Стать у структурі індивідуальності

Основна ідея теорії інтегральної індивідуальності В. Мерліна і спеціальної теорії індивідуальності В. Русалова про ієрархічну супідрядність усіх індивідуальних відмінностей за визначальної ролі чинників біологічного характеру підтверджується і в психології статі.

Вивчаючи проблеми статі, зарубіжні науковці послуговуються термінами: " sex", якщо йдеться про біологічні основи поведінки, і " gender", коли мають на увазі соціокультурний зміст поведінки.

Стать як біологічне явище (sex) стосується індивід-них характеристик: вона визначається в момент зачаття людини, її неможливо змінити. Проте приймати або відкидати свою стать, переживати її як благо чи покарання людина може під впливом культурно-соціальних чинників: очікувань батьків, уявлень про призначення власної статі, її цінності тощо. Тому природні основи поведінки можна посилити або загальмувати, однак це може ослабити продуктивність людської діяльності І призвести до виникнення неврозів.

Стать як соціокультурний зміст поведінки (gender) зумовлюють чинники зовнішнього середовища: виховання, найближче оточення, культурні і моральні цінності суспільства, в якому зростає дитина, тощо.

Відмінності в психологічних якостях людей різної статі почали вивчати порівняно недавно. Значною мірою це пов'язано з тим, що загальнолюдську культуру* У т. ч. і психоаналіз, створювали переважно чоловіки, причому слово " чоловік" у різних мовах нерідко збігається зі словом " людина" й відрізняється від слова " жінка".

Зрозуміло, що і особливості репродуктивної поведінки (шлюбної поведінки, розмноження, догляду за потомством), і якості пізнавальних процесів, емоційної сфери та поведінки різнитимуться в чоловічій і жіночій групах. При цьому уявлення про статеворольові психологічні варіації охоплюють і побутові забобони, і культурні стереотипи, і науково доведені факти.

У 1942 p. К. Макнемар виявив і підтвердив статистично, що в дівчаток розвинутіші естетичні смаки, мова, тонша координація, а в хлопчиків - кращі математичні і механічні здібності. Жінки адаптивніші, краще піддаються вихованню, у них вищий рівень соціальної бажаності, зате чоловіки кмітливіші, винахідливіші. Всі нові види професій спочатку освоюють чоловіки, потім - жінки. Жінки надають перевагу стереотипним видам професійної діяльності, а в чоловіків, які виконують монотонну роботу, можливі нервово-психічні розлади.

Біологічна стать і психологічний складник пов'язані неоднозначно: чоловік може мати жіночий характер, а жінка - поводитися по-чоловічому. Щоб людина прийняла, усвідомила свою стать і навчилася використовувати її ресурси, необхідна статеворольова соціалізація - засвоєння в онтогенезі пов'язаних зі статтю ролей, цінностей, форм поведінки і діяльності.

Процес статеворольової соціалізації дітей має такі істотні характеристики:

- зв'язок зі ступенем засвоєння дітьми статевих ролей;

- зв'язок із формуванням статеворольових цінностей, орієнтацій, мотивів поведінки, системи ставлень особистості до себе як представника певної статі і до оточення;

- статеворольові уявлення і статева ідентифікація;

- тісний зв'язок з процесом формування Я-концепції дитини і представлення образу Я в когнітивному, емоційному та оцінно-вольовому компонентах;

- неадекватний перебіг статеворольової соціалізації в дошкільному віці як причина порушень статеворольової і психосексуальної орієнтації на пізніших стадіях онтогенезу, неврозів та інших психотичних процесів.

Структурними компонентами статеворольової соціалізації, на думку дослідників, є: статева ідентифікація (зарахування себе до певної статі), статеве маркування (розпізнавання статі інших), статеворольові уявлення (уявлення про притаманні статі якості й поведінку), статеворольові цінності і переваги (засвоєння і прийняття притаманних статі форм поведінки), статеві ролі (засвоєння соціокультурних статеворольових атрибутів - тендеру), статеворольова орієнтація (спрямованість на засвоєння притаманних статі ролей, цінностей, форм поведінки тощо), статеворольова поведінка (реалізація статевих ролей в усіх формах життєдіяльності).

