Особливості девіантної поведінки підлітка як складової важковихованості

Останніми роками серед дослідників спостерігається підвищений інтерес до проблеми девіантної поведінки. Наукове вивчення відхилень здійснюється в кримінології, психопатології, соціології, соціальній роботі, педагогіці.

Вивчення відхилень поведінки має свою історію. Ще Платон, намагався пояснити розмаїтість у поведінці людей.

Зміни в житті суспільства протягом останніх століть дали великий відсоток важковиховуваних дітей. Ці категорії поєднувалися під загальною назвою «дефективні», що із зовнішньої сторони здавалася цілком законним: кожен дефективний - важковихований, а кожен важковиховуваний тому й важкий, що має той або інший дефект. Однак важковихованість завжди означає дефективність.

Сучасні дослідники використають терміни: «важкі діти», «важкий підліток», до категорії яких відносять дітей з відхиленнями в моральному розвитку, акцентуаціями характеру, з порушеннями в афективно-вольовій сфері, відхиленнями в поведінці; «аномальні діти», що мають відхилення від того, що є типовим або нормальним, але не патологічний стан, що включає: «дезадаптовані діти»; «діти, що бідують у спеціальній турботі»; діти «групи ризику»; «дитина з порушеннями в афективній сфері». Однак названі терміни часто несуть однобічну інформацію: побутову, клінічну, юридичну. Оскільки єдиної практики вживання даних понять немає, часом не ясно, до якої категорії віднести дитину, що має ті або інші відхилення в поведінці. Вважається правомірним уживання термінів: що відхиляється, асоціальне, ненормативне, протиправне, злочинна поведінка.

Основоположник культурологічного аспекту девіантної поведінки в Росії Я. И. Гилинский ввів у вживання термін «девіантна поведінка», що у цей час уживається нарівні з терміном «поведінка, що відхиляється».

Закордонні дослідники, Дюркгейм, Клагес, Мертон, Смелзер, Шибутани, Шуэсслер й ін., визначають девіантність як відповідність або невідповідність соціальним нормам-очікуванням [43]. Отже, девіантною є поведінка, що не задовольняє соціальні очікування даного суспільства.

Сучасні англійські психологи Дж. Хевіт і Р. Дженкінс внаслідок дослідження " важких" дітей також пропонують розрізняти дві категорії важковиховуваних:

· діти з " соціалізованими формами" антисуспільної по­ведінки, які достатньо емоційно врівноважені, завдяки розвиненим механізмам психологічної адаптації досить легко пристосовуються до соціальних норм усередині тих антисуспільних груп друзів або родичів, до яких во­ни належать;

• діти з несоціалізованою антисуспільною агресивною по­ведінкою, які, як правило, перебувають у поганих сто­сунках з іншими дітьми, членами своєї сім'ї і мають значні емоційні розлади, які проявляються в негативізмі, агресивності, зухвалості й мстивості.

Відомий психолог Скотт, розвиваючи погляди своїх колег, довів, що категорія соціалізованих " важких" підлітків розпадається ще на дві групи:

• Підлітки, які не засвоїли ніякої системи норм поведінки.

• Підлітки, які засвоїли антисуспільні форми поведінки.

Він наголошує на тому, що кожна з виділених груп вима­гає спеціального підходу. Для соціалізованих важких під­літків потрібне лише активне педагогічне виховання. Щодо другої групи, то вона, на думку автора, насамперед потребує суто психологічної корекції, після якої ефективними ста­нуть і власне виховні впливи. Особливо продуктивними тут є спеціально організовані форми групової психокорекційної роботи з такими дітьми під керівництвом спеціаліста-психолога або соціального педагога.

У вітчизняній літературі під девіантною поведінкою розуміється:

1. Вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам, «будь то норми психічного здоров'я, права, культури або моралі».

2. Соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, що не відповідає офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам.

У першому значенні девіантна поведінка є переважно предметом загальної й вікової психології, педагогіки, психіатрії. У другому значенні - предметом соціології й соціальної психології.

