Нагляд за додержанням законів при притягнення особи як обвинуваченого.

Обвинуваченим визнається особа, стосовно якої винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК). Він – головна (центральна) фігура кримінального процесу, оскільки саме щодо нього суд вирішує основне питання кожної кримінальної справи: чи вчинив він інкриміноване йому кримінальне каране діяння і чи винуватий він. У силу конституційного принципу презумпції невинуватості кожний обвинувачений у вчиненні злочину вважається невинуватим і не може бути підданий кримінальному покаранню, доки його вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальний вироком суду. Обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчинені злочину: усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України).

Відповідно до закону, набуття особливого статусу обвинуваченого відбувається тільки за ініціативою представника сторони обвинувачення, слідчого, уповноваженого у випадках, коли достатньо доказів, що вказують на вчинення злочину певною особою, винести мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого. Поняття “достатність доказів” як підстава прийняття процесуального рішення, у законодавстві не визначено, тобто є оціночним і має вирішуватись слідчим у кожному окремому випадку.

Обвинувачення, тобто твердження про вчинення певною особою злочину, висунуте у встановленому законом порядку, включає: а) формулювання обвинувачення, тобто стисле викладення фактичних обставин справи, що містять у собі ознаки того чи іншого складу злочину і б) кваліфікацію злочину, тобто посилання на відповідну статтю кримінального закону, яка передбачає ознаки злочину, зазначені у сформульованому обвинувачення.[96]

Прокурорський нагляд за законністю притягнення осіб в якості обвинуваченого розглядається як один із важливих напрямків діяльності прокурора, оскільки безпосередньо пов’язаний із захистом конституційних прав та свобод особи.

Закон (ч. 3 ст. 132 КПК) зобов’язує слідчого негайно надіслати прокурору копію постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Це означає, що законність і обґрунтованість пред’явленого обвинувачення має перевірятись не за відповідними скаргами від обвинуваченого, його захисника та родичів, а за копією зазначеної постанови, яка надійшла до прокурора. Вивчення цієї постанови у необхідних випадках тягне витребування кримінальної справи для перевірки законності та обґрунтованості притягнення особи як обвинуваченого.

Під час перевірки законності та обґрунтованості притягнення особи як обвинуваченого прокурору належить особливу увагу звертати на такі питання:

1) чи є достатні підстави для притягнення особи як обвинуваченого. Обвинувачення за законом має бути засновано тільки на доказах, при чому до моменту притягнення особи як обвинуваченого повинні бути зібрані докази, які відносяться до усіх елементів складу злочину;

2) чи своєчасно винесено постанову про притягнення особи як обвинуваченого. Так, ч. 4 ст. 148 КПК визначає, що при застосування до підозрюваного запобіжного заходу, обвинувачення йому має бути пред’явлено не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.

В інших випадках обвинувачення має бути пред’явлене не пізніше 2 днів з моменту винесення слідчим постанова про притягнення цієї особи як обвинуваченого і, в усякому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст. 133 КПК);

3) наскільки обґрунтована кваліфікація злочину. При цьому слід мати на увазі розповсюдженість такого явища, як кваліфікація діяння “із запасом”, що тягне необґрунтоване застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою через одну лише небезпеку злочину;

4) чи відповідає постанова про притягнення особи як обвинуваченого вимогам, що пред’являються у ст. 132 КПК;

5) чи додержано слідчим вимоги закону про порядок виклику та приводу обвинуваченого;

6) чи роз’яснені обвинуваченому при пред’явленні обвинувачення його права і чи зроблено про це відмітку на постанові про притягнення як обвинуваченого;

7) чи додержано вимоги ст. 143 КПК, про час та порядок допиту обвинуваченого;

8) чи забезпечено обвинуваченому право на захист (мати захисника з моменту, вказаного ст. у ст. 43 КПК, одержувати з ним побачення наодинці тощо);

9) чи брав участь в необхідних випадках при пред’явленні обвинувачення та допиті обвинуваченого перекладач і чи додержано порядок його участі у справі; чи роз’яснено обвинуваченому право на відмову від запрошеного слідчим перекладача;

10) чи заявляли обвинувачений та його захисник будь-які клопотання, чи подавали скарги, кому, чи додержано порядок їх розгляду, які наслідки розгляду;

11) чи забезпечені в процесі розслідування інші права обвинуваченого та його захисника.

