Місяць у поході

Вже два дні без перестану йшли на Січ московці. А з ними Олекса. Всі були дуже втомлені, бо не спати навіть одну ніч дуже складно. Нарешті вони підійшли до берегів Дніпра. Тут можна було вже відпочити.

Олекса по дорозі познайомився з Семеном. Це був злопець трошки старший за Олексу. Він був вищий, але й у голові було щось. Він знав багато цікавого. Завжди міг висловити свою думку. Увесь час, який Олекса проводив з Семеном, не пройшов без усмішки або сміху.

Волоси в нього були чорняві, а брови, наче в українця, чорні та густі. Мати його була українкою, тому він дуже добре знав українську та й швидко затоваришував з Олексою.

- Нарешті віддихнемо! – Олекса голосно скрикнув.

- Так, друже. Ось тепер можна і подрімати. – з усмішкою промовив Семен.

Наступила ніч. Всі спали, висипалися за ці останні два дні. Тільки Олексі недобре чомусь було. Його чомусь мучив якийсь сумнів. Він довго думав і вже під ранок задрімав. Спав він усього години чотири. Та чи могло йому щось наснитись?

- Де я? – запитав Олекса.

- (мовчання)

- Та де ж це я? – не розуміючи всього він насмілився зробити крок. І тут, наче ілюзія, перед ним промайнуло щось нове.

- Де це я? – питав він себе щомиті. Та нічого йому не відповідало. І впавши на землю, він побачив двух парубків. Один бився лукашевою шаблею, а інший був без нічого. Один був у лукашевих чоботях, інший у в’язанцях. Вони билися. Той, що був поменше, не зміг захиститися. Він втрачав багато крові, кричав, але Олекса нічого не міг зробити. І тут менший парубок припав до землі. На ньому не було ні живого місця. Наче так і треба було, аби один з них помер. А той, що встояв у несправедливій битві, промовив тільки одне слово:

- Зрада!

Посеред ночі Олекса дуже сильно загорлав, та прокинувся разом із ним тільки Семен.

- Друже, що тобі таке наснилося? – нерозуміючи спитав Семен.

- Друже, я й сам не зрозумів свого сновидіння. Була битва, смерть, зрада. Зрада? Але де ж вона була? Хіба це був справедливий двобій?

- Слухай, це був лише сон. – заспокоїв Семен.

Всі почали збиратися у дорогу. Та Олекса, не набравши води, так і пішов. Тепер дорога була довга. Усі тринадцять днів проминули настільки швидко, як тільки можна уявити. Сміх, веселощі. Все це заслуги Семена. Здавалося, що його язику не було відпочинку. Ось одна з його історій: «Діло було влітку того року. Ми з друзями святкували іменини. Зрозуміло, що всі були веселі. Один парубок вирішив поцілувати дівчину. А дівчина ця дуже добре випила. Отож він її як поцілує, а вона як вирве на нього. Оце було весело. Потім вранці всім було дуже недобре. Бо, як кажуть, похмілля без хмілю – як стопка без зілля. А зілля те – он яке дороге.» Навіть увісні він щось бурмотів собі під носом. Бувало, що й скрикував, буджучи всіх. Та це було рідко. Всього два чи три рази. Але й цього було достатньо, аби виявити себе серед інших. Та й Олексі більше не снились сни про зраду, смерть. Йому більше взагалі нічого не снилось, тільки недосипав, бо ночі були вже холодні. А кастрища доставало усього на пів, а то бувало й менше, ночі. П’ятнадцять днів вже не бачили домівом, близьких, а здавалося, наче цілу вічність. Бо всі рішуче хотіли скоріше дійти до Січі.

Ось знову видніється синіва. Настільки широка та могутня ріка, з кожної випуклості її було видно. Видно початок, а от кінець могли розгледіти тільки зрячі, та й то, бувало, що й вони не могли вгледіти кінця Дніпра. Кінця не видно, а от Січ на тридцятий день виднілася навіть незрячим. Всі вирішили вже так сильно не поспішати, бо по плану залишався ще один день походу. Всі зкупалися, почистилися, виспались і ранком вийшли до Січі. В обід вони вже підійшли.

Настільки кріпка огорожа, величні стіни, башні, ще щось майстрували, укріплювали. Здавалося, якщо бути у середені, любий ворог не проблема. Воно майже так і було.

Олекса відбився від своїх та ринув на пошуки Оверкових. Шукав він не довго, але знайшов тільки одного, Андрія. Він був кошовим атаманом, тому кожний козак знав його ім’я. Говорити Олекса з ним не став одразу, а спочатку прилаштувався до всіх правил, указів на Січі.

Того ж першого дня були збори. Всі атамани і козаки зібралися на головну площадь, аби послухати самого Хмельницького. Тут Олекса і надумав знов шукати братів Оверкових, бо саме тут вся Січ мала зібратися. Було дуже галасно, всі чогось хотіли, кричали. На торгах і те тихше буває. Закінчивши говорити, Хмельницький дав слово кошовому атаману, Андрію Оверку. Знов Олекса бачить старшого сина, та не бачить молодшого. Посмів Олекса перебити атамана:

- Слухайте, кошовий атамане, чи цікаво вам буде, що я приніс з собою? Для вас приніс.

На площаді наступила тиша.

- Та чи настільки ти не хочеш жити, що перебиваєш мене, атамана, кошового атамана? Хіба тобі невідомо, що ти мусиш мене спочатку вислухати, а питання ставити тільки з мого дозволу?

- Вибачте, та життя мені ще дороге. Я гадаю, ви хотіли б послухати про вашого батька з матір’ю.

- Замовчи, низчику. Ти вирішив наді мною насміхатися? У кайдани його! Швидко!

Щось тяжке вдарило по голові Олексі. Чулися голоси, сміх, реготання, та тяжко було зрозуміти, що сталося. Наче щось було, а тут бах, і не стало. Він знепритомнів.