Соціалізація особистості

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

— імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

— ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

— почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість — об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга — як механізм зміни соціальної системи.

На процес інтеграції особистості в певну соціальну роль істотно впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чинниками соціальних змін є об'єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості особистості, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації — докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Гендерна

Вітчизняна педагогічна наука розуміє ґендерну соціалізацію як формування особистості певної статі, а не „сексуального партнера”. Поняття „ґендерної соціалізації” не нове. Найпопулярнішим є визначення її як процесу спрямованого і спонтанного впливу на особистість, що допомагає їй стати повноцінним чоловіком чи жінкою і прилучає її до прийнятої в суспільстві системи ґендерних ролей і взаємин між статями у житті. Але це трактування (І. Кона) загострює увагу на сексологічних аспектах, тому в педагогіці ґендерна соціалізація отримала дещо інше висвітлення, де вона носить багатосторонній характер і визначається як активне засвоєння особистістю стандартів психосексуальної культури в міру входження в соціальні відносини. Ґендерна соціалізація при цьому розглядається як процес наслідування, прийняття й відтворення чоловіком чи жінкою тих культурно-нормативних стандартів, які суспільство вважає відповідними до їх ґендерних ролей.

Сьогодні можна спостерігати гострі дискусії між прихильниками рафінованого виховання за ознакою статі та теоретиками ґендерної педагогіки і виховання на основі андрогінізму. Одні критикують сучасну вітчизняну педагогіку за її „безстатевий” характер, за орієнтованість на абстрактну дитину без врахування статевих психологічних особливостей, на розвиток істоти середнього роду. І посилаються на конкретні результати досліджень: хлопчики недостатньо емоційно стійкі, витривалі, рішучі, сильні, а в дівчаток виявлено брак ніжності, скромності, м’якості, терпимості.

Процеси фемінізації підростаючого чоловічого населення і маскулінізації жіночого сьогодні проявляються чітко. Відбувається зближення традиційно жіночих і чоловічих соціальних ролей. Серед причин цього негативного явища можна назвати:

– домінування жіночого впливу на хлопчиків у дитячому і підлітковому віці;

– зростання кількості жінок, що „роблять кар’єру”, де потрібні чоловічі якості;

– через деструктивні явища в соціально-економічній сфері багато чоловіків неспроможні заробляти, утримувати сім’ю.

Прихильники андрогінного підходу до виховання представників різної статі, навпаки, заявляють про доцільність виховання в представника будь-якої статі як чоловічих, так і жіночих рис, як зрештою це передбачено на хромосомно-генному рівні.

Ґендерна соціалізація дитини починається від народження, коли батьки та інші дорослі, визначивши паспортну стать малюка, починають навчати його ґендерній ролі хлопчика чи дівчинки. Основними аспектами соціалізації, на думку Г. Андреєвої, є: присвоєння (процес засвоєння соціального досвіду, тобто вплив середовища на індивіда) та опредмечування (процес відтворення соціального досвіду, тобто вплив людини на середовище). У рамках ґендерної соціалізації під присвоєнням ми розуміємо те, що змалку дитина засвоює, що означає бути хлопчиком чи дівчинкою, чоловіком чи жінкою. Опредмечування – це реалізація на практиці засвоєних ґендерних схем.

Американський соціолог Рут Хартлі виділяє чотири основні способи конструювання дорослими ґендерної ролі дитини: соціалізація через маніпуляції, вербальна апеляція, „каналізація”, демонстрація діяльності. Приклад першого процесу: стурбованість матері зовнішністю дитини – дівчинки, другого – часті звертання в стилі „ти моя красуня”, підкреслювання її привабливості. Дитина привчається дивитися на себе очима матері, а вербальна апеляція посилює дію маніпулятивного процесу. Дівчинка отримує уявлення про те, що зовнішній вигляд, красивий одяг – це дуже важливо. „Каналізація” означає спрямування уваги дитини на певні об’єкти, наприклад, на іграшки (дочки-матері, кухня, схвалення ігор, властивих для своєї статі). „Демонстрація діяльності” – навчання тим видам ґендерної діяльності, що прийняті в суспільстві. До цього можна додати і такі способи соціалізації як диференційне підсилення і диференційне наслідування. Про диференційне підсилення говорять, коли сприйнятна ґендерно-ролева поведінка заохочується, а неприйнятна – не схвалюється, карається, за умови, що заохочення чи покарання людини за певні моделі поведінки, інтереси і т. п. залежать від її біологічної статі. Заохочення часто виступає у формі суспільного схвалення, навпаки, відхилення від моделі поведінки, що відповідає ґендерній ролі, карається соціальним несхваленням. Диференційне наслідування – процес, в ході якого людина вибирає ролеві моделі і починає наслідувати їх.

Психологічними механізмами ґендерної соціалізації є: процес ідентифікації (психоаналітична теорія); соціальні підкріплення (теорія соціального научіння й статевої типізації); усвідомлення ґендерної ролі (теорія когнітивного розвитку); соціальні очікування (нова психологія статі); ґендерні схеми (теорія ґендерної схеми). Зокрема, кожний з цих механізмів навряд чи зможе пояснити ґендерну соціалізацію. Ш. Берн, говорячи про механізми ґендерної соціалізації, виділяє три типи підпорядкування людей ґендерним нормам: поступливість, схвалення та ідентифікацію. Поступливість – це такий тип підпорядкування соціальним нормам, коли людина їх не сприймає, але приводить свою поведінку відповідно до них, щоб уникнути покарання й отримати соціальне схвалення. Схвалення чи інтерналізація – це тип підпорядкування, коли людина повністю згідна з ґендерними нормами. Ідентифікація – це повторення дій ролевої моделі (чоловіка, жінки, батька, матері) [48].

