ртега-и-Гассет. Восстание масс // Хосе Ортега-и-Гассет. Эстетика. Философия культуры. — М., 1991.

соціалізація» — спеціальна і досить самостійна тема політичної науки. Вона включає в себе поняття цілі і засобів залучення людини до політики, співвідношення в цьому різних факторів (примус-придушення-маніпу-лювання), поняття політичної «мобілізації».

А також — її конкретних чинників, з'ясування мотивів участі людини в політичному житті, її «участі» та «включення», «апатії», опозиції, відчуження, маргіналізації, антагоністичного конфлікту, жорсткої боротьби.

Визначаючи сутність «політичної соціалізації», американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард, які запровадили у вжиток це поняття наприкінці XIX століття, тлумачили його як «процес розвитку соціальної природи людини», «формування особистості під впливом соціального середовища».

Іншими словами, соціалізація — процес залучення індивідів до соціаль­них норм і культурних цінностей суспільства. Вказуючи на її важливість, індійський політолог П. Шаран визначив соціалізацію як «процес циві­лізації суспільства».

На межі 50-60-х років XX століття за аналогією з цим поняттям було сформульоване визначення «політичної соціалізації», що його ввели в політичну науку американські соціологи й політологи. У підручнику для американських університетів зазначено, що політична соціалізація — це «процес, завдяки якому індивід засвоює політичну культуру суспіль­ства, основні політичні поняття, свої права та обов'язки відносно уряду та набуває уявлень про структуру й механізм політичної системи». Хибою цього визначення є те, що в ньому особистість виступає пасивним об'єк­том виховання і навчання.

Політична соціалізація — процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить

Оптимальнішим є визначення російського політолога Є. Шестопал, яка справедливо вважає, що поняття «політична соціалізація» ширше, ніж політичне виховання або просвіта, бо охоплює не тільки цілеспря­мований вплив на особистість панівної ідеології та політики, не лише сти­хійний вплив, а й особисту політичну активність.

Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики має ста­діальний характер. Воно починається вже у ранньому дитинстві, коли через сім'ю, засоби масової інформації, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення щодо правильної або неправильної поведінки, вчинків. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім'ї, часто «закладаються» політичні норми й цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних та політичних відносин у суспільстві потребують певних змін і в моделі сімейних стосунків.

Політичне виховання і навчання дітей значною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціа­лізацію. За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності й погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через участь у діяльності дитячих організацій.

Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов'язувати з періо­дом життя від 16-18 років до 40. У 16-річному віці люди одержують паспорт, а з 18 — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню й роботі.

Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40-60 років). На їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погляди й поведінку.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники — війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система пере­буває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспіль­ство, що набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнти­рів, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде «без правил», що порушує його інтеграцію і стабільність. У разі неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необхідно, по-перше, враховувати вік та індивідуальні особливості кожної людини; по-друге, навколишнє соціальне середовище; по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан суспільства; по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості й рівень політичної культури і субкультур.

Винятково важливе значення в справі політичної освіти людини мають політична інформація, світ акумульованої політичної культури, книги, часописи, періодичні видання. Звичайно, і ці чинники також не можна переоцінювати, вони мають бути лише джерелами ознайомлення особи з проблемами політичного життя, класичним та побіжним досвідом їх розв'язання, думками та пропозиціями як професійних політиків, так і політичних «аматорів», вчених-політологів та практиків політичного процесу. Сучасне суспільство не випадково називають «інформаційним». І це відбиває сутність еволюційних зрушень, що в ньому відбуваються: «Хто володіє інформацією, той володіє світом». З'ясовуючи ту модель політичного устрою, яка найбільш відповідає реаліям України, вчені Інституту стратегічних досліджень справедливо підкреслюють, що ком­п'ютеризація, зокрема, є об'єктивною потребою Української держави.

Але навіть найдосконаліша інформація, чи то адресована політичній еліті, чи то розрахована на «масове споживання», не є панацеєю від полі­тичних негараздів.

Впливовий американський політолог Е. Тоффлер у книзі «Метаморфози влади» пише, що сучасне розвинуте суспільство, яке належить до циві­лізації «третьої хвилі», це насамперед — «інформаційне суспільство». В ньому виникають нові форми політики, економіки і свідомості, скла­даються незвичні форми сім'ї, стилі праці та життя. При цьому він звертає увагу на ту обставину, що «надлишок політичної інформації» супро­воджується зростаючим відчуженням людини, котра приймає на її основі важливі рішення. До політичного діяча, який приймає рішення, політична інформація нерідко надходить «тільки проминаючи лабіринт дзеркал, що перекручують її». Внаслідок цього інформація нерідко «перетворюється на об'єкт все більш підступного політичного маніпулювання»⁴⁷.

Політично зріла особистість, як і людська індивідуальність взагалі, має виробляти власне уявлення про світ політики і своє місце в ньому. Засвоюючи політологічні знання, проходячи особистісну практику полі­тичного життя, спостерігаючи його феномени та закономірності, людина набуває можливостей бути свідомим учасником цього життя, сприймати його як одну з тих об'єктивних реальностей, в яких відбувається її самореалізація.

_____________