Державний лад Стародавньої Індії і положення індійських царів в імперії Маур’їв.

З VI ст. до н. е. починається більш тісний зв'язок Індії з народами Середньої Азії та Ірану. Відомо, наприклад, що Дарій І у 519—518 pp. до н. е. підкорив частину території уздовж течії.

Інду, та що індійська сатрапія входила до складу Перської держави Ахеменідів до її остаточного краху (щоправда, у IV ст. до н. е., певно вже тільки номінально). Відомо також, що в арміях перських царів, які воювали з греками, були й індійські воїни. До Європи з того часу дедалі частіше починають проникати відомості про Індію, у більшості своїй малодостовірні. Саме з цього часу у народів Середземномор'я починає складатися традиційне уявлення про Індію як «країну чудес».

Перебільшені чутки про багатства Індії, що викликали ненаситну жадібність завойовників, спонукали македонян та греків, які підкорили Перську державу, здійснити у 327 р. до н. е. похід в Індію. Похід був підготовлений дуже ретельно.

Пенджаб, який навесні 326 р. до н. е. першим з основних індійських території зазнав нападу, був на той час розбитий на безліч маленьких держав. Найважливішими були держави, царями яких були Таксіл і Мор, як їх називали греки. Таксіл підкорився Олександру Македонському добровільно, оскільки ворогував із Пором та сподівався знайти в Олександра підтримку у боротьбі зі своїм супротивником. Пор був розбитий у жорстокій битві на березі річки Джелама (Гідасп — у греків), поранений та взятий у полон.

Олександр, отримавши відомості від полоненого Пора та від якогось Чандрагупти, який втік із Магадхи, про наявність у царя Магадхи сильної армії —200 тис. піхоти, 20 тис. кавалерії, 2 тис. колісниць і 3 тис. слонів, тим не менше був упевнений в кінцевому успіху свою походів в долину Гангу, оскільки йому було відомо, що цар Дхана Панда не дуже міцно сидить на престолі. Проте військо Олександра не поділяло його впевненості в успіху і рішуче відмовилося продовжувати похід за річку Беас (Гіфасіс — у греків). Завзятий опір індійців певно справив на воїнів Олександра неабияке враження, далася взнаки й втомленість від багаторічного походу. Вочевидь значну роль відіграла й та обставина, що Індія, принаймні її північно-західна частина, виявилась не таким багатим об'єктом грабежу й наживи, як припускалося на початку походу (у записах учасників походу немає згадок про захоплення в Індії золота й коштовностей). Олександр змушений був відступити.

З підкорених територій Сінда і Пенджаба (на захід від Джелама) Олександр створив дві сатрапії; на іншій території залишилися місцеві правителі, залежні тепер від сатрапів. Одразу після тогр, як армія Олександра пішла, в Індії почалися смути серед самих македонян та антимакедонські повстання індійців; результатом чого було швидке вигнання завойовників з країни.

Похід Олександра не був настільки значним явищем для Індії, як для країн Близького Сходу та Середньої Азії. Завойовники пробули в країні лише кілька років і підкорили собі порівняно невелику її частину, до того ж малозначущу з політичної та економічної точки зору.

Проте для Індії цей похід не залишився безслідним. З того часу Індія починає відігравати дедалі більшу роль у системі міжнародних відносин; зростає сухопутна торгівля між Індією та країнами Середземномор'я; обмін посольствами між індійськими царями і царями елліністичних держав, а пізніше і Римом, стає дедалі частішим явищем. Країни Середземномор'я ближче познайомилися з Індією завдяки розповідям, записам і згадкам учасників походу Олександра.

