Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Тема 1. Нормативно-правові основи фізичного виховання учнівської молоді у ЗОШ І-ІІІ ступенів.
|
|
1. Сучасний стан розвитку системи фізичного виховання школярів в Україні.
2. Загальнодержавні правові акти в сфері освіти та фізичної культури і спорту.
3. Програмово-нормативне забезпечення фізичного виховання учнівської молоді у ЗОШ І-ІІІ ступенів.
Головною рушійною силою розвитку суспільства є певні потреби. Їх виникнення обумовлене впливом на особу відповідних умов суспільного розвитку. Потреби визначають поведінку суспільства і окремої особи, їх ставлення до умов життя. Для задоволення потреби у формуванні всебічно розвиненої особистості суспільство формує систему фізичного виховання. Система фізичного виховання – це історично обумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи, що забезпечують фізичне виховання громадян. Система фізичного виховання тісно пов’язана з системами освіти, охорони здоров’я, оборони, матеріального виробництва, культури, науки і розвивається під впливом змін, що відбуваються в них. Система фізичного виховання входить до суспільного виробництва і впливає на нього опосередковано через суб’єкта виробничих відносин – людину.
Зміст системи фізичного виховання розкривають її телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи.
Теологічні основи. Телеологія – це наука, за якою розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, а все в розвитку природи й суспільства доцільне. Визначаючи мету, роль і місце фізичного виховання в загальній системі виховання, керуються визнаними загальнолюдськими цінностями. Тому погляди на фізичне виховання необхідно базувати на принципах природовідповідності, гуманізму і демократизму цього процесу, його змісту, мети, засобів та методів.
Принцип природовідповідності передбачає врахування у процесі фізичного виховання закономірностей циклічності побутових, трудових і святкових явищ і процесів, характерних для життєдіяльності певної етнічної спільноти людей у конкретному природному середовищі. Принцип природовідповідності забезпечує досягнення гармонійного співвідношення між природою та людиною.
Демократизація процесу фізичного виховання вигідно відрізняється тим, що проблеми учнів вирішуються з їх активною участю. Демократичний стиль управління вимагає прояву певної терпеливості вчителя, врахування ним критичних суджень учнів. Демократизація допомагає в подоланні одноманітності організаційних форм фізичного виховання, забезпеченні всім його учасникам можливості брати участь у формуванні змісту, підборі засобів, виборі форм занять.
Ідеї гуманізму передбачають:
· Велику увагу до дитини, як до людини що розвивається. Це передбачає врахування вікових і психологічних особливостей, заперечення тілесних покарань;
· Турбота про здоров’я і належний фізичний розвиток людини;
· Посилення розумового розвитку, врахування інтересів дитини в навчанні;
· Підкреслення ролі морального виховання, без якого не дасть користі будь-яке знання;
· Піднесення ролі вчителя в суспільстві.
Гуманістичні цінності освіти передбачають зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно-зорієнтовану. Особистісно-орієнтована система шкільної освіти вимагає побудови навчально-виховного процесу на діагностичній основі, тобто спочатку – діагностика, а потім – засоби впливу. Гуманізація процесу фізичного виховання проявляється у зміні форм спілкування, відмові від насильницьких методів у стосунках з учнями; створенні умов для усвідомленої участі в навчальному процесі його учасників; повній відповідності завдань, засобів і методів можливостям тих, хто займається, їх досвіду, рівню досягнень та інтересів; створенні умов кожному учаснику педагогічного процесу для повного розвитку своїх фізичних і духовних здібностей; перенаціленні учнів з результатів навчання на способи їх досягнення.
Науково-методичну основу системи фізичного виховання утворюють суспільні (історія й організація фізичної культури, соціологія спорту та ін.), природничі (прикладно-спеціалізовані розділи анатомії, фізіології, біохімії, біофізики, гігієни, медицини та ін.) науки, які безпосередньо обслуговують практику фізичного виховання. Вони сформувалися і розвиваються разом з практикою фізичного виховання завдяки діяльності спеціалізованих наукових закладів і лабораторій, кафедр фізичного виховання ВНЗ, аспірантур, докторантур, що готують науково-педагогічні кадри.
