Мова, писемність, освіта, науково-технічні знання. http://litopys.org.ua/krypcult/krcult05.htm

https://litopys.org.ua/krypcult/krcult05.htm

Мова - одне із найбільших культурно-духовних надбань етносу, оскільки в ній акумулюються його знання про навколишній світ і про себе. До того ж вона - найголовніша з визначальних прикмет етнічної спільності, тому з’ясувати походження певного народу неможливо без дослідження історії його мови.

Сучасні слов’янські мови, які утворюють три виразні підгрупи - східнослов’янську, західнослов’янську та південнослов’янську, роз­винулися з праслов’янської (спільнослов’янської) мови. В свою чер­гу, праслов’янська мова сформувалася на ґрунті праіндоєвропейської (спільноєвропейської), яка дала початок кільком групам мов, що утворюють індоєвропейську сім’ю, в яку крім слов’янської гру­пи, входять кельтська, романська, германська, балтійська, індій­ська, іранська та інші групи, грецька, албанська та інші мови.

Багато лінгвістів не визнають існування єдиної давньоруської живої розмовної мови, але всі фахівці сходяться на тому, що східні слов’яни XI — XIII ст. мали спільну писемно-літературну мову: або давньоруську, або старослов’янську (церковнослов’янську) чи обидві разом.

У формуванні давньоруської писемної мови старослов’янській (церковнослов’янській) мові належала важлива роль, адже це були генетично споріднені мови. Вирішальною умовою виникнення і формування давньоруської писемно-літературної мови було об’єднання всіх східнослов’янських племен у єдиній державі.

Широкою матеріальною базою давньоруської літературної мови стало живе мовлення східних слов’ян Х-ХІ ст., яке характеризувалося спільністю багатьох елементів фонетики, граматики й фразеології.

Провідна роль Києва в формуванні ранньофеодальної держави і географічно центральне положення столиці сприяли виділенню старокиївського (полянського) говору на роль основи літературної мови.

Проте єдність давньоруської літературної мови не розуміємо як моноліт. В міру нагромадження нових специфічних рис діалектів регіонів Київської Русі йшов процес вироблення регіональних варіантів давньоруської! писемно-літературної мови. Найяскравішими, видається, були південний, який умовно називаємо русько-українським, та північний — русько-словенський (новгородський).

В збережених оригінальних текстах XI ст. давньоруська писемно- літературна мова виступає із власним відносно впорядкованим правописом. Давньоруська літературна мова була мовою державною, адже нею велося діловодство в великокнязівській канцелярії та в канцелярії удільних князів.

У церковній сфері, насамперед у богослужінні, в Русі XI - ХПІ ст. панівною була старослов’янська мова, творцями якої були Кирило та його брат Мефодій. Старослов'янська мова була багатою, високорозвиненою, диференційованою у стильовому відношенні. Її було визнано в Європі поряд із латинською й грецькою як знаряддя духовної культури. Воша вже мала понад столітню традицію.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської (старослов’янська) і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».

Таким чином, в Київській Русі співіснували, активно й плідно взаємодіяли дві літературні мови: старослов’янська, яка обслуговувала потреби християнської релігії (літургія, обряди, проповіді, житія тощо), та давньоруська, що функціонувала в світських колах (юридичні акти, листування офіційне та приватне, літописи, художня література).

Основою розвитку культури будь-якого суспільства або держави, показником її рівня завжди була писемність. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст.

Болгарський письменник початку X ст. чорноризець Храбр виріз­няє три періоди розвитку слов’янської писемності.

Ø Спочатку, коли слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а для ворожіння і лічби користувалися «чертами і різами» (рисками і зарубками). Це були найпростіші календарні чи родові знаки, знаки власності тощо - піктографічне письмо, яке виникає приблизно у середині І тис. н.е.

Ø Пізніше намагалися записувати слов’янську мову за допомогою грецьких та латинських літер (про це свідчить абетка XI ст. на стіні Софійського собору в Києві, що складається з 27 літер - 23 грецькі літери та слов’янські Б, Ж, Ш, Щ).

Ø Третій період розвитку слов’янської писемності Храбр пов’язує вже з «устроєниєм» абетки Кирилом.

