Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Інститут міжнародної правосуб'єктності






І

нститут міжнародної право­суб'єктності є головним, центральним у системі сучасного міжнародного права. Його норми можна порівняти з конституційними норма­ми внутрішньодержавного права. Саме через норми, які охоплює цей інститут, через закріплені в них юридичні можливості, через це своєрідне «право на права» можна вийти на суб'єктів міжнародного права, на їхні права та обов'язки, в кінцевому підсумку — на міжнародний пра­вопорядок у цілому.

Слід зазначити, що у вітчизняній науці навіть вислов­лювалася думка (Д. І. Фельдман), що міжнародна право-суб'єктність є головною галуззю сучасного міжнародного права. Більш важлива роль визнавалася лише за «основ­ними принципами міжнародного права», які також докт-ринально об'єднувалися в окрему галузь міжнародного права. Пропонувався й інший підхід до міжнародної пра­восуб'єктності як до галузі «правового становища держав як суб'єктів міжнародного права» (Д. Б. Левін).

Ідея виокремлення права міжнародної правосуб'єкт­ності у спеціальну галузь не знайшла підтримки серед юристів-міжнародників. І річ не тільки в тому, що вона була недостатньо аргументованою. Концептуально вона виводилася з довільних висновків, не підкріплених прак-


тикою функціонування системи міжнародного права. За­пропонована структура галузі «право міжнародної правосу­б'єктності» суперечила загальним засадам побудови галузі права. її автори включали до структури «права міжнародної правосуб'єктності» самостійну галузь «право міжнародних організацій». Отже, «право міжнародних організацій» поста­вало ніби самостійною галуззю і водночас несамостійною, бо входило в «галузь» «право міжнародної правосуб'єкт­ності» (ще одна недоречність: галузь входить у галузь).

До цієї галузі залучалися окремі підгалузі, але їх особливість, юридична природа, принципи побудови не розкривалися або розкривалися без належної наукової аргументації. Так, вважалося за доцільне виокремити в особливу підгалузь галузі «право міжнародної правосу­б'єктності» — «правовий статус держави як суб'єкта між­народного права». На користь цієї пропозиції вислов­лювалися лише два аргументи: а) особлива роль держа­ви в системі міжнародно-правового регулювання та б) су­купність принципів та норм, пов'язаних із державою як суб'єктом міжнародного права.

До галузі «право міжнародної правосуб'єктності» на­лежали й такі інститути, як «інститут визнання», «інсти­тут правонаступництва» та ін.

Більшість теоретиків і практиків під «правом міжна­родної правосуб'єктності» розуміє інститут сучасного між­народного права, що об'єднує групу правових норм, де визначаються юридичний зміст суб'єкта міжнародного права, режим правового статусу учасника міжнародних правовідносин, загальні юридичні права і загальні юри­дичні обов'язки суб'єкта міжнародного права, умови, ви­моги до суб'єктів міжнародного права, функції, структу­ра, види правосуб'єктності та види суб'єктів права тощо.

Перелік норм міжнародного права та особливість сфери, в якій вони діють, дали підставу багатьом ученим (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаева, С. О. Ма-лінін, В. С. Верещетін та ін.) вважати, що міжнародно-правові норми, що стосуються міжнародної правосуб'єкт­ності, складають інститут, спільний для всього міжнарод­ного права.

За своєю структурою цей інститут поділяється на гру­пу норм, які визначають юридичний зміст міжнародної правосуб'єктності. Ці норми, зокрема, визначають, хто є


Глава VIII Суб'єкти міжнародного права


Інститут міжнародної правосуб'єктності


 


чи може бути суб'єктом міжнародного права, які його су­б'єктивні юридичні права та суб'єктивні юридичні обо­в'язки, тобто сферу реалізації, об'єкт інституту міжнарод­ної правосуб'єктності.

Слід виокремити комплекс норм, які встановлюють режим правового статусу учасника міжнародних право­відносин. У цілому їх можна поділити на норми, шо виз­начають міру свободи суб'єктів міжнародного права та їхні законні інтереси, загальні юридичні права і загальні юри­дичні обов'язки.

Норми, які визначають загальні юридичні права су­б'єкта міжнародного права, складають чотири основні комплекси: а) ті, що формулюють право, яке визначає міру дозволеної поведінки; б) ті, що формулюють право вимагати; в) ті, що формулюють право суб'єкта міжнарод­ного права на позитивні дії; г) ті, що формулюють право на домагання.

