Арешт 14 січня 1972 року

В.Овсієнко: На третій день Різдва Христового, 9 січня 2000 року, продовжуємо розмову з паном Євгеном Сверстюком у його домі.

Є.Сверстюк: Отже, арешти початку сімдесят другого.

Власне арешт для мене не був несподіванкою. В атмосфері це вже висіло. Я пригадую, що найбільш небезпечні речі, які мені здавалися важливими, я порозносив, пороздавав. Вони так і не повернулися. А літературні самвидавні речі я взагалі вважав леґальними. А от книжка, що була видана в Парижі в 1970 році – була теж комусь віддана.

В.Овсієнко: Це " Собор у риштованні". Париж – Балтомор: Смолоскип, 1970.

Є.Сверстюк: " Собор у риштованні". Майбутнє вже фізично висіло в повітрі. Фактичне вбивство Дмитра Костьовича Зерова було симптомом. Я навчився читати сліди, я відчував, що вони наближаються.

Тоді я захворів і лежав удома – правда, без лікарняного листка. Отже, читаю я собі вдома, здається, " Семь дней творения" Максимова. Це була дуже злюща річ, антисовєцька, апологія білогвардійського опору. Мені ця річ подобалась, я з інтересом читав про історію офіцерської стихії, яка потрапила під більшовицьку косу. Після обіду чую дзвінок. Ну, думаю, може й вони.

В.Овсієнко: Це 12 січня?

Є.Сверстюк: 12-го. Справді: " Можна до вас? " – " Можна". Входить один, два, три, чотири – я вже не пригадую, скільки. Словом, повно їх входить. Що дуже цікаво – я міг би документально підтвердити свій настрій у той час: я все ж таки цю книжку Максимова кинув під ліжко.

В.Овсієнко: Це ви тоді де жили?

Є.Сверстюк: На Плеханова, 6, квартира 40. Отже, я кинув її під ліжко, тобто я наче явно чекав їх. Почався обшук. Я думаю, нецікаво повторювати те, що було у всіх: видати недозволені, заборонені речі і так далі. Обшук затягнувся. Я не знаю, чи це в мене був нервовий стан... Але ні, чого ж нервовий – я ж таки був хворий, раз я не пішов на роботу. Мене лихоманило.

Десь уже ввечері вони добралися мого секретеру. Власне кажучи, це річ зовсім відкрита. Найбільш відкриті речі в секретері, он у тому. Вони знаходять заклеєну в конверті якусь річ і питають, що це таке. – “Я не знаю”. – " Ну, давайте відкриємо". Відкривають: " Програма у-комуністів".

Мені важко пояснити... То, звичайно, не був нормальний стан, бо якби я був у доброму, діяльному стані, то коли Іван Світличний дав мені цю річ прочитати, я повинен був тут же, ввечері її проглянути і або десь заховати, або викинути. А я її поклав. А Іван мене попереджував. Я його просив, щоб він її забрав, тому що мені зараз не до того, душа не лежить у мене до цього – я не бачу в цьому сенсу. " Ну, все одно без тебе не обійдеться. Так чи інакше тобі доведеться прочитати. Спробуй це заховати".

Вони розкрили конверт, побачили і подзвонили – одразу вийшли до сусідів, очевидно, до своїх, до сусідів-шпиків. Уже пізно ввечері, десь так об одинадцятій годині, приїжджає такий злий дух цього часу – Пархоменко.

В.Овсієнко: Знаю Пархоменка – такий попелястий, начальник слідчого відділу. Вважався в них дуже здібним і перспективним.

Є.Сверстюк: Так. Цей попелястий, у сірій шинелі лейтенант командував тим усім парадом. Коли він побачив конверт – " Ну, що ж, збирайтесь, Євгене Олександровичу". – " Куди збиратися? " – " Ну, бачите, скільки познаходили – розбиратися треба з тим усім". – " Ну, познаходили – то розбирайтеся, а я хворий". – " Ми лікаря викличемо". Викликали лікаря. У мене було таке враження, що лікар справді був дуже нейтральний і сказав: " Так, чоловік справді дуже хворий". Я не був дуже хворий, але температура, очевидно, була. Значить, він мав підстави так сказати. " Ну добре, " – і вони пішли, на ніч.