Проблема виникнення слов’янської писемності досі не вирішена. Більшість фахівців вважає, що Кирило під час своєї місії до Моравії для точної передачі фонетики слов’янської мови створив у 863 р. нову абетку - глаголицю. На теренах Першого Болгарського царства, можливо учнями братів Кирила та Мефодія, глаголична система була перероблена. Серед 43 літер кирилиці 19 відповідали слов’ян­ським звукам.

Нова абетка витиснула глаголицю із східних регіонів Першого Болгарського царства і звідти була перенесена на Русь. З часом, після остаточної перемоги та поширення на цих землях вона набула назви - кирилиця. Давні автори часто володіли обома системами.

Після офіційного запровадження християнства на Русі в 988 р- вдосконалене слов’янське письмо - кирилиця - набуло особливого поширення.

Про наявність писемності на Русі задовго до офіційного хрещення держави свідчать договори з греками 911 і 944 p., в яких містяться вказівки на те, що обидві держави розв’язували різні спірні питання «не тільки на словах, а й на письмі»; літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письмены», а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою.

Про поширення писемності на Русі яскраво свідчать графіті (на­писи, що продряпані) на стінах давніх будівель. Кількість відкритих київським дослідником С.О.Висоцьким графіті на стінах Софій­ського, Успенського, Печерського та Михайлівського Видубицького соборів, Кирилівської церкви, церкви Спаса на Берестовім та на Золотих воротах налічує декілька сот стародавніх записів, почина­ючи з XI ст.

Серед них - поминальні та пам’ятні записи про відвідини собору, написи до фресок, побутові написи та малюнки. В своїй сукупності вони дають уявлення про грамотність давньоруських прочан. Час­тина написів мають історичний характер і навіть доповнюють повідомлення літописців.

В першу чергу, це запис про смерть Великого князя Ярослава Мудрого, що уточнює літописну дату - 20 лютого 1054 р. (графіті на стінах Софійського Собору): «В |лето| 6562 месяца февраля 20 кончина царя нашого...»; напис про чотирирічне князювання в Киє­ві Святослава Ярославича; про мир, укладений на Желяні (під Киє­вом) князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом й Олегом Святославичем.

Особливо важливі датовані графіті - написи, де автор запису­вав рік. Вони допомагають зрозуміти, як змінювалось з часом напи­сання давньоруських літер, особливості мови та фонетики.

Написи на стінах храмів, побутових та інших предметах, писала, окремі елементи книг вказують на достатньо значне поширення писемності не тільки серед князів і духівництва, а й серед ремісничо- торгових верств населення в X - XIII ст. Знання грамоти вимагала й торгівля, й окремі ремісничі спеціальності.

Писемність, як основний компонент культури, була для Київської Русі могутнім фактором, засобом загального культурного розвитку всієї країни, розвитку самосвідомості.

Запровадження християнства викликало нагальну потребу у підготовці освічених людей, освічених священиках, і в книгах, й дало могутній поштовх поширенню освіти на Русі, відкриттю шкіл, створення певної системи освіти.

Причини, що сприяли поширенню освіти на Русі:

1. Про освіту турбувались не лише і не стільки церковники, а й князівська (світська) влада. І ініціатива тут часто була за князями (в той час, коли в Європі освіта була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (ЗО учнів), 1030 р. Ярославом мудрим в Новгороді і в 1037 р. в Києві (двірцева школа);

2. Навчання в школах Давньої Русі проводилося рідною (слов’ян­ською) мовою (на Заході - латинню);

3. На Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти

самоосвіта - майже невідома на Заході того часу;

4. Школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);

5. На відміну від Європи освіта в давній Русі була доступна для дівчат. В 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку. Ряд джерел засвід­чує високу освіченість жінок, насамперед, у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи. Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове ста­новище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;

6. Давньоруські школи за своєю організацією були більш демо­кратичними, тут дисципліна носила більш м’якій характер.

Створення шкіл і розповсюдження писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні не тільки для широкого впровадження нового християнського культу, але й для функціонування державно­го управління, міжнародних зв’язків, торгівлі.

