Сімнадцяте січня 1995р. Повернувшись з прогулянки, діти вже встигли помити руки і всістися за вечерю, яка до їх приходу вже була розсипана по тарілках

Повернувшись з прогулянки, діти вже встигли помити руки і всістися за вечерю, яка до їх приходу вже була розсипана по тарілках, і стояла на столах, пускаючи пару і чекаючи, коли хто-небудь візьметься за неї. І зараз вони сиділи і старанно працювали ложками, із задоволенням наповнюючи свої шлунки їжею після збуджуючої апетит прогулянки. Але ложками працювали зовсім не всі, адже не в усіх ця прогулянка викликала апетит. Одного хлопчика прогулянка апетиту позбавила зовсім, і взагалі зробила так, що без негативних емоцій на їжу зараз він дивитися не міг. Одного погляду на їжу йому вистачало, щоб згадати про те, що сталося сьогодні - від чого на душі ставало гірко й гидко; і про те, що відбувалося раніше, впродовж декількох тижнів - від чого на душі ставало ще гірше, тому що більше цього не буде, нехай навіть ті спогади, про те, що відбувалося раніше і були дуже приємними.

Він згадував, як йому гріло душу те неголосне, приємне муркотіння наспіване його другом, якого хлопчик ховав у себе за пазухою. Згадував, як приємна, слабковідчутна вібрація від цього муркотіння поширювалася, починаючи від грудей, по всьому його тілу, і як він від цього почував себе так прекрасно, і так наснажливо, що здавалося, що цей його маленький друг не був другом, і взагалі не був окремою істотою, а був частиною цього хлопчика; органом усередині його тіла, без якого він би не вижив.

І він, розуміючи, що зараз їжа асоціюється в нього тільки з цим маленьким другом - адже спогади про те, як він відкладав небагато від своєї щоденної пайки, щоб пізніше віднести йому - намагався не дивитися на свою тарілку, відвівши очі вбік і направивши погляд в стелю, з сумним, скривдженим, розбитим виразом обличчя й з червоними плямами навколо, очей, що плакали миттєвостями раніше, сидів, намагаючись не думати про те що сьогодні сталося.

Звичайно ж, йдеться про маленького Ясика. І як би він не намагався не думати про ту сумну, сьогоднішню подію, все одно навколишні люди, й звуки трапези, що оточували його, не давали цим думкам вийти з голови, і в ній знову й знову виникали обривки одноманітних, але приємних сценок пов'язаних з тим про що думати він зараз не хотів.

Виникла перша сценка, де Ясик вперше відкладає їжу для кошеняти й непомітно ховає її в маленький поліетиленовий пакетик, який він вже не пам'ятав де взяв.

Виникла друга сценка, в якій Ясику з кошеням побачитися тоді не вийшло, оскільки на вулиці йшов сильний дощ, і дітей того дня на прогулянку виводити не стали.

Виникла третя сценка, де Ясик непомітно ховав кошеня в тому ж самому місці, де й завжди. І ховав вдало… до якогось часу.

Виникла четверта сценка, де Ясик лягає спати і хоче, щоб його маленький, чорний друг лежав з ним зараз на одному ліжку й усе так само безтурботно муркотів до самого ранку, поки не настане час прокидатися.

І п'ята сценка, де Ясик уперше побачився з кошеням, і вперше, за такий великий час, не відчув себе в цьому місці самотнім.

Але тепер ці сценки, лише обривки спогадів що живуть у нього в голові, які так і залишаться не займаними, хоча хотілося б, щоб вони з кожним днем знову і знову доповнювалися новими спогадами, такими ж приємними й усе з тим же маленьким другом, якого більше немає, і якого більше не буде.

Насилу стримуючи черговий прилив сліз, він згадував той час, який був ще до того, як він знайшов котеня, і розумів, що тепер цей час повернеться знову, і тепер «Найприємнішого часу дня» не буде, а лише «Нудьга» знову почне роз'їдати його душу зсередини. І знову йому доведеться мучитися від цієї холодної самотності, що давить на голову, сидячи під тим же старим кленом, і слухаючи шум дерев сплячих взимку й що живуть влітку, й вітру, що ці дерева тривожить. Як же йому зараз стала ненависна ця Нудьга. Навіть тоді, раніше, вона для нього була не так неприємна, оскільки була звичніша, але зараз, коли Ясик відчуваючи, що вона починає повертатися і поглинати його, ненавидів її всією душею, тому, що повернення неприємного завжди болючіше переноситься, за його постійність.