Оскільки девіантна поведінка стала асоціюватися з багатьма негативними проявами, уособленням «зла» у релігійному світогляді, симптомом «хвороби» з погляду медицини, «незаконним» відповідно до правових норм, виникла навіть тенденція вважати його «ненормальним». Тому, варто підкреслити точку зору Я. И. Гилинского, В.Н. Кудрявцева про те, що девіації як флуктуації в неживій природі, мутації в живій природі є загальною формою, способом мінливості, отже, життєдіяльності й розвитку будь-якої системи. Оскільки функціонування соціальних систем нерозривно пов'язане з людською життєдіяльністю, у якій соціальні зміни реалізуються також шляхом девіантної поведінки, відхилення в поведінці необхідні. Вони служать розширенню індивідуального досвіду. Виникаюча на основі цього розмаїтість у психофізичному, соціокультурному, духовно-моральному стані людей та їхній поведінці є умовою вдосконалювання суспільства, здійснення соціального розвитку [51].

Слід зазначити точку зору В. А. Петровского, Э. Фромма про те, що в нонконформізмі закладений ріст конструктивного початку людського «Я». При цьому девіації повинні носити соціально-творчий характер: різні види науково-технічної й художньої творчості. Соціально-негативний характер девіацій деструктивний як для особистості, так і для суспільства. Однак саме цей тип поведінки, що відхиляється, викликає найбільший інтерес дослідників і частіше розглядається в соціально-психологічній літературі.

В. Д. Менделевич підкреслює, що девіація - це межа між нормою й патологією, крайній варіант норми. Девіантність не можна визначити, не спираючись на знання норм. У медицині норма – це зовсім здорова людина; у педагогіці – встигаючий по всіх предметах учень; у соціальному житті – відсутність злочинів. Сутужніше всього визначити «психологічну норму» як сукупність якихось властивостей, властивій більшості людей, еталон поведінки. Це - норми-ідеали. Оскільки рівень інтеріоризації норм у різних соціальних середовищах має істотні відмінності, а норми-ідеали, система основних цінностей носять глобалізований характер, вони важко застосовні до конкретних соціальних об'єктів. [7].

Невипадково Л. Пожежа пропонує розглядати норму в трьох різних значеннях: статистичну, функціональну (індивідуальну) і ідеальну. При цьому ідеальна норма - це оптимальний спосіб існування особистості в оптимальних соціальних умовах. Оскільки кожен індивід має власний специфічний шлях розвитку, будь-яке відхилення можна вважати девіацією лише в порівнянні із цим трендом. Таким чином, функціональна (індивідуальна) норма бере до уваги одиничність індивіда, але не відбиває якихось властивостей, властивій більшості людей, подій.

Статистична норма, як сама більша частота появи певного показника, відповідає загальному припущенню про те, що більшість людей відноситься до нормальних людей. Наявні можливі відхилення від цієї «середньостатистичної норми» розцінюються як варіанти норми, прояву особливостей характеру, особистості, як унікальний результат взаємодії індивідуальності й специфічних особливостей ситуації. Але статистична норма не дозволяє побачити перспективи успішного навчання, соціалізації, подальшого психологічного розвитку особистості[65].

І все-таки найбільш прийнятним при розмежуванні норми й девіації вважається так званий статистично-адаптаційний підхід, при якому «норма» являє собою:

1. щось середнє, що не виділяється з маси;

2. щось найбільш пристосоване до навколишнього середовища.

Нормативність поведінки особистості може бути визначена відповідно до соціально-психологічних нормативів суспільства. Слід зазначити, що час існування норм може бути коротким, обчислюючись десятиліттями й навіть роками, що відбувається в цей час (динамічна норма як «живий процес»). Складність аналізу пов'язана з недостатністю інформації про психологічну норму в сучасній ситуації розвитку суспільства, що характеризується поширенням норм кримінальної. [64].

Однак гармонічна норма не відбиває стійких розбіжностей психології людей різного віку, найбільш істотних і важливих сторін їхньої життєдіяльності. Отже, повинні існувати ще й вікові її варіанти, що враховують особливості часу й місця проживання індивіда, що служать орієнтирами при розмежуванні норми й девіації. У процесі оцінки вікової поведінкової норми В.Д. Менделевич пропонує аналіз різних стилей діяльності, яким повинена відповідати людина певного віку: комунікативний стиль; вольові характеристики; інтелектуальні, емоційні й психомоторні особливості; стиль усної й писемної мови. Але чітких вікових особливостей пропонованих критеріїв він не приводить, тому що вони можуть бути виділені лише відповідно до певного підходу до норми й девіації.