В XI ст. - період розквіту Київської Русі, система шкіл була представлена такими основними типами:

· школа «книжого вчення»;

· монастирська школа;

· школа грамоти;

· годувальництво.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяла на се­бе держава і церква. Школи «книжого вчення» - державні школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалось через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь го­тували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, такі школи, засновані різними орденами ченців, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж з простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ. Монастирські школи Київської Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.

Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких пере­писувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, перший в Давній Русі монастир, найбільший центр православ­ної релігії, заснований у 1051 p., Софійський собор). Церкви і мо­настирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учите­лів, церковні книжки, визначали режим школи, Можна без перебіль­шення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром осві­ти, новий монастир - школою підвищеного типу, а нова церква - початковою школою.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків.

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Годувальництво - форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років го­дувальників із числа воєвод і знатних бояр; годувальники були і наставниками, і управителями. В обов’язки годувальника входило Розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя.

Більшість дітей простолюду виховувалась у сім’ях. Їх навчали сільськогосподарській праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту і хоровий спів.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що прагнули дійти до найвищих церковних урядів або визначитися як проповідни­ки й письменники. Під вищою освітою розумілося вивчення бого­словсько-філософських дисциплін: богослов’я, філософії, ритори­ки, граматики, співів та вивчення іноземних мов, насамперед, гре­цької. Таку освіту можна було отримати в XI ст. у київській писем­ній школі при Софійському соборі, а у XII ст. при Печерському або при Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі - в школах при єпископіях.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. На Русі було багато біб­ліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській (заснована у 1037 р.) При бібліотеці була книгописна майстерня - скрипторій, де переписувались та перекладались книги з грецької мови на слов’янську.

В бібліотеці зберігались богослужебні книги, а також література з світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати та різні державні документи. За підрахунками вчених, Со­фійська бібліотека мала налічувати понад 950 томів.

Книги, які вийшли з цього скрипторію, послужились подальшо­му розповсюдженню писемності на Русі, стали основою нових біб­ліотек.

Виникла бібліотека Печерського монастиря, який з кінця XI ст. перетворився на найбільший в країні культурно-ідеологічний центр. Велика бібліотека мала діяти у Видубицькому монастирі, засновано­му 1070 р. князем Всеволодом Ярославичем.

В Європі Київ посів славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Пред­ставники влади були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами. Сам Ярослав любив книги, освіченою була і вся родина князя. Відомий підпис його дочки Анни - королеви Франції. Син Всеволод знав п’ять іноземних мов, а онук Володимир Мономах був відомим письменником.

Крім Києва бібліотеки були засновані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та інших містах.

Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.)

Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних до­кументів була церква св. Іллі у Києві.

В галузі розповсюдження наукових знань Київська Русь стояла на одному рівні з передовими країнами Європи.

Знання з математики, первісні елементарні розрахунки були не­обхідні для спорудження храмів. Знання обмежувалось до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання процентів - все для практич­них потреб. Арифметичними знаннями користувалися під час торгів­лі. Провадились також різні обчислення, записувались міри довжи­ни, обсягу, відстані між містами. Робилися складні розрахунки, викликані потребами церкви у складанні календарів і пасхалій. У грошовій системі використовувались наочно-обчислювальні засоби -абака, схема обчислення якої відтворена на мініатюрі Радзивілівського літопису.

Розвивалися в Київській Русі і знання з фізики. В одному з «Шестодневів» (приписаному Василю Великому) твердиться, що чотири складники - це: земля, вогонь, вода, повітря. Неважко збагнути, що йдеться про агрегатні стани речовини: твердий, рідкий, газоподіб­ний та плазму. Саме цим і визначалися чотири форми матерії, до­ступні людському розуму; світло вважалося ідеальною формою матерії.

Певні знання руські люди мали в галузі практичної хімії, які були необхідні для виготовлення смальти для мозаїк, скляних виробів, різнокольорових емалей, поліхромної поливи для кераміки. Відомо чимало різних фарб і барвників, які застосовувались для фарбування тканин, шкір, розпису фресок, ікон, рукописів тощо. Ремісники володіли знаннями про хімічні властивості розчинів і речовин (для обробки шкіри, хутра, виготовлення різних напоїв тощо). На Русі знали про так званий грецький вогонь - легкозаймисту речовину в спеціальних посудинах - своєрідні запалювані бомби старожитності. Через половців наші предки познайомилися з порохом, винайденим китайцями, але використовували його для залякування; власне вогнепальна зброя з’явилася наприкінці XIII- ХІУ ст. Хімія в середні віки нагромадила і прикрий досвід - виготовлення різного роду отруйних речовин та інших засобів нищення живого, про що наводяться реальні факти. У писемних джерелах - отруєння Юрія Довгорукого київськими боярами у 1157 p., його сина Гліба Юрі­йовича у 1171р. тощо.

