Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність, висвітлено зв’язок теми з науковими програмами, планами й темами, визначено об’єкт, предмет, хронологічні межі, мету, завдання, методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну, розкрито практичну значущість, особистий внесок дисертанта, представлено кількість публікацій і структуру роботи.

Перший розділ „Історіографія і джерельна база роботи” присвячено аналізу поточного стану вивчення теми, документального й методологічного забезпечення її подальшої розробки.

Історіографію обраної проблематики представлено різноманітними працями з історії, міжнародного права, політології, геополітики та економіки, опублікованими в Україні та за її межами. При цьому безпосередньо за обраною темою спеціальні дослідження відсутні, у зв’язку з чим інформаційну базу становлять праці, що стосуються історії ООН та боротьби з міжнародним тероризмом.

Відзначимо головні напрямки досліджень вітчизняних учених, у межах яких узагалі порушено проблему антитерористичної боротьби окремих держав в ООН. По-перше, це численні праці, присвячені питанням міжнародної безпеки та національної безпеки України; по-друге, роботи з історії ООН і міжнародних відносин, у яких розкрито, окрім іншого, історичний аспект діяльності цієї організації з розв’язання нагальних проблем світового масштабу, зокрема й проблеми міжнародного тероризму.

У межах першого напряму можна виокремити праці О. Ф. Бєлова „Національна безпека України, 1994 – 1996 рр.” (1997), В. Т. Білоуса, Н. Р. Нижник, Г. Л. Ситник „Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку)” (2000), О. Г. Білоруса та Д. Г. Лук’яненка „Глобалізація і безпека розвитку” (2001), О. С. Бодрука „Структура воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти” (2001) та Ю. В. Марченка „Антитерористична діяльність як складова національної безпеки держави (політологічний аналіз)” (2005). Серед учених, які розвивають цей напрям, можна також назвати О. М. Гончаренка, О. Г. Данільяна, О. І. Дергачова, О. П. Дзьобаня, В. С. Картавцева, Я. Ю. Кондратьєва, Е. О. Кравця, М. Б. Левицьку, О. В. Литвиненка, Е. М. Лисицина, В. А. Ліпкана, В. М. Паламарчука, М. І. Панова, Б. О. Парахонського, С. І. Пирожкова та ін. Більшість з перелічених фахівців розглядають окреслену проблему в розрізі політологічного аналізу.

В історичному ж контексті названі проблеми висвітлено переважно в публікаціях представників другого з названих напрямів. У першу чергу згадаємо праці, авторами яких стали представники Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка та Дипломатичної академії України при МЗС України М. М. Білоусов, В. С. Бруз, Ю. М. Кочубей та ін. Не можна обійти увагою й постать Г. М. Цвєткова – засновника національної школи міжнародників.

В. С. Бруз стояв біля витоків вітчизняної історіографії ООН. Його науковий доробок представлено серією монографій і статей: „ООН і врегулювання міжнародних конфліктів” (1995), „Спеціалізовані установи системи ООН” (1995), „ООН у системі міжнародних відносин” (1995), „ООН і НАТО: проблеми співробітництва” (2000), „Роль української дипломатії в ліквідації расової системи апартеїду” (2007), «Роль ООН у врегулюванні міжнародних конфліктів і в боротьбі проти тероризму» (2010) тощо.

Доволі корисними для дисертанта стали праці: М. М. Білоусова „Про деякі неточності у висвітленні діяльності української дипломатії в ООН у радянські часи” (2007), Ю. М. Кочубея „Участь України в складі СРСР у діяльності спеціалізованих установ системи ООН у радянські часи” (2007), І. О. Гончаренка „Діяльність ООН та ОБСЄ у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі (90-ті роки ХХ століття)” (2009), В. Г. Ціватого „ООН у системі координат глобалізованого світу XXI століття: інституціональні традиції, цивілізаційний вимір, сучасні виклики” (2005) та ін. Заслуговує на увагу також кандидатська дисертація М. Я. Гуцман „Роль ООН у боротьбі проти міжнародного тероризму” (2008), захищена під керівництвом Ю. С. Скорохода.

Вузлові проблеми історії та актуального стану міжнародних відносин (зокрема й ті, що торкаються обраної проблематики) розглянуто у фундаментальних навчальних посібниках, підготовлених викладачами Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, як-от: „Міжнародні відносини та зовнішня політика” (1999) (М. М. Білоусов, В. С. Бруз, Л. Ф. Гайдуков та ін.), „Міжнародні системи і глобальний розвиток” (2008) (Л. В. Губерський, О. А. Коппель, В. А. Манжола, О. С. Пархомчук та ін.); „Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин” (2008) (Л. В. Губерський, В. А. Манжола та ін.), „Міжнародні відносини та світова політика” (2010) (В. Ю. Крушинський, В. А. Манжола та ін.).

Згадаємо також про опубліковану у 2004 р. „Українську дипломатичну енциклопедію”, у якій знайшли місце статті, що торкаються теми дисертації: „Антитерористична коаліція” (І. О. Мінгазутдінов), „Тероризм міжнародний” (Г. М. Перепелиця), „Тероризм інформаційний” (М. А. Оживан), „Секретаріат ООН” (В. С. Бруз) та ін.

