Ред.]Праці

Левицький — автор цінних історичних праць:

§ «Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914» (1926),

§ «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928),

§ «Великий зрив» (1931) та ін.

94. Історичний портрет (митрополит Андрій Шептицький)

Граф Роман (так звали Митрополита Андрія у світському житті) народився 29 липня 1865 року. За часів старої Польщі побожний рід Шептицьких дав Українській Греко-Католицькій Церкві аж чотирьох славних владик та ще кількох Василіанських архімандритів. Саме брати Митрополита, львівські владики Атанасій та Лев будували величний храм св. Юра у місті Львові. Граф Роман Шептицький навчався у гімназії. Отримав університетську юридичну освіту. У 1888 році здобув ступінь доктора права.

Боже покликання прокинулося у його душі навесні 1886 року. Молодий граф Роман поїхав до Рима. Оглядав старі храми, музеї, слухав лекції славних теологів, познайомився з різними вченими, достойниками і кардиналами. 9 травня 1886 року був на Службі Божій, котру правив сам Папа, славний Лев ХІІІ, а потім був представлений до папського благословення. Після повернення додому молодий граф Роман повідомив родичів про свій намір перейти на східний обряд — вступити до Василіанського чину та посвятити себе службі народу і церкві своїх предків. Зрозуміло, що вони зажурилися, але дали згоду на вступ у монастир. 28 травня 1988 року родичі відвезли його до монастиря отців Василіан у Добромилі. 1895 року монах Андрій став ігуменом і почав розвивати невсипущу місійну проповідницьку діяльність на Галичині. А 24 вересня 1899 року Андрій Шептицький став владикою у Станиславові. Старше духівництво тоді було переважно москвофільського духу, а на Покутті молоді радикали і соціалісти поширювали безбожність. Новому владиці докоряли польським походженням. Та він побував на всьому Покутті, зустрівся з гуцулами у Верховині, на Буковині. Тоді загал побачив, що з’явився ще один великий владика зі старого славного роду Шептицьких.

Всього півтора року був Андрій Шептицький владикою у Станіславові. Та за той короткий час лишив по собі вдячну пам’ять і тривкі сліди. Розпочав будівництво окремої духовної семінарії, заснував дієцезальну бібліотеку, подарував для неї 4000 книг та зобов’язався давати щороку 1200 крон на її утримання і примноження. Та вже в січні 1901 року Андрея Шептицького покликано на Львівську Митрополію. За довгі роки служіння Митрополит Галицький здобув безмежну любов і пошану не лише галичан, але й усіх свідомих українців різних віросповідань та політичних уподобань у світі. Маючи значне власне родинне майно та розпоряджаючись як Митрополит Галицький великими доходами з лісів та земельних маєтків, що належали Митрополії, він всі ці доходи використовує на добро і розвиток українського народу і на славу Божу, на добродійні й культурні діла, на створення релігійних добродійних, просвітницьких мистецьких установ. Сам живе у митрополичій палаті, як монах-аскет: мала кімната, вовняна чорна ряса монаха-студита, підпоясана звичайним чорним ременем; вервиця за поясом або в руках – ось так жив велетень духа і серця.

Митрополит Андрій був і на вид величавий. Високий, могутньої статури, з поважною довгою бородою, високим чолом, з проникливими і безмежно добрими синіми очима під густими бровами, приязний та привітний у спілкуванні. На кожного, хто мав честь і щастя його зустрічати, він справляв незабутнє враження.
Щоб об’єднати духовно весь український народ, де б він не жив, Митрополит Шептицький, наче апостол Павло, об’їхав усі землі, де проживали українці: цілу Галичину, Буковину, Закарпаття та Велику Україну, Америку, Німеччину та Англію. А коли не міг їхати до них особисто, то знов, наче невсипущий апостол Павло, писав їм послання та пастирські листи, яких було рівно сто. Вони мають не лише релігійний та моральний зміст, але й суспільний і патріотичний.

Коли в Росії відбулася революція, Митрополит навесні 1917 року поїхав до Києва, де проживала велика громада галичан-засланців.
Об’єднання церков, східної і західної, Митрополит Шептицький бачить, як об’єднання рівного з рівним. Обидві церкви – чи, властиво, обидві частини Христової Церкви – є однаково старовинні і однаково заслужені.

Митрополит найбільший меценат і покровитель української культури: мистецтва, науки та освіти. Він заснував, організував і матеріально забезпечував Український Національний Музей у Львові (1913 р.). До часу заснування цього музею галицькі українці не мали жодного музею, де була би зібрана і збережена їх стара культура.

Митрополит був великим любителем, знавцем та опікуном малярства. Сам теж умів малювати, а багатьом українським художникам надавав щиру матеріальну підтримку. У розвитку української школи Митрополит Андрій відзначився створенням Української Дівочої Гімназії сестер Василіянок, котрій подарував величезний будинок – чи не найбільший на той час у Львові. А ще він збудував Бурсу Рідної Школи, дарував приміщення для освітніх закладів міста. Останнім визначним вкладом Митрополита у розвиток науки є заснування та фінансування Української духовної Академії та її наукових богословських видань.