Звичайно, вдома я не почував себе добре. Я думаю, що краще, коли б усе було одразу. Я вже не був удома і не був там.

В.Овсієнко: Між " тут" і " там".

Є.Сверстюк: У дружини Лілі теж був травматично важкий стан. Вона, мені здається, на другий день, звичайно ж, пішла на роботу, бо як же ж... Я був удома. Зайшов Льоня Плющ – сусід. Він жив тут, за каналом, на вулиці Ентузіястів. Я йому показав протокол обшуку. Він каже: " А що це таке у тебе – " Програма у-комуністів"? Це мене трохи здивувало”, – каже. – " І мене теж здивувало, – кажу. – Я не знаю, що це таке". Я справді не знав, тому що я не читав, бо не надав значення попередженню Івана. (Автор цього машинописного проекту „Програми українських комуністів” – Василь Рубан. – В.О.).

Я так багато про це говорю, тому що фактично перших, може, місяців десять слідство крутилося навколо цього проклятого документа. Він вимотав багато сил – і моїх, і Івана Дзюби, і Івана Світличного. Тому що його приписували Дзюбі. Спершу мені, потім вони побачили, що до комуністів я наче не повинен би мати ніякого відношення. Навпаки, вони від самого початку підозрювали, що я антикомуніст. І я нічим не спростовував цього. Ніколи я не вдавав, що прихильний до їхньої ідеології чи сприймаю її – я просто мовчав на цю тему. Вони мали свої дані, і тому не дуже наполягали. А от Іван Дзюба їм більше підходив – як автор " Інтернаціоналізму", де так часто фіґурував Ленін. Але разом з тим теж не підходив, бо – не той культурний рівень.

Забігаючи наперед, я якось тоді спокійно, наче у сні, з дому вийшов. Думаю: потрібна ясність. І мені легше, і вдома буде легше.

В.Овсієнко: Це вже 14 січня?

Є.Сверстюк: Так. Прийшов якийсь кагебіст у цивільному, прийшов так званий лікар. Кагебіст оглянув куточки, зробив, так би мовити, " беглый обыск" – не риючись уже, а так, чи не трапиться що-небудь. " Ну, що ж, пішли, Євгене Олександровичу". Я мовчки одягнувся, мовчки поцілував дружину, дитину. Віруньці було більше року... Єдине, що дозволили передати з дому з запискою – це фотографію дитини...

В.Овсієнко: То вас забрали о котрій годині, що дружина була вдома?

Є.Сверстюк: Це могло бути навіть у суботу або неділю. То треба перевірити за календарем. Тоді дати і дні вже загубилися, втратили сенс. Це було в післяобідню пору.

Отже, ввели мене боковими дверима, не з вулиці Короленка, ввели в якусь довжелезну величезну залу, де треба було чекати. Я переглядав журнал " Крокодил". А він тоді ще виходив зубастий, там було багато натяків, які мене немало розвеселили, якщо так можна сказати. Я щось процитував вартовому. Очевидно, процитував таке, що стосувалося прямо його. Він відмовчався, бо йому ж “не положено” розмовляти. Потім викликали мене – той же Пархоменко. Я в його поведінці побачив диявола, який крутить хвостиком на радощах: " Ну, от ви, Євгене Олександровичу, у нас”. – Питаю: “А яке сьогодні число? ” – “Чотирнадцяте, Євгене Олександровичу, 14 січня”. – Я кажу: “Це старий Новий рік? ” – " Так, старий Новий рік, Євгене Олександровичу".

Тим часом він зв’язався з кимось по телефону: у них не було ордеру на арешт! Він при мені вже оформляв цей ордер. Він отримав згоду і тут же при мені покрутив хвостом на радощах, що все гаразд.