Антимакедонське повстання, яке призвело до вигнання македонських гарнізонів з Індії, очолив Чандрагупта. Згадки про Чандрагупту — одного з найвидатніших державних діячів в історії Індії — збереглися в народній пам'яті. Але достовірних даних про нього і його діяльність дуже небагато. Зберігся переказ, що він не має шляхетного походження, належав до варни шудр і усім був зобов'язаний лише самому собі і своїм визначним здібностям. Молодим він служив у царя Магадхи Дхана Нанди, але через якусь сутичку з царем втік до Пенджабу. Тут він і зустрівся з Олександром Македонським. Можливо, ще до остаточного вигнання македонян (близько 324 р. до н. е.) чи невдовзі після вигнання (думки дослідників з цього приводу різні) він організував похід до Магадхи, скинув Дхана Нанду і сам посів престол, поклавши цим початок династії, з правлінням якої пов'язане утворення наймогутнішої в історії давньої Індії держави. За родовим іменем Чандрагупти заснована ним династія мала назву Маурья. Збереглися відомості про те, що велику роль у поваленні династії Нанда і започаткування царювання Чандрагупти зіграв брахман Каутілья (Чанакья), який зайняв згодом посаду головного радника Чандрагупти, видатний державний діяч, прибічник сильної царської влади.

Ймовірно, Чандрагупті вдалося підкорити собі усю Північну Індію, проте конкретних даних про його завойовницьку діяльність до нас не дійшло. До часу його царювання належить ще одне зіткнення з греко-македонянами. Близько 305 р. до н. е.

Селевк І зробив спробу повторити похід Олександра Македон-ського, але під час вторгнення до Індії він побачив зовсім іншу політичну обстановку, оскільки Північна Індія вже була об'єднана. Подробиці війни Селевка з Чандрагуптою нам невідомі. Умови укладеного між ними мирного договору свідчать, що похід Селевка був невдалим. Селевк поступився Чандрагупті значними територіями, що відповідають сучасному Афганістану і Белуджистану, і віддав за дружину індійському цареві свою дочку, а Чандрагупта передав Селевку 500 бойових слонів, які відіграли важливу роль у подальших походах Селевка.

Помер Чандрагупта, ймовірно, близько 298 р. до н. е. Про його нащадка і сина — Біндусара, крім імені, невідомо майже нічого. Можна припустити, що він не тільки зберіг усі свої володіння, а й розширив їх за рахунок держав Південної Індії. Певно, відображенням завойовницької діяльності Біндусара є його прізвисько Амітрагхата, що означає «винищувач ворогів».

Його син Ашока (близько 273—236 рр. до н. е.) до початку царювання був намісником у північно-західній, а потім у західній частині держави. Ашока отримав у спадщину від батька величезну державу. За час свого царювання він приєднав іще од- ну державу Південної Індії — Калінгу (сучасна Орісса). «Сто п'ятдесят тисяч людей було вигнано звідти, сто тисяч вбито і набагато більше померло», — розповідає про це сам Ашока в одному з тих, що збереглися з того часу, написів. З підкоренням Калінги влада Ашоки поширилася на всю Індію, за винятком крайньої південної частини півострова.

Імперія Маурьїв досягла найвищого розквіту в III ст. до н. е., під час правління Ашоки, коли в Індії складається відносно централізована східна рабовласницька монархія. її межі простиралися від Кашміру та Гімалаїв на Півночі до Майсуру на Півдні, від територій сучасного Афганістану на Заході до Бенгальської затоки на Сході.

Імперія Маурьїв складалася в результаті війн, підкорення деяких племен і народів, встановлення васальних відносин між Магадхою та окремими князівствами і в результаті так званого морального завоювання — поширення релігійно-культурного впливу розвинутих територій Північно-Східної Індії на інші частини країни. Ця централізація трималася не тільки на військовій силі Маурьїв, а й на гнучкій політиці об'єднання країни, що проводилася ними. До різноманітного складу імперії було включено деякі напівавтономні держави, які зберегли свої органи управління, звичаї. Це васальні князівства, зобов'язані Маурьям сплатою данини і військовою допомогою, республіканські держави-общини, гани і сангхи — родоплемінні об'єднання, які, за свідченням Артхашастри, «завдяки своїй згуртованості нездоланні для інших».

В імперії Маурьїв, " Складному політичному утворенні, не припинялася боротьба двох тенденцій: до встановлення єдино- державного правління і до сепаратизму, роздрібненості. Остання, в кінцевому підсумку, в II ст. до н. е. перемагає. Через це не можна перебільшувати ні централізації, ні бюрократизації держави, незважаючи на картину «ідеального», всеохоплюючого правління, що мала місце в Артхашастрі. Центральний адміністративно-військовий апарат в Індії був відносно слабкий порівняно з іншими державами Стародавнього Сходу, що було пов'язано із збереженням важливої ролі в державі органів общинного самоврядування.