У структурі норм, які формулюють право, що визна­чає міру дозволеної поведінки, розрізняють чотири ос­новні підгрупи: норми, які закріплюють право суб'єкта міжнародного права здійснювати дозволені дії; норми, які закріплюють право суб'єкта не здійснювати дозволених дій; норми, які закріплюють право здійснювати в повно­му обсязі дозволені дії; норми, що формулюють право ча­стково здійснювати дозволені дії.

Як правило, договірно-правові джерела не формулю­ють норм із суворо спеціалізованим призначенням, одна й та сама норма може закріплювати різні варіанти як міру дозволеної поведінки.

Норми, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, більш жорстко закріплюють відповідне право. По-перше, кількість можливостей реалізувати пра­во вимагати вони зводять до мінімуму, а саме до двох ва­ріантів: потенційно визначеного права вимагати і потен­ційно не визначеного права вимагати. Ці варіанти харак­теризуються чітко встановленими нормами, кожна з яких, як правило, містить однозначне правило поведінки.

Трохи складніший за своєю структурою комплекс норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного пра­ва на позитивні дії.

По-перше, в самому комплексі таких норм розрізня­ються спеціалізовані підгрупи норм, а саме: а) ті, що фор-


мулюють право на фактичне володіння певними благами та їх використання; б) ті, шо формулюють правотворчу правосильність суб'єкта міжнародного права; в) ті, що формулюють секундарну (додаткову) правосильність су­б'єкта міжнародного права.

По-друге, кожна зі спеціалізованих підгруп норм, які формулюють у сукупності право на позитивні дії, стано­вить досить складний комплекс норм із власною внутрі­шньою спеціалізацією. Наприклад, у підгрупі норм, які визначають правотворчу правосильність суб'єкта міжна­родного права, помітно вирізняються ті, шо надають пев­ним суб'єктам право владного характеру, а також ті, що передбачають за певними суб'єктами міжнародного права тільки право на договірну ініціативу.

У підгрупі норм, що визначають секундарну (додатко­ву) правосильність суб'єкта міжнародного права, спеціа­лізація норм є ще детальнішою. Серед таких норм можна виокремити ті, що формулюють право на врахування зуст­річних вимог, право на денонсацію обов'язків, право на правонаступництво та ін.

Іноді висловлюється думка, що право на домагання не є самостійним у системі загальних юридичних прав су­б'єкта міжнародного права, що це лише підрозділ, окре­мий комплекс норм, які формулюють право вимагати. Можна погодитися з такою думкою, якщо при цьому не забувати особливості норм, які формулюють право на до­магання.

На відміну від норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, норми, що складають пра­во на домагання, мають такі особливості: а) в них завжди є безпосередній адресат; б) зобов'язання за цими норма­ми виконуються засобами примусу; в) вони формулюють право, яке існує у правовідносинах не з початку їх фор­мування, а в процесі виникнення додаткових юридичних фактів стосовно реалізації суб'єктивного права; г) ці нор­ми започатковують нову стадію реалізації суб'єктивного права, коли приводиться в дію апарат примусу.

Норми, які встановлюють загальні юридичні обов'яз­ки суб'єкта міжнародного права, складають три основні комплекси норм: а) ті, що формулюють обов'язок актив­ної поведінки; б) ті, що формулюють обов'язок пасивної поведінки; в) ті, що формулюють обов'язок терпіти захо-


Глава VIII Суб'єкти міжнародного права


Інститут міжнародної правосуб'єктності


 


ди впливу. Кожен із зазначених трьох комплексів — склад­на підсистема норм, що, як правило, містить власні, більш деталізовані, спеціалізовані групи норм.

Так, серед комплексу норм, які формулюють обов'я­зок терпіти заходи впливу, можна виокремити свої три підгрупи норм: а) ті, що формулюють міжнародно-право­ву відповідальність суб'єкта міжнародного права; б) ті, що визначають превентивні примусові заходи і механізм їх за­стосування; в) ті, що формулюють міжнародно-правові санкції та їх застосування. Якщо заглибитися далі, то мож­на виявити нові підгрупи норм, які стосуються того чи іншого аспекту правосуб'єктності учасника міжнародних правовідносин.