Ясик продовжував сидіти, намагаючись не дивитися на свою тарілку, відвівши погляд убік, але від спогадів сльози наверталися на очі, і, щоб їх стримати з останніх сил, він міцно замружив очі, й знову спробував відігнати нові сцени з минулого, що виникали в голові. Він намагався відігнати не лише приємні сцени з кошеням, але й нудні неприємні, в яких котеняти ще не було, адже вони йому нагадували про те, що далі його супроводжуватимуть тільки Нудьга й безбарвність навколишнього світу. Нехай не одразу, нехай трохи пізніше, але скоро… зовсім скоро. Думати йому зараз не лише про це, а і взагалі ні про що не хотілося.

Так, із закритими очима, він просидів декілька хвилин, і спогади, як би Ясик не старався, йти не збиралися, а виникали в голові з новою силою і більшою частотою.

- Амурик, - почувся поруч дорослий голос.

Ясик розплющив очі. Поряд з ним стояла і строгим поглядом дивилася на нього старша.

- Ти чому не їси? - запитала вона.

Ясик знічено опустив очі, але як і раніше намагався не дивитися на тарілку.

- Я не хочу, - нерішуче, скромно відповів він.

- Що означає «не хочу»? Тобі потрібно їсти!

- Я не хочу, - все так само відповів Ясик.

- Їж! Ти повинен поїсти.

- Я не хочу. Я не голодний.

- Припини. Всі їдять, а ти не їси. Будь-який інший із задоволенням з'їв би, а ти не хочеш. Їж!

Вона взяла його ложку, зачерпнула в нього з тарілки, й піднесла до його рота.

- Їж.

Але Ясик просто сидів і дивився на старшу. Рота він відкривати не збирався.

Деякі діти спостерігали за всім цим, і чим довше тривала сцена, тим більше дітей звертало на неї увагу.

Їж! - повторювала старша, водячи ложкою у Ясикового рота.

Але Ясик ніяк не реагував, а просто сидів і дивився.

Старша починала дратуватися.

- Їж! - завзятіше говорила вона. - Їж, або висиплю за пазуху! - вона відвернула край коміра Ясикової сорочки, й зробила рух ложкою, неначе зібралася висипати все туди.

- Їж! - нервово смикнула вона його за комір.

Але Ясик їсти не став, а лише більше сумбурності додалося у виразі його обличчя.

Старша стомившись напирати на нього, не витримала і стала намагатися силою просунути ложку йому в рот, і їй би вдалося згодувати йому хоч би вміст цієї, однієї ложки, якби хлопчик не почав відвертатися, й чинячи опір відштовхуючи її руку від свого обличчя.

- Я не х-хочу! - напружено видавлював він з себе. - Не х-хочу!

- Їж!

- Не хочу.

- Мовчуна з ложечки годують! Ха-ха. - Пролунав чийсь дитячий голос, й усі діти почали ріденько, несинхронно хихикати.

- Мовчуна з ложечки годують! - повторювали діти і продовжували сміятися.

Незабаром старша все ж змогла змусити Ясика з'їсти одну ложку їжі, а примушувати з'їсти другу було вже легше, і в результаті як би він не хотів, і як би гидко йому не було, він доїв свою вечерю і старша нарешті залишила його в спокої.

* * *

Через якийсь час Ясик знову сидів осторонь і знову обривки спогадів починали терзати його голову. Навіть зі сторони було видно, що хлопчикові важко на душі. Він виглядав дуже розбито, і був дуже блідий, а обличчя здавалася зовсім ніколи не вміло посміхатися - настільки він був сумний. Він ніколи так не виглядав раніше. Навіть під час «Нудьги» він був іншим і виглядав трохи інакше, й настільки глибокого суму не читалося в його обличчі. Але зараз здавалося, що він був схожий на похмурий, зимовий ранній ранок - настільки холодний і сірий, але іншим дітям цього помітно не було, адже вони настільки безневинні й наївні, що часом таких речей не помічають, думаючи, що їх немає, коли їм на душі весело.

Вони бігали, стрибали, пустували, сміялися, шуміли, і зовсім потонули у своїй молодій, зеленій безтурботності.

А Ясик тим часом сидів, похнюпивши голову, в стороні від усіх, терзаний сумними думками, приємними і в той же час сумними спогадами, і очікуванням неминучої, грядущої нудьги, яка вже підступала.