Навіть у монархічних державах Індії у періоди значного їх посилення, як, наприклад, в імперії Маурьїв, влада давньоіндійських царів не була деспотичною в прямому розумінні цього слова. Вона стримувалася не тільки самоізоляцією общин, найбільші з яких не марно протистояли її посиленню, а й становищем у державі панівної, спадкової знаті, встановленими традиційними релігійно-етичними нормами. Релігія, зокрема, виключала законодавчі функції індійських царів, утверджувала непохитність та незмінність норм права, що містяться нібито у ведах. Веди повинні були тлумачитися лише мудрецями-брах-манами. Ця традиція похитнулася лише під час правління Ашоки, коли урядовий указ почав включатися до джерел права.

Індуська політико-релігійна концепція «богоугодного царя» (девараджи) вимагала виконання ним особливої дхарми (обов'язків). Один з основних обов'язків царя — охорона підданих (закони Ману, VII, 3. «Бо, коли люди, які не мали царя, розсіялись на всі боки від страху, владика створив царя для охорони цього (світу)». У законах Ману написаний правовий статус царя: «Навіть якщо цар — дитина, його не повинні зневажати ті, хто думає, що він лише людина, тому що він —. велике божество з тілом людини»(УІІ, 8).

«Захищаючи» народ, цар міг примусити його платити податок — балі (VII, 80. «Щорічний податок слід стягувати через вірних слуг; треба ставитися із повною повагою до звичаїв, [які існують] в народі, і поводитися з людьми, як батько»).

Поряд з основним податком, розглядуваним як плата царю за охорону підданих, існували інші численні збори на користь центральної влади: торгове мито, «приношення плодів». Про значний обсяг податкових повноважень давньоіндійських царів, які могли на свій розсуд збільшувати податкову ставку, свідчать вміщені в усіх дхармашастрах марні заклики до царів дотримуватися помірності у зборі податків, ст. 128. Розсудивши, царю потрібно завжди так встановлювати податки в країні, шоб плодом користувався і цар, і виконавець робіт (ст. 129). Як мало-помалу поглинає їжу п'явка, теля та бджола, так мало-помалу має отримувати цар від країни щорічний податок (kara).

Царю ввірялося також здійснення правосуддя за допомогою досвідчених брахманів (VIII, 1. «Цар, який бажає розглянути судові справи, нехай з'являється підготовленим до суду разом з брахманами і досвідченими радниками»; VIII, 10. «Той, прийшовши у високий суд в оточенні трьох суддів, нехай розглядає справи сидячи або стоячи»).

Він вважався опікуном усіх малолітніх, вільних, вдів (VIII, 27. «Царю належить охороняти майно дитини — спадщину та ін. — поки вона не повернеться [із дому гуру] чи не вийде з малолітства»; VIII, 28. «Слід встановити опіку для жінок бездітних, які втратили сім'ю, для дружин та вдів, вірних своїм чоловікам, і для хворих»). Він повинен був очолювати боротьбу зі стихійними лихами, голодом. Найважливішою функцією царя була організація публічних робіт, освоєння і заселення царських земель (Артхашастра, II, 1, 2), будівництво іригаційних споруд.

Давньоіндійські держави, в тому числі державу Маурьїв, не можна розглядати як теократичні монархії. Ашока називав себе не богом, а «милим богам». У законах Ману обоготворялася швидше царська влада, а не цар-людина, який може бути «дурним, жадібним, неосвіченим» (VII, 30. «Не може управляти правильно той, у кого немає друзів, [хто наділений] дурістю, жадібністю, неосвіченістю, прихильністю до мирських утіх»), схильним до пороків (VIІ, 46. «Адже царя, схильного до пороків, породжених бажанням, покидають багатство і дхарма, а схильного до пороків, породжених гнівом, — навіть душа»).

Цар-людина повинен шанувати брахманів, які знають веди, вчиняти відповідно до їх поради (VII, 37. «Цар, вставши зранку, нехай вшанує брахманів, знавців потрійного знання, мудрих в управлінні і вчиняє відповідно до їх поради»).