На сучасному етапі перед вітчизняною наукою стоїть складне завдання: всебічно дослідити закономірності розвитку фізичної культури і спорту в період побудови Української незалежної держави і на цій основі розробити науковий проект подальшого вдосконалення української національної системи фізичного виховання.
Організаційні основи передбачають функціонування відповідних організацій, установ та товариств, що керують розвитком фізичної культури і спорту в Україні. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту є Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму. Він забезпечує реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і спорту і несе відповідальність за її виконання. Рада Міністрів автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого та регіонального самоврядування створюють у своєму складі відповідні органи з питань фізичної культури і спорту. Одночасно галузеві міністерства здійснюють контроль і керівництво фізичним вихованням у закладах своєї галузі.
З іншого боку держава сприяє розвитку суспільної активності і залучає громадські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту. Через свої органи вона делегує громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорту, зберігаючи за собою контрольні функції за реалізацією таких повноважень (спортивні клуби, спілки і товариства, національні спортивні федерації, Національний Олімпійський комітет України).
Умови функціонування системи фізичного виховання:
· Першою головною умовою є бажання громадян реалізувати свої права на фізичний і духовний розвиток;
· Належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі;
· Забезпечення галузі висококваліфікованими фахівцями-професіоналами.
Метою системи фізичного виховання є задоволення певних потреб суспільства та окремих його громадян, пов’язаних з біологічним і духовним розвитком, здоров’ям та високопродуктивною працею і захистом від несприятливих природних та соціальних факторів.
Основними завданнями фізичного виховання є такі три групи – це освітні, оздоровчі і виховні.
Освітні завдання, що вирішуються у процесі фізичного виховання, полягає у тому щоб:
- Зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;
- Забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;
- Навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.
Вирішення освітніх завдань не самоціль. Їх реалізація спрямована на одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров’я та творче довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.
Група оздоровчих завдань спрямована на:
- Забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку;
- Зміцнення і збереження здоров’я;
- Удосконалення будови тіла;
- Забезпечення творчого довголіття.
Виховні завдання повинні забезпечити соціальне формування особи, виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його інтереси. Вирішення виховних завдань передбачає:
- Розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;
- Патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;
- Виховання любові до праці;
- Розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.
У процесі фізичного виховання названі вище групи завдань підлягають конкретизації через послідовно деталізацію їх змісту, враховуючи такі аспекти як: напрямки системи фізичного виховання (базовий, професійно-прикладний, спортивний); особливості контингенту тих, хто займається (вікові, індивідуальні, статеві тощо); час реалізації. Деталізуючи їх за напрямками слід зауважити, що типовими для загальної фізичної підготовки (базовий напрямок) є завдання, що передбачають широку загальну фізкультурну освіту і досягнення базового рівня всебічного розвитку життєво важливих фізичних здібностей.
У рамках професійно-прикладної фізичної підготовки і спортивного тренування предметом постійної уваги є завдання з вибіркового поглибленого вдосконалення рухових умінь, навичок і здібностей, необхідних для досягнення достатньо високих результатів у тій чи іншій діяльності, обраної як предмет професійно-трудової або спортивної спеціалізації, що одночасно не виключає дальшої реалізації завдань із забезпечення загальної фізичної підготовки.
Аналіз сучасних проблем фізичного виховання показує, що його кризовий стан зумовлений багатьма причинами. Перша викликана сучасною соціально-економічною кризою, характерною для перехідного періоду від авторитарних до демократичних форм управління державою і суспільством та від колоніального стану до державної незалежності. Вона позначається на фінансуванні, матеріально-технічному, медичному, кадровому забезпеченні. Вона є об’єктивно минущою і не може суттєво змінити або зупинити розвиток фізичної культури.