Особливої прокурорської уваги потребують справи, в яких обвинувачений не визнає себе винним у вчиненні злочину, в якому його звинувачено, і висуває конкретні доводи у своє виправдання. Кожен такий випадок має піддаватися ретельному аналізу з боку прокурора та прискіпливій перевірці з огляду на доведеність пред’явленого обвинувачення, повноту та достовірність дослідження, а також містити оцінку результатів перевірки доводів обвинуваченого і його захисника.

На час винесення постанови про притягнення як обвинуваченого повинно бути доведено, що: 1) діяння, з приводу якого провадиться розслідування, дійсно мало місце, 2) вчинене воно особою, про притягнення якої до обвинувачення вирішується питання; 3) у діянні цієї особи міститься склад конкретного злочину, передбаченого кримінальним законом; 4) відсутні обставини, які виключають провадження по справі і кримінальну відповідальність цієї особи або ж дозволяють замінити її мірами суспільного впливу або адміністративного стягнення.

Таким чином, прокурор повинен виходити з того, що на етапі притягнення особи як обвинуваченого слідчим мають бути зібрані докази в межах, необхідних для даної стадії розслідування. Викриттю прокурором можливої самообмови сприяє ретельний аналіз поданих доказів, виявлення суперечностей у свідченнях та їх використання при допиті обвинуваченого.

Виявивши порушення або невиконання вимог закону, прокурор вживає заходів до усунення таких фактів та поновлення порушених прав учасників кримінального процесу. Зокрема, він скасовує незаконну постанову слідчого, дає вказівки про притягнення особи як обвинуваченого, про правильну кримінально-правову кваліфікацію діяння; використовує свої повноваження для забезпечення прав, наданих законом обвинуваченому та іншим учасникам кримінального процесу.

§6. Нагляд за додержанням законів при застосування запобіжного заходу – взяття під варту.

Інститут запобіжних заходів[97]є способом забезпечення діяльності державних органів, в тому числі і суду, по здійсненню правосуддя відносно осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, а у виняткових випадках осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

З усіх запобіжних заходів, спрямованих на забезпечення правосуддя щодо осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, найбільш відчутне ураження прав та свобод людині, яка втягнута у сферу кримінально-процесуальної діяльності, завдають такі заходи кримінального-процесуального примусу, які пов’язані з позбавленням волі. Перш за все, йдеться про затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, та її арешт як найбільш суворі запобіжні заходи, що суттєво обмежують права та свободи людини, і, насамперед, одне з найважливіших прав – право на свободу та особисту недоторканість.

Оскільки відповідно до положень ст.ст. 106, 106^1, 115 КПК затримання підозрюваного у вчиненні злочину відбувається без санкції прокурора або постанови судді, прокурору важливо забезпечити своєчасний нагляд за дотриманням вимог закону щодо наявності підстав для такого тимчасового обмеження конституційного права особи на свободу та особисту недоторканність.

Підстави для затримання підозрюваного у вчиненні злочину визначені ст. 106 КПК: особа, підозрювана у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, може бути затримана лише за наявності однієї з таких підстав: 1) коли цю особу застали за вчиненням злочину або безпосередньо після його вчинення; 2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вказують на цю особу як на таку, що вчинила злочин; 3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі виявлені явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особу підозрюваного.

Закон визначає, що про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначення підстав, мотивів, дня, години, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу, позначкою про роз’яснення підозрюваному права мати побачення із захисником з моменту затримання.

Копія протоколу з переліком його прав та обов’язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою до затримання.

Із змісту ст. 106 КПК вбачається що підозрюваний з’являється у кримінальному процесі не з моменту складання протоколу про затримання, а з моменту фактичного затримання, яке може статися і до порушення кримінальної справи. У той же час ч. 3 ст. 106 КПК не визначає строк складання протоколу про затримання, а лише вказує, що він негайне вручається затриманому і прокурору.

Частина 6 ст. 106 КПК встановлює, що протягом 72 годин після затримання орган дізнання, слідчий: 1) звільняє затриманого – якщо не підтверджується підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснене з порушенням вимог, передбачених КПК; 2) звільняє затриманого й обирає до нього запобіжний захід, не пов’язаний із утримуванням під вартою; 3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного захисту у вигляді взяття під варту.