Значний внесок у вивчення історії дипломатії зроблено Інститутом історії України НАН України. Можна згадати про випущені у 2001 році монографії „Нариси з історії дипломатії України” (О. І. Галенко, Є. Є. Камінський, М. В. Кірсенко, М. Ф. Котляр, С. В. Кульчицький, Л. О. Лєщенко, В. М. Литвин, О. П. Реєнт, В. А. Смолій та ін.), „Україна: утвердження незалежної держави (1991 – 2001)” (С. В. Віднянський, В. О. Горбик, А. Ю. Мартинов, Г. М. Перепелиця, О. П. Реєнт, В. А. Смолій, В. П. Трощинський та ін.).

Окремо відзначимо підготовлену С. В. Віднянським та А. Ю. Мартиновим ґрунтовну працю „Україна в Організації Об’єднаних Націй: 60 років участі в розв’язанні найважливіших міжнародних проблем” (2006).

Нарешті, надзвичайно корисний досвід у вивченні історії контртерористичної діяльності ООН набув колектив кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка. Велику цінність мають роботи Б. М. Гончара та Ю. М. Боголій „Сучасні виклики міжнародній безпеці і ООН” (2005), „Проблема реформування ООН і позиція Сполучених Штатів Америки” (2006), „Політика США в Організації Об’єднаних Націй щодо боротьби з міжнародним тероризмом (початок 2000-х рр.)” (2006), „ООН, міжнародна безпека і США (1990 – 2000 роки)” (2008) тощо. У 2008 році під керівництвом Б. М. Гончара в спецраді Дипломатичної академії України при МЗС України Ю. М. Боголій захистила кандидатську дисертацію „Політика Сполучених Штатів Америки щодо Організації Об’єднаних Націй: питання міжнародної безпеки (1990-ті роки – початок ХХІ століття)”. Важливість цих робіт визначена тим, що США традиційно є головним опонентом Росії, і без урахування позиції Вашингтона неможливо визначити сутність політики Москви.

Отже, незважаючи на те, що в Україні вивчення історії ООН і суміжних проблем зазнало значного розвитку, діяльність російської дипломатії в ООН з протидії міжнародному тероризму залишилася поза увагою вітчизняних дослідників, що зумовило необхідність продовження історіографічного пошуку.

Російська історіографія доволі обширна. Визначними серед праць російських авторів слід уважати монографію професора Дипломатичної академії МЗС РФ О. П. Баришева „Світова політика і Організація Об’єднаних Націй, 1945 – 2005” (2006), яка в доповненому й переробленому вигляді була перевидана у 2009 р. У ній міститься окремий розділ „ООН і проблема міжнародного тероризму”. Займаючи в методологічному ключі позиції, подібні до підходів радянської історіографії, автор зазначає, що, по суті, „міжнародний тероризм – продукт імперіалізму”. При цьому саме Вашингтон, на його думку, є головним уособленням імперіалізму, а політика Росії в ООН (яку в цих монографіях представлено в концептуальному вимірі дуже ясно, а у фактичному – дещо фрагментарно) характеризується здебільшого через протиставлення політиці Заходу.

Слід також згадати докторську дисертацію Л. Є. Гришаєвої „Генеза участі Росії у діяльності ООН: пріоритетні напрямки (1945 – 2007 рр.)” (2008), яка за назвою мала б містити ґрунтовний розділ, присвячений міжнародному тероризму. Насправді ж ключовим аспектом дослідження є процес реформування ООН.

Дуже побіжно досліджуваний аспект розкрито в інших працях. Це, зокрема, роботи: В. Ф. Заємського „Реформи ООН і миротворчість” (2005) та „Миротворча діяльність ООН: теорія і практика: досвід, механізми, перспективи” (2009), А. Б. Агафонова „Сучасна державна антитерористична діяльність США (політичні аспекти проблеми” (2000), В. Ф. Антипенка „Боротьба з сучасним тероризмом: міжнародно-правові підходи” (2002), О. Н. Хлєстова „Міжнародно-правові аспекти боротьби з тероризмом” (2002), А. С. Лебедєва „Роль ООН в боротьбі з тероризмом” (2008) та ін. Міжнародно-правову спрямованість мають і праці О. А. Ковальова, О. Н. Борисова та багатьох інших.

Політологічний аспект проблеми розглянуто в працях О. М. Гаврилова, М. Д. Мочаліна, Д. В. Конова, І. Д. Паутова, О. В. Любачева, В. О. Федорцева, Т. С. Козодой, О. М. Перенджієва, П. Г. Поляничко, М. В. Лебедєва, А. В. Таран, О. В. Рєпінської, О. В. Томчак, Д. О. Журавльова, В. О. Стальмахова та ін.

Отже, російська історіографія не містить спеціального дослідження історії контртерористичної діяльності Росії в ООН.

Щодо історіографії Західної Європи та США, то вона висвітлює різні аспекти міжнародного співробітництва в боротьбі з тероризмом, зокрема й у межах ООН, але також дуже епізодично.

Найбільшу увагу привертають роботи С. Р. Барнхарта „Міжнародний тероризм та політичне насильство” (2001), Д. Сагромозо „Прозахідна орієнтація Росії після 11 вересня: розширене співробітництво Росії з НАТО та ЄС” (2004), Р. В. Орттунга „Національні контртерористичні стратегії: юридичні, інституційні та суспільно-політичні виміри політики США, Великої Британії, Франції, Туреччини і Росії” (2006), Дж. Мерфі „ООН та контроль над політичним насильством”, М. Боука „Росія, Америка та ісламський світ” (2007), Г. Е. Швейцера, М. Фокса „Російський погляд на протидію тероризму протягом 8 років діалогу” (2009) та ін.