Наприклад, у підгрупі норм, що формулюють міжна­родно-правову відповідальність суб'єкта міжнародного права, можна виявити підгрупу норм, які стосуються не­гативної відповідальності, та підгрупу норм, які допуска­ють абсолютну відповідальність, матеріальну і нематері­альну, політичну та моральну відповідальність, форми від­повідальності та ін.

Важливо мати на увазі, що це не довільна класифіка­ція одних і тих самих норм, а групи, підгрупи, інші су­купності спеціалізованих нормативних комплексів, які за­кріплюють одну зі сторін, один з аспектів функціонуван­ня суб'єкта міжнародного права.

Ці нормативні комплекси не слід плутати з тими, що визначають функції міжнародної правосуб'єктності в цілому.

В сучасному міжнародному праві норми, що склада­ють інститут міжнародної правосуб'єктності, виконують такі функціональні завдання: 1) вони є засобом фіксації кола суб'єктів; 2) у разі необхідності вони виконують фун­кцію конкретизації кола реальних суб'єктів міжнародного права; 3) вони є визначальником методу правового регу­лювання; 4) вони наділяють правом правосуб'єктності; 5) такі норми визначають загальне юридичне становище суб'єктів міжнародного права; 6) сама міжнародна право-суб'єктність розвивається через втілення юридичних норм; 7) такі норми наділяють суб'єктів міжнародного права за­гальною, галузевою і спеціальною міжнародною правосу-б'єктністю.

Центральними в структурі інституту міжнародної пра­восуб'єктності є комплекси норм, які визначають право-


здатність, дієздатність і деліктоздатність суб'єкта міжна­родного права.

Правоздатність — то є здатність володіти правами та виконувати обов'язки. Дієздатність — то є здатність са­мостійно здійснювати права та обов'язки. Деліктоздат­ність — то є здатність нести відповідальність за правопо­рушення. Специфіка норм міжнародного права, які за­кріплюють правоздатність суб'єкта міжнародного права, прозирається в їхній спеціалізації. Одна група норм зак­ріплює таку правоздатність суб'єкта міжнародного права, що має прямий вихід на дієздатність. Можна сказати, що такі норми не тільки складають основу міжнародної діє­здатності, а й виступають за обсягом та кількістю знач­ною більшістю.

Інша група норм прямо пов'язує правоздатність су­б'єкта з його деліктоздатністю. Щоправда, таких норм у системі інституту міжнародної правосуб'єктності значно менше, ніж у системі внутрішньодержавного права. Для міжнародного права характерний як прямий, так і, особ­ливо, опосередкований зв'язок правоздатності й делікто-здатності. Інститутові міжнародної правосуб'єктності та­кож властиві випадки, коли норми, що регламентують правоздатність суб'єкта міжнародного права, безпосеред­ньо не пов'язані з активною дієздатністю. Цю властивість інколи використовують (щоправда, не завжди аргументо­вано) зарубіжні вчені, коли намагаються довести міжна­родну правосуб'єктність транснаціональних компаній, і західні та вітчизняні вчені, коли доводять міжнародну правосуб'єктність фізичних осіб і деяких міжнародних організацій.

Дієздатність у міжнародному праві буває повна, або активна, і обмежена. Як правило, в інституті міжнародної правосуб'єктності норми, що закріплюють повну дієздат­ність, стосуються лише держав. Обмежена дієздатність властива іншим суб'єктам міжнародного права. Знову ж таки, ця властивість норм інституту міжнародної право­суб'єктності активно використовується прихильниками міжнародної правосуб'єктності транснаціональних ком­паній і фізичних осіб.

Серед норм, які регулюють міжнародну деліктоздат­ність, розрізняють три основні підгрупи: а) ті, що стосу­ються будь-якого міжнародного правопорушення. Як пра-


вило, це норми-принципи, або норми загального, універ­сального характеру дії; б) ті, що регулюють галузеву делік-тоздатність. Ці норми діють не лише в обмеженій сфері, в певній галузі або галузях, але й досить часто виходять на обмежене коло суб'єктів (наприклад, не регулюють де-ліктоздатності міжнародних організацій, вільних міст, Ва­тикану та інших суб'єктів міжнародного права); в) нор­ми, що стосуються небезпечних міжнародних злочинів. Вказані норми вперше з'явилися в міжнародному праві після Другої світової війни у Статуті Міжнародного воєн­ного трибуналу.

В цілому норми інституту міжнародної правосуб'єкт-ності формулюють (закріплюють) три основні види пра-восуб'єктності: а) загальну, тобто здатність бути суб'єктом у межах усієї системи міжнародного права. На сьогодні такою правосуб'єктністю володіють лише держави; б) га­лузеву правосуб'єктність, тобто здатність бути суб'єктом у межах галузі міжнародного права (міжнародного еко­номічного права, міжнародного космічного права, прав людини, міжнародного повітряного права, права міжна­родної безпеки, міжнародної охорони навколишнього се­редовища, міжнародного договірного права, права зброй­них конфліктів, дипломатичного права, консульського права, права представництва при міжнародних організа­ціях, права міжнародних організацій, міжнародного мор­ського права, територіальна правосуб'єктність тощо); в) спе­ціальну правосуб'єктність, тобто здатність бути суб'єктом невеликого кола правовідносин у межах галузі чи інсти­туту міжнародного права. Така правосуб'єктність буває активна (наприклад, коли мова йде про певні міждержавні організації) і пасивна (характерна для підопічних, підман­датних територій та ін.).

За характером формулювання прав та обов'язків нор­ми інституту міжнародної правосуб'єктності вирізняють суб'єктів, яких можна назвати типовими. Наприклад, дер­жави, міждержавні організації (особливо в галузі права міжнародних організацій), державоподібні утворення. Ряд норм формулюють права та обов'язки учасників міжна­родних правовідносин для окремих випадків або в обме­женій сфері дії міжнародного права. Носіїв і реалізаторів цих прав та обов'язків можна було б назвати нетиповими суб'єктами міжнародного права. До них належать вільні міста, в окремих випадках — фізичні особи. Зарубіжні вчені часто досить широко тлумачать поняття «нетипо­вий суб'єкт міжнародного права» і включають до цієї гру­пи транснаціональні компанії, неурядові організації. Що­правда, їхня «правосуб'єктність» досить часто забезпечу­ється доктринальним тлумаченням, бо в інституті міжна­родної правосуб'єктності відсутні норми, що забезпечува­ли б їм цей статус.

Окремо серед комплексу норм інституту міжнародної правосуб'єктності можна назвати норми, що формулюють вимоги до суб'єкта міжнародного права. Точніше, норми, які поширюють свої права та обов'язки лише на тих учас­ників міжнародних відносин, що володіють певними вла­стивостями і здатні безпосередньо скористатись норма­тивними розпорядженнями.

Такі учасники міжнародних відносин повинні бути зовнішньо відокремленими від інших учасників, персоні­фікованими, тобто виступати «зовні» у вигляді єдиної осо­би і мати здатність виробляти, виражати і здійснювати персоніфіковану волю.

Всі норми інституту міжнародної правосуб'єктності можуть функціонувати за наявності двох умов: 1) соці­альної — свободи волі суб'єкта міжнародних відносин і 2) юридичної — здатності суб'єкта міжнародних відносин бути носієм прав, виконувати обов'язки й нести відпові­дальність за міжнародні правопорушення. Якщо суб'єкт не відповідає вказаним вимогам, то він залишається су­б'єктом міжнародних відносин і не може стати учасни­ком міжнародних правовідносин.

 

 


 


 

Міжнародно-правовий статус Ватикану. Держава-місто Ватикан (0, 44 км2 територія, 840 чол. населення) — адмі­ністративний центр Римської католицької церкви і рези­денція її глави (з 1377 p.). 751 p. франкський король Піпін Короткий за допомогу, надану папою Захарієм (741—752), передав йому римську провінцію (згодом, після взяття її лангобардами Піпін Короткий повертав ці землі папі Сте­фану II). Так була створена папська, церковна держава, яка проіснувала до 20 вересня 1870 p., коли Рим було за­войовано італійськими військами.

Італія запропонувала європейським державам уклас­ти угоду про міжнародно-правовий статус Ватикану, але через франко-прусський конфлікт вона не здобула під­тримки. Тоді Італія в односторонньому порядку прийня­ла 13 травня 1871 р. так званий закон про гарантії, який лише папі надавав свободу зовнішніх зносин з іноземними державами і лише за ним передбачувалася незалежність.

Обурений таким рішенням, папа Пій IX засудив «свя­тотатське порушення кордонів папської держави», відмо­вився брати гроші від італійської держави і виходити з Ватиканського палацу (проголосив себе «ватиканським в'язнем»). Але це не допомогло у вирішенні суперечнос­тей, які тривали, аж поки папа не пішов (1926) на нові переговори. Пій XI зажадав визнання реальної та ефек­тивної незалежності святого престолу з територією на

правах необмеженого власника. На територію поширюва­лася юрисдикція Ватикану. Держави повинні були визнати політичне і територіальне становище Ватикану. Ці та інші пропозиції папа вимагав унести в політичний договір (кон­кордат) з Італією. Пропозиції (крім міжнародних гарантій і розмірів території) Ватикану були прийняті 11 лютого 1929 р. в Римі. В Латеранському палаці з Муссоліні підпи­сано три документи: політичний договір, конкордат та фі­нансова конвенція, які дістали назву Латеранських угод. Для міжнародно-правового статусу Ватикану особливе значення має політичний договір, у якому, зокрема, передбачалося: створення на виділеній території державного утворення — міста Ватикан, «абсолютна незалежність» Ватикану у відно­синах з Італією та іншими державами, безперечний сувере­нітет на міжнародній арені, повна власність та юрисдикція в місті Ватикан (ст. 3), суверенітет, зобов'язання Італії не втручатися у внутрішні справи Ватикану (ст. 4); зобов'язан­ня Італії забезпечити відносини з іноземними державами (з транзитом та використанням італійських комунікацій включно); визнання за Ватиканом активного і пасивного права посольства тощо. Стаття 19 договору закріплювала: «Дипломати і представники Святого Престолу, дипломати і представники іноземних держав при Святому Престолі, а та­кож сановники церкви, які приїздять з-за кордону до Вати­кану і які мають при собі паспорт держави походження та візу папського представника за кордоном, можуть без будь-яких формальностей продовжувати шлях через італійську те­риторію. Те ж саме стосується зазначених осіб, які виїжджа­ють за кордон з міста Ватикан і мають при собі паспорт, виданий Святим Престолом».

З посиланням на Віденський конгрес 1815 р. договір встановлював, що папський нунцій в Італії стане дуаєном дипломатичного корпусу (ст. 12).

Папі належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади (основний закон від 7 червня 1929 p.), представництво Ватикану в зовнішніх відносинах (ст. З договору).

Певні зовнішні функції має губернатор Ватикану, який призначається папою і керує адміністративними служба­ми (представляє Ватикан в адміністративних відносинах з Італією). Керівництво зовнішньою політикою здійснює державний секретар.

У державному секретаріаті Ватикану функціонують три відділи: а) в надзвичайних справах; б) у звичайних справах; в) відділ апостольських послань.

Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтернунціїв, надзвичайних посланців і повірених у справах. Вони виконують дві функції: дипломатичну (підтримання стосунків з урядом країни перебування) і релігійну (спостереження за діяльністю католицької цер­кви в країні перебування).

Уже в перші роки після укладення Латеранських угод апостольська столиця уклала близько 50 конкордатів та міжнародних договорів, створила церковну дипломатичну академію.

Нині Ватикан підтримує дипломатичні стосунки май­же зі 100 країнами світу (в тому числі й з мусульманськи­ми та представниками інших релігій), має своє представ­ництво в ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ФАО, МСЕ, ВПС, Євро­пейському Союзі, ООН (спостерігача) та ін.

Після підписання Латеранських угод було прийнято закон про громадянство (7 червня 1929 p.), за яким гро­мадянами Ватикану визнавалися: кардинали, які постійно проживають у Ватикані або Римі; особи, які мають по­стійну резиденцію у Ватикані з причин сану, посади, при­значення або служби; інші особи, яким папа дозволяє мати резиденцію у Ватикані, а також їхні родини (грома­дянство яких втрачається у разі розлучення, досягнення віку 25 років або одруження). Кардинали і ті, хто мав по­стійну резиденцію у Ватикані, втрачали громадянство у разі позбавлення сану, посади чи служби у Ватикані або виїзду за його межі на постійне проживання.

Латеранські угоди замінені конкордатом від 18 лютого 1984 р.

 

Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній

О

дними з перших, хто по­ставив питання про ви­знання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній (ТНК), були правові радники самих компаній. Точніше сказати: вкотре поставили питання про визнан­ня такої правосуб'єктності, бо транснаціональні компанії існують не одне століття, і за цей час вони побували в різних правових статусах. Відомо, що правовими радни­ками транснаціональних компаній були Франциско Вітто-ріа, Франциско Суарес, Альберіко Джентілі та інші знані фахівці. Міжнародна правосуб'єктність Ост-Індської ком­панії обґрунтовувалася саме такими радниками.

У XX ст. вплив транснаціональних компаній на міжна­родні відносини, особливо на міжнародні економічні зв'язки, суттєво зріс. Сьогодні ТНК, в яких частка вну-тріфірмової торгівлі становить більш як третину світової торгівлі, а також понад дві третини всіх платежів за пере


дачі технологій, вирішують не лише економічні, а й прин­ципові політичні питання міжнародного співробітництва. Державні заколоти, економічні кризи в країнах, оголо­шення платіжної неспроможності, банкрутства тощо ча­сто є результатом, виконаним на замовлення певної ТНК.

Водночас ТНК, не обтяжені бюрократичними струк­турами, досить оперативно можуть вирішити як власні, так і державні проблеми. Завдяки власним капіталам і тех­нологіям вони здатні піднести економіку навіть тих країн, яким не змогло допомогти міждержавне співробітництво. Проблеми боргів країн, що розвиваються, сьогодні вирі­шити практично неможливо без участі ТНК.

Сам термін «транснаціональні компанії» на сьогодні не є сталим. Поряд з ним уживають терміни: «транснаці­ональні корпорації», «багатонаціональні компанії-корпо­рації», «мультинаціональні компанії-корпорації», «глобаль­ні компанії-корпорації», «наднаціональні компанії-корпо­рації», «транснаціональні компанії-корпорації» та ін.

Через те, що деякі ТНК, наприклад «багатонаціональні компанії», можуть належати державам чи ефективно кон­тролюватися ними, деякі західні вчені, за аналогією з між­народними економічними організаціями, висловлюють думку про набуття такими ТНК правосуб'єктних власти­востей. Не виключають можливості набуття міжнародної правосуб'єктності й деякі вчені з країн близького зарубіж­жя. Щоправда, аргументи на користь правосуб'єктності ТНК в них менш переконливі. Наприклад, С. В. Черни-ченко вважає: «Якщо допустити, що індивіди можуть бути суб'єктами міжнародного права, то тоді логічним буде висновок про можливість набуття міжнародної правосу­б'єктності і ТНК».

Спроби регулювати діяльність ТНК здійснюються як окремими державами, так і групами держав і через міжна­родні організації. Загальним положенням є принцип, зак­ріплений у Хартії економічних прав та обов'язків держав (ст. 2): кожна держава має право регулювати і контролю­вати діяльність транснаціональних корпорацій у межах своєї національної юрисдикції і вживати заходів для того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам, постановам і відповідала її економічній та соціальній по­літиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручати­ся у внутрішні справи держави, що її приймає. В остан-


Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній _______

ньому твердженні прихильники міжнародно-правової су-б'єктності ТНК вбачають пряме для них міжнародно-пра­вове зобов'язання. Але такі твердження викликають сум­нів навіть серед активних прихильників ТНК.

Значна більшість міжнародних документів, прийнятих державами та міждержавними організаціями стосовно ста­тусу і діяльності ТНК, мають рекомендаційний характер. А тому з них не можна виводити юридичні права чи обо­в'язки. Створені у зв'язку з діяльністю ТНК міжнародні інституційні механізми також не є свідченням їх міжна­родно-правової суб'єктності. Так, у рамках ЕКОСОР ООН створено відповідно Центр та Комісію з питань, пов'яза­них із діяльністю ТНК. Остання спробувала розробити Кодекс поведінки ТНК, але обмежилася лише докумен­том рекомендаційного характеру.

Організація економічного співробітництва і розвитку (орган промислово розвинутих країн) розробила керівні засади для багатонаціональних компаній, які так і не ста­ли юридично обов'язковими. Деякі автори (1. 1. Лукашук) вбачають у таких актах норми «м'якого права», тобто не правові, а моральні, політичні зобов'язання. Розроблені Організацією економічного співробітництва і розвитку директивні принципи для транснаціональних компаній 1976 р. були переглянуті в 1984 р. Але і в новому варіанті вони не набули зобов'язального юридичного значення.

Не набув юридично обов'язкового значення і керів­ний кодекс для регламентації окремих питань діяльності ТНК, розроблений у рамках Європейського економічно­го співтовариства 1977 р. У листопаді 1977 р. Міжнародна організація праці ухвалила Декларацію про принципи що­до мультинаціональних компаній та соціальної політики. Цей документ мав також рекомендаційний характер, але МОП зуміла надати йому трохи більшого значення, ніж було з іншими актами. Втім, ні держави, ні ТНК його не визнали за юридично обов'язковий.

У 1978 р. розроблено конвенцію про попередження та усунення незаконних платежів, але вона не знайшла під­тримки у держав.

Ці та інші спроби держав і міжнародних організацій урегулювати діяльність ТНК не є свідченням становлення міжнародної правосуб'єктності таких корпорацій. На мо­рально-політичних засадах ще не утворився за всю істо-


Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

рію міжнародного права жодний суб'єкт права. Може йти­ся лише про створення для ТНК правового статусу, підпо­рядкованого державам. Через те, що ТНК функціонують у різних країнах, домогтися чіткого вирішення навіть цьо­го питання не вдалося.

В сучасній науці міжнародного права панує здебіль­шого негативне ставлення до визнання ТНК суб'єктами міжнародного права. Поодинокі прихильники такої пра-восуб'єктності висловлюють скоріше побажання, аніж наукові доведення. Так, французький учений Ж. Тускоз, найбільш переконаний серед своїх колег у міжнародній правосуб'єктності ТНК, вважає, що «деякі юридичні осо­би, метою яких є одержання прибутків (як транснаціо­нальні компанії) або які мають безкорисливі цілі (як не­державні організації)... є суб'єктами міжнародного пра­ва». Свою тезу він обгрунтував таким чином: «Право­мірність цієї точки зору буде підтверджена всією цією працею (підручник «Міжнародне право»), у якій ми все­бічно розглянемо це і доведемо, що транснаціональні компанії також є суб'єктами міжнародного права». На­справді доведення звелося до висновку: «Міжнародне право могло б створити норми, які б регулювали ТНК; але зусилля, що докладалися до цього часу, мали тільки дуже слабкий успіх». Більш оптимістичного висновку прихильники міжнародної правосуб'єктності ТНК не ви­словлювали.

Самостійно, завдяки тиску на держави ТНК домогли­ся трохи більшого: право участі в роботі деяких міжна­родних організацій (наприклад, ЮНКТАД), право участі в підготовці документів деяких міжнародних форумів, уча­сті на паритетних засадах у розв'язанні проблеми «пів­ніч—південь» та ін.

Дослідники міжнародної правосуб'єктності транснаці­ональних компаній (К. Н. Океке, Дж. Фіцморіс, А. Вуль-фер, Б. Белл, У. Т. Фокс, Дж. Бартон, Дж. Розено, Г. Кат-тан та ін.) звертають увагу на договори, які укладають транснаціональні компанії з державами. При цьому ро­биться спроба надати таким угодам державно-владних властивостей. Наприклад, К. Н. Океке, А. А. Фатурос, аналізуючи концесійні угоди (між приватними корпора­ціями і державами), визначають останні як засіб забезпе­чення гарантій з боку держави корпораціям звичайних


______ Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній ________

прав і владних повноважень, які в нормальному стані на­лежать державам і здійснюються ними.

Іноді робиться спроба визнати результати неправомі­рного тиску транснаціональної компанії на державу за права більш суттєві, аніж права та обов'язки держави в сучасному міжнародному праві. Посилаючись на угоду між Грецією та американською корпорацією (Коннесотт Купер Корпорейшн) 1956 p., автори наголошують, що компанія отримала право вивезення за кордон без будь-яких обмежень капіталів і товарів. Отримала на десяти­ліття гарантії від імпортних та інших обмежень, які не на­давалися навіть грецьким державним структурам. Була звільнена на цей період від будь-яких державних чи міс­цевих податків та зборів. У разі невиконання зобов'язань однією зі сторін домовлено вирішувати справи у міжна­родному арбітражі тощо.

