Р. Десяте Вересня. Часу було вже двадцять перша п'ятдесят, і Любомирів Audi вже декілька хвилин стояв біля Любомирова під'їзду

Часу було вже двадцять перша п'ятдесят, і Любомирів Audi вже декілька хвилин стояв біля Любомирова під'їзду. Сам же Любомир із задумливо опущеними очима сидів за кермом і намагався угамувати той вир думок вже так довго і невпинно бушувавший в нього в голові. Почуття він зараз мав неоднозначні - він, не так сильно, але як і раніше був трохи пригнічений, але також знервований, запалений і збуджений. Та інформація, яку йому розповів Аркадій Сольц, була дуже-таки корисна, але в той самий час і дуже насторожуючи дивно-несправжня і неймовірна. Ну, от дійсно, як її розуміти? Якась наполовину людина-наполовину кіт в дві тисячі дев'ятому році увірвалася на склад із до зубів озброєною охороною, перебила її всю, а потім ще і познущалася над Садівником, відрубавши його синові руку. Причому, як говорив Аркадій, при цьому була швидка і моторна як вихор, через що навіть могла ухилятися від куль. Як таке можливо? Причому зараз, як стверджує Аркадій, цей напівкіт повернувся і знову жадає крові. Ну дійсно. Як це усе сприймати? Це ж фантастика якась! Як в кіно!

Любомир цинічно скривився.

- Він був звичайним котом, але у нього з'явилися якісь проблеми з великим кримінальним авторитетом, тому він увірвався до цього авторитету в лігво і перебив більшу частину його людей, а потім ще і його синові руку відрубав! - кривляючись, промовляв Любомир, пародіюючи закадрові, серйозні, брутальні голоси, які зазвичай звучать в трейлерах до бойовиків і інших фільмів із спорідненим бойовикам жанром. - Але зараз він повернувся!!! І тепер... мені усі, курво, нерви вимотує му..ак смердючий! - Любомир з великим роздратуванням ударив рукою по торпеді автомобіля.

Ну дійсно, як таке може бути? Адже навіть уявити важко як цей «кіт» міг таке сотворити. Неначе якийсь там супергерой виліз із сторінок коміксів і став вбивати, вбивати, вбивати. Тільки тоді вже виходить, що він не такий вже й герой, а злочинець. Занадто здібний злочинець. Якось не вкладається в голові, що якась собі дійсно героїчна суперперсона може залишати за собою такі гори трупів. Надто багато крові залишає цей «кіт» за собою, щоб героєм називатися.

На якийсь час Любомир припинив роздуми і подивився через бічне скло на вже зовсім охоплену ніччу, але освітлювану ліхтарями вулицю, але відразу ж знервовано здригнувся і, схопившись за кермо, став роздратовано смикати його і зло примовляти.

- Як? Як таке може бути? Напівлюдина-напівкіт! Мутанти на вулиці міста Персто-Слободів, рятуйся хто може, о боже врятуй нас грішних! Не може такого бути!! Не може!!! Сто відсотків Сергій Андрійович навидумував усього цього, розповів Аркадію, що всіх убила швидка, моторна напівлюдина-напівкіт, а Аркадій повірив! Приїхав на склад, побачив порізи на мертвих людях Садівника і… а…а… - Любомир зам'явся. - А хто ж тоді всіх їх убив? Хто вбив усіх людей Садівника тоді на складі? Хто? - роздратування в нім стало вже менше, а на заміну йому прийшов лише напружений, важкий подив. - Ясна річ, що хтось один міг убити Євгена Сольца і дочку Сергія Андрійовича яким-небудь витонченим способом, щоб було схоже, неначе кіт лапою вдарив, і насправді немає ніякого напівкота, а тільки людина яка намагається котові наслідувати, - Любомир знову стрепенувся і сильно став смикати за кермо при цьому в такт промовляючи кожне слово. - Але… хто… тоді… вбив… двадцять… чоловік на складі Садівника в дві тисячі дев'ятому? Що це все означає? Не вірю. Не вірю! Не може звичайна людина один вирізати двадцятьох!

Він відкинувся на спинку сидіння, і по-ідіотськи витріщивши очі, порожнім, нічого не розуміючим поглядом став дивитися через лобове скло, на освітлювану ліхтарем частину під'їзду, і його нерозуміючий погляд цілком виправдовувався тим, що дійсно розібратися в тому, в чому Любомир розібратися намагався було дуже важко. Адже якщо розсудити, то з цим «котом» майже нічого незрозуміло. Адже вірити, що вся розповідь Аркадія правдива, Любомир не міг і не хотів, тому, що ну зовсім вже фантастично це виглядає. Це більше для коміксів підходить, для кіно, мультфільмів, але ніяк не для реального життя. Одна людина, озброєна тільки кігтями не може самотужки перебити двадцятьох людей з АК. А якщо врахувати, що це зробила напівлюдина-напівкіт, то все стає ще менш реальним, і не через те, що цей напівкіт вбив двадцятьох, а через те, що це був напівкіт! Напівлюдина-напівкіт! Звідки він міг такий взятися? Таких не існує! А якщо й існували б, то якби виявилось, що щось подібне бродить по вулицях і вбиває людей, то тут би вже армія у всеозброєнні бігала! Там у них в лабораторії помітили б, що одне з їх химерних створінь втекло!

