики лібералізму й нині має прихильників. Сучасний ліберальний рух нараховує понад 100 партій з чисельністю понад 3 мільйона членів, більшість яких об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений ще в 1947 р.

В Україні також кілька політичних партій, які дотримуються ліберальної ідеології. Але істотної підтримки виборців на виборах вони не отримують.


3. Консерватизм, його основні ідеї та етапи.

Консерватизм - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримку існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

Термін «консерватизм» походить від латинського «conservo» - охороняю, зберігаю. Найвідоміші представники раннього консерватизму - англійський мислитель і політичний діяч Е. Берк, французькі суспільні діячі Ж. Местр і Л. Бональд.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

Основні ідеї класичного консерватизму:

- визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

- в економічній сфері акцент робиться на розвиток приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

- недоторканість, святість приватної власності;

- ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

- держава вторинна щодо громадянського суспільства;

- політика підпорядкована релігійній моралі;

- функціонування суспільства врегулюють не лише закони, але й звичаї;

- переконаність про вроджену нерівність людей.

Консерватизм як ідейно-політична течія відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і часто погіршення соціального статусу.

У середині 70-х рр. ХХ ст. починає формуватися неоконсерватизм, який формувався в процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом.

У теоріях неоконсерватизм підкреслюються такі дві важливі думки: 1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.

Неоконсерватори виступають проти надмірного обкладання податками великого капіталу з метою перерозподілу засобів на користь незаможних верств населення. Будучи затятими супротивниками зрівняльного розподілу, вони вимагають скорочення державних соціальних програм. Консерватори переконані, що перетворення держави в «дійну корову» розбещує людину. Індивід повинен розраховувати на власні сили, а також на солідарну підтримку своїх родичів і співгромадян.

Одне із центральних місць у поглядах неоконсерватизм займають морально-етичні проблеми. Навіть чисто економічні програми розглядаються ними через призму моралі. Без відношення до праці як однієї з головних моральних цінностей не можна домогтися, на їхню думку, економічного зростання.

Основні ідеї неконсерваторів:

- формування міцної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

- допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

- сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

- у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед, економічна зацікавленість.

Зараз неоконсервативної ідеології дотримуються тільки деякі великі політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії), але коло прихильників консерватизму розширюється.


4. Соціалізм та його напрями

У середині ХІХ ст. спробу дати наукове обґрунтування ідеології соціалізму розпочали німецькі мислителі К. Маркс і Ф. Енгельс.

Соціалістична ідеологія виникла й еволюціонувала як своєрідна революційна утопія, мета якої - заміна суспільства, заснованого на принципах приватної власності та ринкових відносин, принципово іншим, що спирається на колективну власність. Саме цей орієнтир ставили перед собою вже ранні ідеологи соціалізму-Роберт Оуен (1771-1858) і Шарль Фур'є (1772-1837).

На початку ХХ ст. марксизм розколовся на дві протиборчі течії: ленінізм (більшовизм) і соціал-демократію. Таким чином, у рамках соціалістичної ідеології сформувалися два нових ідеологічних напрямки: комуністичний і соціал-демократичний.

Загальні цінності установки комуністичної й соціал-демократичної ідеології:

- ідея рівності і братерства всіх людей;

- заснована на рівності, соціальна справедливість;

- пріоритет суспільного над особистим;

- визнання необхідності енергійного втручання держави в регулювання суспільних відносин.

Однак у конкретних соціально-політичних й економічних програмах між цими ідеологічними напрямками пролягла глибока прірва.

Згодом були виділено дещо інші вже чотири ознаки соціалізму:

1. Знищення приватної власності є основною рисою всіх соціалістичних держав;

2. Знищення сім'ї проявляється у зменшенні ролі сім'ї.

3. Знищення релігії.

4. Спільність чи рівність. Ця вимога зустрічається майже переважають у всіх соціалістичних навчаннях. Негативна форма тієї самої принципу - це знищити ієрархію навколишнього суспільства, заклики " принизити гордих, багатих і можновладців", скасувати привілеї.

Комуністична ідеологія являла собою вкрай радикальну течію, яка акцентувала увагу на революційних методах побудови «світлого комуністичного майбутнього». Вона пропагує соціальну рівність. Мається на увазі, що кожен віддає, скільки може (працює на користь інших, як може), а отримує стільки, скільки йому потрібно. Але як цього можна досягти, коли всі люди за своєю природою певною мірою ледачкуваті і хочуть отримати щось по «акції», тобто задарма? Ніхто не буде докладати зусиль, якщо і без цих зусиль можна отримати те, що потрібно.