Українська убога шкільна молодь та сироти мали в особі Митрополита люблячого і щедрого тата-добродія. Створення Бурси Рідної Школи у Львові, «Вакаційної оселі» для сотень дітей та пластунів, а пізніше – великого Літнища, тобто пристановища у митрополичих лісах у Карпатах, багатьох сиротинців свідчать про велике, благородне, справді християнське серце Митрополита.
Він заснував і фінансував Українську Лічницю, «Порадню матерів». Хоч їх мета — суто добродійна: самаритянське милосердя до хворих і убогих, які не мали за що лікуватись, однак і вона виконує разом з тим важливу національну роботу. Чи не
тому Львів залишається осередком українського національного життя і по сьогоднішній день.

Протягом 35 років Митрополит створив і фінансував багато українізуючих установ у Львові, а саме: 4 церкви, 4 школи, 2 монастирі, 4 бурси, 2 шпиталі, 2 наукові установи. Працювало в них кілька сотень інтелігентних людей: священиків, ченців, черниць, лікарів, служебниць, дяків, учителів, вчених і т.д. — та допоміжних сил: доглядачів тощо. Це були свідомі українці. Жила та виховувалась у тих бурсах і українська молодь. Ці установи закуповували для своїх потреб все в українських крамницях, давали роботу українським ремісникам, зверталися лише до українських адвокатів, лікарів, інженерів, будівничих – значить, давали прожиток сотням українських родин, чим знову скріплювалось українство у Львові.

Митрополит проявив себе і як український політик. Коли київська митрополія стала знаряддям русифікації України, галицька уніатська митрополія стала осередком української національної ідеї.

У 1906 році галицькі українці боролися за виборчу реформу для парламенту. Митрополит Шептицький, займаючи місце в сенаті, очолив делегації українських послів до цісаря у цій справі. Відстоював також відкриття українського університету.

Коли, під час Другої світової війни, галицькі українці сформували полк січових стрільців задля боротьби за волю України, саме Митрополит Шептицький освятив їхній прапор.

6 вересня 1914 року він виголосив проповідь, у якій закликав весь український народ Галичини стояти твердо при своїй вірі і народності. За це Москва помстилася йому арештом (18 вересня 1914 р.) та вивезла Митрополита у Росію, спочатку в курську, а через два роки – в церковну в’язницю монастиря у Суздалі, пізніше — до Ярославля, де Митрополита застав вибух революції. Влада Керенського – на жадання російських українців — звільнила Митрополита із заслання і дозволила йому приїхати до Петербурга, пізніше – й до Києва, а потім виїхати за кордон, де його вітала українська колонія. Провівши свою місійну працю, він рушив до Рима, Німеччини, Швейцарії, а потім прибув до Відня.

1918 р., коли Галичина опинилась під польською окупацією, він стає справді в’язнем польських військових властей у святоюрській палаті. Лише влітку 1921 року Митрополит виїжджає до Рима, потім до Парижа, де гаряче відстоює право українців на власну державу. Восени 1921 року Митрополит приїхав до Америки.
Польща протестувала проти поїздок Митрополита. Він бачив, що не може допомогти справедливій розв’язці галицької проблеми, тому повертається до Львова, де присвячує всі свої сили скріпленню української Церкви і її впливу на маси, поглибленню християнської релігійності як забрала проти більшовизму та проти матеріалізму, ідейному вихованню та організації молоді взагалі, а, зокрема, сиротинцям і дитячим літнищам, плеканню вищої церковної науки, мирному поширенню Унії на Волині і Поліссі, Національному музеєві, Народній лічниці, українським школам, кооперативам.

Однією з останніх справ Кир Андрія є заснування у митрополичих карпатських лісах «заповідників», які зберегли багатства флори і фауни, яким загрожувало знищення.

Патріотизм і націоналізм Митрополита – це результат філософії християнського чину. Оцей патріотизм — творчий, будуючий, позитивний та чоловіколюбивий. Нема в ньому нічого ненависного, нелюдяного чи негативного. Для справи свого народу він повний пожертвування аж до цілковитого самовідречення, бо добрий пастир покладе душу за стадо своє.

У часі ІІ Світової війни (1939-41) прийшла в Галичину совєтська армія, а з нею політична неволя та релігійне переслідування.
Українська Католицька Церква вийшла матеріально пограбованою, але духовно загартованою, міцною.

Митрополит Андрій Шептицький протестує проти німецького насильства над українцями і євреями: боронить покривджених; духовно опікує тих, які їдуть по волі чи по неволі на працю до Німеччини, поставляє капелянів для Дивізії «Галичина».
Хресний шлях і Воскресіння УГК Церкви Митрополит Андрій пророкував останніми словами перед своєю смертю (1 листопада 1944 р. 13.30 пол.): «Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але ви держіться, не відступайте від віри, від Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величніша від давньої та буде обнімати цілий наш нарід. Україна увільницька від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу: тільки треба молитися, щоб Господь Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим гідним, замученим народом, який стільки витерпів, і щоб ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте стійкі і сильні у вірі, витривалості й ревні в служінні Господу Богу! І більше мого голосу не почуєте – аж на страшному суді!».

Згадуючи в день 145-ї роковини народження Патріарха, справи і працю колишнього скромного монаха Василіана, треба сказати, що це була справді Велика Людина.

95. Історичний портрет (історик і державний діяч Михайло Грушевський)