Утворення Київської Русі, її соціально-політичний розвиток та міжнародні відносини

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 6

1. Утворення Київської Русі, її соціально-політичний розвиток та міжнародні відносини

" Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—IХ ст. придніпровський " союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов'янських племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. Роль її історичного ядра відігравало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська Держава, Давня Русь.

Економіка України-Русі IX - XIII ст.ст. була варіантом германського способу виробництва. Держава Київська Русь належала до європейської цивілізації і мала із Заходом тісні економічні, політичні, культурні зв'язки... Як у всій тогочасній Європі, на Русі була поширена дружинно-лицарська культура, що відігравала важливу роль у середньовічній історії всієї Європи. Про виразну західну політичну орієнтацію України-Русі свідчать династичні шлюби її князів. Тестем Європи звали Ярослава Мудрого, бо вся його рідня і він сам мали шлюбні зв'язки з монаршими родинами різних європейських країн (Швеція, Норвегія, Франція, Німеччина, Польща, Угорщина, Візантія). Торговий шлях " із варяг у греки" зв'язував по Дніпру Скандинавію з Візантією, інкорпоруючи Україну-Русь в європейський ринок.

У найдавніших джерелах Київської Русі варяги вперше згадуються саме як відчайдушні й розбишакуваті купці. У VIII—ІХ ст. від своїх поселень на Балтійському узбережжі вони по волзькому шляху рухалися на схід аж до Каспійського моря, де вступали в контакти з купцями мусульманського світу. На ІХ ст., коли центр торгівлі перемістився на південь, до Константинополя, головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях «із варягів у греки». Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі. Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли у XII—XIII ст. у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини із Західною Європою, що головним чином йшли через Краків — Прагу — Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні володіння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впливові й заможні представники вели заморську торгівлю й користувалися однаковими з боярами політичними та юридичними правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, ІЗ—15 % населення Русі мешкало у міських осередках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст найбільшим був, поза всяким сумнівом, Київ. До монголо-татарської навали чисельність його мешканців становила близько 35—40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через
100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та Переяслав, Володимир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4—5 тис. жителів кожен. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торговців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гончарство та кожум'яцтво.

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цієї ж думки тримаються видатні українські дослідники Михайло Грушевський, Дмитро Багалій та Ярослав Пастернак, а також провідні радянські фахівці з цього питання. Вони вважають, що оскільки слов'яни традиційно були людом землеробським, то малоймовірно, що у Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковим
підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність на Русі у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології давніх слов'ян і, що найпереконливіше, — археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Україні користувалися залізним лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна дво- і трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на Русі набула вигодівля худоби. Це забезпечувало їх не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання

волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило, об'єднувалися в колективи, або общини (до них входили кревні родичі кількох поколінь на чолі зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше община виникала на основі спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов'язаних кревно.

Якщо економіка Русі й була насамперед сільськогосподарською, то як же прихильники цього підходу пояснюють виникнення великих міських і торговельних центрів? Відомий радянський учений Михайло Тихомиров, погляди якого поділяють багато його радянських колег, стверджує, що появу численних ремесел зумовив розвиток і все відчутніший прогрес у сільському господарстві — відтак у районах великого зосередження ремесел виникали міста. Він визнає, що з появою міст важливу роль в їхньому піднесенні стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за все між містом та аграрною провінцією.

Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як «торговельної», так і «сільськогосподарської» інтерпретацій економічної історії Київської Русі, сучасні історики й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що князь, його дружина та найбагатші купці були заінтересовані передусім у жвавій та прибутковій заморській торгівлі, яка особливо процвітала до XII ст., вони також визнають, що у переважній своїй більшості населення Київської Русі займалося сільським господарством.

З кінця Х по XVIII ст.ст. Україна територіальне входила до сфери функціонування західноєвропейської монетної системи, що вказує на переважно західний напрям її торгово-економічних зв'язків. У XI - XII ст.ст. основною монетою України-Русі був західноєвропейський срібний динарій, в XIII - XIV ст.ст. - празький грош. У XV - на початку XVIII ст.ст. основу грошового обігу України становили талери та соліди західно- та центральноєвропейського карбування. Грошовий обіг Московської держави, від моменту зародження і до грошової реформи Петра І, характеризувався тісним зв'язком з монетною системою Золотої Орди. Так, у XIV - XV ст.ст. на Верхній Волзі поширилась золотоординська (джуджицька) монета. З XIV і до початку XVIII ст.ст. Москва та інші міста Ростово-Суздальської землі карбували власну монету за татарською технологією та взірцями Золотої Орди. Християнство тісно з'єднало Русь Європою в духовно-релігійному відношенні.

У Київській державі соціально-економічні процеси були аналогічні загальноєвропейським. Певна економічна й політична незалежність мешканців міст (ремісників, купців) та великих землевласників (бояр, церкви) не сприяли монополізації влади князем і перешкоджали виникненню деспотичного режиму. Татаро-монгольське нашестя 1237-1240 pp. перервало зв'язки північносхідних земель Русі з Європою. Середнє Подніпров'я, Волинь, Галичина, Полоцьке князівство, Псковсько-новгородська ' земля продовжують розвиватися як периферійно-європейські державні утворення. Безпосереднім нащадком і спадкоємцем Київської Русі було Галицьке-Волинське (королівство) (Грушевський, 1991). Тут її традиції розвивалися ще протягом століття після татарської навали, а зв'язок з Європою був ще тіснішим. Данило Галицький встановлює міцні зв'язки з Польщею та Угорщиною, робить усе можливе, щоб організувати хрестовий похід європейського лицарства проти татар. З цією метою була укладена угода з папою римським, а князь прийняв титул короля. Як і більшість королів країн Європи, Данило Галицький бореться з феодальною вольницею, спираючись на економічний, політичний та військовий потенціал міст. Саме з цією метою він будує нові міста, зокрема Львів. Тут поширюється латина, якою написані грамоти останніх галицьких князів (Грушевський, 1992, с.483 - 485). Український народ втратив державність у середині XIV ст., коли Галичину захопила Польща, а Волинь --Литва. Остання поступово приєднує інші українські землі, зокрема Середнє Подніпров'я з Києвом. Відбулось це " без ґвалту і крику", бо Литва " старини не рушила, а новини не вводила". Незважаючи на бездержавність та національне гноблення, що особливо посилювалося після злиття Литви з Польщею 1569 р., Україна з XIV по XVII ст.ст. продовжувала розвиток у лоні європейської цивілізації. Адже і Литва, і Польща були європейськими країнами. У XVI - XVIII ст.ст. стрижнем українського етносу стало козацтво. В Європі українців називали " козацькою нацією", а Україну " країною козаків". Козацтво - це своєрідний прояв традицій європейського лицарства в Україні, яке відіграло провідну роль на середньовічному етапі розвитку європейської цивілізації. Лицарство - суттєвий елемент, що відрізняє середньовічний Захід від східних деспотій. Вільне козацьке землеволодіння в Україні мало певну специфіку, пов'язану із суспільним станом козаків як збройної сили, і значною мірою було спрямоване на товарне виробництво зерна для Європи. Розвиток міст і зростання населення на Заході підняли попит на хліб, що стимулювало козацьку колонізацію лісостепової та степової смуг Східної Європи. Оптова торгівля (чумакування) в Україні XVII - XVIII ст.ст. свідчить про розвиток тут ринкової економіки, зародження буржуазних відносин, тобто про початок формування господарства європейського типу.

Київські князі підтримували зв'язки з Візантією, Арабським Сходом, Чорноморськими, Азовськими ринками і мали вихід на китайський ринок.

Для Київської Русі була характерна договірна торгівля, значне місце посідав звичайний обмін " товар на товар". Київські князі допускали работоргівлю (продаж в раби холопів [голів родини чи молодих], які не здатні були сплатити мито, податок і т.д.).

Досить багатою для тих часів була предметна структура торгівлі. Зовнішня торгівля супроводжувалася завоюванням ринків збуту і утвердження позицій князів на цих ринках силою війська.

В період занепаду торгівлі в другій половині 12 – 13 столітті змінюється періодом піднесення в 14 столітті Досить активно зовнішня торгівля ведеться в цей період Галицько-Волинською державою, яка користувалася своїм досить вигідним географічним положенням. Вона підтримувала зв'язки з Візантією, Польщею, Генуєю. Друга половина 14 – 15 століття пов'язане з розширенням внутрішньої торгівлі на українських землях. Саме в цей період набирають поширення " торжки".

