Криза підприємства: економічний зміст та фактори, що її зумовлюють

Термін «криза підприємства» охоплює різноманітні сторони в життєвому циклі підприємства – від просто перешкод у функціонуванні підприємства через конфлікти до ліквідації підприємства.

В економічній теорії і практиці господарювання під «життєвим циклом підприємства» розумі­ють сукупність стадій, які проходить підприємство в пере­бігу своєї життєдіяльності від створення до ліквідації, кож­на з яких характеризується певною системою стратегічних цілей та задач, особливостями формування ресурсного по­тенціалу, досягнутими результатами функціонування.

Дослідження деяких вчених щодо сутності

та особливостей стадій життєвого циклу підприємства

З.Є. Шершньова[1] роз­глядає «життєвий цикл підприємства» як період його існування, починаючи з розроблення концепції бізнес-системи та закінчуючи моральним або фізичним застаріванням, що завершується ліквідацією або перетворенням підприємства на нову систему з іншими цільовими орієнтирами.

Вона виділяє вісім стадій розвитку системи:

1. Зародження – виникає криза зародження, пов’язана із впливом на організа­цію загальноекономічної ситуації на ринку. Така криза може ма­ти значний вплив на розвиток малого бізнесу. Виникнувши на підприємстві, яке перебуває на стадії зародження, може призвести до його ліквідації.

Проте може скластися ситуація, коли підприємство функціо­нуватиме з повною віддачею, перевищуючи основні заплановані показники. Тоді воно може швидко пройти кілька стадій розвитку життєвого циклу та вийти на стадію стабілізації. Але, як показує практика, для більшості підприємств основним завданням на цій стадії є виживання.

2. Зростання – збільшується організаційний потенціал, виникають проблеми кадрового забезпечення. Як по­казує практика, кількість невдач у підприємств на цій стадії ста­новить 40-80 %. Це пов’язано з тим, що управління підприємст­вом на даній стадії значно відрізняється від управління на попередній.

3. Ствердження – з’являється сформована система, яка може конкурувати з іс­нуючими системами на ринку, вона також намагається самозатвердитися та вже готова до створення своєї індивідуальної сис­теми розвитку. Підприємство досягає такого стану, коли воно вже може впливати на ринкову ситуацію (із різним ступенем впливу). Проведення будь-якої реструктуризації чи ліквідації підприємства може призвести до негативних тенденцій на регіо­нальному рівні.

4. Стабілізація – підприємство, вивчаючи фактори зовнішнього середовища, вибирає найбільш привабливий напрямок подальшої діяльності. Підприємство вийшло на свої основні показники, тому головні проблеми, які можуть виникати, – це вплив факторів внутріш­нього середовища. Воно може ефективно змінювати ці фактори, поліпшується фінансовий менеджмент, удосконалюються систе­ми управління витратами та ресурсами підприємства, підвищу­ється конкурентоспроможність продукції, удосконалюються на­вички персоналу.

5. Застарівання – з’являються симптоми того, що підприємство наближається до «старіння». На цьому етапі мають виникати ідеї, пов’язані з оптимізацією технічної системи, відбувається розукрупнення системи та виникають нові філії. У такому разі підприємство змушене підкорятися всім змінам середовища та намагатися пристосуватися до змін, що стає дедалі важче.

6. Занепад – знижується багато показників діяльності, що свідчить про ви­никнення кризи підприємства. Підприємство вже не може самостійно проводити ефективну господарську діяльність, негативна зміна будь-якого фактора вагомо впливає на його діяльність, боротьби за виживання вже майже немає. У такій ситуації діяльність підприємства має регулюватися іншим підприємством або державним органом, які можуть розробити та впровадити антикризову програму.

7. Реструктуризація – припиняється зниження основних показників. Система повер­тається до свого початкового стану, починається підготовка до переходу в новий стан розвитку або до ліквідації.

8. Ліквідація – відбувається повний розпад системи, закінчується її існуван­ня. На цьому етапі вплив зовнішніх та внутрішніх факторів на підприємство вже дуже незначний. Підприємство ліквідується, тому головне завдання - отримати найбільше коштів при лікві­дації.