Автори зазначають, що в подібних концесійних угодах, а також в угодах про економічний розвиток (як приклади наводяться: угода між Ганою і Вольта Алюміній Компані; консорціум американських і канадських компаній 1960 p.; угода між Індією і Стандарт Вакуум Ойл Компані (угода Індія—Вакуум Ойл) 1952 p.; між Іраном та його національ­ною компанією — з одного боку та американськими, ан­глійськими, французькими і голландськими компаніями — з другого (угода Іранського консорціуму) 1954 р.) держави визнали за інвесторами значну кількість гарантій та при­вілеїв, яких вони у звичайній практиці міждержавного спів­робітництва не визнавали за іншими державами. За таки­ми угодами, наголошують науковці, держави визнавали якість адміністративних актів, які мали превалюючу зако­нодавчу силу. Але, продовжують дослідники юридичної природи транснаціональних компаній, ці угоди мають біль­шу юридичну силу, ніж законодавчі акти. В разі конфлікту між державою і транснаціональною компанією в міжнарод­ному арбітражі застосовується не національний законодав­чий акт вищої юридичної сили, а норми міжнародного права. Як приклад називається Лівійський закон про на­фту 1955 р. зі змінами 25 листопада 1965 p., який закрі­пив, що Лівія з транснаціональними нафтовими компанія­ми буде керуватися принципами і нормами міжнародного права, а в разі відсутності таких — загальними принципа­ми права, зокрема тими, що застосовуються арбитражами.


Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Досить часто цитується стаття 13 Іранського закону про нафту (1957) про застосування у відносинах із компа­ніями «принципів міжнародного права» і висновок, до якого дійшов міжнародний арбітраж у справі між Сауді­вською Аравією та арабо-американською нафтовою ком­панією (Арамко) 1958 p.: «Якщо не можна застосувати якої-небудь норми внутрішньодержавного права якої-не-будь держави в усіх питаннях стосовно транспортування морем, територіальними водами, що перебувають під су­веренітетом держави, та відповідальності держав за по­рушення їх міжнародних зобов'язань, то у відносинах, які регулюються концесійними угодами, застосовується публічне міжнародне право».

Посилаючись на такі законодавчі або судові рішення, автори, як правило, замовчують, що більшість із них приймалися під тиском самих транснаціональних ком­паній, а отже, не можуть вважатися за зразок правового вирішення проблеми. Те, що порушує право, не можна вважати правом. Недивно, що минало небагато часу, і держави скасовували подібні угоди.

Крім того, посилання на можливість застосування норм міжнародного права у відносинах із транснаціональ­ною компанією не робить останню суб'єктом міжнарод­ного права. Коли держави закріплюють, що вони будуть застосовувати до своїх торговельних відносин Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980), Конвенцію про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974) або Конвенцію про право, яке застосовується до договорів міжнародної купівлі-про­дажу товарів (1985), — то звідси не слід робити висновок, що відповідні юридичні особи у сфері торгівлі стали су­б'єктами міжнародного права. Вироблені стандарти між державами і права та обов'язки юридичної особи — різні правові категорії.

Ці та подібні до них права далекі від прав, властивих інституту міжнародної правосуб'єктності. Отже, висновок може бути лише один: транснаціональні компанії не є суб'єктами міжнародного права.

Прихильники міжнародної правосуб'єктності трансна­ціональних компаній (М. Макдугал, В. Фрідман, Ж. Тус-коз) сподіваються на визнання такої правосуб'єктності че­рез визнання «квазіміжнародного права». Логіка доведен-


______ Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній ________

ня проста: корпорації не підпадають під контроль жодної правової системи, а тому для регулювання їхньої діяль­ності слід укладати договори між корпораціями та держа­вами. Ці договори й стануть джерелами «квазіміжнарод­ного права», та при цьому вони залишаться всього-на-всього міжнародними приватно-правовими контрактами. Тобто «квазіміжнародне право» не є міжнародним публі­чним правом з характерними для нього суб'єктами. Тут мова може йти скоріше про міжнародне приватне право чи внутрішньодержавне право залежно від конкретної пра­вової ситуації.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.016 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал