Класифікація мов

План

1. Генеалогічна класифікація мов.

2. Типологічна класифікація.

3. Інші класифікації мов.

Мовознавство знає кілька підходів до класифікації мов. Основні з них:

Ø за спільністю мовного матеріалу (коренів, афіксів, слів), а тим самим і за спільністю походження – це генеалогічна класифікація мов,

Ø за спільністю складу і типу, перш за все граматичного, незалежно від походження – це типологічна (або морфологічна) класифікація мов.

Генеалогічна класифікація мов прямо пов'язана з історичною долею мов і народів, носіїв цих мов, і охоплює перш за все лексичні та фонетичні зіставлення, а далі і граматичні; морфологічна ж класифікація пов'язана зі структурно-системним розумінням мови і спирається головним чином на граматику.

Перші спроби класифікації мов пов'язані з пошуками «рідності» мов та виявленням споріднених сімей, питання про морфологічної класифікації постало пізніше.

Питання про різноманіття мов не цікавило античну думку, оскільки як греки так і римляни вважали гідним вивчення лише своєю мов, решту ж мов вони вважали «варварськими», (прирівнюючи чужу промову до «бурмотіння»).

У середні століття питання про різноманіття мов стало очевидним, оскільки «варвари» зруйнували Рим і на культурну арену вийшло безліч «варварських» мов (кельтські, германські, слов'янські, тюркські та ін.), серед яких жодна не могла вважатися «єдиною». Однак взаємодії різномовних народів у цю епоху обмежувалися або військовими діями, або побутовим спілкуванням, що, звичайно, вимагало певною мірою оволодіння чужими мовами, але не призводило до планомірного вивчення чужих мов.

Теоретичні ж питання у зв'язку з тим, що освіченість була в руках церкви, вирішувалися тільки згідно з Біблією, де різноманіття мов пояснювалося легендою про Вавилонську вежу.

Поштовхом до постановки цього питання в науковому плані були практичні завдання епохи Відродження – епохи «великих подорожей і відкриттів», яка познайомила європейців з туземцями Азії, Африки, Америки, Австралії та Океанії. Виникла необхідність спілкуватись з ними, впливати на них через релігію і інші шляхи пропаганди. Все це вимагало взаєморозуміння і тим самим вивчення і порівняння мов.

Ще в 1538 р. з'явилася робота Гвілельма Постеллуса з Нормандії (1510-1581) «De affmitatae linguarum» («Про спорідненість мов»).

Перша спроба встановлення груп споріднених мов належала французу італійського походження Йосифу-Юстусу (Жозефу Жюсту) Скалігеру (1540-1609), який у своїй праці «Diatriba de europeorum linguis» («Міркування про європейські мови», 1599 р.), в межах відомих йому європейських мов встановлює 11 «мов-матерів»: чотири «великих» – грецька, латинська (з романськими), тевтонські (германська) і слов'янська, і сім «малих» - албанська, ірландська, бріттська, татарська, фінська, угорська та баскська.

Незважаючи на те, що порівняння йшло на зіставленні слова бог у різних мовах і що навіть латинське і грецьке найменування бога (deus, theos) не навело Скалігера на думку про спорідненість грецького з латинською мовою і він оголосив всі 11 «матерів» «не пов'язаними між собою ніякими сімейними узами», в межах романських і особливо германських мов автор зумів провести тонкі відмінності в ступені спорідненості: намітив можливість поділу германських мов і німецьких діалектів за ознакою пересування приголосних, що потім було розвинене в роботах Тен-Кате, Расмуса Раска і Якоба Грімма.

Більш широку класифікацію, хоча багато в чому неточну, але з явним визнанням поняття сім'ї мов дав знаменитий математик і філософ Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716), розподіливши відомі йому мови на два великі сімейства з підрозділом одного з них ще на дві групи:

I. Арамейська (тобто семітські).

II. Яфетичні:

1. Скіфські (фінські, тюркські, монгольські і слов'янські).

2. Кельтські (інші європейські).

У XVII ст. виходець з Хорватії Юрій Крижанич (1617-1693), який проживав довгі роки на Русі (головним чином на засланні), дав перший зразок порівняння слов'янських мов; ця спроба вражає своєю точністю.

У XVIII ст. Ламберт Тен-Каті (1674-1731) у книзі «Aenleiding tot de Kenisse van het verhevende Deel der niederduitsche Sprocke» («Вступ до вивчення благородної частини нижньонімецькі мови», 1723) зробив ретельне порівняння германських мов і встановив найважливіші звукові відповідності цих споріднених мов.

Велике значення серед попередників порівняльно-історичного методу мають праці М.В. Ломоносова (1711-1765) «Російська граматика» (1755), Передмова «Про користь книг церковних в російській мові» (1757) і незакінчена праця «О сродных языках российскому и о нынешних диалектах», де наведена абсолютно точна класифікація трьох груп слов'янських мов з вказівкою на більшу близькість східних до південних, показані на ряді слів правильні етимологічні відповідності спільнокореневих слов'янських і грецьких слів, роз'яснено питання про ступінь близькості російських діалектів і роз'єднаності німецьких, про місце старослов'янської мови і намічені родинні відносини між мовами європейської частини індоєвропейських мов.

Усі ці спроби «каталогізації мов», як би вони не були наївні, все ж таки принесли велику користь: вони ознайомили з реальними фактами різноманіття мов і можливостей подібності та відмінності мов в межах тих же слів, що сприяло інтересу до порівняльного зіставлення мов і збагачувало фактичну обізнаність у мовах.

Проте одні тільки лексичні зіставлення, та ще без наявності будь-якої справжньої історичної теорії, не могли привести до потрібних наукових результатів. Але підґрунтя для виникнення порівняльного мовознавства було готове.