Цар був головою адміністративного апарату. Від нього залежали призначення посадових осіб та контроль за їх діяльністю (VII, 54—63): 54. «Потрібно призначити сім чи вісім сановників, спадкових, знавців шастр, хоробрих, досвідчених у військовій справі, родовитих, випробуваних»; 55. «Навіть справа, виконувана легко, виконується одним через силу; тим більше [важко управляти], особливо без помічників, вельми процвітаючим царством»; 56. «Разом з ними слід постійно обдумувати звичайні [справи], мир, війну, [чотири предмети, які називають] стха-на, стягнення податків, охорону країни та забезпечення здобутого»; 57. «Дізнавшись думку кожного з них — окремо або спільно, — треба самому обирати під час виконання справ корисне для себе»; 58. «Але з найкращим з усіх них вченим брахманом нехай цар тримає найважливішу раду щодо шести форм політики»; 59. «Слід завжди із повною довірою повідомляти йому про всі справи; обдумавши з ним, нехай потім виконує [будь-які] заходи»; 61. «Скільки осіб потрібно для належного виконання справ, стільки здібних, передбачливих і невтомних і потрібно призначити»; 62. «З них слід призначити хоробрих, здібних, родовитих, чесних у справах — у копальні й майстерні, несміливих — у внутрішні покої палацу»; 63. «Посла слід призначати обізнаного у всіх шастрах, такого, що розуміє [прихований зміст] мимовільних рухів, виразу обличчя, жестів, чесного, здібного, родовитого».

Усі царські чиновники відповідно до Артхашастри поділялися на групи центрального і місцевого управління. Особливе місію посідали радники царя — вищі сановники (мантріни, маха-матри). З радників царя складався й дорадчий колегіальний орган— мантріпаріщад — своєрідний пережиток органів племінної демократії. Членство у мантріпарішаді не було чітко встановлене, поряд із сановниками до нього інколи запрошувалися представники міст. Цей орган зберігав певну незалежність, але лише і приводу другорядних питань міг приймати самостійні рішення.

Збереження державної єдності вимагало жорсткого державного управління. Маурьї в період централізації намагалися зосередити все управління в своїх руках, спираючись на різні категорії чиновників, які становили розгалужену мережу органів виконавчого і судового апарату.

Спеціальна група царських чиновників була пов'язана, наприклад, з організацією управління царським господарством, з діяльністю, пов'язаною з поповненням царської казни. Артхашастра згадує чиновників, покликаних наглядати за царськими пасовищами, за гаванями, за судноплавством, які відали морською торгівлею, суднобудуванням тощо. З регулюванням економічного життя країни була пов'язана діяльність спеціальних категорій чиновників (адхьякша), серед яких важливе місце посідали чиновники фінансового відомства, які відали збиранням податків, державною казною. Ці чиновники згідно з законами Ману повинні були мати такі якості, як «чесність, розум, непохитність». Виокремлювалася також особлива група чиновників, яка відала питаннями постачання армії. Залежно від роду діяльності вони підпорядковувалися або головному збирачеві податків, або головному скарбнику, або головнокомандуючому армією (сенапаті).

Серед інших вищих чиновників особливе місце посідали головний суддя, юридичний радник царя і радник царя у справах культу, вихователь його синів, верховний придворний жрець (пурохіта).

Поряд із призначенням чиновників царською владою існувала практика передачі чиновницьких посад у спадок, чому сприяла кастова система. Для надання належної ефективності державному апарату Маурьї створили мережу контрольних, наглядових посад, інспектуючих чиновників — шпигунів, царських таємних агентів, яких цар приймав удень і вночі.

Особливою складністю в імперії Маурьїв відзначався адміністративний поділ і пов'язана з ним система місцевого самоврядування.

Лише частина території імперії перебувала під безпосереднім управлінням царя і його двору. Найбільшою адміністративною одиницею була провінція. Серед них виділялися п'ять найбільших, управління якими здійснювали царевичі, іншими — прикордонними — управляли інші члени царської сім'ї. Основними функціями правителя провінції були: захист її території, охорона порядку, збір податків, забезпечення будівельних робіт.

Меншою адміністративною одиницею був округ, очолюваний окружним начальником, «думаючим про усі справи», до його обов'язків входив контроль над сільською адміністрацією.