Друга причина, яка у вирішальній мірі визначила напрямок розвитку фізичного виховання учнівської молоді на тривалий час, має глибокі історичні корені. Вона зумовлена зміною в 1917 році суспільного устрою всієї Російської імперії, в тому числі і на українських землях. Зміна державного устрою поставила питання про призначення в даному суспільстві фізичного виховання. Після державного перевороту 1917 року в Росії на зміну гуманістичним ідеалам фізичного виховання, розроблених Я.А. Коменським, К.Д. Ушинським, П.Ф. Лесгафтом, фізичне виховання трансформується в " радянський фізкультурний рух". Отже, змінюється сама сутність фізичного виховання і його призначення. Воно остаточно втрачає національні корені, політизується і підпорядковується ідеї класової боротьби. Останнє, природно, визначає завдання, зміст і форми шкільного предмета " фізична культура". Аналіз довоєнних шкільних програм з фізичної культури, проведений Бондаревським Е.Я., і Кадетовою А.В. показує, що названий предмет не ставив перед собою завдань пов’язаних з формуванням особистості школяра. Сформувався зовсім новий тип фізичного виховання як за жорсткою організаційною формою, так і за змістом, з обмеженою кількістю фізичних вправ, передбачених державними програмами, обов’язковими для виконання на всій території країни. Фізична культура перетворюється в засіб і складову частину комуністичного виховання.
Спостереження за станом функціонування фізичної культури в Україні та системи фізичного виховання на даному етапі державотворення дає право констатувати, що криза фізичної культури існує лише в частині її матеріального забезпечення та в плані неприйняття молоддю жорстко заорганізованих (дисциплінарних) форм занять з їх прагматичною спрямованістю й утилітарними завданнями. Про це свідчить великий інтерес молоді до нетрадиційних видів фізичних вправ і систем тренувань. З другого боку, на жаль, спостерігається і інша тенденція. На зміну тривалого невтручання органів управління фізичною культурою і спортом у системі освіти, робиться спроба виходити з кризи шляхом посилення дріб’язкового керівництва і контролю за процесом фізичного виховання, замість розробки його принципово нової методології.
Аналіз об’єктивно існуючої сьогодні практики фізичного виховання, протиріч і їх причин, національних традицій, використання класичних педагогічних теорій та ідей, власного педагогічного досвіду дозволив Б.М. Шияну визначити концептуальні положення, що повинні лягти в основу процесу формування національної системи фізичного виховання молоді:
1. Телеологія системи фізичного виховання школярів повинна формуватись на загальнолюдських гуманістичних цінностях і національних засадах з урахуванням регіональних особливостей та передового світового досвіду в галузі фізичного виховання.
2. Шкільна фізична культура набуває сенсу і цінності для кожного учня лише за умови його включення у процес соціалізації через засвоєння її специфічного змісту як частини загальної культури нації. В руховій діяльності моделюються і віддзеркалюються людські взаємовідносини, і в цьому контексті вона є засобом формування особистості, її свідомості і культури.
3. Фізичне виховання школярів є провідною ланкою єдиної системи взаємопов’язаних і взаємообумовлених рівнів фізкультурної освіти дітей і молоді. При формуванні її завдань і реалізації змісту слід керуватись Державними вимогами до фізичного виховання, враховувати вікові та статеві особливості учнів.
4. У процесі фізичного виховання його специфічними засобами, методами і формами комплексно вирішуються завдання патріотичного, розумового, морального, художньо-естетичного виховання.
5. Визначальною умовою побудови процесу з фізичного виховання у школі є забезпечення на заняттях взаємної поваги, взаємодовіри та співпраці вчителя й учнів, як запоруки виховання творчої, активної особи, здатної самостійно приймати рішення і реалізовувати їх у процесі життєдіяльності.
6. Зміст фізичного виховання школярів може бути представлений у вигляді таких основних блоків: знання, способи рухової діяльності, способи власної фізкультурно-оздоровчої діяльності, способи спортивної діяльності. Він визначається навчальними програмами всіх рівнів і забезпечується навчальними посібниками та дидактичними матеріалами.
7. Будуючи навчально-виховний процес за принципами демократизму і гуманізму, слід забезпечити участь у формуванні його змісту учителів і учнів; прагнути до досягнення індивідуально можливого рівня фізкультурної освіти, розвитку і підготовленості тих, хто займається фізичними вправами; виявити обдарованих у фізичному відношенні дітей та підлітків і надавати їм можливість розвинути свої здібності. Це досягається за рахунок участі середніх загальноосвітніх навчальних закладів у формуванні навчальних програм.