Потрібен був лише якийсь поштовх, який би підказав правильні шляхи порівняння мов і поставив би потрібні цілі подібних досліджень. Таким «поштовхом» виявилося відкриття санскрита, літературної мови стародавньої Індії.

Перший, хто помітив схожість індійських слів з італійськими і латинськими, був Філіппе Сассеті, італійський мандрівник XVI ст., про що він повідомив у своїх «Листах з Індії», проте наукових висновків з цих публікацій зроблено не було.

Питання отримало правильну постановку лише в другій половині XVIII ст., коли в Калькутті був заснований інститут східних культур і Вільям Джонз (1746-1794), вивчивши санскритські рукописи і познайомившись із сучасними індійськими мовами, зміг написати:

«Санскритский язык, какова бы ни была его древность, обладает удивительной структурой, более совершенной, чем греческий язык, более богатой, чем латинский, и более прекрасной, чем каждый из них, но носящей в себе настолько близкое родство с этими двумя языками как в корнях глаголов, так и в формах грамматики, что не могло быть порождено случайностью, родство настолько сильное, что ни один филолог, который занялся бы исследованием этих трех языков, не сможет не поверить тому, что они все произошли из одного общего источника, который, быть может, уже более не существует. Имеется аналогичное основание, хотя и не столь убедительное, предполагать, что и готский и кельтский языки, хотя и смешанные с совершенно различными наречиями, имели то же происхождение, что и санскрит; к этой же семье языков можно было бы отнести и древне-персидский, если бы здесь было место для обсуждения вопросов о древностях персидских».

На початку XIX ст. незалежно один від одного різні вчені різних країн зайнялися з'ясуванням родинних відношень мов в межах тієї чи іншої сім'ї і досягли чудових результатів.

Німецький лінгвіст Франц Бопп (1791-1867) пішов безпосередньо від висловлювання В. Джонза й досліджував порівняльним методом відмінювання основних дієслів у санскриті, грецькій, латинській та готській мовах (1816), зіставляючи як корені, так і флексії. І хоча Бопп і вважав що «прамовою» для індоєвропейських мов був санскрит і намагався включити до кола індоєвропейських мов малайські та кавказькі, він довів на великому матеріалі декларативний тезис В. Джонза і написав першу «Порівняльну граматику індогерманських [індоєвропейських] мов» (1833).

Іншим шляхом пішов датський вчений Расмус-Кристіан Раск (1787–1832). Раск (він порівнював ісландську мову з мовами сусідніх держав) підкреслював, що лексичні відповідності між мовами не є надійними, набагато важливішими є граматичні відповідності, оскільки запозичень словозміни, і зокрема флексій, «ніколи не буває».

Третім засновником порівняльного метода у мовознавстві був Олександр Xристофорович Востоков (1781–1864). Востоков займався лише слов’янськими мовами, і перш за все старослов’янською мовою, місце якого серед слов’янських мов слід було визначити.

Великі заслуги в уточненні й укріпленні порівняльного метода на великому порівняльному матеріалі індоєвропейських мов належать німецькому лінгвістові Августу-Фрідриху Потту (1802–1887), який створив порівняльно-етимологічні таблиці індоєвропейських мов і підтвердив важливість аналізу звукових відповідностей.

Розвиток порівняльно-історичного методу пов’язаний також з іменами братів Фридриха й Августа-Вильгельма Шлегелів, Якоба Гримма, Вильгельма Гумбольдта і, звичайно ж, Августа Шлейхера.

Шлейхер вважав, що мови – це такі ж природні організми, як рослини і тварини, вони народжуються, ростуть і вмирають, вони мають такий же родовід і генеалогію, як і всі живі істоти. За Шлейхером, мови не розвиваються, а саме зростають, підкоряючись законам природи.

Виходячи з думки, що «життя мови нічим істотним не відрізняється від життя всіх інших живих організмів – рослин і тварин», Шлейхер створює свою теорію «родовідного дерева», де і загальний стовбур, і кожна гілка діляться завжди навпіл, і зводить мови до свого витоку – прамови, «первинного організму», в якому повинна панувати симетрія, регулярність, і весь він повинен бути простим, тому вокалізм Шлейхер реконструює за зразком санскриту, а консонантизм – за зразком грецької мови, уніфікуючи відміни і відмінювання за одним зразком, оскільки різноманіття звуків і форм, за Шлейхером, - результат подальшого зростання мов. У результаті своїх реконструкцій Шлейхер написав навіть байку на індоєвропейській прамові.

Слідом за індоєвропейськими мовами було виділено і класифіковано інші сім’ї – семіто-хамітську, фіно-угорську, тюркську, кавказьку та ін.

Спорідненими називають мови, що виникли з одного джерела, мають давні спільні корені й афікси, регулярні фонетичні відповідності. Спорідненість мов не є тотожністю, а закономірним розвитком з однієї прамови.

Генетична тотожність визначається за допомогою порівняльно-історичного метода.

Спорідненість може бути далекою й близькою.

Близькоспорідненими є українська та болгарська мови, німецька й українська мови споріднені, але ця спорідненість є далекою.

Наявність різних ступенів спорідненості зумовило введення термінів: сім’я, гілка (група), група (підгрупа).

Сім’єю називається уся сукупність мов даної спорідненості. Сім’ї утворюють індоєвропейські, семітські, тюркські та ін.

Угрупування у межах сімей називають гілками або групами. Гілки мовних сімей об’єднують мови, що мають найбільшу матеріальну близькість, як, наприклад, слов’янські та балтійські мови.

Якщо група охоплює багато мов, вона ділиться на підгрупи, наприклад, слов’янська група ділиться на три підгрупи.