Серед авторів, які присвятили увагу вивченню історії миротворчої діяльності під егідою ООН, можна назвати А. Андерсона, Л. Даморш, Дж. Вільяма, М. Гульдінга, А. Фетерсон, В. Фісаса, П. Якобсона, С. Макфарлана, Дж. Маккінлі, Р. Оклея, Е. Гольдберга, Р. Такура, А. Карлайла.

У межах історіографії Західної Європи та США відзначимо колективну працю за редакцією професора університету Тренто, офіційного радника Постійної місії Італії в ООН Дж. Нессі „Міжнародне співробітництво з протидії тероризму. ООН та регіональні організації в боротьбі проти тероризму” (2006). Про антитерористичну діяльність російських дипломатів тут майже не згадується.

Загалом аналіз стану вивчення теми, обраної для дослідження, показав майже повну відсутність спеціальних робіт. Цю лакуну можна заповнити за допомогою наявних документальних матеріалів.

Джерельну базу роботи становлять опубліковані документи, які поділяються на чотири групи: офіційні документи, мемуари, матеріали преси, наукові праці учасників досліджуваних подій.

Офіційні документи в основному представлено матеріалами ООН та МЗС Росії. У межах кожної з названих підгруп можна виділити кілька категорій паперів. Серед документів, які містяться в друкованих звітах, а також у Системі офіційної документації (СОД)ООН, доступної в мережі Інтернет, виділимо доповіді Генерального секретаря, резолюції (і декларації) ГА ООН та їх проекти, листи й офіційні звернення держав-членів ООН з питань, пов’язаних з міжнародним тероризмом, звіти спеціалізованих органів і стенограми їх засідань, процедурні документи (програми роботи спеціалізованих органів) і, нарешті, нормативні акти (конвенції тощо).

У 1972 р. ГА ООН було засновано Спеціальний комітет з міжнародного тероризму, а в 1985 році функції, покладені на цей орган, узяв на себе Шостий комітет, що знаменувало новий етап в еволюції організаційних форм протидії міжнародному тероризму. За цей час ООН було розроблено більше десятка важливих документів. З 1972 по 1985 рр. ГА ООН прийняла 8 резолюцій, безпосередньо присвячених цій проблемі. Крім того, у зазначений період було опубліковано документи, що відображають процес підготовки названих резолюцій і зміст роботи комітету. Зокрема, було підготовлено три Доповіді (А/9028, А/32/27, А/34/37), що містять опис підсумкових рішень і загального змісту полеміки, які виникли в ході роботи. Крім того, такі документи, зазвичай, мають додатки, які дають можливість більш поглиблено вивчати обрану проблематику.

З 1985 р. до цього дня регулярно видаються доповіді Шостого комітету ГА ООН з пунктів порядку денного, присвячених питанням боротьби з міжнародним тероризмом. Ці доповіді готувалися із залученням широкого кола матеріалів. Окрім посилань на відповідні документи й повнотекстових версій пропонованих резолюцій, вони містять також короткі описи дебатів, що супроводжували ухвалення рішень, а також підсумкові частини – рекомендації. Зміст роботи Шостого комітету з цього питання відображено в коротких звітах. Так, за пунктом 129 порядку денного 40-ї сесії ГА ООН, комітет провів 18 – 22-ге, 54 і 55-те зі своїх засідань, документальним супроводом яких стали, зокрема, звіти (А/С.6/40/SR.18-22, 54, 55).

У 1996 р. Генеральна Асамблея ООН у резолюції 51/210 від 17 грудня ухвалила заснувати Спеціальний комітет для вироблення міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом. Комітет вирішив проводити одну сесію на рік тривалістю один – два тижні, зазвичай на початку року. Потім робота повинна була продовжуватися в межах робочої групи Шостого комітету.

У результаті діяльності цього спеціалізованого органу з’явилася серія документів: Декларація про заходи з ліквідації міжнародного тероризму (Резолюція 49/60 від 9 грудня 1994 р.) і доповнення до неї (Резолюція 51/210 від 17 грудня 1996 р.); Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом (резолюція 52/164 від 15 грудня 1997 р.), Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (резолюція 54/109 від 9 грудня 1999 р.); Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму (резолюція 59/290 від 13 квітня 2005 р.); чотирнадцять Доповідей Спеціального комітету. З 2000 р. Комітет розпочав роботу над проектом всеосяжної конвенції з міжнародного тероризму.

Існували й інші органи ООН, документацію яких можна використати для висвітлення діяльності російської дипломатії.

Майже без уваги попередніми дослідниками залишилися офіційні документи МЗС Росії. Ідеться про інформаційні повідомлення для преси, офіційні заяви представників зовнішньополітичного відомства з актуальних питань, промови російських представників на міжнародних форумах різного формату, тексти міжнародних конвенцій, важливі резолюції ООН, анонси запланованих заходів, інтерв’ю, стенограми телефонних бесід тощо.

Ці матеріали доступні на офіційному сайті МЗС. Частину з них представлено в періодичних виданнях, заснованих російським зовнішньополітичним відомством (журнал „Міжнародне життя”, електронне видання „Інформаційний бюлетень”), в окремих виданнях офіційних документів.

Серед них можна знайти надруковані протягом 2004 – 2007 рр. збірники документів під назвою „Зовнішня політика Росії”, а також видання „Промови глав делегацій СРСР/Російської Федерації на сесіях Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй” (2006). Прикладом публікації російських офіційних документів, здійснених академічними колами, може слугувати чотиритомне видання, опубліковане за редакцією Т. А. Шаклєїної зі вступним словом А. В. Торкунова „Зовнішня політика й безпека сучасної Росії, 1991 – 2002” (2002), або тематичний збірник документів „Політика Росії з протидії міжнародному тероризму, 2000 – 2008 рр.” (2010), підготовлений українськими вченими.