Співвідношення чоловічого і жіночого в психологічному портреті людини розглядали по-різному. Маскулінність (мужність) і фемінність (жіночність) протиставляли і розуміли дихотомічно: або одне, або друге. Також ці якості розглядали як полюси одного континууму: те, що відводить від мужності, автоматично наближає до жіночності. Ще їх трактували як незалежні автономні виміри, вважаючи, що кожна людина може мати деякі маскулінні й фемінні ознаки. Тому хоча біологічних статей усього дві, психологічних варіацій статеворольової ідентичності набагато більше.

Маскулінність і фемінність впливають на формування особистості як філогенетично зумовлені властивості психіки і як соціокультурні утворення, закладені в онтогенезі. Статева ідентичність - аспект статевої свідомості, який описує суб'єктивне переживання людиною себе як представника статі. Соціальним вираженням статевої ідентичності є статева роль - система середовищних стандартів, приписів, нормативів, очікувань, якою повинна бути дитина (людина), щоб її визнавали як хлопчика (чоловіка) чи дівчинку (жінку). Оскільки ідентичність - явище складне, можна виокремити такі його аспекти:

- адаптаційна (соціальна) статева ідентичність описує те, як особистість зіставляє свою поведінку з поведінкою інших чоловіків і жінок;

- цільова концепція Я як набір індивідуальних установок чоловіка і жінки про те, якими вони повинні бути;

- персональна ідентичність, що полягає в особистісному зіставленні себе з іншими людьми;

- его-ідентичність, тобто глибоке психологічне ядро того, що особистість як представник власної статі означає для самої себе.

Основою моделі ідентичності є: рівень співвідношення її аспектів; незалежність, ортогональність маскулінності і фемінності як вимірів ідентичності.

Базова статева ідентичність поєднує філогенетичні й онтогенетичні аспекти особистості. Другий рівень представлений персональною статевою ідентичністю, у якій втілено синтез власних особистісних характеристик з " кальками" особистостей чоловіків і жінок узагалі. Третій рівень - статева ідентичність (адаптаційний образ Я як представника статі), четвертий - статеворольові ідеали, орієнтації.

Формування психологічної статі - це реальне опанування атрибутів поведінки, особливостей емоційних реакцій, установок, уявлень, пов'язаних з чоловічою або жіночою статевою роллю, набуття статевої ідентичності (статевої самосвідомості); думка індивіда про себе як представника певної статі порівняно зі статевим еталоном.

Статева ідентифікація - поєднання соціального процесу (засвоєння хлопчиком, дівчинкою відповідних статевих соціальних ролей і пов'язаних з ними прав та обов'язків) і психологічного (усвідомлення своєї статі і психосексуальної ідентичності). Кожне суспільство, кожна культура виробляють певний комплекс ознак, яким повинна відповідати поведінка представників кожної статі. Такі ознаки представлені як статеворольові стереотипи маскулінності й фемінності, зміст яких зумовлений рівнем розвитку суспільства, поділом праці в ньому, культурою, релігією, звичаями.

Статеворольові стереотипи - цінності, мотиви, типи поведінки, які вважають прийнятнішими для представників однієї статі, ніж для іншої. Статеворольові стереотипи суспільства визначають стиль поведінки чоловіків (хлопчиків) і жінок (дівчаток) і відображають зразки, орієнтуючись на які, люди реагують на представників кожної статі. Формування індивідуальних статеворольових стереотипів відбувається в процесі соціалізації дитини через засвоєння суспільного досвіду. Основну роль у ній відіграють статеворольові уявлення. Вони безпосередньо впливають на формування статевих ролей і статевої ідентичності, будучи когнітивною структурною частиною цих елементів психологічної статі. На основі статеворольових уявлень (стереотипів), засвоєння статевих ролей (ідентичностей) формується статева самосвідомість індивіда - усвідомлення себе чоловіком чи жінкою і необхідності виконання відповідних соціальних ролей.

Переважно чоловічий стиль поведінки і спілкування характеризують як більш активний, змагальний, предметно-інструментальний, а жіночий - як експресивний, залежний, пасивний, емпатійний.

