Римські магістратури.

Магістрати (від лат. magistrates — сановник, начальник) — посадові особи Стародавнього Риму в епоху Республіки (509—30 pp. до н. е.). Розрізнювалися магістрати ординарні — ті, що обиралися народними зборами, і екстраординарні — ті, що обиралися або призначалися за надзвичайних обставин, а також вищі магістрати, що обиралися в центуріатних коміціях, і нижчі — які обиралися в трибутних коміціях. Вищими ординарними магістратами були цензори, які проводили перепис громадян і стежили за їхньою поведінкою, консули і претори. Нижчі ординарні магістрати — едили, які відповідали за порядок і благоустрій у місті Римі, квестори, які відали скарбницею, тощо. Особливе місце серед ординарних магістратів займали народні трибуни, які контролювали діяльність всієї влади і захищали громадян від її свавілля. Вищі екстраординарні магістрати — диктатор, начальник кінноти та інші. Магістрати мали право видавати едикти, які мали обов'язкову силу до закінчення терміну їх повноважень, вершити суд, накладати штрафи. Вищі магістрати, виключаючи цензорів, володіли верховною владою (імперієм), що давала право очолювати військо, здійснювати карну юрисдикцію і мати почесну охорону (лікторів).

Магістрати з імперієм і народні трибуни скликали сенат і народні збори і керували їхніми засіданнями, мали законодавчу ініціативу і право піддавати громадян арешту. У своїй діяльності магістрати спиралися на помічників і радників з числа доданих ним державних друзів. Римські магістратури (посади) були колегіальними, виключаючи диктатора і начальника кінноти, безплатними, підзвітними і річними (крім піврічної диктатури) за терміном дії. Не допускалося зосередження декількох магістратур одночасно в однієї особи.

Важливі рішення магістрат повинен був приймати, обговоривши їх заздалегідь на своїй раді або в сенаті. Вирок магістрата громадянин міг оскаржити на народних зборах (право провокації). Бути вибраним в магістрати міг римський громадянин зі стану вершників, який прослужив не менше ніж 10 років в кавалерії або 20 років у піхоті. Але з І ст. до н. е., після появи професійної армії, від претендентів на магістратури вже не вимагали служби у війську. Законом Віллія (180 р. до н. є.) був встановлений порядок проходження магістратур: квестура, претура і консулат, причому заборонялося займати вищі магістратури, мінуючи нижчі. З колишніх магістратів, починаючи з квестора, комплектувався сенат. Колишні консули і претори очолювали управління провінціями вже як промагістрати. Формально владу магістратів обмежували народні збори, фактично — сенат. Система магістратур була зумовлена державним устроєм римської цивільної общини, який виключав монархічний і бюрократичний характер управління. В епоху імперії (ЗО р. до н. є. — 476 р. н. є.) надзвичайні магістрати зникли, а ординарні обирав сенат під контролем імператора.