Боротьба УНР проти агресії більшовицького Раднаркому наприкінці 1917 – початку 1918 рр.

Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чорноморського флотів; червоної гвардії. Це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі. Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вручені» М. Муравйову.

На оборону України встали головним чином підрозділи Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що створювалися за рішенням Генерального Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням С.Петлюри; Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від більшовицької армії.

Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ. Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів, гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Відбувся жорстокий бій (16 січня 1918 р.), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України.

На допомогу наступаючим військам Муравйова робітники завода «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали збройне повстання, центром якого став завод. Повстання через 5 днів було придушене. Але 26 січня більшовицькі війська все таки увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву різанину.

30 січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула Київ і переїхала до Житомира.

Причини поразки українських військ були такі: а) перевага більшовицької Росії у чисельності й озброєнні війська; б) розпорошеність українських сил.

Проголошення незалежності Карпатської України і її історичне значення. 12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сейм на чолі з А. Штефаном проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб - червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікером) Карпатської України 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха. Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.

Карпатська Україна як держава проіснувала недовго, проте заявила світові про волелюбність українського народу, залишила свій слід в українській історії, підтвердила, що Закарпаття є українською землею, а українці цього краю — невід’ємною частиною великої української нації. Ця подія мала велике історичне значення не лише для карпатського українства, але й для всього українського народу. Адже Карпатська Україна стала одним з кроків на шляху до соборності всіх українських етнічних земель у єдиній державі.