Отже, охарактеризована група джерел дозволяє не тільки скласти уявлення про результати контртерористичної роботи Росії, а й простежити сам процес ухвалення ключових рішень, міжнародну дискусію, яка супроводжувала роботу спеціальних установ ООН. Переважна частина цих документів уводиться до наукового обігу вперше.

Мемуари, які становлять другу групу джерел, розкривають загальні питання організації зовнішньополітичної діяльності. Також у них відбилося особисте сприйняття дипломатами та урядовцями діючого міжнародно-політичного клімату, ролі окремих осіб у вирішенні світових проблем. Серед мемуаристів можна назвати російських і українських державних діячів К. Н. Брутенца („30 років на Старій площі”), В. М. Виноградова („Дипломатія: люди і події. З нотаток посла”), А. А. Громико („Пам’ятне”), А. Ф. Добриніна („Суто довірливо. Посол у Вашингтоні при шести президентах США (1962 – 1986 рр.)”), Б. М. Єльцина („Записки президента”, „Президентський марафон” та ін.), А. М. Зленка („Дипломатія та політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін”), І. С. Іванова („Нова російська дипломатія: десять років зовнішньої політики країни”), М. С. Капиці („На різних паралелях”), А. В. Козирева („Перетворення”), В. І. Попова („Сучасна дипломатія”), Є. М. Примакова („Роки у великій політиці” та „Вісім місяців плюс…”), О. О. Трояновського („Через роки й відстані”) тощо.

Чимало цікавих фактів містять мемуари політиків, які в різні часи посідали місце Генерального секретаря ООН: К. Аннана „Непереможена ООН”, Б. Б. Галі „Шлях Єгипту в Єрусалим”, Х. П. Куельяра „ООН: сьогодні й завтра” та ін. Також використано окремі публікації представників зарубіжних урядових кіл. Це спогади Е. Блера „Тоні Блер. Шлях”, Дж. Буша та Б. Стоукрофта „Світ став іншим”, М. Олбрайт „Пані держсекретар”, К. Пауела „Мій американський шлях”, Ш. Переса „Новий Близький Схід”, С. Телбота „Білл і Борис. Записки президентської дипломатії” та ін.

Матеріали преси представлено публікаціями, які розміщувалися у виданнях: „Внешнеэкономические связи”, „Время новостей”, „Зеркало недели”, „Коммерсантъ”, „Литературная газета”, „Международная жизнь”, „Обозреватель-Observer”, „Политика”, „Політика і час”, „Право и безопасность”, „Российская газета”, „Россия в глобальной политике”, „Financial Times”, „The New York Times”, „The Washington Post” та ін.

Окрім аналітичних статей, авторами яких стали представники позаурядових кіл, тут можна знайти публікації, інтерв’ю, промови державних посадовців – В. В. Путіна, Д. А. Медведєва, І. С. Іванова, С. В. Лаврова, а також: заступника міністра іноземних справ Росії А. Є. Сафонова, директора ФСБ Росії М. П. Патрушева, спеціального представника Росії на сесіях ГА ООН С. М. Карєва, помічника Президента Росії С. В. Ястржембського, директора Департаменту з нових викликів і загроз МЗС Росії О. В. Змєєвського, офіційного представника МЗС Росії А. В. Яковенка, першого заступника міністра іноземних справ В. І. Трубнікова, члена Ради Федерацій, керівника російської делегації у ПАРЄ В. Ф. Кулакова та ін.

Наукові публікації учасників досліджуваних подій становлять окрему групу джерел, яка містить і роботи офіційних осіб, опублікованих ними під час виконання службових обов’язків, а також після відставки. Корисною є стаття О. В. Змєєвського, опублікована в «Московському журналі міжнародного права» у 2006 р., присвячена історії та головним підсумкам прийняття ініційованої Росією Міжнародної конвенції про протидію актам ядерного тероризму.

У цій категорії публікацій звернемо увагу й на фундаментальні праці Г. Кіссінджера („Дипломатія” та „Чи потрібна Америці зовнішня політика? ”), З. Бжезинського („Велика шахівниця” та „Вибір: світове панування чи глобальне лідерство? ”), Ф. Закарія („Майбутнє свободи: неліберальна демократія в США та за їх межами”), Б. Нетаньягу („Війна з тероризмом. Як демократіям подолати міжнародний тероризм”) тощо.

Загалом, проведений огляд джерел і літератури свідчить про наявність можливості вирішення поставлених завдань дисертаційної роботи.

У другому розділі „Витоки російської політики щодо протидії міжнародному тероризму під егідою ООН, 1972 – 1999 рр.” проаналізовано історичні передумови, які визначали контртерористичний курс Росії в останній третині XX століття й утворили підґрунтя для його трансформації на зламі віків.

Робота російських дипломатів в Організації Об’єднаних Націй з проблеми протидії міжнародному тероризму в цей час залежала від загальних зовнішньополітичних установок, які змінювалися на кожному етапі історії Росії. На початку 70-х років XX століття СРСР був серед держав, які визначали ситуацію на світовій арені (1972 – 1985). Надалі, з настанням епохи „перебудови”, радянське керівництво було змушено стати на шлях послаблення міжнародної напруженості. Така тенденція спостерігалася до розпаду СРСР (1991). У першій половині останнього десятиліття XX століття зовнішня політика Росії майже повністю була зведена до підтримки ініціатив Вашингтона (1991 – 1995). Нарешті, з середини 90-х років (а найвиразніше – з 1998 року) знову проявилося бажання Москви відновити статус великої держави.