Дослідники намагалися з'ясувати: ці відмінності маскулінності-фемінності генетично зумовлені чи сформовані внаслідок середовищних впливів. Щодо цього американський психолог Сандра Бем запропонувала тест маскулінності-семінності й на основі його результатів виокремила вісім статеворольових типів. Вона запровадила поняття " андрогінний тип".

Андрогінія (грец. androgynos - двостатевий) - багатомірна інтеграція проявів емоційно-експресивного (жіночого) та інструментального (чоловічого) стилів діяльності, свобода тілесних експресій, відсутність жорсткого диктату статевих ролей, емансипація обох статей.

У психологічному розумінні з андрогінією пов'язують високі можливості соціальної адаптації. Так, С. Маккобі і К. Джеклін звертали увагу на те, що висока фемінність у жінок часто пов'язана зі заниженою самоповагою і підвищеною тривожністю. Пізніше довели, що високомаскулінні чоловіки і високофемінні жінки мають більше труднощів у тих видах діяльності, які не відповідають традиційним статеворольовим стереотипам, тоді як андрогінні особистості з високими потенціями маскулінності і фемінності легше змінюють тип і стиль діяльності залежно від умов, менше піддаються дистресам.

С. Бем так характеризує статеворольові типи:

- маскулінні чоловіки (нечутливі, енергійні, честолюбні);

-- маскулінні жінки (наділені сильною волею, схильні змагатися з чоловіками і претендувати на їх місце у професії, соціумі, сексі);

- фемінні чоловіки (чутливі, цінують людські стосунки і досягнення духу, нерідко належать до світу мистецтва);

- фемінні жінки (архаїчний тип абсолютно терплячої жінки, що охоче погоджується бути " фоном" у житті близьких людей, характеризуються витримкою, вірністю і відсутністю егоїзму);

- андрогінні чоловіки (поєднують у собі продуктивність і чутливість, нерідко обираючи гуманні професії лікаря, педагога тощо);

- андрогінні жінки (здатні розв'язувати цілком " чоловічі" завдання, використовуючи жіночі засоби (гнучкість, комунікабельність);

- недиференційовані чоловіки і жінки (часто не вистачає лібідо в широкому значенні слова, вони страждають від нестачі життєвих сил).

Отже, стать - багатогранне біологічне, психічне і соціокультурне утворення, яке пронизує всі рівні (організм, індивід, особистість) інтегральної індивідуальності. Предметом диференціально-псйхологічного аналізу передусім е міжстатеві відмінності, обумовлені не культурними чинниками, а індивідним рівнем.

4) Метод близнюків - психогенетичний метод вивчення впливу генотипічних І середовищних чинників на детермінацію індивідуальних відмінностей.

Метод грунтується на таких постулатах: 1) існує два типи близнят - монозиготні (МЗ) з ідентичним генотипом і дизиготні (ДЗ), генотипи яких різняться, як у звичайних сиблінгів; 2) постнатальні середовищні впливи для членів МЗ- і ДЗ-пар е однаковими. Зіставлення внутріпарної схожості у МЗ і ДЗ дає змогу визначити відносну роль генотипу і середовища в детермінації ознаки, що вивчається. Якщо ознака контролюється генотипом, то подібність МЗ-близнят повинна значно перевершувати подібність ДЗ-близнят. Такий варіант близнюкового методу отримав назву методу парних порівнянь (або контрастних груп).

Для визначення параметрів людської психіки, в яких науково коректно шукати вплив генотипічних чинників, варто вдатися до прийнятого у вітчизняній психології виокремлення змістової і динамічної складових психіки людини. Змістова складова (світогляд, моральні й етичні цінності, сума знань тощо) залежить від соціальних дій і не закодована в геномі, а динамічна (визначається фізіологічними особливостями організму) - зумовлена генотипом. Такий підхід відповідає одному з основних положень сучасної психогенетики, згідно з яким генотип може впливати на поведінку тільки через морфофізіологічний рівень.