З точки зору соціальної психології, ґендер перебуває під сильним впливом як культурних норм, так і соціальної інформації, що навіює людям думку про суттєву відмінність між чоловіками і жінками. Теорія нормативного та інформаційного тиску частково пояснює, яким чином ми вчимося цим нормам і що змушує нас їх дотримуватися. Термін „нормативний тиск” описує механізм того, як людина вимушена підлаштовуватися під суспільні чи групові очікування (соціальні норми), щоб суспільство її не відкинуло.

У ґендерній соціалізації важливу роль відіграє ґендерне маркування предметів, дій, яке дає можливість дітям спостерігати, з якою частотою певні дії робляться чоловіками і жінками, і з якою ймовірністю будуть імітувати ту поведінку, яку вважають властивою людям одного з ними ґендеру, або дає уявлення дітям про те, хто частіше використовує той чи інший предмет. За результатами наших досліджень, серед персонажів жіночої статі значна кількісна перевага була на боці тих, кого зобразили з предметами, що належать до домашнього господарства. Чоловіків у підручниках і в дитячій літературі частіше малюють зі знаряддями праці. Варто відзначити, що частка чоловіків, намальованих з предметами домашнього вжитку в руках, значно зросла в останні десятиліття.

Статева типізація здійснюється завдяки здатності дітей групувати і переробляти інформацію, тобто готовності засвоювати інформацію про себе в контексті понять „маскулінності – фемінінності”. Ґендерно-схематизована переробка інформації здійснюється дитиною тому, що в суспільстві існують статево диференціюючі практики. В свідомості дитини зміцнюється ґендерна схема: поведінка, характеристики, культурні символи спонтанно сортуються на категорії „чоловіче” – „жіноче”. Діти вибирають з багатоманітності можливих людських характеристик тільки ті, які визначені в певній культурі як сприйнятні для її/його статі, і тому підходять для організації різноманітного змісту Я-концепції.

Упере́ дження — думка, що не має фактичного підтвердження і не відповідне дійсності, але при цьому вона часто сприймається людиною за істину.

Упередження частіше за все є процесом попередньої " оцінки" чого-небудь, висловлювання думки про що-небудь без достатніх на те підстав, або без прямого досвіду. Висловлення політично непопулярного некоректного погляду - саме по собі ще не є упередженням, але в той самий час і політично популярні погляди не обов'язково є вільними від упередження. Стосовно соціальних груп, упередження загалом посилається на існуючі уяви по відношенню до членів таких груп, часто базованих на соціальних стереотипах.

Найчастіше упередження стосуються уявлень, що розділяються чималою кількістю людей. Це можуть бути розповсюджені в масовій свідомості елементи існуючих або вже зниклих релігійних вірувань (різного роду забобони), застарілі наукові гіпотези («кит - риба»), наслідок дії пропаганди («в Україні переслідують російськомовних»), реклами («чим дорожче товар — тим він кращий»), культурні штампи («всі українці люблять сало», «всі німці — пунктуальні і законопокірні», «всі американці збожеволіли на грошах»).

Упередження надзвичайно поширені. Понад усе вони характерні для тих областей людської діяльності, які пов'язані з предметами і обставинами, про яких немає (або в принципі не може бути) достатньо повної інформації, наприклад про релігію. Але й там, де, здавалося б, на перше місце ставиться точність, логічність і обґрунтованість (наприклад, в науці), існує велика кількість упереджень

Стереотип (від стерео... і грец. τ ύ π ο ς - відбиток), копія друкованої форми (набір та кліше) високого друку у вигляді монолітної пластини товщиною від 2 до 25, 1 мм. Стереотипи з'явилися у 18 ст. Широко використовувалися для друкування багатотиражних видань. Залежно від способу виготовлення стереотип називають литими (або гартовими), гальванопластичними (або електролітичними) і пресованими. По типу матеріалу розрізняють стереотипи металеві (складаються з типографського сплаву або зі сплаву з нанесеним на друкуючу поверхню шаром більше міцного металу), полімерні (пластмасові та гумові) і метало-полімерні (робоча сторона - металева, а нижня - полімерна). Тверді стереотипи (металеві й метало-полімерні) залежно від типу друкованих машин виготовляють плоскими (для тигельних і листових машин) або дугоподібними (круглими або ротаційними - для ротаційних машин).

Дискримінація – будь-яка відмінність, виключення, обмеження або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав. Поняття охоплює виключення або обмеження можливостей для членів певної групи відносно можливостей інших груп^[1].

Ні у Загальній декларації прав людини, ні в інших міжнародних угодах немає загального визначення поняття «дискримінація», хоча вони і згадують її досить часто, тому для дефініції зазвичай використовуються соціологічні визначення.

У міжнародних конвенціях з прав людини передбачається, що країна, що ратифікувала їх, зобов'язана шанувати і забезпечити всім людям, що знаходяться на її території й у межах її юрисдикції, права людини без будь-яких відмінностей, таких як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні або інші погляди, національне або соціальне походження, власність, вживання (але не зловживання) наркотиків, народження або інший статус.

Дискримінація має дві основні форми:

1. de jure (або правова), закріплена в законах;
2. de facto (або неофіційна), що укоренилася в соціальних звичаях.

Дискримінація de facto має місце в ситуаціях, де домінує група людей, що користується перевагами стосовно меншості. На відміну від дискримінації de jure, що може бути знищена шляхом зміни законів, дискримінацію de facto знищити не просто. Дискримінація de facto звичайно існує тривалий час, тому що вона міцно пускає коріння у звичаї або інститути товариства. Дискримінація етнічних груп є основним джерелом політичних конфліктів і сецесії (виходу із складу держави).