Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність людини.

Духовність — це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства.

При цьому слід мати на увазі, що духовність — єдність об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності людського життя. А тому, залежно від історичних реалій, обставин життя певної особи, духовність має розмаїті форми. Але найчастіше виявлення духовності спостерігається у творчій діяльності людини. Звернемося до поширених прикладів.

Розглядаючи сучасну театральну прем'єру (наприклад, балет " Спартак") можемо констатувати, що на сцені немає жодного фізичного атома останнього століття до нашої ери.

Уся наявна матеріальність безпосередньо належить до XX ст. Сцена, реквізит, актори, повітря, пил, електромагнітне поле тощо — безсумнівно сучасні. Лише за певного рівня розвитку духовності (театральної культури) глядач стає у певне відношення до подій, що відбувалися дві тисячі років тому. У таких випадках вважають, що спрацювала " духовність", адже артистам вдалося створити певний образ подій, які фізично не відбуваються тут і тепер.

Також виявлення духовності можемо спостерігати у творчості окремого вченого, інженера-конструктора. Математик взаємодіє з ідеальним трикутником, квадратом, хордою, гіпотенузою та ін., які нікому ніколи не траплялися, які визнаються неіснуючими реально, які принципово неможливо побудувати матеріально. Фізики вживають поняття " тіло, на яке діє лише одна сила або не діє жодної"; " абсолютно чорне тіло", " ідеальний газ" тощо, які визнають суто абстрактними об'єктами, що не можуть існувати у дійсності. Конструктор проектує двигун, який більше, ніж існуючі двигуни, має бути наближеним до двигуна з ідеальним коефіцієнтом корисної дії, що існує в уяві та ніколи не буде створений реально.

У наведених прикладах дії людей спонукає духовність.

Творча, сповнена духовності людина спроможна перетворити камінь на витвір мистецтва, дерево — на історичну пам'ятку, залізну руду — на залізничну колію, тобто зробити так, щоб природа існувала згідно з ідеями, які люди визнають як силу духу і як такі, до яких прагне душа.

Оскільки духовність визначають як здатність людської душі керуватися не тільки тілесним, а й духовним, духовність треба розуміти як таку властивість душі, що дає змогу людині ставити матеріальне в залежність від ідеального.

У різні епохи по-різному тлумачилося походження духу, душі та духовності. Залежно від способів теоретичного вирішення цієї проблеми мислителі поділялися на табори, школи, що дотримувалися протилежних поглядів. Однак, якщо увага мислителя зосереджується не на абсолютизації проблеми походження їх, а на дослідженні їхнього місця в суспільстві, житті окремої людини, виявленні специфіки їхнього формування та функціонування, здебільшого зникає підстава для протистояння науковців і богословів, матеріалістів і ідеалістів. Виникають засади для поєднання теоретичних зусиль людей доброї волі для формування та утвердження нового злету духовності в суспільстві.

Теоретичне вирішення проблеми відповідності думки дійсності визначив свого часу видатний мислитель Б. Спіноза, який обґрунтував тезу, що такий збіг можливий лише тоді, коли існує єдність душі і тіла, протиставлення духовного і тілесного.

Факти засвідчують, що душа спроможна спричиняти такі зміни, які в матеріальній дійсності самі по собі без свідомо діючих людей не відбуваються (машини, витвори мистецтва, держава, політичні системи та ін.). Вона здатна впливати на формування, творення нової дійсності, виявляти себе реальною силою змін у світі. Конкретним проявом цієї реальної сили є взаємодія духовного і тілесного.

Перші протиставлення духовного і тілесного бачимо у світових релігіях. Саме релігія дає змогу усвідомити принципи їхньої єдності і відмінності, взаємозв'язку. Тілесне і духовне — дві протилежності, які своїм існуванням вносять у світ те, що виявилось як людське. Ця протилежність виявляється у здатності людини, протиставляючи духовне тілесному, вносити у своє ставлення до світу певне обмеження своєї тілесності, змінювати її через власне воління. Тому людське в людині демонструється передусім волею, а прикладом такого духовного звільнення можуть слугувати і релігійний аскетизм, і тілесні страждання як шлях до ідеалу.

Приклади ще повнішого протиставлення духовного і тілесного можна знайти, розглядаючи християнське тлумачення відношення тіла і душі. Наприклад, заперечення церквою самогубства обґрунтовується вченням про духовне начало тіла та боротьбу в ньому двох начал — добра і зла. У релігіях тіло взагалі виконує роль маріонетки сил зла.

Потрібно зазначити, що суть християнського віровчення визначають три ідеї: гріховності всього людського роду, що закладена первородним гріхом Адама і Єви; спасіння, яке необхідне кожній людині для продовження свого вічного, душевного життя; спокутування гріхів перед Богом, на шлях якого людство стало завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, що поєднав у собі божественну і людську природу. Особливість християнства як світової релігії порівняно з іншими системами визначається двома головними догматами: догматом Трійці (троїстості) та догматом боговтілення. Згідно з першим із них єдина божественна сутність є особистісним відношенням трьох іпостасей — Отця (безпочаткового першоначала), Сина (Логосу, тобто сенсу) і Святого Духа (животворного начала). Ці іпостасі не є максимами однієї безособової стихії (що, до речі, спостерігається в інших світових релігіях); вони зберігають особистісне існування, існують як такі, що не зливаються, саме як " неподільні особистості".

Другий догмат — про боговтілення — проводить ідею про те, що Ісус Христос поєднує в собі всю повноту як божественної, так і людської природи. При цьому він не є " посередником між земним і небесним планами буття", а виступає як абсолют, рівний двом іншим " ликам": " У ньому втілюється вся повнота Божества тілесно" (Послання апостола Павла до Колосян 2, 9).

Тіло людини, за християнським тлумаченням, постійно " тягне" людину " донизу", підштовхує до гріховності. Людина, що прожила хоча б один день, уже не є чистою. Звідси проповідь покаяння, духовного очищення від пристрастей, аскетичного заперечення світу. У християнському віровченні людська тілесність, яка є гріховною суттю, розуміється як брак божественності, який кожна людина повинна особисто здолати, йдучи до Бога. Шлях до цього лише один — плекати свою душу.

Саме теологічний поділ світу на тілесний і духовний, де духовне розглядається як остання причина тілесного, змін, які спостерігаються, створює світоглядне звільнення від повного рабства людини перед тілесністю.

Поширене в Європі уявлення про людину " як образ і подобу Бога", починаючи з XIX ст. змінюється на антропологізоване розуміння людини як тварини, що відрізняється від решти живих істот лише здатністю усвідомлювати. Людину передусім починають визначати як істоту, сутність діяльності якої виявляється саме в процесі свідомого суспільного буття. Визначеність поведінки людини виявляється за умови, що суспільні ідеали, норми, ідеї, мета, мрії виконують функцію спрямування дій окремої людини, тобто нематеріальне і надприродне є засадами її духовного світу. Там, де дії індивіда не становлять суспільного сенсу, їх розглядають як вияв природного в людині.

Таким чином, ми можемо сформулювати такі два визначення, що характеризують відношення душі і тіла.