М.Д. Корінько[2] вважає, що життєвий цикл суб’єкта господарювання включає наступні фази.

Перша фаза в життєвому циклі підприємства – це фаза створення (становлення) бізнесу. В цьому періоді створюється бізнес-система, налагоджую­ться основні процеси в ній, зростання організації відбувається за рахунок творчості під­приємців, які створюють бізнес-систему. Криза в цій фазі – це криза лідерст­ва, за якої лідер не має фізичних сил перебирати все лише на себе.

Друга фаза – фаза управління, формалізації та побудови структур і систем управління. Зі зростанням підприємства власник усвідомлює, що не здатний контролювати всі процеси одноосібно. Якщо підприємство виживає після кризи лідерства, то входить у фазу формального управління. У свою чергу, на цій фазі підприємство переживає кризу автономії, коли централізована систе­ма формального управління не справляється зі структурою підприємства, яка розрослася. Постає проблема децентралізації функцій.

Третя фаза розвитку – делегування. Успіх у фазі делегування так чи інакше пов’язаний із втратою ступеня контролю над певними підрозділами підприємства, з наданням їм більшої свободи у прийнятті рішення.

Життєвий цикл організації як системи, на думку Е. Смирнова[3], містить у собі вісім взаємозалежних ключових етапів: поріг нечутливості, впровадження, ріст, зрілість, насичення, спад, крах, ліквідація чи утилізація.

Варіант поділу життєвого циклу організації на відповідні часові проміжки передбачає, на думку Б. Мільнера[4], такі етапи:

Етап підприємництва. Організація знаходиться у стадії становлення, формується життєвий цикл продукції. Цілі є ще нечіткими, творчий процес проходить вільно, просування до наступного етапу вимагає стабільного забезпечення ресурсами.

Етап колективності. Розвиваються інноваційні процеси попереднього етапу, формується місія організації. Комунікації і структура в рамках організації залишаються, по суті, неформальними. Члени організації витрачають багато часу і демонструють високі зобов'язання.

Етап формалізації і управління. Структура організації стабілізується, вводяться правила, визначаються процедури. Наголос робиться на ефективність інновацій і стабільність. Органи з вироблення і ухвалення рішень стають провідними компонентами організації. Зростає роль вищої керівної ланки організації, процес ухвалення рішень стає більш зваженим, консервативним. Ролі уточнені таким чином, що вибуття тих або інших членів організації не викликає серйозної небезпеки.

Етап вироблення структури. Організація збільшує випуск своїх продуктів і розширює ринок надання послуг. Керівники виявляють нові можливості розвитку. Організаційна структура стає більш комплексною і відпрацьованою. Механізм прийняття рішень децентралізований.

Етап занепаду. В результаті конкуренції, ринку, що скорочується, організація стикається із зменшенням попиту на свою продукцію або послуги. Керівники шукають шляхи утримання ринків і використання нових можливостей. Збільшується потреба у працівниках, особливо тих, хто володіє найбільш цінними спеціальностями. Кількість конфліктів нерідко збільшується. До керівництва приходять нові люди, що роблять спроби затримати занепад. Механізм вироблення і ухвалення рішень централізований.

Слід зазначити, що кожному етапу (фазі, стадії) розвитку підприємства відповідають свої соціально-економічні особливості, які характеризують і тип підприємства.

Таким чином, якщо розглядати підприємство з точки зору його життєдіяльності як мікроекономічної системи, то стає очевидним, що на кожному етапі розвитку підприємства існує загроза виникнення кризи.

На практиці з кризою, як правило, ідентифікують загрозу неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяль­ність його в неприбутковій зоні або відсутність можливостей для подаль­шого успішного функціонування.

Деякі визначення змісту поняття «криза підприємства»

А.М. Поддєрьогін^[5] під фінансовою кризою, зокрема, розуміє фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можли­востей впливу його керівництва на фінансові відносини.