2. Національна ідея діяльності західноукраїнських політичних партій та молодіжних організацій (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

У 30-х — 40-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання " Руська Трійця". Засновники об'єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич (1811—1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі романтизму.

Учасники " Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським — відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. " Руська Трійця" підготувала до друку історико-літературний збірник " Зоря", в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила видавати " Зорю". У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в Будапешті літературно-науковий альманах " Русалка Дністрова", що містив ряд творів з проблем історичного минулого України.

Я. Головацький у гострій публіцистичній статті " Становище русинів у Галичині" (1846 р.) по суті сформулював соціально-економічні і політичні програмні вимоги національного руху.

Отже, діяльність " Руської Трійці була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазні та буржуазно-демократичні революції. Не залишилась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня спалахнуло народне повстання у Відні, потім у Будапешті. 18 березня Угорський сейм прийняв ряд законів про буржуазні перетворення.

Події революції надали широкого розмаху національно-визвольному руху у Східній Галичині. 17 квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування феодальної залежності селян і панщини.

Звільнення селян стало важливою передумовою розгортання масового демократичного руху. В березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до звільнення владою політичних в'язнів. Відповідно до проголошених конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. свободи друку, зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові Центральну раду народову, яка ставила своєю метою перетворення Галичини в Польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток українців.

Галицька інтелігенція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до Польщі і створила свою політичну організацію - Головну руську раду у Львові, яка, підтримуючи проведення буржуазних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення. В містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до складу яких входили селяни. міщани, світська інтелігенція, представники духовенства. Ці ради стали організаторами боротьби українського населення за територіальну автономію Східної України, тобто за її відокремлення від Західної (польської) Галичини, за навчання в усіх учбових закладах рідною мовою, за створення української національної гвардії тощо.

Галичани шукали зв'язків з іншими народами австрійської держави і взяли участь у слов'янському з'їзді в Празі.

Правлячі кола Австрії ігнорували більшість цих вимог і погодилися лише на запровадження у 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання її як обов'язкового предмету в гімназіях.

У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів з Галичини. Серед них було 27 селян, 8 священиків і 3 світські особи. Ці депутати австрійського парламенту (рейхстагу) одностайно виступили проти виплати викупу поміщикам за скасовану панщину. Проте більшістю голосів рейхстаг висловився за скасування панщини за викуп взагалі.

Подальші події були пов'язані з масовими виступами населення проти грабіжницької політики уряду. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи охопили понад 100 сіл Галичини. При цьому часто захоплювалися поміщицькі землі.

Не мовчало й сільське населення. 1 листопада 1848 р. львівські робітники і ремісники різних національностей підняли збройне повстання, яке згодом було придушене.

Революційні події охопили й Північну Буковину, де селяни силою повертали захоплене у них поміщиками. У селянському русі значну роль відігравали і депутати рейхстагу. Так, депутат Л. Кобилиця 16 листопада у Вижниці на зборах 2600 селян закликав до боротьби з панами. Це було закликом до повстання, яке охопило гірські села Вижницького і Сторожинецького округів. Розгорнувся рух проти роз'єднання Північної Буковини й Галичини. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. все ж здійснив таке відокремлення.

Влітку і восени 1848 р. активним був революційний рух і в Закарпатті. Але після придушення революції австрійський уряд розправився з учасниками народних виступів. Лише 2 березня 1853 р. було видано імператорський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині за викуп на таких же кабальних умовах, як і в Галичині та на Буковині. Не допустив уряд і об'єднання Закарпаття із Східною Галичиною, за що виступала частина закарпатської інтелігенції. А у березні 1849 р. уряд розігнав парламент і згодом відібрав у народу більшість завойованих ним свобод.

Проте революція мала важливі наслідки для населення 'Західної України. Найголовнішим з них було скасування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних відносин. Характерним наслідком революції було і піднесення національно-визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.

Використана література:

Бойко О.Д. Історія України. –К., 1999.

Борисенко В.Й. Курс української історії. –К., 1998.

Полонська Н. Нариси з історії України. – К., 1999.

Рибалка К.І. Історія України. –Ч.І. –К., 1994.

Словник-довідник з історії України. – К., 2002.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1987.