Накопичений у генетиці поведінки тварин матеріал став основою для дослідження генотипу і середовища у фенотипічній мінливості різних ознак у людини. Проте труднощі методологічного і методичного характеру ускладнюють такі дослідження, а іноді й унеможливлюють. Просте перенесення на людську популяцію результатів, отриманих на тваринах, неможливе.

Соціальна природа вищих психічних функцій людини принципово змінює зміст багатьох ознак, хоча для їх позначення іноді використовують ті самі терміни, що стосуються тварин. Наприклад, " емоційність", досліджувана в специфічних експериментальних умовах у тварини, не є еквівалентом емоційного статусу людини. Поведінка людини у стресових ситуаціях детермінується насамперед соціальними, а не біологічними, як у тварин, мотивами. Набуття людиною нових знань не тотожне утворенню простих умовно-рефлекторних зв'язків у тварин тощо.

Наявність соціальної успадкованості змінює і способи передавання деяких психологічних ознак від покоління до покоління. Для позначення факту спадковості досвіду, знань використовують й інші терміни: " сигнальна спадковість", " соціальна спадковість". Навіть прихильники генетичної обумовленості, наприклад, інтелектуальних потенцій людини, вимушені визнавати* що крім " хороших" генів обдаровані люди отримують і " хороше" виховання, що унеможливлює, на думку А. Анастазі, чітке розмежування цих чинників у дослідженнях.

Для діагностування і вимірювання певних ознак у людини застосовують зовсім інші, ніж для тварин, експериментальні процедури і показники, що характеризують системи, рівні інтеграції тощо, яких у тварин немає. Наприклад, мовна регуляція дії вносить до процесу принципово новий момент, що кардинально змінює спосіб досягнення мети, розв'язання задачі. Отже, навіть якщо вдасться довести, наприклад, генетичну обумовленість моторного научіння у людини, вона може свідчити про іншу за сутністю функцію порівняно з руховою поведінкою тварин.

Більшість методів, використовуваних у роботі з тваринами, для дослідження людської психіки непридатні. Саме тому метод близнюків став основним у психодіагностиці.

Близнята можуть бути монозиготними (МЗ) і дизиготними (ДЗ). МЗ розвиваються з однієї яйцеклітини, заплідненої одним спермієм, тобто з однієї зиготи, яка в перших фазах ділення утворює замість однієї дві ембріональні структури, які дають початок двом генетично ідентичним організмам. ДЗ із генетичного погляду є звичайними братами і сестрами - сибсами (англ. sibs - брати і сестри), оскільки вони розвиваються з двох яйцеклітин, запліднених двома сперміями, а отже, мають в середньому лише половину загальних генів.

Якщо припустити, що на діяльність членів як МЗ, так і ДЗ близнюкової пари діють абсолютно однакові впливи, то можна вважати, що зіставлення внутріпар-ної подібності в МЗ і ДЗ покаже відносну роль генотипу і середовища у виникненні міжіндивідуальних варіацій вимірюваної ознаки. Якщо така ознака формується переважно під зовнішнім впливом, то внутріпарна подібність МЗ і ДЗ має бути приблизно однакова. Якщо ознаку контролюють генотипічні чинники, то подібність генетично ідентичних МЗ повинна бути значно вищою, ніж у генетично неідентичних ДЗ.

Як варіанти близнюкового методу створено методи розлучених монозиготних близнят, близнюкової пари, контрольного близнюка.

Суть методу розлучених монозиготних близнят полягає в дослідженні членів МЗ-пар, що були розлучені в ранньому дитинстві і виросли в різних умовах. Інформацію про найбільшу кількість груп зібрали X. Ньюмен з колегами, Д. Шилдс, Н. Жуел-Нільсон. Дослідження цих пар доповнюють зіставленням з внутріпарною схожістю МЗ, що спільно виросли, а також ДЗ, сибсів. Доведено, що розлучені МЗ за низкою ознак, зокрема і психологічних, виявляють внутріпарну подібність, хоч і дещо меншу, ніж МЗ, які виросли разом, але більшу, ніж ДЗ (що теж виросли разом). При цьому важливо об'єктивно оцінити відмінності умов середовища, в яких виховували близнят однієї пари.