С.М. Іванюта^[6] зазначає, що фінансова криза характеризується дефіцитом грошових кош­тів підприємства для виконання ним своїх зобов'язань та фінан­сування своєї поточної діяльності, затримкою платежів із сплати податків, економічних санкцій, появою простроченої кредитор­ської заборгованості та непогашених кредитів і позичок. Це спо­нукає кредиторів до судового захисту своїх прав шляхом пору­шення справи про банкрутство.

В.О. Василенко^[7] розглядає кризу як крайнє загострення протиріч, що поступово підвищують небезпеку руйнування, розпаду. Криза – це різкі і значні зміни.

Л.О. Лігоненко^[8] при загальному визначенні терміна «криза» звертається до його походження від грецького слова krisis, що означає різкий перелом, тяжкий перехідний стан, крайня точка падіння, гостра нестача, невідповідність.

М.Д. Корінько^[9] зазначає, криза є ситуативною характеристикою функціонування будь-якого суб’єкта. Головними рисами кризи є: несподіваність, високий рівень загрози найбільш важливим життєвим функціям, гострий дефіцит часу, щоб зібрати достатньо інформації і на її основі знайти і реалізувати відповідне рішення, спрямоване на усунення загрози.

Фінансова криза підприємства – одна із форм порушення його фінансової рівноваги, яка відображає під дією різноманітних факторів протиріччя між фактичним станом фінансового потенціалу підприємства та фінансовими потребами, що несе найбільш небезпечні потенційні загрози функціонуванню підприємства.

Серед основних ознак кризи на рівні підприємства виділяють такі:

1. Криза віддзеркалює сутність та характер протиріч, які накопичені в межах господарської системи і потребують свого розв’язання для забезпечення подальшого функціонування або розвитку системи. У процесі взаємодії між собою та із зовнішнім оточенням окре­мих елементів мікроекономічної системи виникають загострення суперечностей, які призводять до кризових явищ в діяльності підприємства.

Такими суперечностями можуть бути суперечності між:

1) кількісними та якісними характеристиками продукції (товарів, послуг) та відповідними характеристиками ринкового попиту;

2) можливою та необхідною виробничою потужністю підприємства;

3) необхідним обсягом ресурсів, що споживає підприємство, та можливіс­тю їх залучення, цінами пропозиції та попиту на них;

4) ринковою вартістю продукції та обсягом витрат, які виникають у про­цесі виробництва і мають бути компенсовані за рахунок отриманого доходу;

5) між фактичним та плановим розподілом прибутку підпри­ємства на ви­робничий та соціальний розвиток.

Ступінь загострення наявних протиріч обумовлює стадію кризи, її тривалість, характер наслідків тощо.

2. Криза підприємства – це процес (а не явище), який характеризується певною тривалістю і відповідно має певні часові межі. У перебігу кризи можуть бути виокремлені певні стадії, які відрізняються часовою тривалістю, формами та інтенсивністю прояву, потребою в управлінні тощо.

3. Криза є об’єктивним економічним процесом, основу якого формують тенденції розвитку окремих видів діяльності підприємства, його окремих управлінських підсистем. Кризи розглядаються не тільки як об’єктивно невідворотні, але і як об’єктивно необхідні, оскільки мають не тільки руйнівний, але і оздоровчий (поновлю­вальний) характер, виступають імпульсом інтенсифікації розвитку підприємства.

4. Суттєве порушення або втрата життєздатного стану підприємства відбувається внаслідок порушення парамет­рів життєздатності. Подолання кризи або відновлення життєздат­ності пов’язується з відновленням параметрів життєздатності за рахунок внутрішніх та (або) зовнішніх управлінських дій.

5. Криза може виникати на усіх стадіях життєвого циклу підприємства, виступати як гальмо подальшого розвитку підприємства та переходу на наступну стадію його розвитку або виконувати функцію ініціації передчасного старіння та ліквідації підприємства. На кожній стадії життєвого циклу існують власні причини виникнення та особливості перебігу та подолання кризи.

6. Криза має циклічний характер, тобто виникає з певною періодичністю. Причому ця періодичність є індивідуальною характеристикою підприємства і не синхронізована в часі з циклами розвитку мезо- (галузь, вид економічної діяльності) та макрооточення (національна та світова економіка) підприємства, хоча певним чином і провокується ними.