У цьому, на мою думку, і полягає утопічність комуністичної теорії. Навіть якщо деякі люди і розуміють, що треба працювати, а не тільки отримувати задоволення від життя, вони не в змозі це подолати — не можуть докласти необхідних зусиль, якщо їх не примусити. Дехто взагалі не хоче працювати і вважає, що може мати гроші просто так. І таких людей вистачає.

Абсолютно неможливо досягти рівності для всіх. Інакше це порушить закон збереження енергії. Нічого просто так не виникає і нікуди не зникає. Щоб комусь дати щось, треба у когось це щось відібрати.

Більш життєздатною й соціально-ефективною на практиці виявилася ідеологія соціал-демократизму, що розглядає соціалізм як суспільний лад, який встановлюється не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення зростання середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.

Сучасна соціал-демократія інтегрувала досягнення політичної думки різних напрямків, наприклад, марксизму й лібералізму, і створила ідеологію, що виражає інтереси широких верств суспільства: робітників, інтелігенції, підприємців.

Соцінтерн (координатор д-сті соціал-демократів) створений для зміцнення зв'язків між соціал-демократичними партіями, координації їхньої політичної діяльності та поширення зв'язків з іншими партіями.

5. Націоналізм та його форми.

Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя.

Ідеологія націоналізму:

- обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;

- формулює мету і цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії.

В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм і шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї - ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінність - у трактуванні її змісту та співвідношеннях з іншими ідеями та іншими завданнями.

Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм - це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди - пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв'язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом.

Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів «своєї» нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп.

Шовінізм - агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Національний екстремізм притаманний націям, що самоутверджуються, а шовінізм - панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.

Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені - загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах, за якими вони розгортаються.

Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближенню до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.

6. Фашизм та його різновиди.

Фашизм (від лат. fascio - пучок, в'язка) - ідейно політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності й догматизованого принципу соціальної справедливості.

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єдність нації». «Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не може завоювати собі життєвий простір, має загинути, - заявляв А. Гітлер.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію:

- на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу;

- заперечували поняття «клас» і «класова боротьба», а визнавали основними політичними поняттями - «раса», «нація», оскільки класи роз'єднують вищу спільність людей - націю;

- не визнавали жодних прав робітників, службовців.

Апологети фашизму вважали, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працівників. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Основу формування фашистських або профашистських режимів в Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорсткою, напіввійськовою структурою, з лідерами-вождями на чолі. Здобуваючи тими чи іншими способами державну владу, вождистські партії перетворювали державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування колоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму.

Нацизм - різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Прийшовши у 1933 р. до влади, нацисти застосували найжорстокіші методи і форми насильства для придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо всіх політичних противників і представників «неповноцінних (як вони проголошували) рас», насамперед, євреїв. Вони оголосили непримиренну війну прогресивній культурі. Нацисти розв'язали Другу світову війну 1939 - 1945 рр., у ході якої широко застосовували геноцид щодо євреїв, слов'ян та інших «неарійських народів».

Після розгрому Німеччини безславно впали фашистські режими в інших європейських країнах.

Проте від фашизму людство ще вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Як політична течія він виник у 60-х роках ХХ ст. Тоді ж формувалася його ідеологія та неофашистські організації, які діють майже у всіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та Африці.

Неофашизм - різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народами. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставляють «кольоровим народам». Неофашисти США, наприклад, твердять про «перевагу англосаксонської раси».

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина - хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів.


ВИСНОВКИ

1. Політична діяльність завжди буває " осмисленою" на будь-якому рівні, починаючи від буденного розуміння мети і засобів політики і завершуючи цілісними концепціями стосовно використання політичної влади у відповідних цілях. Поглиблення процесу демократизації зумовлює зростання значення комунікативної функції політичної свідомості.

2. Політична свідомість на науково-теоретичному рівні виступає у вигляді ідеологій самого широкого спектру — ліберальної, ліберально-демократичної, демократичної, соціалістичної, комуністичної, націоналістичної, фашистської тощо.

Будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільноти, має певні інтереси, вона завжди сприймає явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні відображають істинний стан справ, тоді знання, погляди, ідеї будуть об'єктивними за змістом. Але в суспільстві існують різні соціальні суб'єкти з різними інтересами. Тому не може бути єдиної ідеології. Ідеологічні концепції суперечать одна одній, спостерігається боротьба між ними. Носії ідеологій прагнуть нав'язати свої погляди, ідеї, теорії іншим соціальним групам. Утопічний вигляд поки що мають твердження про можливість формування такої ідеології, яка б відображала інтереси всього суспільства, всіх соціальних груп у цілому

Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити як найсильніший вплив на людей з метою залучення максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись виштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приводу суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.013 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал