Роль спадковості і середовища у формуванні людини.

Поняття соціалізації.

Соціалізація - це процес розвитку людини, становлення особистості у взаємодії з навколишнім світом.
Етапи соціалізації:
1. Дитинство – до 13р.
2. Юність: тинейджер 13-17р; юнак 19-23р.

3. Зрілість – до виходу на пенсію;
4. Старість: похилий вік до 71р. старечий вік 71-90р. вік довгожительства – після 90р.

Соціалізація може бути:

Первинна соціалізація - охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта.

Вторинна соціалізація - охоплює зрілість та старість і характеризується тим що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп та соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.

Роль спадковості і середовища у формуванні людини.

Середовище – це оточення, сукупність умов, де відбувається життєдіяльність людини і суспільства, оточуючий світ.
Спадковість – це властивість організмів повторювати з покоління в покоління подібні ознаки і забезпечувати спеціальний характер індивідуального розвитку в певних умовах середовища.
Мінливість – це здатність змінювати спадкові задатки, а також варіативно їх проявляти в процесі розвитку організму при взаємодії з навколишнім середовищем.

Успадковані задатки лише завдяки власним зусиллям людини спрямовані на самовдосконалення можуть розвинутися у здібності.

Біологічна спадковість визначає як те загальне, що робить людину людиною, так і те відмінне, що робить людей різними за зовнішнім виглядом і внутрішніми якостями. Питання про спадковість надзвичайно складне. Окремі його аспекти ще до кінця не досліджені, а тому в педагогічній літературі нерідко висловлюються і суперечливі дум­ки щодо них.

Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини. Природне середовище, у тому числі клімат, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою.

5. Задатки, здібності, шляхи їх розвитку.
Задатки — вроджені, зумовлені іноді генним фондом, а іноді пренатальними умовами потенційні можливості розвитку більшості анатомічних, фізіологічних та деяких психічних рис людини.
Здібності — індивідуально стійкі властивості людини, що визначають її успіхи в різних видах діяльності. Здібності — це потенційні можливості, що виявляються в діяльності, яка не може існувати без них.

Виділяють:

загальні здібності, які включають, ті якими визначаються успіхи людини в видах основної діяльності;

спеціальні здібності, які сприяють успіхам людини в специфічних видах діяльності.

Важливим фактором розвитку здібностей є стійкі спеціальні інтереси до вивчення змісту якоїсь галузі людської діяльності.

6. Найпоширеніші уявлення про сутність людини.
Релігія – людина є творіння Бога. Тому сутність людина в пізнанні бога.
Натуралістичне – людина як і тварини є природною істотою.
Ідеалістичне – сутність, яка відрізняє людину від інших живих істот, це наявність свідомості і розуму.
Соціологічне – людина соціальна істота повністю залежить від суспільства в якому вона живе.
Питання про походження і сутність людини по-різному вирішується наукою і релігією, хоча між ними і з'являються сьогодні точки дотику. Відповідно до наукових поглядів людина тілесно належить до ссавців, а саме до гоменідів (тобто до людиноподібних істот). Про причини, що сприяли виділенню людини з тваринного світу, висловлюються різні гіпотези. Багато наук (антропологія, палеонтологія, фізіологія тощо) обговорюють цю проблему. Учені вважають, що людина є продуктом тривалої біологічної і соціально-культурної еволюції.

Вивчаючи людину, дослідники сходяться на тому, що більш високий рівень її розвитку в порівнянні з тваринами виявляється в прямоходінні, досконалості руки як виробляючої знаряддя, а особливо в ускладненні будови мозку. З розвитком цих якостей людини відбувалося послаблення деяких її фізичних властивостей: притупилася гострота почуттів, зменшилися фізичні сили, послабшали захисні властивості організму стосовно несприятливих зовнішніх факторів

7. Сенс і мета життя.
Сенс життя — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.
Питання про сенс життя - одна з традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де вона розглядається переважно з точки зору визначення того, у чому полягає найбільш гідний людини сенс життя.

Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального становища, змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння, конкретної історичної ситуації. У сприятливих умовах людина може бачити сенс свого життя в досягненні щастя і благополуччя; у ворожому середовищі існування, життя може втратити для нього свою цінність і сенс

«В ЖИТТІ в буквальному сенсі - СЕНСУ НЕМАЄ! Але якщо розглядати ЖИТТЯ як ГРУ, то сенс відразу з'являється, - тому що в грі присутні: інтерес, азарт, передчуття виграшу і майбутніх всіляких подій».
8. Концепції сенсу життя.
Гедонізм – жити значить насолоджуватись.
Евдонізм – життя намагання досягти щастя.
Етика обов’язку
Аскетизм – життя це зречення світу, приборкування тіла заради спокути гріхів.
Утилітаризм – жити значить з усього отримувати користь.
Прагматизм – мета життя виправдовує будь-які засоби для її досягнення.