8. Практична реалізація завдань перманентного фізичного виховання здійснюється на спеціально організованих заняттях. Серед інших урок є головною формою занять. При формуванні системи фізичного виховання школа визначає конкретні форми позаурочних занять і засоби рухової діяльності учнів, що відповідають їх інтересам, останнім досягненням науки і культури, передовим педагогічним технологіям, традиціям і конкретним умовам їх проведення.
9. Вагомим важелем підвищення ефективності фізичного виховання, прояву активності, ініціативи і творчості учнів є оцінка їх діяльності. Вона повинна відповідати праці школяра, вкладеній у досягнення не якогось загального нормативу, а індивідуально можливого результату в засвоєнні теоретичних знань, методичних умінь, практичних навичок, розвитку фізичних здібностей.
10. Одним із пріоритетних напрямів формування національної системи фізичного виховання є вдосконалення методики фізичного виховання дітей-інвалідів, аномальних та віднесених за станом здоров’я до спеціальних медичних груп, на основі реалізації психолого-педагогічних і психолого-фізіологічних теорій навчання, виховання і розвитку особистості.
11. Для індивідуальної діагностики фізичної підготовленості учнів використовуються Державні тести. Результати тестування є підставою для внесення коректив у процес фізичного виховання з метою досягнення належного рівня фізичної підготовленості дітей і молоді.
12. Фізичне виховання школярів є базою, на якій формується уявлення дітей і молоді про норми і правила здорового способу життя, виховується звичка до його ведення.
13. Формування національної системи фізичного виховання школярів вимагає нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів і методів підготовки та підвищення кваліфікації шкільного вчителя.
Висунуті концептуальні положення обумовлюють нове розуміння змісту шкільного предмету " фізична культура", покликаного забезпечити загальну фізкультурну освіту учнів загальноосвітніх шкіл. Отже, метою загальної фізкультурної освіти є формування наукового світогляду учнів у сфері фізичної культури, оволодіння ними засобами, методами і формами індивідуальної рухової діяльності, уміння цілеспрямовано використовувати цю діяльність для власного духовного і фізичного вдосконалення, зміцнення і збереження здоров’я.
Вагомих успіхів у розвитку фізичної культури можна досягти лише за умови його надійного правового, програмового та нормативного забезпечення, що виражається у конкретних документах і матеріалах, розроблених державними органами управління у сфері фізичної культури і спорту.
З моменту проголошення незалежності України (Постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року) почалося відродження національної системи фізичного виховання і новий етап її розвитку. Починаючи з 1992 року, державою прийнято більше ніж 55 Указів Президента, законів, різноманітних постанов, що створюють юридичну базу для розвитку галузі фізичної культури.
Основним законом Держави є її Конституція. Конституція України прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Як зазначено у Розділі І Статті 3 абз. 1 " Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Стаття 49 абз. 3 Конституції зобов’язує Державу дбати про розвиток фізичної культури і спорту.
Подальше законодавче забезпечення розвитку системи фізичного виховання було здійснене у вигляді прийняття Закону України " Про фізичну культуру і спорт" від 24 грудня 1993 року. Згідно Статті 2 Закону, основним завданням ФК і С є постійне підвищення рівня здоров’я, фізичного і духовного розвитку населення, сприяння економічному і соціальному прогресу суспільства, а також утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві. Право громадян на заняття фізичною культурою і спортом закріплені у Статті 4 Закону. У Главі ІІ Статті 12 Закону зазначено те, що фізичне виховання є головним напрямом провадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання. Фізичне виховання шляхом проведення обов’язкових занять здійснюється в дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних та вищих навчальних закладах відповідно до навчальних програм, затверджених у встановленому порядку. В середніх загальноосвітніх навчальних закладах уроки фізичної культури є обов’язковими і проводяться не менше трьох разів на тиждень. ЗОШ мають право, з урахуванням місцевих умов, інтересів і запитів учнів, самостійно визначати зміст, форми і засоби їх рухової активності, методи проведення занять з фізичної культури, а також організовувати поза навчальну фізкультурно-спортивну роботу. Важливим моментом є матеріально-технічне забезпечення ФКіС. Як зазначено у статті 29 Закону у абз. 5 не допускається будівництво нових та реконструкція наявних дошкільних, загальноосвітніх закладів, вищих навчальних закладів без передбачених нормативами фізкультурно-спортивних споруд та функціональних приміщень, а перепрофілювання та ліквідація діючих фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд без створення рівноцінних споруд. У статті 41 Закону передбачено цивільно-правову, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність за порушення законодавства про фізичну культуру і спорт.
В Законі України " Про освіту" від 23 березня 1996 року зазначається, що метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання моральних якостей і т.д. У статтях 33-35, 39 зазначається те, що дошкільні, ЗОШ І-ІІІ ступенів, позашкільні заклади освіти, мають забезпечити фізичне, психічне здоров’я дітей, сприяти їх всебічному розвитку, здійснювати трудову підготовку, формувати загальнолюдську мораль, забезпечувати фізичне вдосконалення і т.д.
У Законі України " Про загальний військовий обов’язок і військову службу" від 25 березня 1992 року у главі ІІ ст. 12 ч. 2 зазначається те, що фізичну підготовку допризовників і призовників здійснюють згідно програм фізичної культури загальноосвітні заклади, спортивні товариства і клуби навчально-виховних закладів та ін.
В основах законодавства України про охорону здоров’я у розділі 4 ст. 32 відзначено, що держава сприяє утвердженню здорового способу життя шляхом організації медичного, екологічного, фізичного виховання, організації медичного контролю для занять фізкультурою, спортом і туризмом.
У Законі України " Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" від 5 лютого 1993 року у статті 12 ч. 1 наголошується, що держава забезпечує молодим громадянам рівне з іншими громадянами право на охорону здоров’я, заняття фізичною культурою і спортом. Органи державної виконавчої влади з питань освіти, молоді і спорту розробляють і рекомендують, а середні загальноосвітні школи та професійні навчально-виховні заклади включають до своїх програм курси фізичної культури, а також організовують секції для занять окремими видами спорту.
У 1994 році 24 червня була затверджена Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні. Ця програма була розроблена у відповідності до Закону України " Про фізичну культуру і спорт" і спрямована на практичну його реалізацію. В програмі зазначалось, що в країні має місце недооцінка соціально-економічної, оздоровчої і виховної ролі фізичної культури і спорту, відсутня чітко скоординована програма взаємодій різних державних структур і громадськості, що беруть участь у фізкультурно-спортивному русі, і що негативно позначається на здоров’ї населення і соціально-економічному розвитку держави. Також, дуже мало уваги приділялось, і мабуть це актуально і сьогодні, фізичному вихованню в сім’ях, середніх загальноосвітніх закладах та ВНЗ 1-4 рівнів акредитації, що призвело до погіршення здоров’я дітей і молоді. 80 відсотків дітей і підлітків мали різні відхилення у фізичному розвитку, а кожен третій юнак не був призваний на військову службу. В програмі також відзначалось, що відбувається зменшення питомої ваги позаурочних занять з фізичного виховання в ЗОШ та обов’язкових занять у вищих навчальних закладах.
Найважливішим напрямком розвитку фізичної культури і спорту було визначено фізичне виховання і фізкультурно-оздоровча діяльність у навчально-виховній сфері, визнання фізичного виховання обов’язковою дисципліною ВНЗ. Передбачалось розробити державні вимоги до фізичного виховання дітей в усіх навчальних закладах. Розробити науково-обгрунтовані обсяги рухової активності для дітей усіх вікових груп, систему тестів та оціночних нормативів і вимог до фізичного розвитку, фізичної підготовленості; встановити норми наповнюваності навчальних груп (дошкільнята 6-12, учні 15-20, студенти 10-15 чоловік). Організувати школи здоров’я і фізкультурно-оздоровчі та лікувальні групи на базі закладів освіти. Ввести єдиний " Паспорт здоров’я", заліки із фізичної культури в 5, 9, 11 класах ЗОШ і передбачити їх на протязі усього терміну навчання у ВНЗ. Створити при навчальних закладах автоматизовані діагностично-консультативні кабінети для розроблення індивідуальних програм фізкультурно-оздоровчих занять учнів і студентів.
