Сучасні критерії і виміри національної конкурентоспроможності

Залежно від дослідницької мети, методів аналізу, традицій тощо національну конкурентоспроможність трактують по-різному. Як правило, виділяють конкурентоспроможність національного товару, фірми, кластера, а також внутрішню та зовнішню, реальну та потенційну конкурентоспроможність країни в цілому. Слід зазначити, що у більшості досліджень на всіх рівнях аналізу розрізняють цінову і структурну (загальну) конкурентоспроможність. На макрорівні структурна конкурентоспроможність системно відображає виробничо-технологічний та експортний потенціали країни (у цьому ракурсі йдеться про конкуренцію не цін, а національних умов виробництва). Загалом, національну конкурентоспроможність можна трактувати як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами становище національного товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки вона також може бути визначена як здатність країни (національної фірми) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках «третіх країн».

На рис. 1.8 схематично зображено основні фактори і компоненти, що утворюють систему національної конкурентоспроможності країни.

Як показує світовий досвід, усталеної конкурентоспроможності досягають ті країни, які, по-перше, оптимально реалізують свої національні переваги та постійно підвищують продуктивність праці, а по-друге, ефективно використовують ресурси, що акумулюються на міжнародних ринках товарів, послуг, інвестицій, інновацій.

Рис. 1.8. Фактори і компоненти національної конкурентоспроможності

Цілісною і такою, що відповідає сучасним теоретичним уявленням та світогосподарській практиці, можна вважати модель конкурентоспроможності національної економіки, розроблену М. Портером. У ній конкурентні переваги країни розглядаються через міжнародну результативність національних фірм.

Вирішальним фактором цієї результативності, як доводить М. Портер, є «здатність» національних фірм ефективно використовувати ресурси, що дислокуються усередині країни. Ця «здатність» безпосередньо залежить від «даймонду», основними складовими якого є: фактори виробництва, у тому числі природні ресурси та створені фактори (інфраструктура, кваліфікована робоча сила тощо); умови попиту (обсяг і характер попиту на товари та послуги з боку місцевих споживачів); пов'язані з діяльністю фірми та підтримуючі її галузі (наявність чи відсутність національних постачальників та пов'язаних галузей, які конкурентоспроможні в міжнародному масштабі); стратегія фірми та наявність у неї конкурентів (внутрішньонаціональна конкуренція фірм та національні умови створення, організації і управління фірмами). До уваги можуть братися також дві додаткові змінні — роль уряду та випадкові обставини, іноді вони істотно впливають на головні компоненти «даймонду». Результати досліджень багатьох компаній різних країн дали змогу М. Портеру переконатися, що міжнародна конкурентоспроможність фірми визначається саме національним «даймондом» країни базування фірми.

А. Ругман, який досліджував проблеми релевантності моделі М. Портера на стратегічну поведінку фірм Канади, доповнив цю модель, включивши детермінанти «даймонду» США — країни, де зосереджено близько 70 % зарубіжної діяльності канадських корпорацій. З точки зору А. Ругмана, для оцінки міжнародної конкурентоспроможності компаній Канади, Західної Європи, Океанії найбільш адекватні не стільки фактори національного «даймонду», скільки інтеракції (взаємодії) останніх із «даймон-дами» зарубіжних країн — ключових партнерів.

Якісно нові умови діяльності компанії (корпорації) формуються під час поглиблення процесів міжнародної мікро- та макроінтеграції. З одного боку, транснаціональні корпорації апріорі інтегрують ресурсний потенціал десятків країн світу і в цьому сенсі є екснаціональними. Розвиваючи модель Портера — Ругмана, Дж. Даннінг вводить додаткову змінну — багатонаціональну ділову активність. На його думку, іноземні інвестиції також мають значний вплив на стан національного «даймонду», що особливо характерно для провідних індустріальних країн. Дж. Даннінг акцентує увагу на необхідності дослідження умов, які, з одного боку, дають змогу зарубіжним корпораціям використовувати переваги національної чи галузевої конкурентоспроможності країни, а з іншого — визначають механізми оптимізації впливу іноземних інвестицій на розвиток конкурентного потенціалу окремих держав. Разом з тим у процесі утворення й послідовного розвитку міждержавних регіональних інтеграційних угруповань суттєво розширюється середовище діяльності корпорацій, і на зміну національним «даймондам» приходять регіональні.

Важливою і дуже складною є проблема визначення пріоритетів у розвитку національної конкурентоспроможності, вважаючи зокрема на зайнятість найбільш прибуткових і прогресивних сегментів світового ринку товарів і послуг країнами — технологічними лідерами.

