Особливості консультування агресивних клієнтів.

Немало проблем у консультуванні створюють негативно налаштовані чи відкрито ворожі (що зустрічається рідше) клієнти. Консультанти по-різному реагують на таких клієнтів: одні відповідають дратівливо і з ворожістю; інші стараються виявити люб'язність і дружбу, намагаючись налаштувати клієнта на свою користь і пояснити відсутність підстав для озлоблення; треті ігнорують стан клієнта, ведуть себе так, ніби нічого не сталось. Можливо, у деяких випадках корисно розсердитись на клієнта, однак ще важливіше зрозуміти причину його стану.

Клієнту слід сказати, що він вороже налаштований і злий. Інколи поняття " озлобленість" і " ворожість" є надто сильними для характеристики, тому свої висловлювання слід формулювати не лише категорично. Наприклад: " Ви здається чимось невдоволені? ", " Ви розчаровані? ", " Не хочете щось сказати? ", " Це звучить так, ніби ви сердиті" і т. п. Якщо консультант лише підозрює клієнта у ворожості, він може уточнити: " Що сталося? ", " Я не правильно щось сказав, чи зробив? ". В будь-якому випадку, зіткнувшись із ворожістю клієнта, не варто поводитися так, ніби розколовся світ навпіл. Зрозуміло, не можна з насмішкою чи презирством дивитись на клієнта - його ворожість слід завжди трактувати серйозно, тому що вона заважає психологічній взаємодії.

Причини незадоволення клієнта можуть бути простими - не подобається вигляд чи слова консультанта, консультант надто молодий і т. п. Причини, як правило, існують. Щоб розібратися в підставі озлобленості клієнта й ефективно реагувати на неї, консультант повинен розуміти основні риси цього стану.

Перш за все злість не є чимось патологічним чи незвичайним. Кожен зрідка сердиться, або точніше, кажучи, здатен розізлитись. Немає такої життєвої ситуації, де не могло б проявитись почуття злості, зла думка чи дія. Деякі справи, що відбуваються в житті, хоч і невеликою мірою, але мотивовані злістю. Ворожість має свій зміст - вона є засобом самозахисту, крім того, вона значно дієвіша, ніж страх. Інакше кажучи, злість є не лише сигналом, що попереджає про небезпеку, подібно до тривоги й страху, а й почуттям, що зумовлює самозахист, вона породжує агресивність.

13. Загальні закономірності еволюції психіки. Розвиток психіки в онтогенезі.

Стадії та рівні розвитку психіки і поведінки тварин (За О.М. Леонтьєвим та К.Е. Фабрі)

Онтогенез - це індивідуальний розвиток, тоді як філогенез є розвитком виду загалом. Біологічний онтогенез, згідно із законом Мюллера-Геккеля, є копіюванням філогенезу. Щодо онтогенезу психіки людини це твердження не є таким безсумнівним. Людина народжується саме людиною. Вищі форми психічної діяльності вона опановує інакше, ніж тварини.

Онтогенез психіки людини вивчають дві психологічні науки: загальна психологія і вікова психологія.

Онтогенез людини вікова психологія поділяє на сензитивні періоди, кожен з яких сприяє появі в людини певних психічних новоутворень. Якщо новоутворення не з´ явилося у відповідний час, імовірно, що воно може не з´ явитися загалом, тому виховний вплив на певні грані особистості має бути своєчасним (інакше він буде неефективним). Сензитивні періоди об´ єднуються у стадії. Ці стадії існують об´ єктивно, вони відокремлюються одна від одної віковими кризами (1-го, 3-го, 7-го років життя, підліткового віку тощо), однак про зміст цих стадій у психологів єдиної думки нема. Є велика кількість теорій онтогенезу, деякі з яких наводимо нижче:

Теорія рекапітуляції Холла-Болдуїна, згідно з якою в онтогенезі повторюється соціогенез (розвиток суспільства). Звідси й досить дивні назви стадій онтогенезу: первісне дикунство, мисливство, скотарство, землеробство, торгово-промислова.

Теорія дитячої сексуальності З. Фройда стверджує, що стадії онтогенезу зумовлені розвитком сексуальності. Він розрізняє оральну, анальну, фалічну, латентну та генітальну стадії, пов´ язуючи їх з різними ерогенними зонами, які послідовно пізнає людина. Фіксація на якійсь стадії, зумовлена найяскравішими враженнями, пов´ язаними з нею, є джерелом психопатології.

