Створення Ліги Націй.

Система післявоєнного врегулювання, створена на основі Версальського договору, зумовила потребу у спеціальній міжнародній організації, яка отримала назву Ліги Націй. Ідея її створення виникла у різних країнах наприкінці першої світової війни, коли численні людські жертви, руйнація, зубожіння, що випали на долю народів воюючих держав, викликали широке розповсюдження пацифістських настроїв.

Зважаючи на громадську думку, президент США В.Вільсон вніс ідею заснування Ліги Націй у свої «14 пунктів», опубліковані 8 січня 1918 р.

На Паризькій мирній конференції під головуванням американського президента діяла спеціальна комісія для укладання статуту Ліги Націй. Запропоно­ваний нею проект статуту був схвалений і внесений до Версальської системи мирних договорів як їх складова частина. Статут підписали 44 держави, в тому числі «первісні члени» Ліги — ЗІ країна, союзники у війні проти німець­кого блоку. До Ліги приєдналося ІЗ держав, які у війні участі не брали.

Керівними органами Ліги були Асамблея, Рада та постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ліги Націй. Спочатку Рада Ліги Націй складалася із 4-х постійних членів: Великобританії, Франції, Італії та Японії. США не входили до Ліги Націй, оскільки американський сенат не ратифікував її статут. На певний термін обиралися чотири непостійні члени Ради Ліги Націй. Усі ухвали Асамблеї і Ради Ліги Націй, за винятком чисто процедурних рішень, приймалися одноголосне.

У структурі Ліги Націй були міжнародні організації, постійні та тимчасові комісії, що мали статус допоміжних органів. Деякі з них, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і Постійна палата міжнародного правосуддя, мали статус автономних органів у структурі Ліги. Штаб-квартира Ліги Націй роз­міщувалася в Женеві.

Статут цієї представницької Міжнародної організації вимагав обмеження озброєнь до мінімуму, необхідного для національної оборони, декларував прин­цип гарантії територіальної цілісності країн-членів Ліги Націй. Згідно з стату­том Ліга Націй повинна була вжити негайних і рішучих заходів для упереджен­ня (припинення) будь-якої війни і забезпечення миру.

Проти держав-агресорів, у відповідності зі статутом. Ліга Націй мала право застосовувати дипломатичні, політичні та економічні санкції. Вона могла втручатися у суперечки між державами, які не були її членами. Ліга виробила також порядок управління колишніми колоніальними володіннями Німеччини, заселеними арабами, що були у складі колишньої Турецької імперії.

Ліга Націй була ефективним знаряддям підтримки Версальської системи. Разом з тим її фундатори переслідували свої меркантильні інтереси у міжнарод­них справах. Так, Великобританія і Франція намагалися забезпечити для себе провідні позиції у світовій і європейській політиці.

Радянський Союз до 1934 р. не був членом Ліги Націй як держава, яка відмовилася від виконання багатьох міжнародних зобов'язань і проголосила метою своєї зовнішньої політики світову революцію. На початку 20-х років через зусилля Німеччини та держав, невдоволених результатами Версальського договору, роль Ліги Націй поступово занепадає.