Третє вересня 2012р.

Срібляста машина марки «Mersedes» зупинилася біля узбіччя, на вулиці, що проходила через один зі спальних районів міста Персто-Слободів і водій її, страшенно шатаючись, покинув її салон. Він ледве тримався на ногах. Він був страшенно п'яний. Спершись рукою об дерево, що росло буквально в половині метра від дороги, він розстебнув ширіньку штанів й справив під нього малу нужду, а потім, довго вовтузившись, намагаючись застебнути ширіньку назад, ще з хвилину, нетверезо перевалюючись з ноги на ногу, під цим деревом простояв. Нарешті, коли він зміг впоратися, то незграбними невиразними кроками розвернувся на місці і пішов назад до своєї машини. Спіткнувшись об бордюр, втративши рівновагу, він врізався в переднє крило машини, усім тулубом приклавшись до капота і так притримуючись руками об її корпус, дійшов до водійських дверей, відкрив їх і сів за кермо. З сусіднього сидіння він взяв ту, що лежала на ньому, закриту пляшку пива, рукою зірвав кришечку, насаджену на гвинтове різьблення скляної шийки і зробив великий протяжний ковток.

На вулиці було темно. Місто спало. Третю годину ночі показував годинник.

П'яний чоловік, зробивши ще один ковток, відкинув голову назад, примостивши її на підголов’ї й заплющивши очі, ковтнув пива ще. Поступово він почав провалюватися в сон.

Дверцята продовжували знаходитися у відкритому положенні. Світило тьмяне освітлення салону. Приємна прохолода теплого вересня, що тільки починався, заходила всередину. П'яний вже повністю провалився в сон. Але несподівано, різким ривком, сильно вчепившись в тіло, хтось витягнув його з салону і шпурнув ним об асфальт проїжджої частини. В цю пору вона була порожня. Машин на ній не було зовсім.

Пляшка пива, яку він продовжував стискувати в руці, розбилася й уламки впилися в його руку. Він спробував встати, але був занадто вже п'яний для цього. Він відчув хльосткий, швидкий, впевнений удар ногою по ребрах. Потім, людина, що била його, схопила його за комір сорочки і грубо смикнувши, поставила на ноги.

Чоловік підняв очі, намагаючись розгледіти обличчя нападника, але побачив лише два яскраво-зелені ока, що виблискували з-під накинутого на голову каптура.

Руки нападаючого були такими м'якими, такими пухнастими.

П'яний крізь стискаючі груди страх й переляк спробував видавити з себе пару слів:

- Хто ти? - нетверезим, невиразним голосом запитав він. - Що тобі потрібно?

- Крк-к-к-к-к, - проурчав у відповідь нападник, і тут же сильно смикнув п'яного за сорочку, розірвавши її на грудях. По асфальту дзвінко, але тихо затріскотіли ґудзики, що розлетілися в сторони. Нападаючий шпурнув п'яного об асфальт.

П'яний спробував відповзти від нього.

- Хто ти? Чого ти хочеш? - вже навіть трохи протверезівши від страху, перелякано запитав п'яний.

Нападаючий повільно, неначе демонстративно зняв каптур з голови, оголивши котячу морду, що ховалася під ним, і голосно заричав:

- Рхя-я-я-я-я-яу!

П'яний від переляку ще сильніше став відповзати від нього.

- Що ти? - переполохано, з ноткою невеликої істерії вигукнув п'яний.

Кіт не відповів, а лише граціозними, повільними, твердими і важкими кроками став насуватися на нього. Він різко схопив його за комір розкритої сорочки і знову підняв із землі, поставивши на ноги. Він впив свої кігті п'яному в бік, в області ребер і повільно провів на себе, розрізаючи плоть. Кров повільно почала сочитися з ран. П'яний закричав від болю.

- Що тобі треба від мене! - вже з домішкою відчаю в голосі покричав він.

- Ти, - відповів Кіт. - Ти і твої друзі.

Він різко смикнув убік, ударивши п'яного об корпус його сріблястої машини.

- Як тебе звуть? - запитав Кіт.

- Є… є… Євген Сольц, - відповів п'яний.

- У тебе чудова машина, Євгене Сольц, - сказав Кіт. - Заможно живеш, напевно? Настільки заможно, що вважаєш себе кращим за інших? Вищим? Вважаєш, що можеш дозволяти собі те, чого дозволяти не треба? Ти і твої друзі.

- Щ-що? - в подиві сказав Євген Сольц.

- Твої друзі. Ви занадто високо ставите себе. Недозволенно високо. Щури.

Кіт впив кігті Сольцу в бік трохи нижче попередніх порізів і знову провів, розрізаючи плоть.

Сольц знову голосно закричав.

- Ти помреш, Євгене Сольц, - твердо, впевнено сказав Кіт, пронизавши його своїми яскравими очима. Ти і твої друзі. Як їх звуть?

Він акуратно впив кіготь Сольцу за спиною, в області шиї і повільно відпорюючи комір, розрізав його сорочку уздовж усього правого рукава, починаючи від плеча, розрізавши при цьому і манжет, а потім сильним, швидким ударом ранив його в передпліччя руки, що оголилась.

Сольц завив від болю. Він страшенно тремтів від страху.

- Як їх звуть? Тих що були з тобою кілька днів тому, коли ти розбив пляшку об голову того чоловічка. Бідолашного чоловічка, який вам нічого не зробив.

- Я… я… я не хотів, - виправдовуючись відповів Сольц.

- Брешеш, - твердо заперечив його слова Кіт.

Він розрізав комір з іншого боку, доповнивши попередній розріз, і так же розпоров другий рукав його сорочки. Тканина розпорювалася як по маслу, неначе найгострішим лезом ріжуть її. Сорочка більше не трималася за тіло Сольца й повільно, плавно сповзла вниз на землю.

- Ті друзі, які були з тобою тоді. Як їх звуть? Кажи, - Кіт впив кігті в іншій його бік в ділянці грудей і натиснув.

- И-иуф, - прошипів від болю Сольц. – І... Ірина Бальська, Віктор Величар, Данило, Валерій… - схвильованим, просоченим страхом голосом повільно видавлював з себе він їх імена.