Епігенетична теорія Е. Еріксона (теорія життєвого циклу) поділяє онтогенез на вісім стадій психосоціального розвитку, на кожній з яких людина розв´ язує певну проблему - і наслідком розв´ язання є певне вікове психічне новоутворення. У розв´ язанні проблеми базової довіри-недовіри до світу народжується надія; у протистоянні автономії та сорому й сумніву - сила волі; у виборі між ініціативою та почуттям провини - цілеспрямованість; у протиборстві працелюбності й меншовартості - компетентність; в обранні ідентичності всупереч змішуванню ролей - вірність; у конфлікті близькості й ізоляції - любов; у ствердженні генеративності проти стагнації - опікування; у здобутті цілісності всупереч відчаю -мудрість.

Теорія провідної діяльності О.М.Леонтьєва, згідно з якою змістом стадій психічного онтогенезу є послідовне оволодіння людиною видами діяльності, такими як гра, вчення, праця.

14. Особистісно-центроване консультування.

В гуманістичній психології в якості основних предметів аналізу постають: вищі цінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров’я, міжособистісне спілкування. Гуманістична психологія в якості самостійної течії виокремилася на початку 60-х рр. ХХ ст. як протест проти біхевіоризму та психоаналізу, отримавши назву “третьої сили”. До даного напряму можна віднести А.Маслоу, К.Роджерса, В.Франкла, Ш.Бюлер, Ф.Беррона, Р.Мея, С.Джурарда та ін. Методологічні позиції гуманістичної психології сформульовані у наступних положеннях: 1) людина є цілісною; 2) цінними є не лише загальні, але й індивідуальні випадки; 3) головною психологічною реальністю є переживання людини; 4) людське життя – єдиний процес; 5) людина відкрита до самореалізації; 6) людина не детермінована лише зовнішніми ситуаціями. На основі гуманістичної психології ґрунтуються деякі напрями психотерапії і гуманістична педагогіка.

ЕМПАТІЯ – осягнення емоційного стану, проникнення, “вчування” у переживання іншої людини. Здатність індивіда до паралельного переживання тих емоцій, що виникають у іншого індивіда у ході спілкування з ним. розуміння іншої людини шляхом емоціонального “вживання” в його переживання. Термін був уведений у психологію Е.Тітченером. РЕФЛЕКСІЯ – унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось – як думка про думку, знання про щось – знання про саме знання.

+ Тріада Роджерса (емпатія, конгруентність, безумовне прийняття)

Даний вид консультування – це консультування, центроване на клієнті, а не на проблемі. Через це немає ніякої необхідності підштовхувати клієнта у його проблему.

15. Розвиток свідомості в онтогенезі. Самосвідомість особистості.

Свідомість — це вищий рівень психічного відображення об'єктивної реальності, а також вищий рівень саморегуляції, властивий лише людині як соціальній істоті.

Характерними рисами свідомості є, по-перше, активність, по-друге, інтенційність. Активність свідомості виявляється в тому, що психічне відображення об'єктивного світу

людиною носить не пасивний характер, у результаті якого всі предмети, відображені психікою, мають однакову значущість, а навпаки, відбувається диференціація психічних образів за мірою їх значущості для суб'єкта. Внаслідок цього свідомість людини завжди спрямована на певний об'єкт, предмет або образ, тобто має властивість інтенції (спрямованості).

Ці властивості зумовлюють наявність інших характеристик свідомості, які дають змогу розглядати її як вищий рівень саморегуляції. До таких властивостей свідомості належить здатність до рефлексії (самоспостереження), а також мотиваційно-ціннісний характер свідомості.

Здатність до рефлексії визначає можливість людини спостерігати за своїми відчуттями, станами тощо. Таке спостереження передбачає наявність критичності, тобто людина оцінює себе з точки зору власних цінностей та ідеалів. Ця властивість свідомості визначає можливість формування в процесі онтогенезу людської індивідуальної „Я-концепції", яка є сукупністю уявлень людини про саму себе та навколишню дійсність. Інформація про навколишню дійсність оцінюється людиною на підставі системи уявлень про себе і, виходячи з системи власних цінностей, ідеалів та мотивів, формується її поведінка. Тому „Я-концепцію" найчастіше називають самосвідомістю.

САМОСВІДОМІСТЬ - це здатність людини усвідомити саму себе, своє " Я", свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання.

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

• ПІЗНАВАЛЬНОЇ - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

• ЕМОЦІЙНОЇ - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;

• ВОЛЬОВОЇ - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

16. Сутність і призначення стандартизації тестових показників.

Стандартизація (англ. standard - типовий, нормальний) тестових показників - уніфікація, регламентація, приведення до єдиних нормативів процедури і оцінок тесту.

Уніфікують бланки дослідження, способи реєстрації результатів, час і умови тестування. Інструкції можуть бути письмовими та усними (рідше).