Включившись у 1972 р. у роботу ООН з боротьби з міжнародним тероризмом (у зв’язку зі створенням Спеціального комітету), Росія далеко не завжди погоджувалася з підходом західних держав до вирішення цієї проблеми. Загалом, визнаючи необхідність протидії загрозі, Москва в 70-ті – першій половині 80-х рр. XX століття намагалася розглядати це питання в одному пакеті з проблемами протистояння колишніх колоній та їхніх метрополій. Вона відмовлялася бачити в екстремістських формах національно-визвольної боротьби ознаки міжнародного тероризму й, навпаки, намагалася викрити міжнародно-терористичний характер зовнішньої політики капіталістичних держав.

З послабленням військово-політичного потенціалу СРСР ці акценти стали менш виразними, а потім і зовсім зникли з російської дипломатичної риторики в перші п’ять років президентства Б. М. Єльцина. По суті, Росія повністю прийняла західний підхід до проблеми, що відбилося в Концепції зовнішньої політики РФ, затвердженій розпорядженням Президента РФ 23 квітня 1993 р. Проте, уже в другій половині 90-х років XX століття вона знову опинилася в опозиції, роблячи опір спробам НАТО присвоїти найважливіші функції ООН.

На засіданні Шостого комітету 11 листопада 1998 р. „окрема думка” Росії отримала яскраво виражену форму. Представник Москви висловив тверде переконання, що „ефективно боротися з терористичним злом можна тільки спільно, зусиллями всієї світової спільноти” й такі дії повинні здійснюватися „винятково на основі норм міжнародного права”, а сама Російська Федерація засуджує „односторонні екстериторіальні силові акції”.

Ця заява знаменувала остаточний перехід російської дипломатії до нової політики в справах, пов’язаних з організацією міжнародних зусиль у боротьбі з тероризмом. У Кремлі гостро відчували необхідність зміни курсу. На це вказує вже той факт, що вперше в історії діяльності Шостого комітету з питань міжнародного тероризму російську делегацію очолив саме постійний представник РФ при ООН. На той час цю посаду займав С. В. Лавров, майбутній міністр закордонних справ Росії (раніше ці функції виконував заступник постпреда, або дипломат ще менш високого рангу).

Очевидно, що на зовнішню політику країни став впливати якийсь новий чинник. Невдовзі стало зрозуміло, що в цій якості виступав В. В. Путін, який ще до появи на авансцені політичної боротьби мав можливість чинити зростаючий вплив на формування зовнішньополітичної доктрини Росії. 16 серпня 1999 р. він став головою уряду, а менше ніж через 4 місяці – виконуючим обов’язки Президента. Із самого початку діяльність В. В. Путіна, зокрема й на міжнародній арені, була присвячена вирішенню основного завдання, окресленого ним у програмній статті „Росія на межі тисячоліть”, опублікованій за день до відставки Б. М. Єльцина. „У сучасному світі, – заявив він, – потужність країни проявляється не стільки у військовій силі, скільки в здатності відстоювати національні інтереси на міжнародній арені”.

Очевидно, що вже згадувані вище кроки, зроблені Росією в ООН у 1998 – 1999 р., цілком відповідали духу зовнішньополітичного мислення, характерного для В. В. Путіна та його однодумців.

Надалі це визначальним чином вплинуло на розвиток подій.

Третій розділ „Російська дипломатія і творення правової та інституційної бази для контртерористичної роботи ООН, 2000 – 2005 рр.” містить дослідження основного змісту діяльності Росії під егідою Організації Об’єднаних Націй від початку реалізації положень нової Концепції зовнішньої політики Росії до Всесвітнього саміту, який відбувся в рамках 60-ї сесії ГА (14 – 16 вересня 2005 р.).

28 червня 2000 р., через 6 місяців після того, як В. В. Путін очолив державу, було затверджено нову Концепцію зовнішньої політики Росії. У ній зазначалося, що одночасно зі зміцненням міжнародних позицій Російської Федерації проявилися й негативні явища. Не виправдали себе деякі розрахунки, пов’язані з формуванням нових рівноправних, взаємовигідних, партнерських відносин Росії з навколишнім світом, як це припускалося в Концепції та інших документах, що визначали курс Росії за часів Б. М. Єльцина. Натомість спостерігалося посилення тенденцій до створення однополярної структури світу при економічному й силовому домінуванні США, схильних до вирішення принципових питань міжнародної безпеки зі ставкою на форуми обмеженого складу, послаблення ролі Ради Безпеки та ін.

У цих умовах вузловим елементом зовнішньополітичної стратегії РФ з 2000 р. стала всебічна підтримка й зміцнення позицій Організації Об’єднаних Націй.

Водночас у промовах, які лунали з трибуни ООН, можна було почути серйозну занепокоєність російських правлячих кіл виникненням нової дуги терористичної активності: Балкани – Близький Схід – Кавказ – Центральна Азія – Афганістан. При цьому території, які знаходилися під контролем талібів, визнавалися основними, звідки виходила загроза цієї небезпечної форми екстремізму. Це, а також зростаюча консолідація терористичних угруповань у всьому світі, покладало на ООН ще більшу відповідальність. Правову підставу для такоъ роботи російська сторона вбачала в резолюції 1269 РБ «Міжнародне співробітництво в боротьбі проти тероризму», прийнятої 19 жовтня 1999 р. за її ініціативою.

