Міжнародне співробітництво у протидії транснаціональній кор\пціТ

Статті 13-14 Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією передбачають, що сторони під контролем ГРЕКО здійснюють ефективне співробітництво у питаннях, які стосуються цивільного провадження у справах про корупцію, і особливо вручення документів, збирання доказів в інших країнах, юрисдикції, визнання та виконання рішень судових органів іноземних країн і судових витрат, згідно із положеннями відповідних міжнародних документів про міжнародне співробітництво у цивільних і комерційних справах, Сторонами яких вони є, а також відповідно до їхнього внутрішнього законодавства.

У разі якщо міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про запобігання і протидію корупції, застосовуються правила міжнародних договорів.

Положення ч. 1 ст. 31 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі - Закон) цілком відповідає ст. 9 Конституції України і ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», згідно з якою якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у законі України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Главою II Конвенції ООН протидії корупції (далі – Конвенція-1) окремо виділено заходи щодо запобігання корупції (у ст. 6 визначено органи, які здійснюють запобігання), а главою 111 (статті 30, 36 та ін.) - заходи з розслідування, переслідування і система органів, які займаються боротьбою з корупцією. Іншими словами, запобігання та боротьба (протидія) як завдання розмежовані і поділені між різними державними органами. У Законі ж такий підхід не діє, а тому на Президента України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, а також громадськість покладено невластивий для них обов'язок (надано право) здійснювати протидію корупції.

На відміну від ст. 368-2 КК України, де під незаконним збагаченням розуміється одержання будь-якою службовою особою неправомірної вигоди незалежно від її джерела або передача нею такої вигоди близьким родичам, у ст. 20 Конвенції-1 пропонується визнавати злочином незаконне збагачення, для якого властиві такі ознаки: а) збагачення виявляється у значному збільшенні активів; б) воно стосується тільки державної посадової особи; в) воно перевищує її законні доходи; г) це перевищення державна посадова особа не може раціонально обґрунтувати.

Згідно зі ст. 12 Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з корупцією (далі - Конвенція-2) зловживання впливом карається, якщо воно стосується впливу на прийняття рішень тільки національними державними посадовими особами, членами національних представницьких органів, іноземних державних посадових осіб та членів іноземних представницьких органів, посадових осіб міжнародних організацій і членів міжнародних парламентських асамблей, суддів і посадових осіб міжнародних судів.

Конвенція ООН проти корупції (статті 15-25) вимагає від кожної Держави-учасниці вжити таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання кримінально караними таких діянь:

- підкуп національних державних посадових осіб;

- підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб міжурядових організацій;

- розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове використання майна державною посадовою особою;

- зловживання впливом;

- зловживання службовим становищем;

- незаконне збагачення;

- підкуп у приватному секторі;

- розкрадання майна в приватному секторі;

- відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом;

- приховування;

- перешкоджання здійсненню правосуддя.

Кримінальна конвенція РЄ про боротьбу з корупцією (статті 2-14) вимагає від кожної Сторони вживати таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму національному законодавстві кримінальної відповідальності за такі діяння:

- дача хабара національним державним посадовим особам;

- одержання хабара національними державними посадовими особами;

- хабарництво членів національних представницьких органів;

- хабарництво іноземних державних посадових осіб;

- хабарництво членів іноземних представницьких органів;

- дача хабара у приватному секторі;

- одержання хабара у приватному секторі;

- хабарництво посадових осіб міжнародних організацій;

- хабарництво членів міжнародних парламентських асамблей;

- хабарництво суддів і посадових осіб міжнародних судів;

- зловживання впливом;

- відмивання доходів, отриманих від злочинів, пов'язаних із корупцією;

- фінансові злочини.

У цьому зв'язку сумнівною видається можливість передбаченого антикорупційного механізму в частині складання посадовими особами органів міліції, Служби безпеки України, органів державної податкової служби, органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, прокурорами або уповноваженими ними особами з числа працівників прокуратури протоколів про адміністративні правопорушення стосовно таких суб'єктів корупційних правопорушень, як Прем'єр-міністр та інші члени Уряду України, Голова Верховної Ради України і народні депутати України, Голова Служби безпеки України, Голова державної податкової служби України, Генеральний прокурор України та деякі інші.

На відміну від Конвенції-1 (статті 50, 51-59, 60 та ін.) та Конвенції-2 (ст. 14), ні Закон, ні повною мірою інші закони України не передбачають можливості таких заходів боротьби з корупцією, як: спеціальні методи розслідування (контрольовані поставки, електронне спостереження, таємні операції, перехоплення вантажів тощо); заходи щодо повернення активів; розробка і здійснення підготовки персоналу, який несе відповідальність за запобігання корупції та боротьбу з нею тощо.

Всупереч положенням ст. 26 Конвенції-1, згідно з якою кожна Держава-учасниця, зокрема, забезпечує застосування щодо юридичних осіб, які притягуються до відповідальності відповідно до цієї статті, ефективних, домірних і таких, що здійснюють стримувальний вплив, кримінальних або некримінальних санкцій, у тому числі грошових, Законом не визначено питання відповідальності (кримінальної, цивільно-правової або адміністративної) юридичних осіб за участь у злочинах, що визначені цією Конвенцією.

Проігноровано також і положення ст.. 18 Кримінальної конвенції РЄ про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 p., згідно з якою кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення відповідальності юридичних осіб за передбачені цією Конвенцією кримінальні злочини — дачу хабара, зловживання впливом та відмивання доходів, - вчинені на їхню користь будь-якою фізичною особою, яка діяла незалежно або як представник того чи іншого органу юридичної особи, та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням:

- представницьких повноважень юридичної особи; чи

- повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи

- повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи;

а також за залучення такої фізичної особи до вищезазначених злочинів у якості співучасника чи підбурювача.

Крім цих випадків, кожна Сторона має вживати необхідних заходів для забезпечення відповідальності юридичної особи, коли неналежний контроль з боку згаданої фізичної особи призвів до вчинення в інтересах цієї юридичної особи зазначених кримінальних злочинів фізичною особою, що їй підпорядковується.

Компетентні органи України можуть надавати відповідним органам іноземних держав та одержувати від них інформацію, у тому числі з обмеженим доступом, з питань запобігання і протидії корупції з додержанням вимог законодавства та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Надання органам іноземних держав інформації з питань, пов'язаних з запобіганням і протидією корупції, можливе лише в разі, якщо ці органи та відповідний компетентний орган України можуть установити такий режим доступу до інформації, який унеможливлює розкриття інформації для інших цілей чи її розголошення у будь-який спосіб, у тому числі шляхом несанкціонованого доступу.

Україна здійснює заходи щодо повернення в Україну коштів та іншого майна, одержаних внаслідок корупційних правопорушень, і розпоряджається цими коштами та іншим майном відповідно до законодавства та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.