7. Розгортання кризи генерується сукупністю зовнішніх та внутрішніх факторів, співвідношення між якими та перелік яких також мають індивідуальний характер.

8. Виникнення кризи обумовлює певні загрози та ризики для процесу функціонування підприємства, а її проходження (подолання) має певні наслідки для подальшої «долі» підприємства – позитивні, якщо має місце розв’язання накопичених протиріч та забезпечення оновлення фундаментальних засад ведення бізнесу, або негативні, як­що наслідком кризи є призупинення діяльності підприємства, виник­нення ситуації банкрутства, добровільна або примусова ліквідація як господарського суб'єкта.

Визначені вище сутнісні характеристики кризи є основою для подальшої класифікації криз, що можуть мати місце на рівні окремого підприємства (суб'єкта господарювання)[10].

1. Залежно від проблематики кризи (сутності протиріч, що їх обумовлюють) прийнято виділяти: економічну, організаційну, технічну, технологічну, фінансову, виробничу, психологічну, кадрову та інші види криз, виникнення яких обумовлюється загостренням протиріч у відповідних підсистемах підприємства.

Економічні кризи відбивають гострі протиріччя в економіч­ному стані окремого підприємства. Це кризи виробництва і реалізації продукції (товарів, послуг), взаємин економічних агентів, втрати конкурентних переваг тощо.

Організаційні кризи виявляються як кризи організаційно-правової форми господарювання, стилю управління, організаційності структури, розподілу функцій, регламентації повноважень окремих структурних підрозділів (центрів фінансової відповідальності) тощо.

Причиною технічної кризи найчастіше є незадовільний рівень матеріально-технічної бази (обладнання), моральне та технологічне старіння основних засобів, їх псування або загибель, неефективне використання, що обумовлює неспроможність вироблення продукції, адекватної потребам ринку.

Технологічна криза виникає в разі недосконалої технології виробництва продукції, наслідком якої є втрата конкуренто­спроможності продукції тощо. Імпульсом для її розгортання виступає усвідомлення потреби у нових технологіях, впровадженні досягнення науково-технічного прогресу.

Фінансова криза віддзеркалює протиріччя між фактичним станом його фінансового потенціалу (спроможністю генерування та (або) залучення фінансових ресурсів) та необхідним обсягом фінансування.

Соціальні кризи виникають при загостренні протиріч та зіткнен­ні інтересів в трудовому колективі підприємства, між окремими соціальними групами персоналу та менеджменту з приводу умов та оплати праці, стилю управління, вирішення соціальних проблем тощо.

Психологічна криза, що охопила персонал та власників підприємства, проявляється у вигляді масового стресу, паніки, страху за майбутнє, незадоволеності існуючим станом речей, рівнем захищеності тощо.

2. Залежно від масштабу кризи доцільно виокремлювати такі поняття: кризове явище, локальна та системна криза.

Під кризовим явищем розуміється стале погіршення окремого кількісного або якісного показника функціонування підприємства, яке має локальний та несуттєвий негативний вплив на процеси його життєдіяльності.

Локальна криза – сукупність кризових явищ, що мають автономну сферу прояву, виникли в окремій підсистемі підприємства (у межах окремих елементів, функцій, процесів), мають суттєвий негативний вплив, але не порушують життєдіяльність підприємства в цілому, наприклад, криза збуту, криза діяльності, криза менеджменту, криза платоспроможності тощо.

Системна криза – критична за наслідками сукупність кризових явищ та сфер їх прояву, наявність якої призводить до недотримання параметрів життєздатності (найважливіших характеристик внутрішнього стану підприємства), порушення життєздатного стану підприємства та, в кінцевому підсумку, – до його економічної загибелі: примусової чи самостійної ліквідації.

3. Залежно від причин (джерел генерування) кризи використовують різні підходи для характеристики кризи – зовнішню та внутрішню – залежно від основної причини її розгортання в межах місця виникнення.