Датський психогенетик Н. Жуел-Нільсон, досліджуючи 12 пар розлучених МЗ, продемонстрував усі ступені внутріпарної подібності - від високої в експресивних рисах (міміці, голосі, ході і т. п.) до дуже малої у вузькоспеціалізованих (стилі міжособистісної взаємодії, інтереси, тощо). Це дослідження - зразок детального психологічного аналізу.

Наближене до вказаного методу вивчення дорослих близнят, що тривалий час живуть нарізно, мають різні професії, різний життєвий досвід тощо. З деякими допущеннями можна очікувати, що накопичення різних впливів середовища зменшує внутріпарну подібність у тих ознаках, які зумовлені впливам зовнішніх чинників.

Автором методу близнюкової пари, який полягає у вивченні специфіки психологічних стосунків близнят, є французький психолог Рене Заззо (1910-1961). Він довів, що близнюкова пара часто утворює свій мікросвіт (" мікрокосм"), який характеризується певними особливостями внутрішніх взаємин і відносин із зовнішнім світом. Ці особливості помітно позначаються на психологічній індивідуальності кожного члена пари.

Про відставання близнят однієї пари у мовному розвитку, спричинене їх " замкнутістю один на одному", свідчать і інші дослідники. Такі дослідження допомагають глибше з'ясувати основний постулат близнюкового методу - про однаковість зовнішніх впливів для МЗ- і ДЗ-пар і для кожного близнюка однієї пари.

Дослідження уточнюють" що більша подібність МЗ-близнят порівняно з ДЗ у деяких випадках може пояснюватися не їх генетичною ідентичністю, а особливими умовами середовища, сформованого всередині пари. Отже, у цих випадках робити висновок про спадкову обумовленість ознаки не можна.

Метод контрольного близнюка (метод близнюка-свідка, взаємоконтролю близнят, контролю за партнером) запропонував американський психолог Арнольд-Луїс Гезелл (1880-1961). Для експериментів добирали особливо схожі МЗ-пари, а потім у кожній парі одного близнюка піддавали певним зовнішнім впливам (наприклад, тренували певну функцію), а другого - ні. При цьому другий близнюк був ідеальною " контрольною групою". Цим способом можна з'ясувати, наприклад, чи надає додаткове тренування стійкі переваги порівняно із звичайними умовами. Навчаючи членів пари одного і того самого, але різними способами, можна отримати матеріал для оптимізації навчання. Наприклад, у 30-ті роки XX ст. у Медико-біологічному інституті ім. М. Горького досліджували ефективність різних методів розвитку комбінаторних функцій: простого копіювання і спеціальної стимуляції творчої активності методом моделей. Виявилося, що комбінаторні функції легко піддаються зовнішнім впливам, але ефект навчання залежить від методу: метод моделей дав кращі, стійкіші результати і помітніше вплинув на загальний психічний розвиток дитини. Те саме стосується розвитку мови й мовлення.

Згідно із сучасними науковими уявленнями успадковується не конкретне значення ознаки, а здатність його мати, а вже на її основі за взаємодії генотипу і середовища формується певне фенотипічне вираження ознаки. Метод контрольного близнюка допомагає дослідити взаємодію генотипу і середовища в межах норми реакції.

Основні варіанти близнюкового методу, які використовують у сучасній психогенетиці, можна доповнити зіставленням з людьми інших ступенів спорідненості і не родичами, а також іншими генетичними методами, передусім генеалогічними. Проте в дослідженнях нормальних психічних функцій поєднання різних методів використовують лише зрідка.

Обмеження методу близнюків стосуються деяких особливостей пре- і постнатального середовища близнят, що можуть спричинити некоректність при використанні цього методу.