Відповідно до цього російська дипломатія підтримала резолюції 1345 (засудження дій албанських сепаратистів), 1333 (установлення ембарго на поставку зброї та закриття таборів з підготовки терористів на території Афганістану), проводила систематичну роботу з просування власної ініціативи щодо розробки Конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, а також ініціативи Індії щодо розробки всеосяжної конвенції з міжнародного тероризму тощо. Але ініціативи Росії не завжди знаходили достатню підтримку.

Терористична атака на США, яка відбулася 11 вересня 2001 р., мала кардинально змінити міжнародну атмосферу, зробити її більш сприйнятливою до контртерористичних дій, зокрема й ініційованих Москвою. У таких умовах Росія заявила про свою тверду підтримку Вашингтона та активно включилася в роботу Генеральної Асамблеї й Ради Безпеки з формування під егідою ООН глобальної системи міжнародної безпеки. Відповідно до резолюції 1373 (2001), прийнятої Радою Безпеки, було засновано й розпочато роботу спеціального Контртерористичного комітету (КТК), до складу якого увійшла й Росія. Москва із задоволенням констатувала, що саме головний орган Організації, наділений вищою відповідальністю щодо підтримки миру й безпеки, демонстрував свою центральну координуючу роль в об’єднанні зусиль світової спільноти в боротьбі з найгострішою загрозою глобальній стабільності.

Паралельно з народженням нових правових підстав для боротьби з тероризмом на початку листопада 2001 р. в активну фазу ввійшла операція міжнародної коаліції зі звільнення Афганістану від режиму талібів. 20 грудня 2001 р. Рада Безпеки одностайно прийняла резолюцію 1386, яка санкціонувала створення Міжнародних сил сприяння безпеці на цій території. Документ був прийнятий за активної участі російської делегації. 14 січня 2002 р. за підсумками чергового розгляду ситуації в Афганістані члени Ради, з ініціативи Москви, виступили із заявою, у якій відзначили позитивні зміни в цій країні, що відбулися в результаті краху режиму талібів. 16 січня була одностайно прийнята резолюція 1390, активну роль у підготовці якої також відіграла Росія. Резолюція жорстоко засудила талібів за надання території Афганістану в якості бази для експорту тероризму.

Практично повна одностайність всесвітньої коаліції все ж таки не виявилася тривалою. Її єдність опинилась під загрозою з початком військової операції проти Іраку, оскільки Російська Федерація, як і низка інших держав, була впевнена, що іракська криза повинна бути остаточно врегульована на основі існуючих рішень Ради Безпеки.

Ще однією ознакою, яка свідчила про загострення непорозумінь, стала ситуація навколо проекту резолюції „Права людини та тероризм”, стосовно якої Росія була співавтором. Москва була розчарована тим, що делегація США, більшість держав Європейського Союзу та деякі інші країни виступили проти або утримались у ході голосування по цьому документу, хоча він і відповідав загальному духу рішень ООН.

І все ж таки російські правлячі кола в цей час демонстрували готовність іти на серйозні компроміси. За участю Росії було розроблено та прийнято резолюції 1483 та 1511 Ради Безпеки, які відкрили можливості виходу з іракської кризи та відновлення єдності світового товариства. У той же час боротьба з тероризмом, на думку російських лідерів, не повинна була перетворюватися на привід для реалізації геополітичних амбіцій, нарощування національних та блокових військових потенціалів або „примусового реформування” суверенних держав.

Отже, збереження Росією „окремої думки” з приводу односторонніх екстериторіальних акцій не призвело до самоусунення від дискусії в межах ООН. Російські правлячі кола послідовно проводили лінію на формування глобальної стратегії протидії новим загрозам та викликам, яка поступово отримувала все більш широку підтримку у світі. У ході 58-ї сесії ГА за пропозицією Росії консенсусом було прийнято нову резолюцію, яка конкретизувала подальші кроки в цьому напрямку. Більше того, російська ініціатива фактично перейшла в практичну площину зі створенням К. Аннаном Групи високого рівня із загроз, викликів та змін („Група мудреців”).

До того ж, незважаючи на застій у роботі над Конвенцією щодо боротьби з актами ядерного тероризму, російські дипломати розвивали цю ініціативу в інших форматах, які існували в межах ООН. 24 березня 2004 р. Росія разом із США подала проект резолюції з непоширення ЗМЗ, засобів її доставки та пов’язаних з нею матеріалів.

У червні 2004 р. Росія очолила КТК РБ. На думку РФ, ключ до ефективної протидії терористичній загрозі полягав у таких пріоритетних сферах взаємодії, як: удосконалення міжнародно-правової бази, універсалізація принципу „або видай, або суди”, забезпечення невідворотності відповідальності за злочини, активізація боротьби з фінансуванням тероризму тощо. Пріоритети Росії як голови КТК були визначені й завданням з проведення структурної реорганізації Комітету, зміцнення його експертного та організаційного потенціалу, якнайшвидшого початку роботи Виконавчого директорату КТК.

Певним досягненням саме російської дипломатії стало прийняття консенсусом резолюції 1566 (2004), яка відповідала інтересам Росії, щодо видачі або засудження осіб, причетних до скоєння терактів. Цей документ, подібно до резолюцій 1269 (1999), 1373 (2001), 1535 (2004) та інших, став черговою опорою для подальшого розгортання російського впливу на розвиток міжнародної діяльності, спрямованої проти тероризму.