Він отримував дохід «з міста» (закони Ману, VII, 119. «Управитель десятьма нехай користується однією кулою, управитель двадцятьма — п'ятьма кулами, управитель над сотнею сіл — селом, управитель тисячі — містом»).

Артхашастра (II, 1) вирізняє чотири види сільських областей, які складаються з 800, 400, 200 і 10 поселень і відповідних їм місцевих управителів. Характерним є те, що платня давалася управителю, починаючи з 10 сіл. Це свідчить про те, що староста села-общини, «головний мешканець» села (граміка), не був царським чиновником. Обов'язками старости було збирання податків, нагляд за порядком в общині тощо. Найважливіші питання внутрішньообщинного життя — іригація, відправлення общинних культів, охорона від розбійників та ін. — вирішувалися на общинних зборах. У вирішенні питань, пов'язаних з продажем землі, встановленням меж земельних ділянок, важлива роль належала раді старійшин.

Суд. У Стародавній Індії існували дві системи судів — царські та внутрішньообщинні. Найвищою судовою інстанцією був суд, в якому брав участь сам цар «разом із брахманами і досвідченими радниками», або судова колегія (сабха), яка заміщувала його і складалася з призначуваного царем брахмана «в оточенні трьох суддів» (закони Ману, VIII, 10. «Той, прийшовши у високий суд в оточенні трьох суддів, нехай розглядає справи того [царя], сидячи або стоячи»). Тлумачити в суді норми права — дхарми міг брахман, у крайньому разі кшатрій чи вайшій (VIII, 20. «За бажанням царя тлумачити дхарм'и може брахман, який живе своїм походженням але неосвічений, чи тільки такий, що називає себе брахманом, [хоча його походження невідоме], але шудра — ніколи»; 21. «Країна того царя, для якого шудра з його відома дає визначення дхарми, «гине, як корова в болоті»). Як найвищому судді царю належало право щорічно оголошувати амністії.

Судячи з Артхашастри (III, 1), в усіх адміністративних одиницях, починаючи з 10 сіл, повинна була призначатися судова колегія з трьох суддівських чинів. Крім того, спеціальні судді розбирали кримінальні справи, здійснювали «нагляд за злодіями». Особливо велика відповідальність у боротьбі зі злочинами иежала на міській владі, яка за допомогою своїх агентів проводила обшуки, затримувала невідомих, влаштовувала облави у майстернях, шинках, ігорних будинках.

Більшість справ розглядалась общинними кастовими судами. Неофіційні кастові суди збереглися в Індії понині.

Армія. Армія відігравала значну роль у державах Стародавньої Індії. Війни та пограбування інших народів розглядалися як важливе джерело збагачення і процвітання держави. Шанувався цар — мужній воїн, який здобуває силою «те, чого він не має» (закони Ману, VII, 101. «Те, чого він не має, нехай намагається [здобути] силою, здобуте — охороняє дбайливо, збережене — примножує прирощуванням, примножене — вручає гідним отримувати [дари І»). Цареві переходила і більша частина награбованого майна, зокрема земля, зброя, золото, срібло, інше підлягало поділу серед солдатів (VII, 97. «Нехай [воїни] віддадуть кращу частину цареві: так сказано у Веді; не захоплене окремо має бути царем розподілене між усіма воїнами»).

Армія комплектувалася із спадкових воїнів, найманців, воїнів, які постачалися окремими об'єднаннями, зокрема торговими гільдіями, залежними союзниками, васалами. Армія була кастовою. В основному лише кшатрії могли носити зброю, інші «двічі народжені» могли братися за зброю лише тоді, коли для них «настають лихі часи» (VIII, 348. «Двічі народжені» повинні братися за зброю, коли виникає перешкода до виконання ними їх дхарми і коли для «двічі народжених» варн настають лихі часи»).

Армія виконувана і функції охорони громадського порядку. Вона повинна була пильнувати захист державної цілісності. Військові загони розташовувалися у зв'язку з цим серед двох, трьох, п'яти, а також сотень сіл» (VII, 114. «Підкорення країни слід забезпечувати, розташувавши загін [воїнів] серед двох [сіл], трьох, п'яти, а також сотень сіл»).