- Мовчуна з ложечки годували. Хі-хі! - почув він біля себе.

Він підняв очі й побачив, що перед ним стояв той самий Федя, що так безтурботно вбив кошеня каменем. Одного погляду на нього вистачало, щоб зрозуміти, що не лише сумління, а навіть й спогади про скоєне сьогодні, Федю не мучать. Йому було плювати на ту маленьку живу істоту, і було помітно, що він вже про цей випадок на сьогоднішній прогулянці, не пам'ятав зовсім.

- Хі-хі-і. Мовчуна з ложечки годували, - писклявим голосом дражнив він Ясика, сміючись при цьому своїм глупим, осоружним сміхом. - Хі-хі! Хі! Мовчуна з ложечки годували! Ха-а!

Ясик дивився на Федю, що дратував його й дражнив, і йому зараз були зовсім ні до чого ці його тупі кепкування – і так важко, що на душі, що в думках було. Але Федя продовжував сміятися й насміхатися, навіть не помічаючи, що цим він посіяв усередині того кого висміював сім'я злості, і, продовжуючи відпускати в його сторону насмішки, примушував це сім'я рости і рости.

Цей безглуздий сміх нагадував Ясику про те, як Федя сміявся, після того, як кошеня було ним же і вбито, і ця сцена смерті маленького друга знову і знову виникала у Ясика перед очима, і він знову відчув ті почуття, що супроводжували його в той момент, і через це злився все сильніше і сильніше. І цей писклявий, огидний сміх не припинявся, і злість всередині Ясика не припиняла рости.

Раптом якийсь злий, лютий, але дитячий внутрішній голос, що звучав так, як ніби щосили стримував гнів, промовив у Ясика в голові:

- Це він його вбив! Він вбив!

Іскри спалахнули в Ясикових очах, і гримаса жорстокості спотворила його обличчя. Але навіть зараз Федя не розумів, що вже не варто дражнити хлопчика, що сидить осторонь, і він продовжував сміятися і повторювати: «Мовчуна з ложечки годували», тоді як в Ясика в голові внутрішній злий, що по-дитячому звучав голос вже просто кричав:

- Це він убив! Він убив!!!

- Мовчуна з ложечки годували. Хі-хі!

Ясик блискавично, вигнувшись в стрибку як дикий звір, накинувся на Федю, що продовжував безтурботно сміятися, й, поваливши його на підлогу почав сильно бити по обличчю, і бив до тих пір, поки старша не схопила його за сорочку і не відтягнула вбік, що сталося не одразу, оскільки вона не одразу помітила, й не одразу зреагувала на цю ситуацію. Федине обличчя було дуже сильно розбито й кровоточило.

Старша подивилася на Ясика і навіть трохи злякалася його, адже він виглядав як лютий хижак, збуджений від полювання, - він сидів на підлозі, все з тією ж жорстокою гримасою на обличчі, важко дихав, а іскри в його очах горіли пекельним полум'ям.

Вона навіть не знала, що сказати і зробити - настільки вона розгубилася в даний момент. Несподіваним був для неї такий сильний прояв агресії, що в цьому віці, як вона вважала, рідко трапляються у дітей. Тому вона розгублено топталася на місці, обертаючись то в один бік, то в інший. А інші діти стояли поряд і дивилися на, Ясика що пашів гнівом, на побитого Федю й на розгублену старшу.

Нарешті старша трохи оговталася, й нарешті зробила хоч якусь дію: вона підійшла до Феді, допомогла йому підвестися, й, дозволивши спертися на себе, повільно повела, притримуючи під руку, в медпункт. Діти дивилися їм в слід.

- З тобою ми потім п-поговоримо, - обернувшись, схвильовано, сказала вона Ясику, і відвела побитого Федю.

Пізніше Ясик був строго й суворо покараний, а якщо врахувати ще й боязнь старшої, про те, що начальство може дізнатися, що вона не встежила за дітьми, і через це одна дитина постраждала, то покарання Ясикове було помітно більш строгим й суворішим, ніж зазвичай. І після цього покарання Ясик ще довго пам'ятав, як боліли його пальці, й довго пам'ятав, як декілька, а можливо й більше ніж декілька, днів, дивлячись на них він не бачив їх справжнього, звичного тілесного кольору, а бачив лише синій, забитий.

11-1