1 вересня 1998 року була затверджена наступна державна програма, яка носила назву: Цільова комплексна програма " Фізичне виховання-здоров’я нації". В цій програмі зазначалось, що криза в галузі фізичної культури і спорту поглибилась, кількість хворий дітей зросла, зменшилась тривалість життя населення, збільшилась кількість на 63 % кримінальних злочинів, по яких було притягнуто неповнолітніх, на 60 % збільшилася кількість молоді, що вживає наркотичні речовини. На протязі 1999-2005 років у навчальних закладах в сфері фізичного виховання і фізкультурно-оздоровчої роботи передбачалось здійснити такі заходи: введення третього уроку фізичного виховання у ЗОШ (виконано); провадження чотирьох годин на тиждень у ВНЗ (не виконано, і навпаки відбувається скорочення годин); затвердити і впровадити державні стандарти освіти " Фізичне виховання" у всіх закладах освіти (виконано) і привести у відповідність із ними базові навчальні плани і програми із фізичного виховання; внести зміни і доповнення до системи Державних тестів і нормативів фізичної підготовленості; розробити і впровадити систему організації шкільної та позашкільної фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи.
Подальше удосконалення нормативно-правової галузі відбувалося одночасно із прийняттям таких важливих документів, як: державного стандарту для ЗОШ " Здоров’я і фізична культура", базових навчальних програм, а також тестів і нормативів оцінки фізичної підготовленості населення України, які і лежать в основі нормативно-правового забезпечення процесу фізичного виховання у навчальних закладах.
Відповідно до статті 31 Закону України " Про загальну середню освіту" Кабінет Міністрів України 14 січня 2004 р.затвердив Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти (додається) і зобов’язав Міністерство освіти і науки, Академію педагогічних наук розробити до 1 червня 2004 р. навчальні плани та програми для учнів основної і старшої школи.
Державний стандарт базової і повної середньої освіти визначає вимоги до освіченості учнів і випускників основної та старшої школи, гарантії держави у її досягненні. Державний стандарт охоплює базовий навчальний план, загальну характеристику інваріантної і варіативної складових змісту базової та повної середньої освіти, державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Виконання вимог Державного стандарту є обов’язковим для всіх навчальних закладів, що надають загальну середню освіту.
Загалом на освітню галузь " Здоров’я і фізична культура" у школі ІІ-ІІІ ступенів відводиться 927, 5 годин, або 10, 4 % загального часу навчання.
В основній школі змістом освітньої галузі " Здоров'я і фізична культура" передбачено надання учням загальних знань і формування вмінь збереження власного здоров'я як важливого компоненту загальнолюдської культури; зміцнення навичок здорового способу життя; оволодіння способами розвитку фізичних якостей та удосконалення морфологічних і функціональних можливостей, формування основних життєво важливих рухових вмінь і навичок; сприяння збереженню життя учнів, володіння раціональними прийомами запобігання порушенням стану здоров'я; дій у надзвичайних ситуаціях і надання першої допомоги.
У старшій школі зміст освітньої галузі " Здоров'я і фізична культура" передбачає: формування стійких мотиваційних установок і застосування набутих знань щодо здорового способу життя та системи підтримки, реабілітації і корекції власного здоров'я; сприяння підвищенню адаптаційних можливостей організму; усвідомлення необхідності подальшого підвищення стану фізичної підготовленості через розвиток фізичних якостей і здібностей; формування умінь і навичок щодо систематичних занять фізичними вправами, підвищення функціональної та фізичної підготовленості; підготовку до служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, визначених законодавством; вибору професії; надання першої допомоги.
Конкретизація змісту предмету " Здоров’я і фізична культура", градація його по роках навчання, поділ на розділи, нормативні вимоги, оцінювання знань, рівня оволодіння руховими діями, розвитку рухових здібностей відбувається у навчальних базових програмах.
Одним із важливих документів є положення про державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України від 15 січня 1996 року. В ньому зазначається, що здача тестів є обов’язковим для дітей дошкільного віку (6 років), учнів ЗОШ, ПТУ, Вузів і т.д. Визначено рухові тести, метрологічні умови їх складання та оцінка результатів.