В оковах правди

Олекса потрохи приходить до тями:

- Де я? Що зі мною сталося? Хто ти? Як я тут опинився? Чи це сон? Може я помер? Тоді хто ти такий? Ні, я живий, але що се?

- Ти у в’язниці, якщо це місце можна так назвати. Що з тобою, я не знаю, але в тебе дуже велика рана на голові. Я? Я в’язень, точніше, раб правди. Це не сон, бо якби це був сон, то брат брата не калічив би. Бо в снах ми всі щирі та й у злагоді. Ти живий, але хворий.

- Господи... – пам’ять поступово повертається до Олекси.

- Мене звуть Степан. Родом я з Веснянків. Може чув про таке?

- Степан? Родом з Веснянків? Степан Оверко? Невже це ти?

- Хлопче, ти мене знаєш? Я тебе ніколи не зустрічав.

- Так, я також з Веснянків. Звуть мене Олекса. Може чув колись? Я Олекса Чубринський. Сестра в мене є, Галина. Ну?

- Ні, вибач мене, але я вже чотири роки не був вдома, багато чого не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки батькове дерево, батька, мати, річку... А більше нічого... Навіть брата свого починаю забувати. Хоча він тут. Його я бачу дуже часто.

- Та нічого. Мені прикро за тебе. Та чому ти тут? Чому твій брат є кошовим атаманом, а ти гниєш у тюрмі? Чому?

- Бо за щось треба платити. Він вбив свою жінку, втопив свою ж рідну дитину. Та я не розумію, як інші про це дізналися? Як? Якщо я навіть не знав, що таке трапилось. Хто міг розповісти? Це для мене залишається питанням. І тепер він упевнений, що се я розповів усім. Але це не так! Не так!

- Правда? Але ж ти ні в чому не винний...

Тут Олекса згадав свій сон. На нього наче небо впало, що так тяжко стало на серці. Степан був невинним. Та й Олекса був невинний. Вони обидва невинні! За що ж тоді ім така доля? Може, цьому й справді так потрібно бути. Й нічого змінити вже не можна..?

У тюрмі їх було двоє. Олекса щось мудрував, придумував, як вибратися звідси. А Степан сидів тільки, склавши руки, та щось бурмотів, напівував. Олекса був здивований його негативності:

- Чого сидиш? Досить вже бурмотіти! Давай разом щось думати.

- А що тут думати? Збігати звідси, аби наробити проблем брату? Йти проти нього? Ніколи! Ти чуєш? Ніколи в житті! Де це було бачене, щоб брат проти брата йшов? Хіба вони після цього можуть називатися братами? Ні.

- Я просто тебе не розумію. Твій брат посадив тебе в окови. А ти... Хіба він брат?

- Мовчи! Що ти знаєш про це? В тебе й братів напевне немає!

- Так, не маю я брата. Але в мене є також дорогі мені люди. Це мати, батько, сестра. Думаєш, я просиджу тут усе своє життя? Ти помиляєшся. Дуже сильно помиляєшся. Я буду битися, але повернусь ще до своєї напіврозваленої хати, сохнучого садочку, батьків, сестри, друзів!

- А що ж ти тут робиш тоді? Що?

- Мені доручене було одне діло.

- То що ж за діло таке?

- Мені потрібно було віддати тобі батькові чоботи, а твоєму братові шаблю. Та вже запізно. Вже усі речі в нього.

- Зрозуміло. Та мені вже нічого не зостанеться. Ти розкажи хоча б, як там живуть мої батьки? Як здоров’я в них?

- Все начебто добре, але ім дуже болісно без вас, без підтримки двох братів. Батько вже не чує так, як треба, а мати вже не може терпіти розлуки, плаче щовечора.

- Батьки, пробачте мені... – Степан промовляв тихо.