Теоретично це пояснює концепція «технологічного розриву», згідно з якою саме прогресивні технології дають країні переваги у боротьбі за зовнішні ринки. За М. Познером, технологічний розрив долається, в принципі, через копіювання нововведень, однак «потік нововведень», як правило, забезпечує умови усталеної технологічної переваги і відповідної міжнародної спеціаліації.

Макроекономічна західна модель «науковомісткої спеціалізації» прямо обґрунтовує спеціалізацію розвинених країн на виробництві і експорті технологічно складних товарів, а країн, що розвиваються, — на виробництві і експорті ресурсомістких товарів. Аналогічних висновків можна дійти і взявши за теоретичну основу концепцію «міжнародного життєвого циклу продукту» Р. Вернена (внутрішній ринок розвиненої країни — зарубіжні ринки інших розвинених країн — зарубіжні ринки країн, що розвиваються, і найменш розвинених країн), її сучасні модифікації (розробка продукту у країнілідері з одночасною його реалізацією на внутрішньому і зовнішніх ринках одночасно).

Іншими словами, конкурентоспроможність розвинених країн і, особливо, країн — технологічних лідерів дедалі більше визначається неціновими факторами, а менш розвинених — ціновими. Якщо взяти до уваги те, що розширення експорту сировинних товарів країнами, що розвиваються, веде до збільшення їх пропозиції на світовому ринку і, таким чином, до зниження цін на них, має місце так зване негативне зростання (теорія Дж. Бхагваті, X. Джонсона, К. Аледжандро). За таких умов такі країни вимушені обмежувати імпорт високотехнологічних товарів, посилюючи тенденцію внутрішньогалузевої спеціалізації міжнародної торгівлі.

Разом з тим, виходячи зі сучасних теоретичних уявлень і досвіду багатьох країн, можливо забезпечити умови для підвищення конкурентоспроможності національних економік, маючи незначні або навіть не маючи більш-менш відчутних початкових ресурсних порівняльних переваг (рис. 1.9). Слід мати на увазі показові у цьому плані висновки експертів ООН, зроблені на підставі вивчення досвіду 192 країн світу: економічне зростання на сучасному етапі на 64 % обумовлене людським і соціальним потенціалом, тоді як природними ресурсами — на 20 %, а наявністю капіталу — лише на 16 %.

Сучасна національна політика міжнародної конкурентоспроможності має включати систему взаємопов'язаних заходів макро-та мікроекономічного рівнів, котрі враховують реалії і перспективи глобалізації.

Для комплексної оцінки конкурентоспроможності будь-якої національної економіки використовують такі підходи: ресурсний (оцінка рівня технологій, наявності капіталу для внутрішнього і зовнішнього інвестування, чисельності та кваліфікованості людських ресурсів, наділеності країни природними ресурсами та її економіко-географічне положення); факторний (моніторинг змін позицій країни на міжнародних ринках) і рейтинговий (інтегральне оцінювання стану економіки за тією чи іншою системою показників). Для нас найбільш інформативно показовим є останній, оскільки він дає доступні можливості оцінити параметри національної конкурентоспроможності у динаміці міжкрайових порівнянь.

Рис. 1.9. Розвиток конкурентоспроможності економіки країн у повоєнний період, за М. Портером1

Останніми роками актуалізувалась проблема щодо оцінювання рівня глобальної конкурентоспроможності, виявлення факторів впливу національних політик на її ключові параметри та можливостей тієї чи іншої держави досягти кращої якості життя.

Важливо розуміти, що зовнішнє середовище дедалі сильніше впливає на формування ефективних економік. У сучасних економічних дослідженнях практично відсутні такі, що орієнтують національні економіки на «ефективне самозабезпечення», а серед теорій, які безпосередньо стосуються взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів економічного розвитку, домінує концепція ефективно функціонуючої «відкритої економіки», різні модифікації якої розроблені переважно західними вченими. Звернемо увагу на два важливі аспекти:

• розширення поля аналізу на якісному рівні, коли взаємодія національних економік досліджується з урахуванням стану, тенденцій і особливостей розвитку не лише міжнародної торгівлі (експорт та імпорт товарів), а й міжнародного руху капіталу та валютних відносин;

• перехід від моделей «відкритої економіки», що грунтується на ринковій саморегуляції, до моделей, в яких «відкритість» реалізується через регулюючі функції держави.

Зауважимо, що загальний методологічний підхід до оцінки відкритості економік, яка виявляється у системній міжнародній взаємодії ринків товарів, послуг, капіталів і валют, є продуктивним за умови розвиненості відповідних національних ринків. Щодо критеріїв і масштабів «відкритості» країн, що розвиваються, західна економічна думка орієнтується на обгрунтування «позитивного впливу» світової економічної експансії розвинених країн. На практичному рівні розробляються масштабні рекомендації щодо лібералізації міжнародних економічних відносин. Одночасно у країнах, що розвиваються, превалюють більш критичні (щодо лібералізації та ринкової саморегуляції) теоретичні підходи, які формують доктрини економічного націоналізму та протекціонізму.