Чинники пренатального середовища близнят і їх вплив на подальший соматичний і психічний розвиток аналізувало багато дослідників. Спільний внутріутробний розвиток на перший погляд зумовлює фізіологічну схожість, оскільки на обох плодах повинні однаково позначитися всі стани материнського організму. Проте у випадку МЗ пренатальні впливи можуть продукувати й істотні відмінності між плодами, що надалі спотворює оцінку спадковості. Наявність таких впливів залежить, зокрема, від часу розділення заплідненої яйцеклітини на дві ембріональні структури і відповідно від наявності спільних або різних для кожного плоду оболонок: амніона, хоріона і плаценти. Більшість ДЗ розвиваються, маючи всі три оболонки розділеними. МЗ можуть мати " комплект" усіх трьох оболонок. Все це позначається на особливостях кровопостачання кожного з організмів, що розвиваються, створюючи конкуренцію між ними, а отже, може призвести до пренатально обумовлених, але не генетичних відмінностей між близнятами-монозиготами.

Експериментальні перевірки цього положення, що ґрунтувалися на з'ясуванні ваги при народженні як показника фізіологічного комфорту в ембріональному періоді, дали суперечливі результати. Згідно з одним дослідженням, важчий у парі близнюк потім краще розвивався і соматично, і психологічно; згідно з іншим - ця закономірність виявляється тільки за великої різниці у вазі - до 2-3 кг, а в деяких дослідженнях ніякої залежності між вагою і подальшим розвитком не виявлено. Тому зробили спробу в інший спосіб оцінити час розділення зиготи - за дзеркальністю близнят (Бріланд, 1974). При цьому передбачалося, що коли ділення відбулося пізно, після встановлення латеральної (лат. lateris - бік, сторона) домінантності, тобто домінування одного із зародків у внутріутробному розвитку, то близнята будуть дзеркальними за низкою маркерів: завитки волосся, домінуюча рука тощо. Однак дослідження, проведене на 482 парах близнят шкільного віку, показало, що істотних відмінностей за внутріпарною подібністю між дзеркальними і недзер-кальними близнятами немає.

Можливість пренатальних впливів, що зменшують подібність МЗ, гіпотетично існує, але експериментальний матеріал свідчить радше про те, що в нормі пренатальне середовище на індивідуальні відмінності близнят істотно не впливає.

Ще одне джерело можливих помилок при використанні близнюкового методу - недостатня коректність припущення про однаковість впливів середовища (пост-натальних) для членів МЗ- і ДЗ-пар. Теоретики і експериментатори намагаються глибше дослідити це питання.

Вважають, що сам факт більшої соматичної схожості МЗ порівняно з ДЗ зумовлює можливість виникнення в МЗ у ранньому онтогенезі подібнішого типу рухової активності, а згодом і надання переваги однотипним іграм, тим самим партнерам по спілкуванню тощо. Оскільки гра для дошкільного віку є провідною діяльністю, в якій формується психіка дитини, це може призвести до утворення подібних психічних особливостей близнят такої пари. І навпаки, менш схожі соматично ДЗ-близнята частіше, ніж МЗ, вибиратимуть різні ігри, формуючи основу для відмінностей у розвитку.

Психологічні дослідження близнят старшого віку також засвідчили більшу подібність середовища у членів МЗ-пар порівняно з ДЗ. МЗ переважно рідше розлучаються, більше часу проводять разом, частіше мають спільних друзів, однакові захоплення тощо. Отже, для твердження про те, що середовище по-різному впливає на МЗ і ДЗ, є достатньо серйозні підстави. Значущість цього обмеження близнюкового методу зростає з переходом від дослідження, наприклад, антропометричних ознак до фізіологічних і далі до психологічних. Найбільше підстав сумніватися в припущенні про однаковість впливів середовища на моно- і дизиготи у тих випадках, коли досліджують особистісні риси, оскільки інтер-персональна взаємодія є одним з чинників їх формування, а в цьому сенсі кожен близнюк - частина середовища іншого. Очевидно, для вивчення вищих психічних функцій і особистісних рис необхідний спеціальний аналіз " близнюкового середовища" з погляду тих його змінних, які можуть бути актуальними для формування досліджуваної ознаки і внутріпарної подібності.