4. Залежно від характеру (спрямованості) та наслідків використовуються такі дефініції, як руйнівна та оздоровча кризи.

Руйнівна криза має негативні наслідки для життєдіяльності підприємства, проявом яких є банкрутство з подальшою ліквідацією підприємства, втрата його ринкової вартості, конкурентоспроможності, потенціалу розвитку тощо. Причиною руйнації є неспроможність підприємства до відновлення стану рівноваги, відновлення параметрів життєздатності.

Оздоровча криза має позитивні наслідки, проявом яких є відродження втраченої життєздатності підприємства та (або) зростан­ня ринкової вартості підприємства, його конкурентоспроможності, збільшення потенціалу розвитку тощо за рахунок вирішення накопичених протиріч та формування нових засад ведення бізнесу та окремих бізнес-процесів. Різновидом оздоровчої кризи є автогенна (або ініційована) криза, виникнення якої спеціальним чином провокується для пошуку нових імпульсів подальшого розвитку підприємства, вдосконалення бізнес-процесів, менеджменту тощо.

5. Залежно від ступеня тяжкості прийнято розрізняти легку, тяжку та катастрофічну кризу. Їх виокремлення залежить від ступеня порушення параметрів життєздатності, рівня ризику банкрутства та можливих наслідків для функціонування підприємства.

6. Залежно від періоду проходження (від виникнення до подо­лання) використовуються такі дефініції: короткочасна криза та затяжна криза, яка, у свою чергу, може бути середньо- (від 1 року до 3) та довгостроковою (більше 3 років).

7. Залежно від зовнішнього прояву стану кризи виокремлюються такі ознаки: прихована (латентна) та очевидна (явна) криза. У першому випадку (як правило, у разі короткочасної кризи або на першому етапі затяжної кризи) зовнішніми спостерігача­ми та агентами зовнішнього середовища виникнення кризи не реєструється, оскільки відсутній негативний вплив на екстерналії (публічні параметри) та показники діяльності підприємства (у разі короткочасної кризи або на першому етапі затяжної кризи). У міру поглиблення кризи екстерналії та показники діяльності підприємства погіршуються, що поступово робить факт її наявності очевидним.

8. Залежно від стану проходження кризи використовуються такі дефініції: керована та некерована криза.

Керованою називається криза, яка спровокована відповідними діями органу управління підприємства або його власниками для розв’язання їх стратегічних задач та реалізації інтересів.

Некерований стан проходження кризи є результатом її випадкового ви­никнення або бездіяльності керівництва підприємства щодо спеціаль­них заходів антикризового управління для пом’якшення перебігу кризи, скорочення періоду проходження, мінімізації негативних наслідків для подальшої життєдіяльності (якщо вона планується).

9. Залежно від закономірності виникнення виокремлюються такі ознаки кризи: випадкова (несподівана) та закономірна (перед­бачувана). Випадкова криза, як правило, є наслідком дій форс-мажорних обставин – природних катаклізмів, війн, протиправних дій третіх осіб тощо. Закономірна – є результатом розвитку певних негативних процесів, що мали місце протягом певного періоду, але не були своєчасно переборені керівництвом підприємства. Визначення цих видів криз має значення з точки зору наявності передвісників кризи (тобто зовнішніх ознак, що сигналізують про початок дії кризового механізму). Як різновид передбачуваної кризи можна розглядати циклічну кризу, що виникає з певною періодичністю (наприклад, відповідно до фази життєвого циклу основного виду продукту підприємства).

10. Залежно від наявності зацікавленості у виникненні кризи розрізняють такі дефініції: штучна та природна криза. Штучна криза виникає у разі наявності умислу певного суб’єкта або групи суб’єктів стосовно її виникнення. Такими суб’єктами можуть виступати: влас­ник підприємства (у разі його зацікавленості у продажу або виходу з даного бізнесу), менеджмент (у разі зацікавленості в перерозподілі власності на підприємстві та купівлі його активів за заниженими ці­нами), кредитори-конкуренти (як інструмент конкурентної боротьби, поглинання або знищення конкурента) тощо. Виникнення природної кризи не пов’язано з чиїмсь умислом і є логічним результатом виникнення протиріч у межах господарської системи та в результаті її взаємодії із зовнішнім оточенням.