Зазначений час надається органу дізнання (слідчому) для з’ясування причетності цієї особи до злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також для доставлення затриманого до суду з відповідним поданням про обрання цього заходу.

Попередити незаконні та безпідставні затримання підозрюваних прокурор практично не може. Адже про затримання йому стає відомо лише після його проведення, хоча як це зазначено у ст. 106 КПК, відповідний протокол негайно направляється прокурору.

На практиці у більшості випадків прокурор дізнається про затримання підозрюваного у вчиненні злочину через добу, коли вже проведено перший допит підозрюваного і, навіть тоді, коли закінчується строк затримання. Таким чином, можливості прокурора реагувати на незаконні випадки затримання обмежені.

При перевірці законності застосування запобіжного заходу у вигляді затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, прокурор має ознайомитись із матеріалами справи (рапортами працівників міліції, поясненнями громадян, заявою потерпілого, протоколами допитів, з яких убачається, що підозрюваного застали при вчиненні злочину або безпосередньо після нього; є наявні вказівки очевидців та потерпілих на затриманого як на особу, що на їх очах вчинила злочин, підтверджується наявністю очевидних слідів на підозрюваному, його одязі або в його житлі - протоколи огляду місця події, особистого огляду, обшуку тощо).

Коли підставами затримання слугували інші дані, що дозволяються підозрювати особу у вчиненні злочину, прокурор має перевірити наявність інформації про те, що така особа намагалася втекти, або вона не має постійного місця проживання, або не встановлено її особу. Прокурор повинен у кожному разі переконатися у тому, що затримання є законним і обґрунтованим, для чого йому потрібно з’ясувати такі питання: чи порушено кримінальну справу, по якій застосовувалось затримання підозрюваного; чи компетентною особою органу дізнання або слідчим, у провадженні яких знаходиться кримінальна справа, прийнято рішення про затримання підозрюваного; чи дотримані вимоги статей 106, 106¹, 107, 115 КПК під час затримання підозрюваного.

Обов’язковою умовою застосування затримання особи є індивідуалізація заходів кримінально-процесуального примусу. Стаття 148 КПК визначає загальну мету застосування запобіжних заходів: запобігти спробам особи ухилитись від дізнання, слідства або суду; не дозволити особі перешкодити встановленню істини у кримінальній справі; унеможливити продовження особою злочинної діяльності; забезпечити виконання процесуальних рішень. Зазначені положення кореспондуються з принципом 36 Зводу принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або ув’язненню в будь-якій формі; відповідно до якого арешт затримання на час проведення слідства та судового розгляду здійснюється тільки з метою відправлення правосуддя. Отже, застосування зазначених запобіжних заходів з іншою метою є неприпустимим.

При з’ясуванні цього питання прокурор має особливу увагу приділити також і підставам застосування запобіжних заходів. Зокрема, такими підставами є наявність доказів вчинення кримінально-караного діяння особою, щодо якої вони застосовуються, даних про те, що ця особа може ухилитись від дізнання, слідства чи суду, або буде перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі, або може вчинити інші злочини, або не буде виконувати процесуальні рішення.

При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім зазначених обставин, враховується також тяжкість злочину, у вчиненні якою підозрюється або обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують (ст. 150 КПК).

Закон зазначає, що при застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного йому має бути пред’явлене обвинувачення не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.

Таким чином, підставами для застосування кримінально-запобіжного заходу є наявність сукупності таких чинників, встановлених за допомогою достовірних фактичних даних (доказів):

1) встановлення факту вчинення злочину;

2) встановлення конкретної особи, щодо якої у передбачених законом формі і порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченої;

3) наявність у кримінальній справі достатніх доказів, які дають підстави вважати, що обвинувачений може ухилитись від дізнання, попереднього слідства та суду; може продовжувати займатись злочинною діяльністю; може загрожувати свідку, іншим учасникам кримінального судочинства; знищити докази, або іншим шляхом чинити перепони щодо провадження по кримінальній справі; наявність достатніх даних вважати, що застосування запобіжного заходу об’єктивно необхідне для забезпечення виконання вироку.