У новому світлі проблема «відкритості» в умовах глобалізації постає стосовно країн із перехідними економіками. Зазначимо, що з огляду на теоретичне трактування західною економічною думкою цієї проблеми та усвідомлену, як нам здається, недооцінку потенціалу впливу цих країн на структуру світогосподарських зв'язків, у теорії і практиці міжнародної економічної діяльності розвинених країн у цілому зберігається односторонній підхід, що не враховує національної специфіки. Водночас ученими країн Центральної і Східної Європи робляться спроби сформувати адекватні як об'єктивним тенденціям світового економічного розвитку, так і практичним потребам конкретних країн теоретичні концепції і підходи «відкритості» національних економік. Плідними видаються, зокрема, дослідження російських та українських науковців. Прийнявши майже на аксіоматичному рівні аргументи щодо ефективності функціонування саме відкритої економіки, вони концентрують увагу на проблематиці геоекономічного визначення нових незалежних держав, теоретичних і практичних питаннях щодо напрямів, масштабів і темпів досягнення оптимальної, з погляду національних інтересів, відкритості економіки. Характерним є багатоваріантність у підходах до аналізу відповідних проблем стосовно тієї чи іншої країни. Це зумовлено як очевидними факторами (розміри території, кількість населення, природно-ресурсний потенціал), так і відмінностями у стратегіях, масштабах, темпах ринкової трансформації.

Загалом, ефективна відкритість економіки означає, з одного боку, можливість використовувати зовнішні джерела і ринки для національного розвитку, а з іншого — здатність протистояти несприятливій міжнародній кон'юнктурі, особливо в періоди світових (або регіональних) криз. Як показує світовий досвід, таку відкритість забезпечують структурно збалансовані національні економіки — з нормально функціонуючим реальним і міцним (здоровим) фінансовим сектором економіки, оптимальними пропорціями виробничої і невиробничої сфер, адекватним внутрішній та міжнародній соціально-економічній структурі співвідношенням державного і приватного секторів тощо.

Узагальнення найбільш відомих теоретичних підходів щодо взаємозв'язку відкритості і економічного розвитку, а також світо-господарська практика впровадження відповідних моделей дають підстави для тверджень, що: очевидною є логічна залежність «усталене економічне зростання — більша відкритість» і неочевидною — зворотна залежність; випереджальна відкритість національних економік без попереднього внутрішнього структурного оновлення консервує і поглиблює наявні диспропорції — технологічні, економічні, соціальні; відкритість ставить більшість країн світу у неадекватну залежність від світових кон'юнктурних коливань, впливів зовнішніх кризових явищ тощо.

Всеохоплююча національна відкритість посилює нееквівалентність у міжнародному перерозподілі ресурсів розвитку, провокуючи не тільки економічні, а й політичні кризи. Це сповна мають усвідомлювати уряди країн, запроваджуючи ті чи інші моделі відкритої економіки.

Як вітчизняні, так і західні економісти доводять, що скористатися об'єктивними перевагами відкритості країні, в якій відбувається становлення ринкових відносин, можна лише за певних умов, серед яких активна роль держави у запровадженні власної національної моделі відкритості має провідне значення. Правила міжнародного економічного розвитку мають бути достатньою мірою гнучкими, щоб дозволити кожній країні впроваджувати власну модель розвитку, так само як Японія,

Німеччина та США у минулому впроваджували, попри зовнішній тиск і вимоги світової спільноти уніфікувати економічні відносини, свої власні, відмінні від інших моделі. Вони базувались на особливих національних економічних стратегіях розвитку та формуванні відмінного від інших, орієнтованого на національний менталітет і національну генетику, інституціональному середовищі.

На сьогодні принципово важливим є перехід від моделей «відкритої економіки», що ґрунтуються на ринковій саморегуляції, до моделей, в яких міжнародна відкритість спирається на дієві регулюючі функції держави.

Загалом, за умов відкритості, конкурентоспроможною слід вважати таку національну економіку, яка у своєму розвитку забезпечує: 1) стійке зростання життєвих стандартів населення країни; 2) досягнення і утримання національними підприємствами таких позицій у світовій економіці, коли їхні товари і послуги успішно реалізуються на міжнародних ринках; 3) усталеність соціально-економічного прогресу зі здатністю протистояти кризам, запобігаючи їм або успішно нейтралізуючи негативні наслідки.