11. Залежно від взаємозв’язаності кризи прийнято розрізняти незалежну кризу, що охопила окреме підприємство (господарську систему) та ланцюгову кризу, розгортання якої обумовлюється наявністю причинно-наслідкових зв’язків між виникненням кризи та фактом її наявності на інших підприємствах, мезо- та макрорівнях (наприклад, банкрутство та системна криза у пріоритетних постачальників або покупців продукції; системна криза національної економіки або певної галузі, виду економічної діяльності).

О.О. Терещенко[11] виділяє три види кризи:

- стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);

- криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);

- криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним, або існує реальна загроза втрати платоспроможності) (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 – Фактори, що зумовлюють різні види кризи

Продовження табл. 1.1

На виникнення кризи впливають об’єктивні та суб’єк­тивні чинники. При цьому різноманітність чинників виник­нення криз можна розділити на дві групи: зовнішні щодо підприємства, на які воно не в змозі впливати або його вплив обмежений; внутрішні, що виникають у результаті діяльно­сті суб'єкта господарювання.

Зовнішні чинники є неоднорідними за джерелами похо­дження, внутрішні чинники характеризують внутрішнє середовище підприємства і можливість ефективної адаптації до умов навколишнього середовища.

Зовнішні (екзогенні) чинники, що обумовлюють кризовий фінансовий розвиток підприємства, поділяють на такі групи:

загальноекономічні чинники:

– спад обсягів національного доходу;

– зростання інфляції;

– зменшення швидкості платіжного обороту;

– нестабільність податкової системи;

– нестабільність регулюючого законодавства;

– зниження рівня реальних доходів населення;

– зростання безробіття;

ринкові чинники:

– зниження місткості внутрішнього ринку;

– посилення монополізму на ринку;

– суттєве зниження попиту;

– зростання пропозиції товарів-субститутів;

– зниження активності фондового ринку;

– нестабільність валютного ринку;

інші чинники:

– політична нестабільність;

– негативні демографічні тенденції;

– стихійні лиха;

– погіршення кримінальної ситуації.

Внутрішні (ендогенні) чинники, які обумовлюють кризо­вий фінансовий розвиток підприємства, поділяють на:

операційні чинники:

– неефективний маркетинг;

– неефективна структура поточних витрат (висока част­ка постійних витрат);

– низький рівень використання основних засобів;

– високий рівень страхових і сезонних запасів;

– недостатньо диференційований асортимент продукції;

– неефективний виробничий менеджмент;

інвестиційні чинники:

– неефективний фондовий портфель;

– висока тривалість будівельно-монтажних робіт;

– суттєві перевитрати інвестиційних ресурсів;

– недосягнення запланованих обсягів прибутку за реалі­зованими реальними проектами;

– неефективний інвестиційний менеджмент;

фінансові чинники:

– неефективна фінансова стратегія;

– неефективна структура активів (низька їх ліквідність);

– надмірна частка позичкового капіталу;

– висока частка короткотермінових джерел залучення позичкового капіталу;

– зростання дебіторської заборгованості;

– висока вартість капіталу;

– перевищення допустимих рівнів фінансових ризиків;

– неефективний фінансовий менеджмент.

Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.

Слід зазначити, що наслідком фінансової кризи можуть бути такі зміни:

- фінансові – пов’язані з рухом і структурою капіталу підприємства;

- адміністративні – пов’язані із структурою менеджменту підприємства;

- маркетингові – пов’язані з реорганізацією інфраструктури ринку;

- виробничо-технологічні – пов’язані з організацією виробничого процесу (рис. 1.1).

Рисунок 1.1 – Можливі наслідки кризи

У розумінні кризи велике значення мають не лише її причини, а й різноманітні наслідки

Крім цього, не потрібно забувати також про «невидимі» втрати підприємства у вигляді зростання недовіри до нього з боку зовнішнього оточення (тобто втрати іміджу, падіння престижу та зниження конкурентоспроможності).