Проте існують і вагомі аргументи на користь того, що вказані вище обставини не можуть бути принциповою завадою у близнюкових дослідженнях. На думку К. Штерна та інших дослідників, той факт, що кожний з близнят МЗ-пари через свою генетичну подібність із партнером, але незалежно від нього, вибирає схожі із ним зовнішні умови, якраз виражає ідентичність їхніх генотипів і підтверджує правильність припущення про однаковість середовищ. Дослідження сімей, у яких батьки мали помилкове уявлення про тип (МЗ чи ДЗ) дітей-близнят, засвідчило, що їхня поведінка стосовно дітей у більшості випадків відповідає справжній зиготно-сті близнят, а не припущенням батьків, тобто теж виявляється, ймовірно, функцією ідентичності генотипів (Скарр, 1969). Відзначають також феномен " розділення ролей" у парі, що буває і в МЗ, і в ДЗ, але частіше трапляється в МЗ і, отже, діє у зворотному напрямку, зазвичай передбачуваному: зрозуміло, що розділення ролей повинне знижувати психологічну подібність МЗ. Виявлена дослідниками більша подібність розлучених МЗ порівняно з вихованими разом за деякими особи-стісними рисами пояснюється, імовірно, саме відсутністю розділення ролей. Є повідомлення і про те, що рольові функції можуть з віком змінюватися: наприклад, у дитинстві і юності домінують різні члени пари.

Отже, у пре- і постнатальних середовищних умовах розвитку близнят виокремлюють чинники, які роблять середовище МЗ внутріпарно більш схожим, ніж у ДЗ, підвищуючи подібність МЗ за рахунок негенетичних впливів, а отже, призводять до помилкового завищення оцінок успадкованості. Проте є й інша група чинників, які діють у протилежному напрямку, що призводить до помилкового їх заниження.

Обмеження близнюкового методу треба мати на увазі при інтерпретації отриманого за його допомогою фактичного матеріалу.

5) Поздовжній (когортний) аналіз має справу з подіями, які відбуваються в тій чи іншій когорті, або в сукупності ровесників. Прикладом поздовжнього аналізу є розгляд послідовностей демографічних подій (народжень, шлюбів, розлучень, смертей і т.п.) в сукупності народжених в тому чи іншому році, тобто в поколінні. Іншим прикладом поздовжнього аналізу є відстеження народжень, розлучень або смертей в сукупності вступили в шлюб в тому чи іншому році.

У цих прикладах в якості ознаки формування когорти використані демографічні події (народження і вступ у шлюб). Однак когорти можуть утворюватися і за недемографическими ознаками. Наприклад, можна відстежувати наступ демографічних подій у когорті, утвореної за ознакою початку трудової діяльності в тому чи іншому році або за ознакою, скажімо, закінчення в тому чи іншому році навчального закладу і т.п.

Когортою в демографії називається сукупність осіб, сформована за ознакою настання в один і той же період часу (зазвичай календарний рік) події, що виявляє вплив на демографічні процеси в даній сукупності.

У поперечному (періодичному) аналізі також використовується поняття когорти і покоління, але тут воно носить чисто умовний, теоретичний характер. У цьому випадку говорять про умовну або гіпотетичної когорти (поколінні). Умовне покоління (когорта) - це теоретична абстракція, модель, сформована з сукупності реальних поколінь. У відомому сенсі населення як ціле, як сукупність сучасників, які мають різний вік, є таким умовним поколінням.

Передумовою формування умовного (гіпотетичного) покоління (когорти) є допущення, що повозрастние інтенсивності демографічних процесів, характерні для даного періоду часу, зберігаються протягом усього життя того чи іншого покоління і визначають кінцеві демографічні результати, які детермінуються збереженням існуючого становища. Інакше кажучи, кінцеві демографічні результати того чи іншого реального покоління визначаються при припущенні (чисто теоретичному), що це покоління протягом усього подальшого життя буде відчувати такі ж точно повозрастние показники демографічних процесів, як усі покоління в період, для якого ведеться розрахунок.

Гіпотетичне покоління (Умовне покоління) - умовна сукупність людей, протягом життя якої (або її перебування в деякому демографічному стані) інтенсивність демографічного процесу в кожному віці відповідає існуючій в даний календарний період. При цьому люди різних віків, що живуть в цьому календарному періоді, розглядаються як належні до одного й того ж покоління.