Атмосфера доби

Я хотів би сказати про загальну атмосферу, в якій проходило моє життя. Це подарунок долі, коли чоловік у дитинстві має що з чим порівнювати, не виїжджаючи за кордон. Скажімо, в дитинстві польська влада, яка сприймається народом як окупаційна. На зміну їй приходить совєцька влада, яка різко уневажнює вчорашні цінності, а народом сприймається також як окупаційна. Нарешті приходить німецька влада, яка теж різко змінює всі орієнтації і вартості, і та вже – абсолютно окупаційна. Нарешті, приходять після німецької влади “другі совєти” – то вже брутальні окупанти. Але все має свої нюанси і все дуже відносне. За тієї окупації я вчився, за тієї окупації я навіть мав якісь привілеї. Кожна окупація теж мала якісь свої переваги, давала якусь інформацію для порівняння, для зіставлення, а найголовніше – давала дух опору. Було чому противитись, за винятком, може, першої польської, коли ще було дитинство і там тільки нагромаджувалися перші враження, ще фактично не було якоїсь політичної позиції.

Я розказував, що мене батьки в дитинстві запитували, як я ставлюся до того, щоби перейти на католицьку віру, і тоді ті десятини землі, які нам треба купувати, нам даром дадуть. Звичайно, це запитання було хитро мені поставлене. Перед батьками, цілком зрозуміло, цього питання не стояло.

А ще добре пам’ятаю: дівчата і хлопці ходили на Пляшеву, під Берестечко, кожного літа, а польська поліція різала на них вишивані сорочки і била їх нагайками. Були хлопці заарештовані і сиділи в тюрмі, в Картузькій Березі, – це враження з дитинства залишилося, і мода „страждати за Україну” була прищеплена вже тоді, в дитинстві.

Потім, орієнтація – на яких людей? Я би сказав, що мене за всіх тих умов рятувала орієнтація на одважніших людей, на людей порядних, з якими можна мати справу, які не донесуть – хай вони мені будуть не однодумцями і хай я навіть розмовляю з ними чужою мовою.

До речі, згадаю ще один епізод, який трапився з моїм батьком під час окупації.

В.Овсієнко: Якої окупації?

Є.Сверстюк: Німецької. Совєцька чомусь не називається окупацією.

В.Овсієнко: ”Перші совіти” і “другі совіти”?

Є.Сверстюк: Тільки на Волині казали „совєти”. А то було восени 1941 або 1942 року. Отже, батько тримався близько з моїм дядьком – маминим молодшим братом. Він був баптистом і таким собі чоловіком, який допитливо шукає, чоловіком, який ставить питання. Це по-своєму теж була революція – змінити віру. Хоча в селі баптистів було досить багато. Отже, вони повезли здавати картоплю на заготівельний пункт. Уночі, пізньої осени їхали, і їх зупинив якийсь чоловік з пістолетом у руці. Дядько був молодший за батька років на п’ятнадцять. Молодий чоловік. А батькові було, може, років п’ятдесят з чимось. І той звелів дядькові скидати кожуха. Ну, дядько скидає кожух. А мій батько теж зупинив фуру, підходить: " Що таке? " – " Не підходь, бо буду стріляти! " – " То чого ж, – каже, – стріляти? Я ж хочу подивитися, що таке". Батько підходить, дивиться – на возі дралі (дралі – це вила з балабушками на кінцях, якими накидають картоплю), він хапає за ці вила – бац того з пістолетом по руці! Той – драла! Батько став шукати пістолет – немає. Батько розпрягає коня – і за ним. Дядько тримає його: " Та не треба! Ну, нащо – хай собі тікає. Ну, втік – та й добре". Ні, батько ловив! Але ніч! Ніч темна! Він трохи поїздив, не знайшов, вернувся назад і поїхали додому.

В.Овсієнко: Той же міг бути з пістолетом?

Є.Сверстюк: Міг бути, бо батько пістолета не знайшов. Але от він був такий – зух, як казали. Я думаю, що ця атмосфера трошки передавалася дітям.

Тепер я пригадую багато з таких епізодів, особливо вже при німцях – теж зухвалі епізоди. Батько міг два дні, коли я захотів, шукати лижви... Де дістати лижви? Кажуть, що коли совєти відступали, вони багато лижв залишили. Батько запрягає коні – коли дитина хоче, то треба шукати. Два дні ми їздимо, шукаємо. Не знайшли. Потім ми знайшли в якогось старого поляка ще польські лижви, заплатили йому фантастичну суму – дістав батько лижви!

Тепер з приводу того жаху, терору, який настав з появою других совєтів. З одного боку, це була окупація брутальна – нещадне винищування людей, запідозрених у співучасті в УПА. А, з другого боку, це була все ж таки велика і зухвала боротьба з ними, з совєтами. Це дуже сильно впливало. Ходили героїчні легенди про Чорноморця, про Славка – тих хлопців, які гинули в засідках і схронах. Та легенда ходила по селах. Хтось перелякався, а хтось і Богу за них молився, а хтось і розказував дітям про таку дивовижну хоробрість і безстрашність тих хлопців. Отже, це по-різному впливало. Я, звичайно, можу сказати, що народився в тому краї, де писали на стінах: " Смерть Гітлеру і Сталіну! " Але до цього треба неодмінно додати, що тих, які з великою радістю дивилися на такі написи, було хай п’ять процентів – а решта дивилися з переляком. Бо ці гасла писалися і при Гітлерові, і при Сталіні – особливо при Гітлерові, а при Сталіні не дуже й писалися.

Я пригадую, коли ще студентом ішов зі станції Стоянів до села до своїх батьків з іншими студентами, – Боже, як я з ними розмовляв! Все одно, що мнеш-мнеш оцю глину, а вона глина, і нічого з цієї глини не буде. Воно податливе, воно байдуже, воно не хоче думати про характер, про честь, про інші „вигадані слова” – не хоче! Воно хоче покірно пристосуватися до обставин. І таких в університеті теж була більшість. Тому я мав справу переважно з хлопцями, які не боялися, і це мені давало можливість добре орієнтуватися. Я себе добре серед таких почував. Ну, скажімо, Яріков – антисовєтчик запеклий. Єсеніна знає напам’ять усього. Може, він занадто багато тим Єсеніним труїв собі душу – він отруйний поет, а разом з тим – це поет! Може, й Байрон мав зворотний бік. Мав, але це те, що найбільше розвиває. І Достоєвський теж отруйний значною мірою, але я його проштудіював у дев’ятому класі середньої школи, коли дізнався, що це заборонений письменник. Усе – проти течії. Коли ти не є заляканий, то тебе ніхто й не доганяє – це теж дуже важливо. Ти себе почуваєш вільним. Я думаю, що це дало мені можливість так незалежно триматися і в моїй учительській роботі.