Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. - С. 46.

взаємин з громадянами. Розуміння сутності політики як боротьби за владу, її «використання» в інтересах певного класу (класів) поступово почало доповнюватися ідеєю влади не як самоцілі, а лише як засобу утворення оптимальних умов для постійного вдосконалення суспільних відносин з метою забезпечення можливостей гідного людського існування, розвитку і самореалізації особистості. В такому разі політика трактувалася як соціальний «інструмент» перетворення суспільства на принципах свободи і забезпечення добробуту людини. Подібне розуміння політики переносило центр уваги із «зовнішніх» щодо звичайної людини факторів влади на «внутрішній план» особистості (офіційний термін ООН, що підкреслює пріоритет духовного і соціального життя людини).

Відповідно змінювалося і уявлення про лідерів політики. їхня діяль­ність мала будуватися на усвідомленні власної відповідальності за здійс­нення гуманістично спрямованих програм, «олюднення» обставин люд­ського буття. Такі ідеї, до речі, містилися в творах видатних представників російської та української політичної думки — П. Струве, С. Булгакова, Б. Чичеріна, В. Винниченка, М. Грушевського. Згідно з М. Грушевським, головною турботою української трудової держави має бути піклування про соціальні потреби громадян, задоволення їхніх культурних і духовних запитів. Слід підкреслити, що саме ці ідеї набули визначального значення в теорії, політиці та практиці соціальної держави, яка перетворилася на яскравий феномен політичної реальності другої половини XX століття.

Перехід від етатистської моделі державного устрою, патерналістського способу стосунків з громадянами до «цивілізму», демократично і соціально визначеного суспільного ладу — тривалий і надзвичайно складний процес. На цьому шляху Україну чекає чимало серйозних випробувань.

Декларуючи пріоритет соціальних цілей, наша держава цим визначає стратегічну спрямованість своєї політики, її гуманіс­тичні орієнтири. Тим самим вона завдає відповідних імпульсів законотворчій діяльності, зумовлює певні алгоритми конкрет­них соціальних та інших програм, різних заходів щодо соціаль­ного захисту і забезпечення населення.

Проте, держава може успішно виконувати свої соціальні функції тоді, коли вона буде економічно розвинута, здатна забезпечити матеріально-фінансовими ресурсами свої соціальні програми. А це, в свою чергу, потребує відповідального ставлення до держави самого громадянина, особи. Це ставлення, втім, є вкрай неоднорідним. Свідомість сучасного українського суспільства дуже строката. В ній переплутуються мотиви ностальгії за минулим, тими гарантіями та захистами, які забезпечувала колишня держава, з відчуттям вдячності за певні свободи та нові можли­вості, які отримали теперішні її громадяни. Тому, держава, всі політичні інституції зобов'язані зробити все від них залежне, аби мінімізувати дію факторів погіршання життя мільйонів людей, здійснити адресну допомогу насамперед тим, хто опинився в скрутному становищі, нездатний скорис­татися можливостями ринкової економіки. Політичні ідеологи мають активно сприяти виявленню та розвитку нових тенденцій і можливостей забезпечення гідного сучасної людини існування й самозабезпечення власних потреб. Адже будь-яка природна ситуація приховує в собі не лише деструктивні, а й конструктивні потенції, створює такі, що раніше не існу­вали механізми виявлення і розвитку здібностей, розширення соціального поля їх докладання, формує соціальне замовлення на нові види здібностей та діяльності, яких конче потребують сучасна економіка, комп'ютеризація, підприємництво, міжнародні стосунки тощо.