Брат Яків

Історія Якова теж була дуже й дуже прикра. Їх, отой молодняк, взяли на шоферські курси з розрахунком повчити кілька місяців, а потім кинути на фронт. Узяли їх у шоферську школу аж у Харків. А в Харкові виявили, що вони були “юнаками”, тобто були в молодіжній організації ОУН. І всіх їх, одинадцять хлопців із села, заарештували. Що їм закидали? По-перше, що вони були заанґажовані в ОУН, це цілком ясно, по-друге, що вони брали участь у боях проти німців і проти червоних партизанів. Але те, що вони воювали проти німців, – це їм не зараховувалось, а те, що проти партизанів – то їм зарахувалося. Якову дали 8 років.

Яків був у Мордовії, станція Явас – цю адресу я дуже добре знаю ще з мого восьмого класу, тому що одразу стали приходити листи, і батько систематично шукав дикти – а батько майстрував трошки, він усе вмів потрошку – збити скриньку, і щомісяця – кров з носа – а має піти Якову посилка. Щомісяця. Потім я дізнався, що це значить, коли щомісяця – це ж нікому так не ходили посилки. Одному приходила посилка раз на півроку, іншому раз на рік, а то й узагалі не приходила. А тут систематично, щомісяця.

Відповідно, у Якова було специфічне становище в лагері. Справа в тому, що він не вмів – це в нього від батькової натури, – він не вмів для себе щось заховати. Він – душа широка і всім усе роздавав, і не дуже дивився, хто є який: людина голодна – треба дати. Він був простий. І там, відповідно, він мав серед хлопців добру репутацію. Але, як потім я дізнався, репутація його була не стільки від того, що він мав і дарував, скільки від його батькової зухвалої натури. Ну, наприклад, у селі був такий Ванька Ковалів – от хлопець! І співав, і артист, і дотепний, і начитаний. Мені він здавався вершиною обдарованості, а в лагері виявився – боягуз і еґоїст. Одного разу він отримав посилку – один раз на рік йому батьки прислали посилку, – а побутові, урки, забрали цю посилку. Тоді він пішов до Якова Сверстюка і каже йому, що в нього забрали посилку. " Як? Хто забрав? " Яків став розбиратися. Він викликав цих жуліків і поставив їх до відповідальності. " Ну, Яша, ми не можемо – вже її нема". – " Щоб була посилка тут же! " – " Ну, те що залишилося, ми принесемо". Принесли рештки – але принесли.

Потім якісь фантастичні оповідання доходили. На жаль, я тоді не записував, і було не до того, але я думаю, що біоґрафія Якова була б цікавіша за мою. Десь він здружився з якимось зухвальцем із Харкова, але не зовсім побутовим, євреєм, одважним хлопцем – Мішкою. Десь вони з цим Мішкою вже заробили БУРу по шість місяців, а після цього БУРу їх переправляли етапом. Їх кинули в вагон, де були побутові. А урки точать ножі. Яків зростом десь метр вісімдесят п’ять, може, і вагою нівроку – словом, він міцної будови. І цей Мішка, коли вони зайшли: " Ану здати ножі! " А ті посміхаються. Інші заходять збоку. Тоді Мішка одним махом звалив котрогось із них, забрав ножа. Яків тут же теж кинувся, і вони весь вагон роззброїли, зібрали ножі: " Мусора! Заберите от своих жуликов ножи! " Такий був епізод.

Ще інший епізод дійшов до мене, з іншого етапу. Урки роздавали їжу. Там була пуста баланда для таких, як він. Яків зробив зауваження „баландьору”, а той відповів йому грубо. Яків вихопив у нього казана і вилив йому на голову – сам-один! Вони його страшно побили, він вижив майже випадково.

Отаких два епізоди з його історії мені запам’яталися. Уже тепер розповідали, коли я десь на Львівщині зустрівся з деякими зеками, що Яків був дуже веселої вдачі. Коли хлопці занепадали духом – Яків заспіває, розвеселить. Добре було з ним. Отакий був Яків. Я був у нього в Красноярському краї в 1953 році. Він уже був на „довічному поселенні”. Це була фантастична історія, але я не знаю, чи встигну зараз розповісти. То я тільки скажу, що Яків одружився там, мав квартиру в Красноярську, потім перебрався в Україну, на станцію Лозова на Харківщині. Там у нього син народився. Він ще дожив до мого арешту, у нього ще й обшук робили, і він одного разу приїжджав до мене на побачення разом з моєю дружиною Лілею. Але на другий рік уже не приїхав – він був шофером, загинув у автомобільній катастрофі. Що сталося – важко зрозуміти: так, наче серце зупинилося чи свідомість виключилася.

Тепер ще щодо братів. Я, звичайно, писав автобіоґрафію майже прямо: що в 1944 році мої брати Яків і Дмитро були мобілізовані на фронт, я пішов у школу – про братів я більше нічого не писав. І воно так сходило, до мене ніколи не чіплялися, тому що, власне, не було підстав чіплятися. У них своя історія. Я думаю, що тою формулою багато людей користувалося: треба було зайвого не базікати. Інша справа, якби мій брат Дмитро прижився в УПА – тоді ясна річ, що сім’я була би вивезена до Сибіру. Більше того, вивезення в Сибір уже було заготовлене. У моїй справі №50 ви можете знайти такий ордер: “Постановою МГБ від такого-то призначено на вивезення у віддалені райони СССР”. Отже, документ на вивезення вже був готовий.

Я пригадую, що в районі були якісь маленькі катаклізми, коли за зловживання прогнали начальника КГБ. Але це не могло вплинути на нашу долю. Швидше за все, на долю сім’ї вплинуло те, що брат загинув. Адже хто його розстріляв – вони, мабуть, знали. Він належав до категорії списаних і, отже, не небезпечних, не тих, що повертаються зі зброєю. У викривальних публікаціях після мого арешту писали, що Дмитро загинув у бою.