За відсутності передбачених законом підстав прокурор визнає постанову про затримання підозрюваного неправомірною, скасовує її своєю постановою і звільняє особу з-під варти. Одночасно вирішується питання про відповідальність посадової особи, винної у порушенні закону, і відшкодування завданих збитків.

Стаття 155 КПК визначає, що взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Таким чином, взяття під варту на стадії досудового слідства може бути застосовано за таких умов:

1) якщо особа підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, за який КК передбачає покарання у вигляді позбавлення волі (ч. 1 ст. 155 КПК);

2)якщо є достатні підстави вважати, що підозрюваний чи обвинувачений намагатимуться ухилитись від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148 КПК).

Стаття 165² КПК передбачає, якщо орган дізнання, слідчий вважають, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. При вирішенні цього питання прокурор зобов’язаний ознайомитись з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевіривши законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.

Таким чином, закон покладає на прокурора виконання ролі своєрідного „фільтру”, який має запобігти порушенням закону при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, в тому числі й можливості застосування ув’язнення.

Перевіряючи законність подання слідчого про застосування до обвинуваченого, підозрюваного як запобіжного заходу ув’язнення, прокурор перш за все має з’ясувати та оцінити такі питання:

- чи порушено у встановленому порядку кримінальну справу (ст. 98 КПК), чи прийнято її до провадження;

- чи складено постанову про притягнення як обвинуваченого відповідно до вимог кримінально-процесуального закону;

- чи своєчасно воно пред’явлене особі (ст.ст. 131, 132, 133 КПК);

- чи вручено обвинуваченому копію названої постанови (ч. 2 ст. 110 КПК);

- чи ознайомлений він з постановою слідчого про застосування зазначеного заходу;

- чи вказані в постанові, поданні підстави для застосування саме такого заходу і чи наведені мотиви, які обґрунтовують необхідність саме його застосування;

- чи враховано при цьому обставини, перелічені у ст. 150 КПК;

- чи передбачено статтею, за якою пред’явлене обвинувачення певній особі; покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки (ч. 2 ст. 155 КПК) або те, наскільки встановлено виняткові обставини для обрання цього заходу;

- чи додержані додаткові умови для притягнення до кримінальної відповідальності та застосування названого заходу до неповнолітніх обвинувачених та до осіб, які страждають на психічні розлади.

Оцінюючи обґрунтованість подання слідчого, органу дізнання, прокурор має керуватись презумпцією залишення обвинуваченого на свободі, як це передбачено ст. 3 та 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. тобто обрання ув’язнення як запобіжного заходу можливе лише тоді, коли неможливо обрати інший запобіжний захід.

Предметом прокурорської перевірки є належне дослідження і оцінка, з огляду на вимоги закону, реальних фактичних обставин, об’єктивно необхідних і достатніх для прийняття законного та обґрунтованого рішення про надання згоди або відмову у наданні згоди на обрання запобіжного заходу у вигляду попереднього ув’язнення. При цьому оцінки потребує тяжкість пред’явленого обвинувачення; наслідки злочинного діяння; вжиття обвинуваченим заходів щодо запобігання шкідливих наслідків вчиненого ним діяння; характеристика його особи; наявність чи відсутність судимостей; роль обвинуваченого у складі злочинного угрупування, його конкретні дії; обставини, які пом’якшують та обтяжують вину обвинуваченого; наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність цієї особи; інші обставини, необхідні для правильного вирішення питання.

У разі внесення слідчими органами клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту з огляду на виняткові випадки, додатковим критерієм перевірки та оцінки для прокурора виступає сукупність фактичних підстав, що вказують як на винятковий характер певного клопотання, так і на обов’язкову наявність обставин, передбачених ст. 150 КПК. Врахуванню підлягає не тільки формальне існування зазначених фактів, а й те, наскільки вони реально підтверджені матеріалами справи.

При погодженні та підтриманні в судовому засіданні подання про взяття під варту підозрюваного чи обвинуваченого прокурори мають керуватись вичерпним переліком підстав, визначених КПК; ретельно визначати необхідність застосування цього запобіжного заходу, при потребі допитувати особисто підозрюваного чи обвинувачено, а неповнолітніх – завжди (п.5.4 наказу Генерального прокурора України № 4/1 гн від 20.04.04р.).