Стандартизованим також є процес переведення первинних (" сирих") тестових балів, що відображають кількість виконаних завдань, в узагальнену шкалу, яка характеризує ступінь індивідуальної вираженості певної психічної властивості чи функції. Порівнювати результати психодіагностичних досліджень неможливо без певного критерію, оскільки методики не мають стандартів успішного чи неуспішного розв'язання тестових завдань. Наприклад, при виконанні тесту інтелекту досліджуваний успішно розв'язав певну кількість завдань. Однак це не дає підстав для визначення рівня його інтелекту - багато ним зроблено чи мало, добре чи погано; як часто певний показник спостерігається в інших людей; скільки завдань потрібно виконати для засвідчення високого рівня інтелекту тощо.

Критерієм порівнювання є підсумки тестування великої і репрезентативної вибірок. Порівнюючи результати тестування, здійснюють вибірку стандартизації за статистичною нормою. Останнім часом застосовують стандартизацію, за якої результати досліджуваного зіставляють не з результатами інших осіб, а з соціально-психологічним нормативом - описом вимог суспільства до розвитку певної функції чи властивості. Стандартизація забезпечує можливість переходу від результатів виконання тесту певною особою до її психологічної характеристики.

Однією із характеристик ефективності тестів є наявність нормативних даних - показників чітко визначених вибірок. Розроблення процедури отримання цих показників є стандартизацією даних.

У психодіагностиці важливі статистична і соціокультурна норми.

Статистична норма - середній діапазон значень на шкалі вимірюваної психологічної властивості людини.

її застосовують при оцінюванні стильових і мотиваційних якостей. Нормою вважають наближеність значення властивості до рівня статистично середнього індивіда. Значне відхилення від норми у (вихід за межі середнього діапазону) вважається акцентуацією, а якість особистості, стосовно якої спостерігається відхилення від норми, - акценту кованою. Чим більше виражене відхилення, тим більша акцентуація, аж до появи патохарактерологічних ознак.

Соціокультурна норма - офіційно чи неофіційно прийнятий у суспільстві рівень психологічної властивості людини.

Отже, стандартизація і нормування є важливими діагностичними процедурами. У психологічній діагностиці стандартизується процедура проведення, інструкція, бланки обстеження, способи реєстрації результатів, умови проведення обстеження, контингент досліджуваних, оброблення результатів. Стандартизація передбачає перстворення нормальної шкали оцінок на нову шкалу, побудовану не на кількісних емпіричних значеннях досліджуваного показника, а на його відносному місці в розподілі результатів у вибірці досліджуваних.

Процедуру нормування забезпечують переходом до іншого масштабу (одиниць) вимірювання. Стандартизація і нормування разом з іншими психометричними процедурами гарантують чистоту експерименту, його валідність та надійність.

17. Професійна підготовка консультанта та вимоги до його особистості.

Відомий представник гуманістичної психології К. Rogers (1961), наголошував, що теорія і методи консультанта не менш важливі, ніж здійснення своєї ролі. A. Gombs і співроб. (1969; цит. по: George, Cristiani, 1990) на підставі декількох досліджень установили, що успішного консультанта відрізняють від невдахи риси особистості.

S. Freud на питання про критерії успішності психолога відповів, що психоаналітикові не обов'язкова медична освіта, а необхідна спостережливість і уміння проникати в душу клієнта.

Отже, власне кажучи, основна техніка психологічного консультування - це " я - як прилад", тобто основним засобом, що стимулює удосконалювання особистості клієнта, є особистість консультанта (A. Adber: " техніка лікування закладена у Вас").

Насамперед варто сказати, що ніхто не народжується психологом або консультантом. Необхідні такі професійні якості: людей у силу їхнього буття, а не тому, що деякі з них шизофреніки або психопати:

o чутливість до настанов і поведінки інших людей;

o емоційна стабільність і об'єктивність;

o здатність викликати довіру інших людей;

o повага прав інших людей.

У 1964 р. Комітет із нагляду і підготовки консультантів США установив наступних шість якостей особистості, необхідних консультантові (цит. по: George, Cristiani, 1990):

o довіра до людей;

o повага цінностей іншої особистості;

o проникливість;

o відсутність упереджень;

o саморозуміння;

o свідомість професійного обов'язку.

L. Wolberg (1954) акцентує такі особливості: чуйність, об'єктивність (неототожнення себе з клієнтами), гнучкість і відсутність власних серйозних проблем.

Особливо шкідливими, для консультанта рисами він вважав: авторитарність, пасивність і залежність, замкнутість, схильність використовувати клієнтів для задоволення своїх потреб, невміння бути терпимим до різних спонукань клієнтів, невротичну настанову у ставленні до грошей.