Третє червня 1990р.

- Мамо! - дитячий, тонкий голосок прорізав нічну тишу в темряві.

Ніхто не відповідав.

- Мамо, мені страшно!

Десь в іншій кімнаті загорілося світло. Менше ніж через хвилину, двері в кімнату відкрилися, і до неї увійшов втомлений, трохи заспаний Степан Станіславович.

- Що сталося Ясенько? - запитав він. - Ти ж знаєш, що мама хвора. Вона не може до тебе підійти.

- У мене під ліжком монстр, - обхопивши зім'яту ковдрочку своїми слабенькими дитячими ручками сказав Ясик. - Мені страшно.

Степан Станіславович розчулений, добродушно посміхнувся і сів на Ясикове ліжечко, поряд з ним.

- Глупенький. Не бійся, - сказав він. - Монстрів не буває.

- Бувають! Я його бачив! Він страшний! - ще сильніше притиснувши ковдрочку до себе, трішки зам'явшись, відповів Ясик.

- Не бійся, синку. Вони тебе не чіпатимуть, - м'яко погладивши його по голівці, сказав Степан Станіславович. Не бійся.

- Що сталося, Ясенько? Що тебе налякало? - пролунав змучений хворобою, слабкий, трішки хрипкий жіночий голос в дверях кімнати.

Степан Станіславович обернувся до дверей.

Спираючись рукою об дверну ручку, навіть неначе трохи повиснувши на ній, в дверях стояла Ясикова мати.

- Навіщо ти встала? - схвилювавшись, сказав Степан Станіславович, підхопившись з ліжка. - Тобі потрібен спокій. Йди назад. Лягай.

- Я не хочу, - відповіла вона. - Я хочу побути хоч трохи з сином.

- Тобі потрібен спокій, - м'яко, навіть лагідно напирав на свою дружину Степан Станіславович. - Ти дуже слабка.

- Я вже давно дуже слабка, - відповіла вона.

Повільно, знесиленими кроками, притримуючись рукою об стіну, вона пішла ближче до Ясика. Вона сіла на його ліжечко поряд з ним.

- Що сталося, синку? - запитала вона.

- У мене під ліжком Монстр, - відповів Ясик.

- Не бійся, - сказала мати. - Ти забув, що треба робити? Де Маркіз? Де він? - запитала вона, почавши озиратися по сторонах.

Степан Станіславович поспішно покинув кімнату і через декілька секунд повернувся, несучи на руках пухнастого, товстого кота.

Кіт ліниво, сонно оглядався, не розуміючи причини, по якій його розбудили і принесли сюди.

Степан Станіславович посадив кота на ліжко.

- Ось. Маркіз, - стомлено сказала Ясикові мати, погладивши кота по голові.

Кіт ліниво вмощувався на ліжку.

- Ти ж пам'ятаєш той віршик, який ми вчили з тобою? - запитала вона.

- Пам'ятаю, мамо, - посміхнувшись дитячою безневинною посмішкою, відповів Ясик.

- Ну ось, - стомлено посміхнулася мама. - Він тебе захистить від усіх монстрів. Головне не забудь прочитати віршик і все пройде.

Вона повільно нахилилася до сина і ніжно поцілувала його в лоб.

Обернувшись до Степана Станіславовича, вона потягнулася до нього рукою.

Степан Станіславович тут же взяв її під руку, підтримуючи. Їй було важко пересуватися самій.

- Лягай спати Ясенько, - сказав він синові, м'яко погладивши його по голові. Все буде добре. Кошмари тебе не торкнуться.

Ясик м'яко посміхнувся.

- Мамі треба відпочивати, - додав він через секунду і вивів дружину з кімнати, прикривши за собою двері.

Через хвилину світло в далекій кімнаті - тій, звідки вони обидва прийшли - згасло.

Ясик ще з декілька секунд сидів на своєму ліжечку, притискуючи ковдрочку до себе. Він дивився у вікно, що знаходилося біля узголів'я ліжка, на небо усіяне яскравими крапочками зірок. На круглий, великий, жовтий місяць… Це був не той хлопчик, яким він стане через декілька років. Він був бадьорий, добрий, енергійний, веселий. Душа його не була пораненою, й ні він, ані ще хто-небудь інший не зміг би повірити скажи йому, що колись він стане зовсім іншим. Що колись величезним тягарем навалиться на нього цей світ, й ускладнить життя для нього в багато разів. Що рідко він буде схожий на такого, яким він був зараз. А зараз це був лише наївний, глупенький, чотирирічний хлопчик, що злякався неіснуючих кошмарів в темряві. Неупереджений. Довірливий. З цнотливою, невинною душею. Він дивився на зоряне небо і не підозрював, що всього лише через декілька місяців його мама покине його й тата - Степана Станіславовича, програвши сутичку з хворобою і відправившись у світ інший. Він швидко забуде її і її похорони, адже зовсім глупенький він ще був, щоб розуміти людську смерть. Забудеться все це і він так само безтурботно продовжить жити з батьком, на якого звалиться все, але який і знайде в собі сили витримати і впоратися з цим. Який знайде в собі сили могти утримувати й прекрасно виховувати Ясика. Який з такою ж силою продовжить любити його і жодного разу не дозволить засумніватися в цій любові. Не підозрював Ясик. Адже всього лише безтурботним хлопчиком він був.

Іноді і безтурботність свободою здається…

Ясик перестав притискувати ковдрочку до себе, і, розпрямивши її, він, нарешті, ліг.

Кіт Маркіз лежав поруч і, згорнувшись клубком, спав.

Ясик притягнув його до себе ближче, і ніжно обійнявши рукою, притиснув до грудей.

Маркіз, ліниво потягнувся, витягнувши лапи вперед і м'яко, задоволено почав муркотіти. Очі його були трохи розплющені. Вони були яскраво зеленого кольору. Вони не сильно відсвічували в темряві. Він дивився Ясикові прямісінько в очі. А Ясик дивився в очі йому. Ясику все ще було страшно. Йому все ще здавалося, що монстр сидить у нього під ліжком.

Притиснувши кота до себе трохи сильніше, він дитячим, тихим, тоненьким, безневинним голоском зашепотів:

- Коли яскраве світло потемніє, тьмяним стане,

Коли нічная пелена зійде на землю, зародившись в небесах.

Коли із тіней по кутах кошмари встануть,

Коли в очах твоїх промайне переляком страх.

Коли ти зрозумієш що, безсилий перед ними,

Що почали ті мороки нічнії тебе перемагать -

Візьми кота, й м'якесенькими лапами своїми

Від них тебе він буде захищать.

Ясик повільно закрив очі і повільно став відправлятися до світу сновидінь. Лише тихі, заколисуючі звуки муркотіння були чутні:

- Кр-р-р-р-р, кр-р-р-р, кр-р-р-р-р…

І повільно згасали вогні зелених очей котячих, що поступово приховувала собою ширма повік.