Повернення

Ще кілька слів про моє повернення. Отже, я повернувся до Києва під час суду над Валерієм Марченком. Атмосфера була гнітюча, як у найтемнішу годину перед світанком. Я хотів улаштуватися на роботу за допомогою друзів, вірніше, їхніх порад. Антонюк був упевнений, що вони що задумають, те й зроблять. Ґлузман був іншої думки – він вважав, що треба самому пробувати влаштуватися. Раз є таке положення, то треба його використати. І я з Божою допомогою... Хоча столярна робота не була дуже доброю роботою, але могла ж бути і набагато гірша.

Я зразу був міцно оточений. Тероризували сім’ю – придурок з міліції капітан Рудніцкій приходив систематично, хоча я ще мав право не йти на роботу, тому що мій „відгул” – один день етапу під конвоєм за три дні – ще не закінчився. Але я не робив з цього ніяких проблем – задля сім’ї. Не рахував днів, не торгувався за дрібниці – почекайте, я ще влаштуюся. Я маю уявлення, куди міг потрапити, бо відвідував різні місця роботи. Мене могли влаштувати в пекельно важкий цех. Але завжди злість і нетерпимість тягнуть за собою дурість. Вони мене підштовхували своєю злістю, і їхній варіянт одразу відпадав. Я вдавав, що чекаю, поки вони мене влаштують, а тимчасом паралельно ходив сам влаштовуватися. Куди вони мене пробували влаштовувати – це дійсно таке маленьке пекло: на фанерному заводі, наприклад, різноробочим. Вони хотіли мене влаштувати в якийсь інститут – звичайно, попихачем і, звичайно, в обійми сексотів. А мені хотілося влаштуватися робітником, бо я знаю, що робітник завжди має велике право послати їх куди хоче і коли хоче – і з робітника не скинуть. Хіба що в тюрму.

В.Овсієнко: Скидали, скидали...

Є.Сверстюк: Скидали, звичайно, але ж не так легко, як в інституті. Отже, мені пощастило. Поки вони мене заганяли в глухий кут, я зовсім несподівано оформився. Вони думали, що я забіг у якийсь двір по своїй потребі, а я за півгодини вийшов, уже оформлений на роботу – всі начальники саме зібралися, і вони зразу підписали наказ. Мехцех фабрики індпошиву № 2, біля дому Івана Бенедиктовича Бровка.

В.Овсієнко: Це на Ленінґрадській площі?

Є.Сверстюк: Я одразу потрапив у “здоровий колектив” – непросихаючий. Це була робота не реґламентована. Звичайно, з дев’ятої до шостої, це само собою – але вона була з роз’їздами по місту, бо там було багато цехів. І це давало дуже багато свободи – це не приковувало тебе до верстата рівно о дев’ятій годині.

В.Овсієнко: А адміннагляд у вас був?

Є.Сверстюк: Ні, не було. Нагляд був серйозний, але адміннагляду не було.

На мене важке враження справляло так зване літературне середовище. Я не чекав, що ніхто з них не озветься. Траплялося мені, коли я до Юрія Хорунжого носив книжки продавати. Юрій дуже гарний і небоязкий чоловік. Він мені єдиний допомагав – він купував ці книжки, які я йому приносив, по десятці. І дружина його дуже симпатична, приязна. Він теж був ляканий, звичайно, але не опускався до того, щоб виявляти свій переляк. Тому ми з ним говорили так на рівних. У мене були " Записки НТШ" за минуле століття. Одного разу я їх продавав. Він мені розповів, що такий номер у нього є, а той його знайомий, який купує, не хотів купити, тому що там обкладинка пошкоджена. Я запитав, чи він знає, чий це журнал. Знає, каже. Це мене приголомшило. Цей знайомий – я його не хочу назвати, це дуже відомий чоловік і дуже незлий чоловік – він не взяв цього Сверстюкового номера, тому що там обкладинка пошкоджена. То вже не є страх – то вже щось гірше.

В.Овсієнко: Ви мали такі малі заробітки, що мусили...

Є.Сверстюк: Заробіток у мене був сімдесят. У той час був жарт – " сторублевый муж". Але я до ста рублів не дотягував. Пізніше я вже дотягував до ста тридцяти. Але на перших порах були зовсім малі заробітки. Дуже злиденне життя – матеріяльно і духовно злиденне. Але часом у сонячні ранки, коли мені треба було їхати кудись в інший кінець міста, я сідав у трамвай. Трамвай напівпорожній, я виймав зошита і щось собі писав. Десь у той час я писав " Перебудову Вавилонської вежі". Я не можу сказати, що писав її зразу після повернення з заслання, але я почав її писати десь після Чорнобиля, після вибуху. Я дав її прочитати одному з таких фрондерів, які так „одважно” тримаються. Він прочитав і сказав: „Ну, я тебе не розумію. Якщо тобі дали за те, що ти тоді писав, то зараз за це більше дадуть”.

В.Овсієнко: Але вже Горбачов був?

Є.Сверстюк: Саджати не саджали, але в нас же нічого не змінилося. У нас змінюватися почало вже десь, може, в вісімдесят восьмому, і то слабко. Власне кажучи, що почало мінятися? Перестали саджати, перестали хапати – це єдине, що стало змінюватися. Стали з’являтися в московській пресі речі, яких раніше не можна було навіть сподіватися.

В.Овсієнко: А в українській нічого ще не було.

Є.Сверстюк: В українській зовсім нічого не було.