Почесне місце в системі позитивних знань Київської Русі нале­жить астрономії. За астрологічним трактатом, вміщеним в Ізбор­нику 1073 p., що дійшов до нас, у центрі Всесвіту знаходилася Зем­ля, довкола якої обертаються кілька небесних сфер (або просто небес). Крім Сонця та Місяця було відомо ще п’ять планет; реш­ту відкрито вже після винайдення телескопа. Рахували планети, однак, у протилежному напрямі - від периферії до центру. Вось­мою сферою деякі автори вважали нерухоме небо. Дехто виділяв ще дев’яту сферу - зодіакальну (12 знаків, розчленованих зодіа­кальними сузір’ями). Літописи засвідчують увагу до небесних явищ (сонячні і місячні затемнення, комети та метеорити, північне сяйво, атмосферні явища).

Досить широкими були географічні знання, які здобувались в результаті практичного освоєння шляхів і через знайомство з гео­графічними трактатами того часу. Описи давньоруських літописів охоплюють величезну територію від Гібралтара й Британії на заході до Уралу і півночі Західного Сибіру на сході, від Білого та Баренцового морів на півночі до Індійського океану і Південно- Китайського моря на півдні та південному сході. На Русі були добре відомі Середземномор’я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Се­редня Азія, Індія. Давньоруські автори, безумовно, вбачали Русь складовою частиною тогочасного єдиного світу.

Знали руські люди і географію своєї країни. В літопису переліче­но місця проживання всіх східнослов’янських племен, які локалі­зуються за ріками, озерами, горами. Це - Дунай, Дніпро, Дністер, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, озера - Ільмень, Нево, Бі­ле. Детально описується шлях «із Варяг у Греки» по Дніпру. Відо­мий і шлях по Волзі.

Особливу увагу давньоруських людей привертала наука про живе. Хлібороби Київської Русі мали точне уявлення, коли саме орати, коли сіяти, коли збирати врожай. Вони розуміли, яку роль у вегетації рослин (і яких саме) відіграють метеорологічні умови і вміли передбачати їх. У них були надійні методи для сприяння нор­мальному розвитку і росту рослин - угноєння, ретельність обробки ґрунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо.

Київська Русь одержала у спадок все багатство медичних знань язичництва. Волхви, знахарі, віщуни були фактично народними лі­карями («лечцами»). Лікарські рослини, «мовниці», лазні, масаж, кровопускання - все це було на озброєнні народних цілителів. Про порівняно високий рівень медичних знань на Русі свідчать повідом­лення «Руської Правди» про «лечца», а також свідчення «Ізборника» 1076 р. та інших писемних джерел.

Давньоруська медицина базувалася переважно на, так би мовити, трьох китах: психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії.

В «Ізборнику» подано спеціальні медичні статті про різні людські захворювання і рекомендації щодо лікування їх (до хірургічних опе­рацій включно). Найдавнішими розділами медицини були акушер­ко та хірургія. Набагато складніше було лікувати внутрішні хво­роби, особливо - інфекційні.

Найвидатнішим медиком до монгольської Русі був Агапіт, що жив наприкiнцi XI - в першiй половинi ХII ст., який прийняв постриг в Печерському монастирі i діяв там до кінця життя, здобувши неабияку славу i популярність в народі.

Вивченням медицини і лікуванням хворих займалась онука Воло­димира Мономаха княгиня Євпраксія, яка склала лікарський порад­ник «Мазі» («Аллима»), де розповідалось про вплив клімату на ор­ганізм, сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран.

Отже, наука в Київській Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Майже всі розділи тогочасної просвіти переживали піднесення; їхній рівень не відрізнявся від рівня візантійської культури, що відбивала найбільш прогресивні тенденції епохи.