Тому цей напівкіт ніяк не може бути реальним, і ця історія, яку розповів Аркадій, реальною не може бути теж. І Любомир давно визнав би, що все це звичайнісінька байка і брехня, якби не виникали протиріччя. По-перше: чому Сергій Андрійович так запекло намагався приховати це від Любомира, хоча в той самий час вимагав від нього й упіймання вбивці, вбившого його дочку точно тим же способом, що і людей на складі Садівника? По-друге: навіщо Аркадій спеціально брехав своєму другу і спеціально розповів Любомиру про цього кота, при цьому вимагаючи, щоб історія не була розголошена, але допомагаючи інформацією про друзів його мертвого сина, який теж був убитий таким самим способом, що і люди на складі Садівника?

Взагалі нічого незрозуміло! Одні тільки протиріччя і все! Безліч протиріч, щоб визнати, що напівлюдина-напівкіт існує, але також і досить протиріч, щоб його існування заперечувати. Палиця о двух кінцях.

Хоча не факт, що Сергій Андрійович хотів приховати інформацію саме про цього напівкота. Цілком можливо, що він приховував зовсім не це, а Аркадій просто збрехав. Можливо й різні на складі тоді не було, адже доказів, що вона була – майже немає. Є тільки відрубана рука в сина Садівника, відсутність котрої в того Любомир перевірити не міг, і фактично більше нічого. Але навіщо Аркадію спершу брехати, вводити в оману й ускладнювати розслідування, щоб потім цьому розслідуванню допомагати? І як тоді, коли Любомир був ще в Сергія Андрійовича вдома, Сергій Андрійович міг здогадатися, що Аркадій пропонуючи Любомиру розповісти деяку конфіденційну інформацію, хотів розповісти про щось не пов'язане з «котом»? По суті, якщо і розповідати, то розповідати саме про нього, адже що Євген Сольц, що дочка Сергія Андрійовича були вбиті «котячим» способом, і тільки про це і можна було запідозрити, а не про що-небудь інше. Тобто виходить, що Сергій Андрійович хотів приховати інформацію саме про напівкота, що відрубав синові Садівника руку. Хоча. цей про що завгодно може подумати, він же ідіот кінчений!

Подив продовжував сяяти на обличчі у Любомира, і він продовжував сидіти і нерозуміючим поглядом дивитися попереду себе.

- Ідіотизм! - незадоволено пальнув він.

Він долонями потер очі і заспокоївся.

- Повний ідіотизм.

Він просидів нерухомо ще з хвилину.

- І Костик теж говорив про кота здоровенного. Говорив. Позавчора. Казав же. Дві, вірніше неофіційно три, але нехай буде дві, людини говорять, що вбивцею був хтось з головою кота, причому голова ця була його головою справжньою, а не маскою; говорили, що це ніяк не людина. Дві. Значить, все ж він цілком міг бути. Міг.

- А-э-э, - страждально протягнув Любомир. - Як це може бути?! - він здригнувся і ще раз різко вдарив по торпеді. - Як?!

Він знову потер очі і заспокоївся.

Думки: «Чому ти поліз сюди? Чому ти взявся за цю справу? Ти ж не займаєшся вбивствами», голову його відвідувати перестали. Якимсь чином вони забулися. Вилетіли з Любомирової голови. Зникли.

- Гаразд. Скільки там часу?

Любомир дістав з кишені телефон. Екранчик показував двадцять дві години п'ять хвилин.

- Добре. До цього «Тамбурину» встигнути ще потрібно, - він знову потер очі. - Ідіотизм… - його шаленство починало спадати.

Він ще секунд тридцять просидів порожньо дивлячись через лобове скло. Він заспокоївся. Роздратування нехай в нім і залишилося, але зовсім маленьке. Обличчя його набуло серйознішого і суворішого вигляду.

- Не вірю, - суворо, твердо сказав він сам собі. - Не хочу вірити і вірити не буду. Ні. І думати про це не хочу. Досить мене своєю маячнею годувати. Не вірю, - тяжкість чулася в його голосі.

Він твердими кроками вийшов з машини. Він був усе так само серйозний, але і задумливість була помітна на його обличчі. Та все ж глибоко всередині він був задоволений тим, що розслідування можна продовжувати. Він знайде вбивцю. Знайде й упіймає. Як же він за всім цим за два роки скучив. Азарт в нім повільно ріс. Пекучий Азарт…

Він увійшов до свого під'їзду і піднявся сходинками вгору. Подумки він навіть думати про цього «кота» собі заборонив.

10-2