Не менш визначною подією стало прийняття 13 квітня 2005 р. Резолюції 59/290 „Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму” на підставі доповіді Спеціального комітету, утвореного резолюцією 51/210. Ця подія завершила тривалий період роботи над цим важливим документом, розробка якого почалася за ініціативою Росії ще в 1996 р. Як заявив голова МЗС РФ С. В. Лавров, Конвенція стала першим документом такого рівня, прийнятим за ініціативою Росії й, до того ж розробленим „на випередження”.

Завершення чергового етапу в контртерористичній роботі ООН і, зокрема діяльності російської дипломатії, знаменували рішення Всесвітнього саміту 2005 р., які істотно вплинули на подальший хід подій. На ньому світові лідери схвалили ряд пропозицій Генерального секретаря, які пізніше було покладено в основу глобальної контртерористичної стратегії. Разом з тим їм не вдалося ані узгодити визначення тероризму, ані затвердити всеохоплюючу конвенцію про боротьбу з міжнародним тероризмом.

У четвертому розділі „Контртерористична стратегія ООН і позиція Росії, 2006 – 2008 рр.” розглянуто діяльність російської дипломатії щодо закріплення за ООН центральної ролі в організації міжнародних зусиль з протидії тероризму.

Незважаючи на очевидні досягнення Росії в боротьбі з міжнародним тероризмом, низку важливих завдань протягом попередніх років, як уже зазначалося, виконати не вдалося. Відчутні зміни відбулися тільки восени 2006 р. 8 вересня ГА прийняла резолюцію 60/288 „Глобальна контртерористична стратегія ООН” („Стратегія”). Її основні положення відповідали рішенням Саміту – 2005 і багато в чому визначили подальші дії Росії.

У баченні МЗС „Стратегія” була заснована на консенсусі, мала новаторський характер і полегшувала налагодження багатосторонньої міжнародної співпраці під егідою ООН. Вона відповідала необхідності інтеграції контртерористичних дій і надання їм всеохоплюючого та універсального характеру. Але цей документ мав ще бути доповненим чіткими й збалансованими механізмами його здійснення.

Про те, що такі механізми необхідні, було відомо й до прийняття „Стратегії”. Так, Росія під час свого головування на XXXII саміті „Великої вісімки”, який проходив у Санкт-Петербурзі 15 – 17 червня 2006 р., висунула ініціативу про співпрацю держав і бізнесу в протидії тероризму. Такий підхід відповідав і обраному в процесі реформування ООН курсу на зміцнення зв’язків з діловими колами. Російська ініціатива була підтримана великою кількістю держав, а також представниками ділових кіл.

Ще одним механізмом, який би дозволив сприяти реалізації „Стратегії”, була взаємодія на регіональному рівні. Росія, яка доклала чимало зусиль у цьому напрямку, повною мірою визнавала необхідність такого співробітництва. Тим більше, що це російські дипломати розглядали як пряму санкцію на подальше зміцнення контртерористичної співпраці в межах СНД, ШОС, ОДКБ та ін.

Однак прийняття „Стратегії” не вирішило всього кола завдань, які постали перед російською дипломатією. Серед них – прийняття загальновизнаного визначення терміна „міжнародний тероризм”, утворення єдиного списку терористів, відмова від застосування „подвійних стандартів, уточнення критеріїв, що дозволяли б державам і народам застосовувати силу в реалізації права на індивідуальну й колективну самооборону та національне самовизначення”.

Усе це свідчило про наявність глибоких протиріч між союзниками по коаліції. Саме про це говорив В. В. Путін на Мюнхенській конференції з питань безпеки, яка відбулася 10 лютого 2007 р. „Холодна війна”, – зазначив він, – як і будь-яка інша війна, залишила по собі „снаряди, що не вибухнули”. Як пояснював російський Президент, він мав на увазі ідеологічні стереотипи, подвійні стандарти, інші шаблони блокового мислення. Також він звертав увагу на невиправдане застосування сили в міжнародних відносинах, тенденцію до поширення дії правових норм США на весь світ тощо. Нарешті, російський Президент зазначав, що ні НАТО, ні ЄС не можуть замінити ООН у питаннях легітимації застосування сили.

Стримане ставлення західних держав до російських ініціатив (зокрема щодо збереження за Організацією центральної координуючої ролі) призвело до перегляду концептуальних засад зовнішньої та контртерористичної політики Москви. Це відбулося вже після зміни керівництва РФ. 7 травня 2008 р. закінчився другий термін перебування В. В. Путіна на посаді Президента Росії, а на його місце прийшов Д. А. Медведєв. Але тенденції, які намітилися в попередні роки, були збережені та в подальшому знайшли своє логічне продовження.

12 червня 2008 р. Д. А. Медведєв затвердив нову Концепцію зовнішньої політики РФ. Цей документ помітно відрізнявся від тих, що були прийняті в 1993-му і 2000-му рр. Боротьба з міжнародним тероризмом, визначна роль ООН у цьому процесі, а також у зміцненні національного суверенітету були поєднані в єдиній формулі.

Росія засудила тактику збереження монополії на керівництво процесами глобалізації, обрану Заходом. Було заявлено про необхідність звернення до „універсального морального знаменника”, а отже, виключення будь-яких форм „клубного” вирішення загальнозначущих проблем. Москва знов закликала до об’єднання глобальної антитерористичної коаліції під егідою ООН за участю регіональних організацій, без подвійних стандартів і на основі універсальних антитерористичних конвенцій і рішень Ради Безпеки. Стратегія односторонніх дій, стверджувалося в документі, тільки дестабілізувала міжнародну ситуацію, провокувала напруженість і гонку озброєнь, а застосування примусових заходів з використанням озброєної сили без санкції ООН не могло усунути протиріччя. Дійсно, як влучно зазначають Б. М. Гончар та Ю. М. Боголій, у той час існували реальні підстави для побоювань, що США, у силу їхньої всемогутності, самі могли опинитися на місці правопорушника.

Отже, російські правлячі кола, відчуваючи очевидну неготовність певної частини світової спільноти до швидкого прийняття пропонованих Москвою ідей, у 2008 р. серйозно переглянули концепцію зовнішньої й контртерористичної політики, відпрацювали завершену систему поглядів з питань протидії цьому злу, намагалися покласти відповідальність за розкол глобальної коаліції на країни Заходу.

У висновках підсумовано результати дослідження.

Нестабільність у міжнародних відносинах, яка виникла після розпаду біполярної системи, протягом першого десятиріччя XXI ст. невпинно зростала. Це вплинуло на хід і результати діяльності Росії в ООН з питань протидії міжнародному тероризму. Більше ніж 35-річна боротьба за узгодження підходів до визначення змісту цього поняття, пошук загальноприйнятних засобів ліквідації цього явища, спроби окреслення його соціальних витоків не принесли очікуваного результату. Терористична загроза не слабшає й вимагає нових зусиль для її приборкання.

У контртерористичній діяльності Росії можна спостерігати й моменти, які зазнали певної еволюції, і цілком визначені константи, яким російська дипломатія залишилася вірною з початку роботи Спеціального комітету з міжнародного тероризму (1972) до сьогодні.

Незмінним елементом, своєрідним „наріжним каменем” у діяльності російської дипломатії стала формула: протидіяти загрозі необхідно шляхом подальшої розробки заходів з об’єднання глобальної коаліції під егідою ООН за участю регіональних організацій, без подвійних стандартів і на підставі універсальних антитерористичних рішень Ради Безпеки ООН.

Ця формула могла бути вироблена лише країною, недостатньо могутньою для одностороннього усунення міжнародних загроз силовими методами, але, водночас, такою, яка володіла військово-економічним, науковим, гуманітарним потенціалом та авторитетом, що дозволяв організовувати колективні міжнародні зусилля в напрямку відповіді на подібні виклики. Саме в цьому полягала стратегія Росії.

Разом з тим, стан економіки й загальна внутрішня ситуація, які впливали на зовнішню політику Кремля, в період, що розглядається, двічі зазнали кардинальних змін. І це, поряд зі збереженням названих констант, визначило наявність певних перемінних. Ідеться про ставлення до питань підтримки національно-визвольних рухів і протидії „державному тероризму”, адже в 90-х роках XX і в перші п’ять років XXI ст. російська дипломатія не порушувала ці питання й майже не брала активної участі в їх обговоренні. Цей час можна розглядати як період самоізоляції Москви, небажання торкатися найбільш конфронтаційних тем у межах загальної полеміки із Заходом, зокрема з проблеми міжнародного тероризму. Але мірою відновлення впевненості у своїх силах російська дипломатія знову повернулася до обговорення порушених питань на засіданнях спеціальних органів ООН, різного рівня міжнародних форумах „на полях” роботи Організації, а також на сторінках офіційної преси.

Отже, в історії контртерористичної роботи Росії під егідою ООН можна умовно виділити кілька періодів.

До середини 80-х років XX ст. Москва бачила себе лідером антиімперіалістичного блоку й була в ООН головним прибічником контртерористичної стратегії, альтернативної позиції Заходу. Далі, в умовах „перебудови”, російські правлячі кола були вимушені поступово корегувати цей підхід, переймаючи той, що їм пропонували колишні опоненти. Перша половина 90-х років пройшла під знаком майже повного „розчинення” політичної волі Кремля в зовнішньополітичних ініціативах Білого Дому. І лише в другій половині 90-х років намітилися кроки з повернення Росії в число світових лідерів, зокрема в питаннях протидії міжнародному тероризму.

У першому десятиріччі XXI ст., безпосередньо в хронологічних межах цього дослідження, у контртерористичній політиці Росії також можна умовно виокремити період „ідеалізму” (2000 – 2005) і період „реалізму” (2006 – 2008). У перший з них великі надії покладалися на те, що події 11 вересня 2001 р. будуть сприяти зміні зовнішньополітичних орієнтирів Вашингтона й примусять його надати перевагу колективним формам укріплення безпеки. Другий – позначився жорсткими заявами російського лідера на міжнародній арені (Мюнхенська промова 2007 р. та ін.) і якісним оновленням концепції контртерористичної політики Москви.

Відповідно до зроблених коректив російські правлячі кола стали більш рішучо, з опорою на власні сили відстоювати національні інтереси. Ця тенденція продовжилася й надалі, набуваючи більш виразних рис. У результаті, за словами В. В. Путіна, Росія „повернула собі статус геополітичного суб’єкта”. Це, звичайно, не сприяло усуненню настороженого й, навіть, ворожого ставлення до Кремля з боку західних держав, передусім США.

Виходячи з цього, Москва стала ще більш послідовно вдаватися до тактики стримування надмірної, на її думку, активності західних держав у межах дотримання норм і процедур ООН. Підтримка дієздатності цієї організації стало одним з головних інструментів не тільки протидії терористичній загрозі, а й захисту національного суверенітету самої Росії, держави, яка, ураховуючи її внутрішні та зовнішні проблеми, змушена постійно спрямовувати зусилля на зміцнення міжнародних гарантій своєї безпеки.